Постанова

від 20.06.2023 по справі 640/7457/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/7457/20 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2023 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Кобаля М.І., Собківа Я.М., за участю секретаря: Висоцького А.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства енергетики України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "12" грудня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства енергетики України, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України про визнання протиправним та скасування наказу,-

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства енергетики та захисту довкілля України, в подальшому перейменоване на Міністерство енергетики України (далі - відповідач-1), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ в.о. державного секретаря Міністерства енергетики та захисту довкілля України №188-к від 03 березня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу»;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу з 04 березня 2020 року;

- стягнути з Міністерства енергетики та захисту довкілля України (перейменовано в Міністерство енергетики України) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 березня 2020 року по момент винесення рішенням судом;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на раніше займаній посаді заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу Міністерства енергетики та захисту довкілля України з 04 березня 2020 року та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачем протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов служби не надано заяви про звільнення або переведення на іншу запропоновану йому посаду, а тому наявні підстави вважати, що державний службовець є таким, що продовжує проходження державної служби. З огляду на те, що оскільки після закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 прибув до свого місця роботи, тобто, фактично продовжив проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби, письмової заяви на ім`я керівника відповідача про звільнення у зв`язку із зміною істотних умов державної служби не подавав, то відповідач дійшов передчасного висновку про його звільнення із займаної посади. Позивач також просив врахувати, що персональне провадження про можливе наступне звільнення від 14 листопада 2019 року (а не 11 листопада 2019 року) не відповідає вимогам статті 49-2 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент його вручення), якою врегульовано, що одночасно із попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, установі, організації. Жодного іншого попередження про звільнення у період з 14 листопада 2019 року по 03 березня 2020 року (момент звільнення) позивачу не вручалось.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від "12" грудня 2022 р. позов задовольнив.

Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. державного секретаря Міністерства енергетики та захисту довкілля України №188-к від 03 березня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу з 04 березня 2020 року.

Стягнуто з Міністерства енергетики та захисту довкілля України (перейменовано в Міністерство енергетики України) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 березня 2020 року по момент винесення рішенням судом у розмірі 905 404,50 грн, без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на раніше займаній посаді заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу Міністерства енергетики та захисту довкілля України з 04 березня 2020 року та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 27 426,50 грн.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що Міністерство енергетики та захисту довкілля України при проведенні заходів зі зміни структури та штатного розпису апарату зобов`язане було додержуватися встановленого Кодексом законів про працю України порядку вивільнення працівників у разі скорочення штату/посади/умов праці, зокрема не лише в частині повідомлення працівників про таке вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, але і в частині пропозицій працівнику всіх наявних вакантних посад, що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Однак, оскільки відповідач-1 не запропонував жодної вакансії, то останній порушив установлений законом порядок звільнення позивача.

Також суд першої інстанції зазначив, що протиправне звільнення працівника є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, сума якого становить 905 404,50 грн за період з 04 березня 2020 року по 12 грудня 2022 року.

Відповідач, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, що до спірних правовідносин слід застосовувати виключно законодавство у період дії статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції після внесених змін до цієї статті, згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-ІХ та від 23 лютого 2021 року №1285-ІХ, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю. Однак, суд першої інстанції застосував положення частини третьої статті 87 та пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції до внесення змін вказаними законами, тобто, яка не була чинною на момент звільнення ОСОБА_2 .

Також скаржник доводить, що суд першої інстанції безпідставно врахував висновки Верховного Суду, викладені у справах N2140/90/20, N2260/261/20, N2240/455/20 та N9340/221/20, згідно з якими, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-УІІ1 бланкетної норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, необхідно застосовувати до спірних правовідносин положення Кодексу законів про працю України на підставі частини 3 статті 5 Закону №889-УІІІ. На переконання скаржника, у цьому випадку необхідно врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 03.11.2022 у справі №240/20237/20, від 06.10.2022 у справі 440/3397/20, які вказують на те, що процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин врегульована положеннями Закону № 889-VII1, що виключає застосування КЗпП України до спірних правовідносин.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на необґрунтованості доводів скаржника і правильності висновків суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 працював у Міністерстві енергетики та захисту довкілля України на посаді заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу.

14 листопада 2019 року Міністерством енергетики та захисту довкілля України винесено попередження про наступне вивільнення, припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, згідно з яким, у зв`язку із введенням в дію 01 листопада 2019 року структури та штатного розпису апарату Міністерства енергетики та захисту довкілля України на 2019 рік, відповідно до наказу Мінекоенерго від 31 жовтня 2019 року №367 «Про введення в дію структури та штатного розпису Міністерства енергетики та захисту довкілля України», відповідно до частини 3 статті 5 та частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» позивача попереджено про наступне звільнення із займаної посади по закінченню 60 календарних днів з моменту доведення до відома цього попередження, за пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.

У подальшому, 03 березня 2020 року Міністерством енергетики та захисту довкілля України видано наказ №188-к, на підставі якого відповідно до пункту 1 частини 1 та частини 4 статті 87, статті 89 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 03 березня 2020 року звільнено з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Незгода позивача із вказаним наказом про звільнення зумовила його звернення до суду з цим адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі також - Закон №889-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин 1, 3 статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (стаття 1 Закону №889-VIII).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Водночас, Закон №889-VIII є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.

У силу пункту 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Аналіз зазначеної норми свідчить, що вона встановлює три окремі та самостійні підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, а саме:

- скорочення чисельності або штату державних службовців;

- скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців;

- реорганізація державного органу.

Суд першої інстанції встановив, що позивач звільнений з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу з посиланням на пункт1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, без конкретизації яка з вищенаведених трьох самостійних підстав мала місце в межах спірних правовідносин.

Водночас, з попередження від 14 листопада 2019 року вбачається, що наступне звільнення ОСОБА_1 зумовлене скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.

Колегія суддів зауважує, що оскаржуваний наказ про звільнення містить посилання на попередження від 11 листопада 2019 року, однак позивачем надано та підтверджено ознайомлення із попередженням від 14 листопада 2019 року. Ознайомлення з іншими, окрім попередження від 14 листопада 2019 року позивач заперечує, а відповідачем вказані обставини не підтверджено жодними доказами. Також відсутні докази внесення в наказ про звільнення позивача змін, зокрема в частині зазначення коректної дати підстави звільнення.

Доводи відповідача-1 побудовані на тому, що згідно з структурою та штатним розписом апарату Мінекоенерго, затвердженими наказом Мінекоенерго від 11 лютого 2020 року №83, введено посади державних експертів, керівників експертних груп у складі відповідних директоратів.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що з метою з`ясування наявності підстав для звільнення позивача перевірці підлягає саме факт зміни структури або штатного розпису державного органу.

Так, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 2 Закону №889-VIII посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії структури апарату Міністерства енергетики та захисту довкілля України, затвердженої Міністром енергетики та захисту довкілля України 11 лютого 2020 року, розділ ХХІ має назву «Управління біорізноманіття та охорони земельних ресурсів», до складу якого входить, зокрема, відділ охорони рослинного світу та біобезпеки. Тобто, до складу оновленої структури крім директоратів, як стверджував представник відповідача-1, входили також і управління, які складаються в свою чергу із відділів.

У той час, позивача звільнено з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в межах спірних правовідносин мало місце перейменування посади позивача, а не скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.

Доводи скаржника зводяться до того, що Закон України «Про державну службу» (в редакції станом на дату прийняття наказу про звільнення позивача із займаної посади) є спеціальним по відношенню до Кодексу законів про працю України і таким, що у повній мірі врегульовує спірні правовідносини, оскільки відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 87 Закону №889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1 1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому, не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Отже, на переконання скаржника, вжите у частині 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Абзац частини 3 статті 87 Закону №889-VIII доповнено Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX, який набрав чинності 13 лютого 2020 року.

У цьому контексті суд першої інстанції правильно зазначив, що хоча зміни і набули чинності до моменту прийняття оскаржуваного наказу (03.03.2020) про звільнення позивача із займаної посади, однак попередження про наступне вивільнення від 14 листопада 2019 року видано ОСОБА_1 ще в період, коли до спірних правовідносин, згідно приписів частини 3 статті 5 Закону №889-VIII підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України, оскільки застосування до позивача законодавства при звільненні іншого, ніж передбачало права станом на дату здійснення попередження не узгоджується з принципами рівності та пропорційності.

При цьому, факт видачі попередження на підставі норм Кодексу законів про працю України підтверджується безпосередньо його змістом, зокрема, в частині строку, по закінченню якого працівник підлягає звільненню.

Верховний Суд у постанові від 03.11.2022 у справі № 240/20237/20 зазначив, що вирішальним для правильного вирішення цього спору є момент виникнення спірних правовідносин, враховуючи неодноразове внесення змін до Закону № 889-VІІІ. Правовідносини щодо звільнення між роботодавцем та працівником, зокрема, у разі реорганізації підприємства виникають не з дати початку реорганізації, а з дати попередження працівника про зміну в майбутньому його становища, тобто можливого звільнення. Дане твердження підтверджується і тим, що трудове законодавство саме з цього моменту покладає обов`язок на роботодавця пропонувати працівнику вакантні посади. Припиняються ці відносини з моменту звільнення працівника.

Так, статтею 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.

При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Також не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Частиною 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що в межах цієї справи спір виник щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу Міністерства енергетики та захисту довкілля України на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889- VIII.

Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX, зокрема, у постановах від 26 травня 2021 року у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20 та від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20.

У вказаних справах Верховний Суд підкреслив, що Законом №117-ІХ були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

У свою чергу, ретроспективний аналіз положень Закону №889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом №117-IX набрав чинності Закон №113-IX, яким статтю 40 Кодексу законів про працю України доповнено частиною 5 такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Верховний Суд у справах №140/90/20, №260/261/20, №240/455/20 та №340/221/20, аналізуючи вказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 цієї статті.

Водночас, відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині, не врегульованій спеціальним законодавством.

Отже, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України на підставі частини 3 статті 5 Закону №889-VІІІ.

Необхідністю застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-IX та від 23 лютого 2021 року №1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

За таких обставин, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) або зміна структури та штатного розпису не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме: з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, такий обов`язок з працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.

Верховний Суд України у постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Наведені правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа №826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа №820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа №208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа №824/168/19-а).

Як зазначалось, станом на дату прийняття оскаржуваного наказу, в структурі апарату Міністерства енергетики та захисту довкілля України, затвердженій Міністром енергетики та захисту довкілля України 11 лютого 2020 року, розділ ХХІ має назву «Управління біорізноманіття та охорони земельних ресурсів», до складу якого входить, зокрема, відділ охорони рослинного світу та біобезпеки. Водночас, позивача звільнено з посади заступника начальника Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки - начальника відділу охорони рослинного світу.

При цьому, згідно зі штатним розписом на 2019 рік у складі апарату Міністерства екології та природних ресурсів України передбачено Управління охорони біорізноманіття та біобезпеки, до якого входить Відділ охорони рослинного світу, з кількістю штатних одиниць разом по управлінню - 11.

Відповідно до постанов Кабінету Міністрів України №829 від 02 вересня 2019 року (якою Міністерство екології та природних ресурсів України перейменовано у Міністерство енергетики та захисту довкілля України), №852 від 29 вересня 2019 року, наказу Міністерства енергетики та захисту довкілля України №345 від 15 жовтня 2019 року про затвердження структури апарату та чисельності самостійних структурних підрозділів апарату Міністерства енергетики та захисту довкілля України, після перейменування Міністерства екології та природних ресурсів України (267 працівників) у Міністерство енергетики та захисту довкілля України і приєднання до нього Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (414) граничну чисельність працівників апарату Міністерства енергетики та захисту довкілля України визначено у кількості 681 штатних одиниць.

Відповідно до наказів відповідача-1, якими затверджено структуру та чисельність самостійних структурних підрозділів Міністерства енергетики та захисту довкілля України №345 від 15 жовтня 2019 року та №83 від 11 лютого 2020 року штатний розпис на 2020 рік, кількість штатних одиниць у новій структурі апарату Міністерства збільшилась із 665 до 681 одиниць.

У той же час, в структурі Міністерства енергетики та захисту довкілля України діє Управління біорізноманіття та охорони земельних ресурсів, до якого входить відділ охорони рослинного світу та біобезпеки із посадою - заступник начальника управління - начальник відділу. Кількість штатних одиниць разом по управлінню - 14.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно зазначив, що мали місце зміни структури та штатного розпису без скорочення штату працівників та посади позивача.

Згідно з правовою позицією Верховним Судом, викладеною у постанові від 24 липня 2020 року в справі №816/654/17, сама лише трансформація одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату/посади не є підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження.

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Міністерство енергетики та захисту довкілля України при проведенні заходів зі зміни структури та штатного розпису апарату зобов`язане було додержуватися встановленого Кодексом законів про працю України порядку вивільнення працівників у разі скорочення штату/посади/умов праці, зокрема не лише в частині повідомлення працівників про таке вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, але і в частині пропозицій працівнику всіх наявних вакантних посад, що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Однак, оскільки відповідач-1 не запропонував жодної вакансії, то останній порушив установлений законом порядок звільнення позивача.

При цьому, у відповідь на запит позивача відповідач-1 підтвердив, що лише станом на дату звільнення ОСОБА_1 із займаної посади (березень 2020 року) в апараті Міністерства енергетики та захисту довкілля України вакантними були 143 посади.

Отже, зважаючи на наведене, а також враховуючи положення частин 1 і 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, суд першої інстанції правильно зазначив, що протиправне звільнення працівника є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року в справі №21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки про середню заробітну плату від 20 серпня 2021 року №23.2-вих/1058-21, середня місячна заробітна плата позивача становить 27 426,50 грн, а середньоденна - 1 306,50 грн.

З огляду на те, що датою звільнення позивача є 03 березня 2020 року, а поновленню на посаді підлягає з 12 грудня 2022 року (дати постановлення рішення у справі), то часом вимушеного прогулу є 693 робочих дні.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що на користь позивача з відповідача-1 підлягає стягненню сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 04 березня 2020 року по 12 грудня 2022 року в розмірі 905 404,50 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника, викладені у письмових поясненнях від 26.05.2023 та від 05.06.2023, про те, що суд першої інстанції при визначенні періоду та суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу не врахував той факт, що позивач після звільнення у відповідні періоди працював на інших підприємствах, установах та організаціях й отримував відповідну зарплатню, у зв`язку з чим у період вимушеного прогулу з 04.03.2020 по 12.12.2022 кількість днів такого прогулу складає - 249, відповідно, сума, яка підлягає стягненню, становить 325318,00 грн.

У цьому контексті колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу скаржника на те, що відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Зазначена правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №826/808/16 та у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 340/376/20.

Окрім того, скаржник не зазначив норму права, яка передбачає зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на суму доходів, отриманих позивачем протягом такого періоду з інших джерел.

Доводи скаржника про неврахування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 03.11.2022 у справі №240/20237/20, від 06.10.2022 у справі 440/3397/20, колегія суддів не враховує, адже висновки Верховного Суду сформовані за інших обставин справ порівняно з обставинами, які склались у справі, яка розглядається, а саме: у вказаних справах правовідносини між сторонами виникли у період дії статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції після внесених змін до цієї статті, згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-ІХ та від 23 лютого 2021 року №1285-ІХ.

Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає, оскільки вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права.

Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.

Згідно з ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Міністерства енергетики України залишити без задоволення, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "12" грудня 2022 р. - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 20 червня 2023 року.

Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька М.І. Кобаль Я.М. Собків