Постанова

від 13.06.2023 по справі 369/3999/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №369/3999/22 Головуючий у 1 інстанції: Пінкевич Н.С. провадження №22-ц/824/6550/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 червня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Кулікової С.В., Сушко Л.П.,

при секретарі: Панчошній К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2022 року у справі за позовом заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Державне підприємство «Київське лісове господарство», про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсними рішення, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та повернення земельних ділянок, -

в с т а н о в и в :

У травні 2022 року заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області з даним позовом.

Позовні вимоги прокурор обґрунтовував тим, що на підставі рішення Київської обласної ради створено лісовий заказник місцевого значення «Гореницькій» площею 230,6га та надано останньому статус об`єкта природно-заповідного фонду місцевого значення. Лісовий заказник знаходиться розташований в межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад (в кварталі 37 входять всі виділи) Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Рішенням Дмитрівської сільської ради від 27 січня 2009 року в приватну власність ОСОБА_2 відведено земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3222484400:10:003:0071. За договором дарування права власності на земельну ділянку набуто ОСОБА_1 , за якою зареєстровано право власності.

Вказував, що передачаземельної ділянки відбулась з порушенням чинного законодавства та інтересів держави. Частина спірної земельної ділянки відноситься до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» (кв.37, виділи 9,16), що суперечить ч.4 ст.84, ч.2 ст.56, ч.5 ст.116 ЗК України. Сільською радою також перевищені свої повноваження під час розпорядження землями державної власності лісогосподарського призначення, зміни її цільового призначення без відповідного погодження. Тому рішення сільської ради від 27 січня 2009 року підлягає визнанню судом недійсними. Оскільки право власності на земельну ділянку набуто з порушеннями, тому подальша реєстрація права в державному реєстрі є також неправомірною та підлягає скасуванню з одночасним припиненням речових прав ОСОБА_1 .

Зазначав, що власник за ст.391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Тому правильним захистом порушеного права в даному випадку є пред`явлення негаторного позову, що відповідає судовій практиці.

Тому, просив суд:

- усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом визнання недійсним рішення чотирнадцятої сесії Дмитрівської сільської ради п`ятого скликання від 27.01.2009 «Про затвердження проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 »;

- усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 57246942 від 23.03.2021 з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071;

- усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 ;

- стягнути з відповідача на користь Київської обласної прокуратури судовий збір.

29 червня 2022 року до суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_1 , в якій вона не погоджувалась з доводами позивача, та наголошувала на тому, що набула своє право на спірну земельну ділянку на законних підставах - договору дарування. Судами вже розглядались позови прокурора щодо даних земель. Рішенням суду вже було відмовлено прокурору у задоволенні вимог про скасування рішення ради від 27 січня 2009 року (справа 369/16522/19) та встановлено, що спірна земельна ділянка вилучена із земель Лікувально-реабілітаційного центру для учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та передана в оренду у встановленому порядку. Земельна ділянка первинному власнику була надана ще в 2009 році, тоді як рішення щодо заказника було прийнято в 2012 році, тому не можна вважати доводи прокурора обґрунтованими в частині належності земель до земель лісового фонду і є по суті припущеннями позивача. Крім того, чинним законодавством не заборонено громадянам набувати у власність ліси у встановленому порядку. Вважає, що прокурор не довів своїх позовних вимог.

Крім того, вказувала, що за даних обставин прокурор не має права представляти інтереси Бучанської районної державної адміністрації Київської області. Через звернення до суду вона понесла судові витрати, які слід покласти на позивача. Просила відмовити в задоволенні позову.

29 червня 2022 року до суду надійшов відзив відповідача Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області щодо непогодження з доводами прокурора і що в даному випадку прокурор не має права звертатись до суду з даним позовом. Крім того, наявне судове рішення, яке набрало законної сили, про відмову в задоволення вимог прокурора про скасування рішення ради від 27 січня 2009 року. Земельну ділянку ОСОБА_2 відводилась у встановленому чинним законодавством порядку і жодних порушень не було. Прокурор в даній справі вже вказує, що ця земельна ділянка лісогосподарського значення, а по першій вказували, що це землі рекреаційного значення. У сільській раді відсутні відомості, що спірна ділянка належить до земель лісогосподарського значення. Прокурор у позові не вказав жодної підстави, визначеної ЗК України щодо припинення права власності на землю ОСОБА_1 , не надав доказів на підтвердження своїх вимог, в тому числі щодо включення цієї ділянки до земель заказника. Просили врахувати, що позивач обрав не належний спосіб захисту та відмовити в задоволенні позову.

18 липня 2022 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з поданим позовом, відповідач ОСОБА_2 вказав, що рішенням суду, яке набрало законної сили ще в листопаді 2021 року, відмовлено у задоволенні вимог прокурора про визнання недійсним рішення сільської ради від 27 січня 2009 року, яким затверджений проект землеустрою щодо передачі йому земельної ділянки. Вказаним судовим рішення встановлено правомірність виділення цієї ділянки йому. Ці обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

Крім того, земельна ділянка відведена йому ще до створення заказника і відповідно не за рахунок земель заказника. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження цільового призначення спірної ділянки - саме як землі лісогосподарського призначення. Чинне законодавство не забороняє набувати право власності громадянами України на ліси. Прокурором не вказано жодної підстави для правомірного припинення права власності на земельну ділянку.

Вказував також, що прокурор пропустив строки звернення до суду з позовною вимогою про скасування рішення ради.

Просив суд відмовити у задоволенні позову, застосувати строк позовної давності до вимог про визнання недійсним рішення сільської ради від 27 січня 2009 року, та стягнути з позивача на його користь судові витрати.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2022 року позов задоволено.

Усунутоперешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом визнання недійсним рішення чотирнадцятої сесії Дмитрівської сільської ради п`ятого скликання від 27.01.2009 «Про затвердження проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 ».

Усунуто перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 57246942 від 23.03.2021 з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071.

Усунуто перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,25 га з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071, що розташована в межах с. Дмитрівка Бучанського району Київської області, шляхом їх повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

Скарга обґрунтована тим, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на припущеннях, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд не повно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, суд вважав встановленими обставини, що мають значення для справи, які не були доведені позивачем. Судове рішення перщої інстанції в результаті порушує гарантоване Конституцією України право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку.

Суд першої інстанції помилково задовольнив позов Заступника керівника Київської обласної прокуратури, який не звертався до суду з вказаними позовними вимогами до відповідачів.

В матеріалах справи відсутні належні докази про приналежність спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 площею 0,25 га до земель лісогосподарського призначення. Наявний інформаційний лист за №02- 644 від 30.08.21 року наданий ДП «Київське лісове господарство» на адресу Києво-Святошинської окружної прокуратури стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071. Цим листом надано пояснення, що відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2017 року та даних публічної кадастрової карти України земельна ділянка з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 частково розташована на землях лісогосподарського призначення державного лісового фонду Підприємства (Ірпінське (Приміське) лісництво кв.37 вид.9,16, яка межує та частково накладається на лісовий заказник місцевого значення «Гореницький» та відноситься до категорії лісів: ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення, заказники. Інформаційний лист не являється належним доказом цільового призначення земельної ділянки.

Позивач звернувся з вимогою до відповідачів, зокрема до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою лісового фонду в розмірі 0,25 га. При цьому, позивач не надав доказів на розмір спірної земельної ділянки, що належить до земель лісового фонду, а вдався до порушення права власності ОСОБА_1 , вимагаючи повернення на користь держави всієї належної ОСОБА_1 земельної ділянки. Позовна вимога щодо належності земельної ділянки, зареєстрованої за відповідачем ОСОБА_1 станом на дату розгляду справи в суді першої інстанції в розмірі саме 0,25 га до земель лісового фонду ґрунтується на припущеннях позивача і спростовується наявними в матеріалах справи документами.

Позивач не надав доказів на відведення такої земельної ділянки лісового фонду в натурі, її розмірів, та правовстановлюючі документи. Позивач в тексті позовної заяви та поясненнях зазначає, що лише частина спірної земельної ділянки належної ОСОБА_1 накладається на землі лісового фонду. На підтвердження належності лише частини спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, позивач надав інформаційні листи та картографічні матеріали.

Суд першої інстанції не дослідив вказані обставини, не з`ясував розміри частини земельної ділянки, що належить до земель лісового фонду, прийшов до незаконного висновку про порушення права позивача реєстрацією за відповідачем ОСОБА_1 всієї земельної ділянки розмірами 0,25 га та прийняв рішення про повернення її позивачу, яке ґрунтується на припущеннях. Цим порушено право власності ОСОБА_1 .

Відсутнє документальне підтвердження про те, що є підстави припинення права власності ОСОБА_1 , передбачені ст.140, ст.143 Земельного кодексу України.

У виключних випадках, встановлених законодавством, власники можуть бути примусово позбавлені права власності на земельні ділянки. Порядок та підстави примусового позбавлення права власності на земельні ділянки визначається Земельним кодексом України, Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» №1559-VI від 17 листопада 2009 року. Позивач вказує на необхідність повернення спірної земельної ділянки для суспільних потреб. Відсутнє документальне підтвердження щодо необхідності такого повернення, всупереч вимогам ст.149 Земельного кодексу України.

Відсутнє і документальне підтвердження позивача ідентифікаційних характеристик частини спірної земельної ділянки, щодо якої ним заявлена вимога про повернення земельної ділянки.

Позивач в позові зазначив, що лісовий заказник місцевого значення «Гореницький» площею 230,6 га створено та надано останньому статус об`єкта природно-заповідного фонду місцевого значення 08.05.2018 року. Ця подія відбулась після дати прийняття оспорюваного рішення чотирнадцятої сесії Дмитрівської сільської ради п`ятого скликання 27.01.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 ».

Позивач посилається на рішення Київської обласної ради від 21.06.2012 року №365-19-VI та від 14.12.2017 року №369-19-VII, як на підставу віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. Але ці рішення не визначають цільове призначення спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 площею 0,25 га, переданої попередньому власнику земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 в 2009 році.

Позивач прийшов до невірного висновку, що всупереч вимог природоохоронного земельного, лісового законодавства у приватній власності громадянина перебуває земельна ділянка, що відведена за рахунок земель заказника.

За період січень-лютий 2023 року відповідач ОСОБА_1 здійснила поділ земельної ділянки, виходячи з питань спірності/безспірності і цільового призначення. Що мав би зробити Позивач для обґрунтування вимог щодо повернення/вилучення у ОСОБА_1 частини земельної ділянки на користь держави при подачі позову. Станом на дату подачі апеляційної скарги 16.02.2023 року земельна ділянка відповідача ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222484400:10:003:0071) згідно схеми розподілу земельної ділянки поділена на дві: земельна ділянка площею 0.1887 га, кадастровий номер 3222484401:01:002:0112 (згідно інформаційних матеріалів, наданих позивачем - безспірна земельна ділянка, що не накладається на землі лісового фонду); земельна ділянка площею 0.0613 га, кадастровий номер 3222484400:10:003:0070 (згідно інформаційних матеріалів, наданих позивачем - спірна земельна ділянка, що накладається на землі лісового фонду).

Відповідач ОСОБА_2 заявив в суді першої інстанції про пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду з вимогою про визнання недійсним рішення чотирнадцятої сесії Дмитрівської сільської ради п`ятого скликання 27.01.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_2 », просив суд застосувати позовну давність в цьому спорі.

Позивач не надав суду документ, який би спростовував цільове призначення спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 площею 0,25 га - для будівництва і обслуговування житлового будинку, та підтвердив би цільове призначення спірної земельної ділянки - лісогосподарське призначення.

У відзиві на апеляційну скаргу Києво-Святошинська окружна прокуратура Київської області просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду від 19.12.2022 у справі № 369/3999/22 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду від 19.12.2022 у справі № 369/3999/22 залишити без змін.

Зазначає, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

До позовної заяви окружною прокуратурою долучено копії фрагментів Планшету №3 кварталу 37 виділи 9, 16 Ірпінського (Приміського) лісництва лісовпорядкування 2017 року; копії фрагментів Планшету №3 кварталу 37 виділи 9, 10 Ірпінського (Приміського) лісництва лісовпорядкування 2003 року; копії таксаційних описів кварталу 37, розроблених та затверджених у 2018 та 2004 роках; копією фрагменту плану лісонасаджень за матеріалами лісовпорядкування 2003 року.

Окрім того, надані схеми ВО «Укрдержліспроект» листом від 17.11.2021 № 1005 підтверджують часткове накладення спірної земельної ділянки на матеріали лісовпорядкування 2003, 2017 років кварталу 37 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Окремо, просить врахувати, що висновок про належність, достатність та достовірність документів та інформації, наданих ВО «Укрдержліспроект» як доказу належності будь-яких оспорюваних земель до категорії лісогосподарського призначення висловлено, зокрема, Верховним Судом у постанові від 13.11.2019 у справі №361/6826/16, де вказано: «Відхиляючи наведені докази, суд апеляційної інстанції не врахував, що ВО «Укрдержліспроект» створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.

ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування».

Отже, саме інформація ВО «Укрдержліспроект» щодо факту накладення спірних земельних ділянок на землі ДП «Київське лісове господарство» з доданим викопіюванням з Публічної кадастрової карти України, є допустимим доказом в розумінні ст.78 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки надана уповноваженим суб`єктом, який безпосередньо володіє необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів.

Вищевказані матеріли лісовпорядкування ДП «Київське лісове господарство» та інформація ВО «Укрдержліспроект» на підставі п.5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України є документами, що підтверджують користування ДП «Київське лісове господарство» спірною земельною ділянкою та її викорстання, як до прийняття рішення Дмитрівською сільською радою, так і після.

Вищевказані докази досліджені судом першої інстанції та їм, відповідно, надана обгрунтована правова оцінка.

Щодо наявності рішення Києво-Святошинського районного суду від 02.09.2021 року у справі №369/16522/19, в якому вже розглядався спір про визнання незаконним рішення Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 27.01.2009 року, то окружною прокуратурою повідомлено наступне.

Згідно з ч.2 ст.89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч. 5 ст. 82 ЦПК України).

Враховуючи викладене, вважають за необхібдне зауважити, що підставою для звернення до суду з позовом у 2019 році було виявлене порушення вимог земельного законодавства на території Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Києво-Святошинського місцевою прокуратурою Київської області і були виявлені порушення вимог земельного законодавства при вилученні з постійного користування державного підприємства «Лікувально-реабілітаційний центр для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ім. В.Т. Гуца» земельної ділянки, зміни цільового призначення та подальшу передачу її у власність громадян.

Питання щодо розташування земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 в межах Приміського дісництва ДП «Київське лісове господарство» не досліджувалось та оцінка вказаним порушенням не надавалась.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження №12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

При цьому на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20Ідс21)).

3 урахуванням наведених вище положень ЦПК України, правових висновків Великої Палати Верховного Суду, фактичних обставин цієї справи та обставин, встановлених судами під час розгляду справи №369/16522/19, необхідно наголосити на тому, що встановлені Києво-Святошинським районним судом обставини, на які посилається відповідач у відзиві, як на преюдиціальні факти, є нічим іншим як оцінкою судами обставин справи, зробленої на підставі наданих у тій справі доказів.

Вищевказане питання досліджувалось судом першої інстанції, у зв`язку з чим підстави для визначення рішення Києво-Святошинського районного суду від 02.09.2021 року таким, що має приюдиційне значення для вирішення даного спору, на час розгляду даної цивільної справи відсутні.

Щодо здійснення поділу земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 після прийняття Києво-Святошинським районним судом Київської області рішення по суті спору, то питання поділу спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 не було предметом судового розгляду, а правова оцінка діям відповідача не могла бути надана судом під час розгляду справи в районному суді, оскільки вказаний поділ відбувся лише 01.02.2023 року, що може свідчити лише про недобросовісність відповідача та його спроби уникнути цивільно-правової відповідальності.

Зважаючи на викладене, вказана обставина не може свідчити про порушення судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права під час розгляду справи та ухвалення відповідного рішення.

Зазначає, що рішення Дмитрівської сільської ради від 27.01.2009 про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,25 га прийняте всупереч вимогам п. ґ) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України.

Враховуючи, що підставою набуття права власності першого набувача було саме вищевказане рішення органу місцевого самоврядування, який розпорядився землями лісогосподарського призначення не у спосіб, передбачений діючим на той час законодавством, судом першої інстанції вірно констатовано порушення вимог земельного та лісового законодавства, що потягло за собою задоволення позовних вимог в частині скасування державної реєстрації права приватної власності та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірною земельною ділянкою державою.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для повернення земельної ділянки на користь держави.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

За ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

При розгляді справи судом встановлено, що рішенням Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 27 січня 2009 року в приватну власність ОСОБА_2 відведено земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказаній земельні ділянці присвоєно кадастровий номер 3222484400:10:003:0071.

ОСОБА_2 відчужив право власності на земельну ділянку на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування земельної ділянки від 23.03.2021 №282.

На даний час власником земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 залишається ОСОБА_1 , на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 57246942 від 23.03.2021, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.09.2021 № 277484234.

Щодо посилань відповідачів на рішення суду по цивільній справі 369/16522/19, то за ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Судом встановлено, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 вересня 2021 року в задоволенні позову Керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі територіальних громад сіл Дмитрівка та Капітанівка Києво-Святошинського району Київської області до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, Обслуговуючого кооперативу «Товариство забудовників «Капітанівка», Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 , та інших, третя особа: ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування розпорядження та рішень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, державних актів та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння - відмовлено (справа 369/16522/19, провадження 2/369/1498/21.

Рішення набрало законної сили та не оскаржувалось.

По цивільній справі №369/16522/19 прокурором вказувалось, що на підставі рішень Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району за рахунок земель, які перебували у користуванні ОК «ТЗ «Капітанівка», у приватну власність ряду громадян відведено земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Факт надання спірних земельних ділянок громадянам за рахунок земель, що надавались в оренду Обслуговуючого кооперативу «Товариство забудовників «Капітанівка», а отже за рахунок земель рекреаційного призначення, вилучених з користування ЛРЦ («Лікувально-реабілітаційний центр для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ім. В.Т. Гуца»), є неправомірним. Розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 06.06.2007 року №365 в частині передачі в оренду земель рекреаційного призначення для розміщення котеджної забудови та подальше прийняття сільською радою рішень про передачу цих земель у власність ряду громадян суперечать вимогам законодавства. Так, з положень чинного на той час Земельного кодексу України та правовстановлюючих документів на спірні земельні ділянки, їх правовий статус та вид використання до передачі в оренду безумовно свідчить про приналежність вказаних територій до категорії земель рекреаційного призначення, що використовувались для лікувально-оздоровчих цілей.

Тому просили суд саме з цих підстав визнати недійсним рішення Дмитрівської сільської ради від 27 січня 2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 .

Суд врахував, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження №12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

З мотивувальної частини рішення суду вбачається, що підставою для відмови у задоволенні позову був пропуск строку позовної давності, а не через правомірність виділення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки у встановленому порядку та віднесення земель до рекреаційного значення або іншого цільового призначення. Щодо обставин передачі земельної ділянки ОСОБА_2 даним рішенням не встановлено жодних обставин. Також не можливо встановити з рішення суду саме до яких вимог прокурора застосовано строк позовної давності (чи до розпоряджень адміністрації, чи до договорів оренди, чи до рішень сільської ради).

З огляду на підстави та обґрунтування позовних вимог, мотивування судового рішення, суд прийшов до вірного висновку, що дані цивільні справи є різними, адже судом по справі №369/16522/19 перевірялось правомірність вибуття земель зовсім з інших підстав, за іншого суб`єктного складу, тому доводи відповідачів щодо преюдиціального значення судового рішення, до уваги не приймалися та перевірялися доводи та докази, подані сторонами на підставі загальних норм доказування.

За ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави

Частиною 2 ст. 84 Земельного кодексу України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з ч.2 ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Отже, Земельним кодексом України встановлено пріоритетність норм цього кодексу для застосування до земельних відносин, що виникають при використанні лісів.

Статтею 1 Лісового кодексу України визначено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Статтею 7 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (ст. 5 Лісового кодексу України).

Відповідно до ст.84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Встановлено, що на підставі рішення Київської обласної ради від 21 червня 2012 року № 65-19-VI та від 14 грудня 2017 року №369-19-VII створено лісовий заказник місцевого значення «Гореницький» площею 230,6 га та надано останньому статус об`єкта природно-заповідного фонду місцевого значення.

При цьому, з рішення обласної ради від 21 червня 2012 року вбачається, що даним рішенням внесено зміни у додаток до рішення Київської обласної ради від 20 листопада 2003 року «Про нововиявлені території та об`єкти природо-заповідного фонду місцевого значення Київської області» шляхом зміни у колонці 3 пункту 5 цифри 85,0 на 84,0918; та зміни у додаток до рішення Київської обласної ради від 27 жовтня 2005 року «Про нововиявлені території та об`єкти природо-заповідного фонду місцевого значення Київської області» шляхом зміни у колонці 3 пункту 1 цифри 13,0 на 9,0373.

Тому твердження відповідачів про відведення спірної земельної ділянки до її входження у заказник, спростовуються матеріалами справи. Інших доказів відповідачі не надали, а саме те, що ділянка на час її передачі входила до земель запасу сільської ради.

Крім того, лісовий заказник розташований у межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад Києво-Святошинського району Київської області в кварталі 33 виділи 1, 2, 7, 8, 8, 11, 12, 15, 22, 23; кварталі 37 (входять всі виділи); в кварталі 38 (входять всі виділи); в кварталі 40 (входять всі виділи); в кварталі 41 (входять всі виділи) Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Відповідно до Положення «Про лісовий заказник місцевого значення «Гореницький», затвердженого наказом директора Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації від 08.05.2018 року №28-д, даний заказник входить до складу природно-заповідного фонду України та охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації видано Охоронне зобов`язання від 12 червня 2018 року №18 ДП «Київське лісове господарство», яким підприємству передано під охорону та встановленого режиму вищевказана територія.

Звертаючись до суду з позовом, позивач стверджував, що всупереч вимог природоохоронного земельного, лісового законодавства у приватній власності громадянина перебуває земельна ділянка, що відведена за рахунок земель заказника. Дані доводи прокурора заслуговують на увагу.

Так, відповідно до ч.ч.2, 3 ст.56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.

Інших випадків, які б передбачали надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення, законодавство не містить.

Згідно зі ст.57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування.

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Відповідно до п. Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Таким чином, при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п.5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

Враховуючи подані сторонами докази, надані пояснення, суд прийшов до вірного висновку, що частина спірної земельної ділянки відноситься до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство», що підтверджуюється проектами організації та розвитку лісового господарства, таксаційними описами, планами лісонасаджень за 2003 та 2017 роки. На спростування доказів та доводів прокуратури, відповідачі обмежились лише посилання на попередню цивільну справу. На підтвердження своїх заперечень надали лише копію судового рішення, витяги з реєстру речових прав, копію договору дарування, постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Дані докази не містять будь-якої інформації (без конкретизації землі) щодо перебування спірного ділянки у землях запасу. Поданий проект землеустрою (т.2) підтверджує лише розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду терміном на 49 років ГО ОК «Товариство забудовників «Капітанівка» під колективну забудову в с.Дмитрівка та с.Капітанівка Києво-Святошинського району Київської області - 2007 рік. Відповідач у своєму відзиві не конкретизував як даний проект відноситься до його земельної ділянки, оскільки з оскаржуваного рішення вбачається, що земельна ділянка передається із земель запасу.

Проте, згідно листів ДП «Київське лісове господарство» №02-644 від 30 серпня 2021 року та №02-924 від 26 листопада 2021 року земельна ділянка з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 частково розташована на землях державного лісового фонду Підприємства (Ірпінське (Приміське) лісництво, кв. 37, виділи 9, 16.

Відповідно до листа ВО «Укрдержліспроект» від 17.11.2021 року №1005 вищевказана земельна ділянка за матеріалами лісовпорядкування 2003, 2014 років частково розташована в межах кварталу37 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

Отже, рішення Дмитрівської сільської ради від 27.01.2009 року про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд прийняте всупереч вимогам п. ґ) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України.

За ч.5 ст.116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Згідно листа ДП «Київське лісове господарство» від 04.10.2021 року №02-743 підприємство не надавало погодження щодо вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071. На підставі, наведеного, суд прийшов до вірного висновку, що відведення земельної ділянки на підставі рішення Дмитрівської сільської ради у приватну власність відповідача відбулось з грубим порушенням ч.5 ст.116 Земельного кодексу України.

Також суд вірно погодився з доводами прокурора в тому, що сільська рада перевищила повноваження, передбачені Земельним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування» під час розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Часиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України).

Отже, Дмитрівська сільська рада не мала повноважень на розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення державної власності в межах населеного пункту, що свідчить про порушення вищевказаним органом місцевого самоврядування вимог ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст.83, 122 Земельного кодексу України.

Також, згідно зі ст.ст.18, 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.

За ч.4 ст.20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Водночас, згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 08.12.2021 року №04-48/2379 управління не надавало погодження на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель відповідно до ст.21 Земельного кодексу України є підставою для визнання недійсними рішень органів влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Тому суд прийшов до вірно висновку, що рішення Дмитрівської сільської ради від 27.01.2009 не відповідає ст.21 Земельного кодексу України та ст.20 Земельного кодексу України.

Згідно з ч.3 ст.122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб.

За п. 4 Перехідних положень Земельного кодексу України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування(у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук).

Згідно до постанови Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17.07.2020 №807-IX до складу Бучанського району Київської області включено Дмитрівську сільську територіальну громаду, у зв`язку з ліквідацією Києво-Святошинського району.

Отже, розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб в межах населених пунктів на даний час покладено на Бучанську районну державну адміністрацію, у відповідності до вимог ч.5 ст.122, п.24 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Так, статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту можуть бути в тому числі визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 Цивільного кодексу України визначено, що правовий акт органу державної влади, органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Відповідно до ст.155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Положення ст.152 Земельного кодексу України визначають, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням прав володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно з ч.10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

На підставі наведеного, суд вірно вважав доведеними позовні вимоги, що рішення Дмитрівської сільської ради від 27.01.2009 року прийняте всупереч ст.ст.20, 56, 84, 116, 122, 142, 149 Земельного кодексу України і на підставі ст.ст.21, 152, 155 Земельного кодексу України, ст.ст.16, 21, 393 Цивільного кодексу України, ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» підлягає визнанню недійсним.

За ст.334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають із дня такої реєстрації.

Положеннями ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до правового висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 03.09.2020 року у справі №914/1201/19 (п.п. 24, 25, 27, 28, 30, 31, 32, 34, 35) за змістом п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Проте, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, ст. 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до п.п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

За змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16.01.2020 цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19 та підстав для відступу від цієї позиції не вбачається.

Отже, рішення про державну реєстрацію права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення за особою, яка протиправно його набула, може бути перешкодою у реалізації речових прав на зазначений об`єкт.

Встановлено, що на даний час спірна земельна ділянка у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстрована за ОСОБА_1 , як наслідок Бучанська районна державна адміністрація позбавлена можливості користуватись і розпоряджатись спірною земельною ділянкою лісового фонду.

Також згідно правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в п.72 постанови від 23.06.2020 року у справі №680/214/16, спір про скасування рішення щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (п. 36), від 16.01.2019 у справі № 755/9555/18 (п. 25), від 21.08.2019 у справі № 805/2857/17-а, від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц (п. 24), від 26.02.2020 у справі № 287/167/18-ц (п.52).

За вказаних обставин, рішення державного реєстратора від 23 березня 2021 року за індексним номером 57246942 про державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 підлягає скасуванню відповідно до ст.ст.16, 391 Цивільного кодексу України, ст.152 Земельного кодексу України, ст.ст.26, 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Щодо вимог про повернення земельних ділянок, то відповідно до вимог ст.373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст.396 Цивільного кодексу України). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

За ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 року у справі №487/10128/14-ц висловила правовий висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Аналогічні висновки висвітлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Вказані твердження судом вірно застосовано і до земель лісового фонду, оскільки останні аналогічно перебувають під особливою охороною держави, мають обмежений режим господарювання та не можуть передаватись у приватну власність в силу положень ст.84 Земельного кодексу України.

Отже, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

По даній справі прокурор пред`явив негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду, відповідно до вимог ст.391 Цивільного кодексу України до юридичної особи з метою усунення перешкод, які вона створює у користуванні та розпорядженні землями лісового фонду. При цьому позовна давність на них не поширюється.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 80-81 постанови від 12.06.2019 року у справі №487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 71 постанови від 28.11.2018 року у справі №504/2864/13-ц, а також в пункті 96 постанови від 04.07.2018 року у справі №653/1096/16-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 року у справі №372/1684/14-ц.

Відповідно до п.33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити з такого.

За положеннями статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних з позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Законний володілець земельної ділянки лісового фонду може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Цивільний оборот лісових земельних ділянок є і був обмежений законодавчо з огляду, зокрема, на приписи статті 56, підпункту «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України. Вказане стосується і земельних ділянок, які знаходяться у користуванні спеціалізованих державних лісогосподарських підприємств.

Також, метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись внаслідок державної реєстрації права власності за відповідачем на спірні земельні ділянки.

Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також у постановах від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 та від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц.

Як наслідок, рішення про державну реєстрацію права приватної власності має бути скасоване, а право приватної власності на земельні ділянки припинене.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

На підставі наведеного, як вірно ввважав суд, суспільний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні права на земельну ділянку.

Також, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, відповідач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки (держави) позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Наведені обставини, повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а тому посилання відповідача щодо порушення його прав власника і добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові про витребування земельної ділянки або повернення земельної ділянки від добросовісного набувача.

Так як відчуження нерухомого майна було здійснено особою, яка не є власником цього майна та жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою державою в особі належних і уповноважених органів виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, пред`явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на земельну ділянку про повернення майна на підставі ст.ст.387, 388, 391, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.

За наведених обставин, суд прийшов до вірного висновку про наявність правових підстав для повернення земельної ділянки на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Відповідачем не надано доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 не накладаються частково на землі землекористувача ДП «Київлісгосп».

Отже, факт належності земельної ділянки з кадастровим номером 3222484400:10:003:0071 до земель лісогоподарського призначення та факт неправомірності передачі земельної ділянки у власність фізичної особи є доведеними.

Таким чином, доводи відповідача у запереченнях на позовну заяву щодо не встановлення конкретного розташування спірної земельної ділянки, а саме її розміру та того, що вона частково накладається на виділ, спростовуються вищевикладеним.

Ухвалюючи рішення, судом вірно звернено увагу на те, що позов пред`явлено на захист інтересів держави, враховано, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, а право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте сільською радою з перевищенням повноважень, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею, у зв`язку з чим дійшов вірного висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи було порушено права Бучанської районної державної адміністрації Київської області.

Тому вимоги прокурора були обґрунтованим та підлягали до задоволення.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачами подано заяву про застосування наслідків пропуску строків позовної даності, яка обґрунтована тим, що позивач пропустив строк звернення до суду з даним позовом, оскільки позивач, прокурор, міг дізнатись про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави у власність ОСОБА_2 , що в 2008 році з постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. При цьому у заявах, відповідачі не вказують, коли саме позивачу - Бучанській районній державній адміністрації Київської області стало відомо про порушене право.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

З огляду на положення ст.261 ЦК України, у ст.56 ЦПК України суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушено, стало відомо про таке порушення.

Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15-ц.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 дійшла наступних висновків.

Враховуючи те, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації, слід з`ясувати, коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення прав та чи є в нього поважні причини для його поновлення. Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Посилання відповідачів на постанову про відмову в порушенні кримінального провадження від 06 жовтня 2008 року суд вірно не прийняв до уваги, оскільки дана постанова стосувалась вирішення питання щодо правомірності вилучення земель у «Лікувально-реабілітаційний центр для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ім. В.Т. Гуца», а не оскаржуваного рішення ради, реєстрації права власності за ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Разом з тим, відповідачами не враховано, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Вказані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Зважаючи на вищенаведене та приймаючи до уваги, що позивачем заявлено негаторний позов, суд дійшов вірного висновку про неможливість застосування судом наслідків спливу позовної давності в частині позовних вимог про усунення порушення права.

З огляду на вищенаведене, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд першої інстанції, з яким погоджується і апеляційний суд, дійшов висновку про необхідність задоволення позову.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст потанови складено 22 червня 2023 року.

Головуючий:

Судді: