Рішення

від 14.06.2023 по справі 904/729/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.06.2023м. ДніпроСправа № 904/729/23

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від позивача: Нещерет О.С. /взяв участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку ЄСІТС/,

від відповідача: представник не з`явився,

дослідивши матеріали справи №904/729/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРАРТМЕТ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПРОМЛІТ"

про стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРАРТМЕТ" (далі - позивач) звернулося до господарського суду з позовною заявою від 23.01.2023 за вих. № 23-01 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПРОМЛІТ" (далі - відповідач) про стягнення пені у розмірі 3.885,00 грн, трьох процентів річних у розмірі 1.782,08 грн та інфляційних втрат у розмірі 11.435,86 грн, з урахуванням клопотання/заяви позивача, сформованої в системі «Електронний суд» 11.05.2023.

Судові витрати (судовий збір у розмірі 2.684,00 грн та 10.500,00 грн витрат на оплату професійної правової допомоги) позивач просить суд покласти на відповідача.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/729/23 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.02.2023.

Ухвалою від 10.02.2023 позовну заяву залишено без руху. Позивачу запропоновано надати до господарського суду документи, які підтверджують відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів листом з описом вкладень.

Через відділ документального забезпечення 21.02.2023 від позивача надійшла заява від 16.02.2023 за вих.№б/н про виконання вимог ухвали суду разом з документами, які підтверджують відправлення відповідачу копії позовної вимоги і доданих до неї документів. Оцінивши доказ відправлення відповідачу копії позовної заяви і доданих до неї документів, господарський суд визнав його належним, а недоліки позовної заяви усунутими.

Ухвалою від 23.02.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без виклику учасників справи за наявними у ній матеріалами (в порядку письмового провадження).

Через відділ документального забезпечення 04.04.2023 від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи документів, які підтверджують витрати на професійну правничу допомогу.

Через відділ документального забезпечення 14.04.2023 від відповідача надійшов відзив, у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім цього, відповідач просить суд витребувати у позивача оригінал договору поставки від 01.06.2021 №01/06-2021.

Ухвалою від 01.05.2023 вирішено перейти від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи почато спочатку, замінено засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням, учасників справи повідомлено, що підготовче засідання відбудеться 16.05.2023. Також у позивача витребувано в строк до 16.05.2023 оригінал договору поставки №01/06-2021 від 01.06.2021 і письмові пояснення щодо погашення основної заборгованості за вказаним договором.

Через відділ документального забезпечення 12.05.2023 від позивача надійшли письмові пояснення, які сформовані в системі «Електронний суд» 11.05.2023, у яких позивач визнав, що відповідач дійсно, після звернення до суду з даною позовною заявою, погасив суму основного боргу у розмірі 35.000,00 грн та заперечив відсутність укладеного між сторонами договору. Таким чином, позивач зазначив, що стягненню з відповідача підлягає пеня у розмірі 3.885,00 грн, три проценти річних у розмірі 1.782,08 грн та інфляційні втрати у розмірі 11.435,86 грн. Вимог про стягнення основної заборгованості позивач не заявляв.

Розглянувши письмові пояснення позивача, які розцінюються судом як заява про зменшення розміру позовних вимог, суд дійшов таких висновків.

Пунктом 2 частини 2 статті 46 ГПК України визначено, що позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру.

Суд зазначає і те, що хоча подане(а) позивачем клопотання/заява (вх. 12.05.2023) і не була названа останнім як заява про зменшення позовних вимог, за своїм змістом така заява є заявою саме про зменшення позовних вимог, оскільки у прохальній частині вказаної заяви позивач виснував, що просить суд стягнути з відповідача пеню, проценти річні та інфляційні втрати з кількісними показниками, які тотожні з позовною заявою, однак вимог про стягнення основної заборгованості позивач не заявляв.

Також відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 46 ГПК України у разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої, частиною третьою або четвертою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає в ухвалі.

Суд встановив виконання позивачем вимог п. 5 ч. 2 ст. 46 ГПК України, що підтверджується листом з описом вкладення у цінний лист від 11.05.2023, накладною №0811900003399 від 11.05.2023 та фіскальний чек від 11.05.2023, а тому підстав для неприйняття до розгляду або повернення заявнику відповідної заяви не вбачається.

Таким чином, суд доходить висновку, що позивач звернувся до суду із заявою про зменшення позовних вимог, а тому суд, врахувавши стадію подачі заяви та її зміст, вважає за можливе прийняти таку заяву до розгляду і вирішити спір в межах заявлених у заяві (вх. 12.05.2023) позовних вимог.

Через відділ документального забезпечення 12.05.2023 від позивача надійшло(а) клопотання/заява, яке(а) сформоване(а) в системі «Електронний суд» 11.05.2023 та 15.05.2023 отримано засобами поштового зв`язку разом із оригіналом договору, у якому(ій) позивач повідомляє суд про направлення на адресу останнього оригінал договору поставки №01/06-2021 від 01.06.2021. Крім цього, позивач звернувся до суду з клопотанням про відкладення підготовчого засідання на іншу дату, оскільки представник відповідача у період з 15.05.2023 до 22.05.2023 перебуватиме у відпустці.

Ухвалою від 16.05.2023 підготовче засідання відкладено до 31.05.2023.

Через відділ документального забезпечення 25.05.2023 від представника позивача (Нещерет Олександра) надійшло(а) клопотання/заява, яке(а) сформоване(а) в системі Електронний суд 24.05.2023, про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою від 29.05.2023 у задоволенні заяви від 24.05.2023 за вих. №б/н позивача про проведення засідання 31.03.2023 о 09:15 год в режимі відеоконференції відмовлено.

Ухвалою від 31.05.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.06.2023. Крім цього вказано, що для представника позивача (НЕЩЕРЕТ ОЛЕКСАНДРА СЕРГІЙОВИЧА), судове засідання відбудеться в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв`язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).

В судовому засіданні 14.06.2023 представник позивача підтримав позовні вимоги, з урахуванням заяви (вх. 12.05.2023) про зменшення позовних вимог та просив суд позов задовольнити.

Відповідач явку представника в судове засідання не забезпечив, причини неявки не повідомив.

Суд визнав, що наявних у справі доказів достатньо для прийняття рішення по суті позовних вимог.

Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

На виконання укладеного між сторонами договору поставки позивач поставив відповідачу товар, який останній оплатив, однак з порушенням строку, а тому позивач звернувся до суду даною позовною заявою та на суму основної заборгованості нарахував пеню, проценти річних та інфляційні втрати.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач заперечує факт укладання договору та надає докази оплати отриманої продукції у повному обсязі. Стверджуючи, що договір на поставку товару між сторонами ніколи не укладався, вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, процентів річних та інфляційних втрат не можуть бути задоволені, оскільки строки оплати товару не були узгоджені сторонами.

Також відповідач заперечує проти розміру заявленого до стягнення з відповідача витрат на оплату професійної правничої допомоги, посилаючись на власний фінансовий стан, війну та пандемію коронавірусу.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входять обставини: укладення договору; поставки товару; настання строку оплати товару; наявності/відсутності повної/часткової оплати товару; наявності/відсутності заборгованості; правомірності нарахування пені, процентів річних та інфляційних втрат.

Суд встановив, що 01.06.2021 між позивачем (далі - позивач, продавець) та відповідачем (далі відповідач, покупець) був укладений договір поставки №01/06-2021 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 умов якого у строки і на умовах, визначених цим договором, продавець зобов`язується передати покупцю товар, а покупець зобов`язується прийняти й оплатити товар, найменування (асортимент) і кількість якого визначається у Специфікації(-ях) до цього договору. Товар повинен поставлятися в комплекті і у відповідності до цього договору, що забезпечує його експлуатацію (використання) за призначенням.

Відповідно до пункту 2.1 ціна товару визначається, у Сцецифікації(-ях), що є невід`ємною частиною цього договору.

Згідно до пунктів 3.1 та 3.1.1 договору оплата за товар здійснюється відповідно до умов специфікацій, які є невід`ємною частиною цього договору.

Пунктом 4.4. договору встановлено, що датою виконання продавцем зобов`язання з передачі товару (партії товару) покупцю вважається дата підписання сторонами видаткової накладної (акту приймання-передачі товару). Разом з товаром продавець зобов`язаний передати покупцю рахунок-фактуру, податкову накладну, видаткову накладну (акт прийому-передачі товару), а також інші документи, якщо їх передача передбачена цим договором.

Цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2022, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором, якщо інше не передбачено умовами цього договору (п. 11.1 договору).

На виконання умов договору позивач 15.06.2021 здійснив поставку товару на загальну суму 45.000,00 грн, що підтверджується видатковою накладною №ВН-00000098 (арк. 9, том 1).

Відповідач визнав поставку товару, про яку вказав позивач у позовній заяві та вказав, що позивач поставив товар ще на 45.000,00 грн, що підтверджується видатковою накладною №ВН-00000084 від 03.06.2021 (арк. 42, том 1).

Водночас відповідач заперечуючи проти позовних вимог у відзиві стверджував, що у повному обсязі розрахувався за отриманий від позивача товар, що підтверджується платіжною інструкцією №5991 від 15.06.2021 на суму 45.000,00 грн (арк. 43, том 1), платіжною інструкцією №3257 від 17.02.2023 на суму 35.000,00 грн (арк. 44, том 1) та платіжною інструкцією №7557 від 21.12.2021 на суму 10.000,00 грн (арк. 45, том 1).

Позивач, в свою чергу, визнав, що товар, який він /позивач/ поставив відповідачу останній оплатив у повному обсязі, однак з порушенням строку, а тому позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню, проценти річні та інфляційні втрати.

Наведені вище обставини і зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом спору у даній справі є вимоги позивача до відповідача про стягнення 3.885,00 грн пені, 1.782,00 грн трьох процентів річних та 11.435,86 грн інфляційних втрат.

Згідно з нормами ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. ст. 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до ст. 638 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 180 ГК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

В ч. 3 ст. 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Оцінивши зміст договору, господарський суд встановив, що сторонами погоджено його істотні умови.

Договір підписаний уповноваженими особами та скріплено печатками.

Договір у встановленому порядку не оспорений; не розірваний; не визнаний недійсним.

Таким чином, укладений між сторонами договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Отже, двосторонній характер договору зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Тобто, з укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок поставити певний товар і, водночас, покупець зобов`язується прийняти та оплатити такий товар.

Відповідач заперечує факт укладання договору поставки №01/06-2021 від 01.06.2021, водночас, позивач надав суду оригінал вказаного договору (арк. 62-65, том 1), який містить підпис директора відповідача Свіріди Дмитра Олександровича, який засвідчений печаткою підприємства відповідача.

Суд зазначає, що саме відповідач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, накладних. Відповідач не вказував і не довів існування фактів протиправності використання печатки відповідача чи доказів її втрати, так само і не надав доказів звернення до правоохоронних органів у зв`язку з втратою чи викраденням печатки, а тому суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що печатка товариства використовувалась проти волі відповідача. При цьому суд враховує, що печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.07.2019 у справі №918/780/18.

Також суд звертає увагу і на те, що відповідач не звертався до суду з вимогами призначити судову експертизу задля встановлення обставин використання печатки або ж нанесення підпису на договір неуповноваженою особою.

Більш того, матеріали справи не містять жодних доказів того, що особа, яка підписала спільний договір (саме директор відповідача) не мали змоги цього зробити з об`єктивних причин.

Між тим, у п. 4.2 договору термін поставки конкретної партії товару оговорюється сторонами у специфікаціях до даного договору.

Оцінивши зміст відзиву, суд встановив, що відповідач заперечує укладання договору, проте не специфікації №2 від 15.06.2021, яка є додатком до договору, і у якій фактично визначено строк поставки товару та строк його оплати.

Згідно з приписами ч. 4 ст. 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті.

Отже, суд виснує, що відповідач позбавляється можливості заперечувати проти існування специфікації до договору, а тому положення специфікації є обов`язковими до виконання, зокрема, відповідачем.

Суд також зауважує, що у специфікаціях №2 від 15.06.2021, яка є додатком №2 до договору визначено, що строк поставки товару протягом 5-ти (п`яти) робочих днів з моменту підписання специфікації №2 від 15.06.2021 до даного договору.

Сам відповідач визнав поставку товару, зокрема, на суму 45.000,00 грн за видатковою накладною №ВН-00000098 від 15.06.2021 (арк. 9, том 1).

Суд звертає увагу, що поставка товару за видатковою накладною №ВН-00000098 здійснена 15.06.2021, тобто у строк визначений специфікацією №2 до договору, а отже вказане розцінюється судом як доказ укладення договору між сторонами з більшою вірогідністю, аніж його неукладення.

Також як доказ укладення договору свідчить вказівка у видатковій накладній №ВН-00000098 від 15.06.2021 на суму 45.000,00 грн на договір №01/06-2021 від 01.06.2021, а підписання (та оплата) даної видаткової накладної не заперечується відповідачем.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Згідно з п. 3.1.1 договору оплата за товар здійснюється відповідно до умов специфікацій, які є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 3 специфікації №2 від 15.06.2021 порядок розрахунків оплата продукції протягом 7-ми (семи) календарних днів з дати поставки товару. Датою поставки вважається оформлення видаткової накладної.

Отже, товар за видатковою накладною №ВН-00000098 від 15.06.2021 на суму 45.000,00 грн мав бути оплачений відповідачем в строк до 22.06.2021, а фактично оплачений 21.12.2021 на суму 10.000,00 грн та 17.02.2023 на суму 35.000,00 грн.

Таким чином, вбачається порушення з боку відповідача строку оплати отриманого від позивача товару.

Щодо вимог про стягнення пені

Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

За визначенням ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 1 ст. 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч. ч. 4, 6 ст. 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Частиною 6 ст. 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п.п. б п. 9.2 договору за порушення строків виконання зобов`язань з винної сторони на користь іншої сторони стягується пеня у розмірі облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно виконаного зобов`язання, що діяла на момент такого порушення, за кожний день прострочення.

Позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню за загальний період прострочення з 23.07.2022 до 23.01.2023 на суму 3.885,00 грн.

Відповідач щодо вимог позивача про стягнення, зокрема, пені заперечував, оскільки проєкт договору, на який посилається позивач, не укладався, а строки оплати товару не були погоджені сторонами, а тому такі вимоги є незаконними та необґрунтованими.

Господарський суд перевірив розрахунок пені здійснений позивачем і визнав його арифметично та методологічно правильним, а вимогу такою, що підлягає задоволенню.

Суд врахував, що відповідно до положень пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Господарського кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вказаний розділ доповнено пунктом 7 згідно із Законом №540-IX від 30.03.2020, який набув чинності 02.04.2020.

Господарський суд звертає увагу, що договір між позивачем та відповідачем був укладений 01.06.2021, тобто укладаючи договір сторони мали бути обізнаними зі змінами законодавства.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", прийнятої відповідно до ст.29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", на усій території України встановлений карантин з 12.03.2020, який, у свою чергу, постановами Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239, від 20.05.2020 №392, від 22.07.2020 №641, від 26.08.2020 №760, від 13.10.2020 №956, від 09.12.2020 №1236, від 17.02.2021 №104, від 21.04.2021 №405, від 23.02.2022 №229, №630 від 27.05.2022, №928 від 19.08.2022, №383 від 25.04.2023 був неодноразово продовжений.

Так, Кабінет Міністрів України постановою №1423 від 23.12.2022 вніс зміни, зокрема, до Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Вони передбачають, що продовжено термін дії карантину та обмежувальних протиепідемічних заходів в Україні для запобігання розповсюдженню COVID-19 до 30.06.2023.

Таким чином, правомірним є нарахування пені за строк, який перевищує шестимісячний /визначений ч. 6 ст. 232 ГК України/, з урахуванням того, що позивач здійснюючи нарахування пені фактично переніс дату початку її нарахування, що за інших фактичних обставин може бути визнано неправомірними діями позивача.

Щодо вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем заявлено до стягнення три проценти річних у розмірі 1.782,08 грн за період з 20.12.21 до 21.01.2023 та інфляційні втрати за період з червня 2021 року до січня 2023 року у розмірі 11.435,86 грн.

Відповідач заперечив проти вимог позивача про стягнення процентів річних та інфляційних втрат, оскільки проєкт договору, на який посилається позивач, не укладався, а строки оплати товару не були погоджені сторонами, а тому такі вимоги є незаконними та необґрунтованими. При цьому відповідач незгоди щодо арифметичної правильності розрахунку у відзиві не висловив.

Суд позицію відповідача визнає такою, що не відповідає ані умовам укладеного договору, ані умовам чинного законодавства, оскільки обов`язок з оплати товару у відповідача виникає в силу прямої імперативної норми ЦК України, а саме покупець зобов`язаний (а не має право) оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару (ч. 1 ст. 692).

Тобто, якщо інше не визначено договором, покупець зобов`язаний оплатити товар негайно після його прийняття. В даному випадку укладеним між сторонами договором (специфікацією) відстрочено оплату товару на сім календарних днів, а тому обов`язок з оплати товару у відповідачу було відстрочено на сім календарних днів.

Суд також наголошує, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц.

Таким чином, правомірність застосування до правовідносин сторін положень ст. 625 ЦК України врегульована Законом.

Здійснивши власний перерахунок процентів річних та інфляційних втрат, господарський суд визнав, що розрахунок процентів річних є арифметично та методологічно правильним, а вимога такою, що підлягає задоволенню, розрахунок інфляційних втрат суд визнав таким, що містить помилки, а тому до стягнення з відповідача підлягають інфляційні втрати у розмірі 11.214,30 грн.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 2.649,11 грн, з урахуванням того, що 98,70 % позовних вимог позивача судом задоволено.

Суд встановив, що 20.01.2023 між позивачем (далі позивач, клієнт) та Адвокатом Нещерет Олесандром Сергійовичем (далі адвокат) був укладений договір про надання правової допомоги (далі - договір).

Згідно з п. 1.1 договору предметом договору є надання адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов`язані чи можуть бути пов`язані зі захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів.

Цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 20.01.2024 (п. 3.1 договору).

Між сторонами 22.03.2023 була укладена додаткова угода №22/03/23, у п. 1 умов якої визначено, відповідно до п. 4.1 та п. 4.2 договору про надання правової допомоги від 20.01.2023 адвокат та клієнт, враховуючи акт №22/03/23 виконаних робіт (надання послуг), погодили розмір гонорару адвокатом в сумі 6.000,00 грн, оформивши його цією додатковою угодою.

Ця додаткова угода набирає чинності з моменту її підписання сторонами (п.2 додаткової угоди).

Факт надання послуг правової (правничої) допомоги підтверджується актом прийому-передачі від 22.03.223 №22/03/23, згідно із яким адвокатським об`єднанням позивачу були надані такі послуги правової допомоги:

надання консультацій клієнту (попереднє опрацювання матеріалів/документів), опрацювання законодавчої бази, що регулюють спірні відносини, аналіз судової практики зі спірного питання, формування правової позиції - кількість часу на виконання робіт 1 год вартістю 1.500,00 грн;

підготовка позовної заяви, розрахування пені, трьох процентів річних та інфляційних витрат, створення копій додатків до позовної заяви, подання позовної заяви з додатками до суду - кількість часу на виконання робіт 3 год вартістю 4.500,00 грн.

Вартість послуг адвоката загалом складає 6.000,00 грн.

Оплата послуг професійної правової допомоги підтверджується платіжною інструкцією №1223 від 27.03.2023 на суму 6.000,00 грн.

На підставі наведених вище обставин і долучених до справи доказів позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь 6.000,00 грн витрат на оплату професійної правової допомоги.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі №916/2102/17, від 25.06.2019 у справі №909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі №922/928/18, від 30.07.2019 у справі №911/739/15 та від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.11.2021 у справі №914/1945/19, від 23.11.2021 у справі №873/126/21).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки наведені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений і у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі N 904/4507/18.

У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023 у cправі №908/2702/21 здійснивши правовий аналіз норм статей 126, 129 ГПК України, дійшов висновку, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:

1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;

2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 №910/15621/19, від 07.09.2022 у справі №912/1616/21тощо.

Отже, Верховний Суд висновує, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах п`ятій-сьомій статті 129 ГПК України.

При цьому таке застосовування не є тотожним застосовуванню судом критеріїв, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України, де обов`язковою умовою є наявність клопотання іншої сторони.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За приписами частини 8 статті 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/20, відповідно до яких Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis рішення ЄСПЛ у справі East/West проти України від 23 січня 2014 року (East/West., заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з гонораром успіху. ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають гонорар успіху, ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22.02.2005 у справі Пакдемірлі проти Туреччини (Pakdemirli v., заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала гонорар успіху у сумі 6.672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3.000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72).

З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату гонорару успіху, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

При цьому суд не заперечує право адвоката та його довірителя на таку оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону у справі.

Здійснюючи розподіл витрат на правову допомогу суд також враховує: чи змінювалася правова позиція сторін під час провадження у справі; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №910/20852/20 та у додатковій постанові від 16.03.2023 у cправі №927/153/22.

Господарський суд надав оцінку наданим позивачу послугам професійної правової допомоги та дійшов таких висновків.

Справа №904/729/23 не є складною, судова практика є сталою, підготовка позовної заяви не мала б зайняти у адвоката тривалого часу, а відтак оцінивши зміст наданих послуг, які вказані в акті, суд визнав обґрунтовано заявленими вимоги про стягнення плати за складання позовної заяви.

Водночас суд звертає увагу, що такі послуги як надання консультацій клієнту (попереднє опрацювання матеріалів/документів), опрацювання законодавчої бази, що регулюють спірні відносини, аналіз судової практики зі спірного питання, формування правової позиції, підготовка позовної заяви, розрахування пені, трьох процентів річних та інфляційних витрат входять до вартості послуг за складання позовної заяви.

Такі послуги як створення копій додатків до позовної заяви, подання позовної заяви з додатками до суду взагалі не є послугами правової допомоги, а тому не розподіляються на відповідача.

Приймаючи рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує позицію Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, наведену у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023 у cправі №908/2702/21, відповідно до яких під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах п`ятій-сьомій статті 129 ГПК України і не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

З огляду на специфіку та складність справи, результат її вирішення, обсяг, вид та зміст наданих послуг, суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі №904/729/23 є завищеним, а, отже, не вбачається розумна необхідність понесення позивачем судових витрат у заявленому до відшкодування розмірі на суму 6.000,00 грн, тому суд вважає за необхідне розподілити витрати лише в розмірі 5.000,00 грн, та покласти їх на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 4.935,00 грн.

Керуючись ст. ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "ДНІПРОПРОМЛІТ" (Україна, 52005, Дніпропетровська обл., Дніпровський р-н, селище міського типу Слобожанське, ВУЛИЦЯ ВИРОБНИЧА , будинок 13; ідентифікаційний код 21866376) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "УКРАРТМЕТ" (Україна, 84333, Донецька обл., місто Краматорськ, ВУЛИЦЯ УРАЛЬСЬКА, будинок 12; ідентифікаційний код 42261724) 3.885,00 грн (три тисячі вісімсот вісімдесят п`ять грн 00 к.) пені, 1.782,08 грн (одну тисячу сімсот вісімдесят дві грн 08 к.) трьох процентів річних, 11.214,30 грн (одинадцять тисяч двісті чотирнадцять грн 30 к.) інфляційних втрат, 2.649,11 грн (дві тисячі шістсот сорок дев`ять грн 11 к.) судового збору, 4.935,00 грн (чотири тисячі дев`ятсот тридцять п`ять грн 00 к.) витрат на оплату професійної правової допомоги.

В решті позовних вимог (про стягнення 221,56 грн інфляційних втрат) відмовити.

Видати наказ(и) після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 26.06.2023

Суддя С.А. Дупляк