Постанова

від 21.06.2023 по справі 932/12380/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3760/23 Справа № 932/12380/20 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В.І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2023 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,

за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису державного реєстратора про право власності, визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що їй належить 57/750 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , а також третім особам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - по 57/750.

Так, означене домоволодіння розташовано на земельній ділянці, площею 591 кв.м., яка перебувала в користуванні спадкодавця позивача ще із 1987 року. Інші 19/100 частин домоволодіння належать ОСОБА_6 , 24/100 - ОСОБА_2 .

У вересні 2020 року позивач дізналася, що відповідачу належить право власності на частину земельної ділянки під домоволодінням. Така ділянка надана оскаржуваним рішенням ОСОБА_3 та відчужена на підставі оскаржуваного договору в користь ОСОБА_2 .

Позивачка стверджувала, що надання земельної ділянки є незаконним з огляду на те, що вона є співвласником будівель та земельної ділянки і не надавала згоди на приватизацію частини земельної ділянки. Тобто, порушено її право на приватизацію землі, а також вимоги законодавства по розробці документації із землеустрою, зокрема, межі земельної ділянки в натурі не встановлені, власники суміжних ділянок не визначені, підписи власників суміжних ділянок відсутні, топографічні плани не відповідають вимогам законодавства.

У зв`язку з чим, ОСОБА_1 , посилаючись на незаконну кадастрову реєстрацію та державну реєстрацію права на земельну ділянку, просила суд:

1) визнати незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ;

2) скасувати запис №25055683 від 22 лютого 2018 року, яким зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку, площею 0,0225 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:303:0021, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка);

3) визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 08 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Воробйовою О.О., реєстровий №577, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису державного реєстратора про право власності, визнання договору недійсним.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Дніпровська міська рада, відповідно до ст.360 ЦПК України, подала відзив, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів скарги.

Інші учасники процесу не скористалися своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, з огляду на таке.

Судом встановлено, що право власності на житловий будинок та господарські споруди за адресою: АДРЕСА_1 , згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зареєстровано наступним чином:

- 24/100 частина за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року;

- 19/100 частин за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 28 лютого 2014 року;

- 57/750 частин за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;

- 57/750 частин за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;

- 57/750 частин за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 травня 2013 року ОСОБА_1 успадкувала частку майна після ОСОБА_7 , яка у свою чергу успадкувала частку в домоволодінні від ОСОБА_8 на підставі свідоцтва від 13 лютого 1991 року. При цьому, у такому свідоцтві вказано про спадкування домоволодіння, розташованого на земельній ділянці площею 591 кв.м.

У технічному паспорті на будинок, складеному станом на 16 серпня 2019 року відображено під будинками та господарськими спорудами земельну ділянку площею 663 кв.м.

Також судом першої інстанції установлено, що право власності на земельну ділянку, площею 0,0225 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:303:0021, згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, реєстровий №577 від 08 травня 2018 року. Попереднім власником земельної ділянки був ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 22 липня 1999 року. Вказану земельну ділянку надано ОСОБА_3 рішенням Виконавчого комітету ДМР від 17 червня 1999 року №1304.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що будинок із господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , належить позивачу, відповідачу та третім особам на праві спільної часткової власності. При цьому, визначальним для поділу будинку є не порядок користування, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Відтак, на даний час невідомо чи можливий поділ будинку в натурі, а якщо можливий то невідомо які саме приміщення буде виділено кожному із співвласників.

Водночас, районний суд посилався на те, що позивачем не надано доказів надання земельної ділянки під спільним будинком його співвласникам чи попереднім власникам. Разом із тим, у правовстановлюючому документі на частку домоволодіння ОСОБА_7 вказано про земельну ділянку площею 591 кв.м., а отже у будь-якому випадку, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, співвласники будинку мають право на земельну ділянку під будинком та земельну ділянку необхідну для його обслуговування. При цьому, співвласники будинку мають право на єдину земельну ділянку і таке право може бути реалізовано виключно за спільною згодою усіх співвласників будинку.

Також, на переконання суду першої інстанції, за наведених висновків, надання окремої земельної ділянки, під частиною будинку, одному із співвласників такого будинку є неможливим, не відповідає принципу єдності землі та будинку, а також порушує права інших співвласників будинку. З огляду на викладене, місцевий суд дійшов до переконання про наявність порушеного права позивача.

Разом з тим, суд першої інстанції виходив з того, що позивач заявив вимоги про визнання недійсним рішення про надання земельної ділянки відповідачу, скасування запису про державну реєстрацію права власності за таким відповідачем, а також про визнання недійсним договору із подальшого відчуження земельної ділянки. Проте, за висновком Верховного Суду, скасування запису про державну реєстрацію права власності не передбачено серед способів захисту порушених прав, відповідно така вимога не може бути задоволена. Крім того, підставою реєстрації права власності за ОСОБА_3 вказано державний акт про право власності на земельну ділянку, тоді як позивачем не оскаржено вказаного державного акту. Відтак, оскільки позивач не оскаржує документу на підставі якого проведено державну реєстрацію прав (державний акт) та не ставить питання про скасування державної реєстрації прав, тому права позивача не можуть бути відновлені (якщо задовільнити позовні вимоги про визнання незаконним рішення про надання земельної ділянки та договору купівлі-продажу у реєстрі буде проведено державну реєстрацію набуття права за ОСОБА_3 ). Натомість, за висновком Верховного суду, обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, а тому відповідно місцевий суд відмовив позивачу в позові, не заважаючи на встановлення факту порушення його прав.

Втім, колегія суддів не може погодитися в повній мірі з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Частинами першою, другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

При цьому, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).

Статтею 126 ЗК України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав», при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд, неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям ЦК України»), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.

В постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 120 ЗК України, висловлений у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, визначивши, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно з виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Відповідно до частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

В постанові від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що за відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статей 120 ЗК України, 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 173/1744/19 зазначено, що за правилами статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до набувачів будівлі переходять права на земельну ділянку, на якій вона розташована, у тих обсягах, які були у попереднього власника. Відповідно, сам факт набуття права власності на будинок не може бути достатньою підставою для висновку про набуття особою у власність земельної ділянки.

Аналогічний правовий висновок також міститься у постанові Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 466/9579/18 (провадження № 61-1659св23).

Таким чином, посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на те, що домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, 57/750 частин якого належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року, і відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, до неї також автоматично перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщено цей будинок, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею, є безпідставним.

Зважаючи на вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заявленого позову.

Проте, колегія суддів не може погодитися з підставами, викладеними районним судом, для такої відмови, з огляду на таке.

Згідно з частинами шостою-десятою статті 117 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п`ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються у порядку, встановленому статтею 151 цього Кодексу.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до статті 125 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з частиною першою статті 126 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видачі державного акта).

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Вимога про визнання недійсним державного акта не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

Також, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19), «[…] підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення». «[…] для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї земельної ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою».

Таким чином, вимогу щодо визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , позивачем було заявлено правомірно, оскільки рішення на підставі якого ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку є чинним, у зв`язку з чим чинність рішення про передачу земельної ділянки у власність виключає визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_3 , адже сам по собі державний акт згідно з законодавством, діючим на час його видачі, був лише документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку, тому така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

Однак, на вищевикладене суд першої інстанції належної уваги не звернув.

Разом з тим, колегія суддів вважає неспроможними доводи апеляційної скарги про те, що визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі якого видано державний акт, відновить порушене право позивачки, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві ОСОБА_1 було зазначено про її порушене право на отримання земельної ділянки під належним об`єктом нерухомого майна на якій воно розташоване, тоді як з приводу цього не надано жодного доказу на підтвердження заявлених вимог. Також позивачкою до суду не було надано жодного рішення уповноваженого органу (органу місцевого самоврядування) стосовно відмови у наданні земельної ділянки на праві приватної власності під належною частиною домоволодіння.

Так, єдина підстава для звернення до суду на яку посилалася позивачка не є доведеною належними та допустимими доказами, а ґрунтується на її власних міркуваннях та припущеннях.

Крім того, згідно наданого позивачкою технічного паспорту, виготовленого станом на 16 серпня 2019 року ФОП ОСОБА_9 , загальна площа земельної ділянки на якій розташоване домоволодіння АДРЕСА_1 становить 663 кв.м. (*станом на 07 жовтня 2005 року, у зв`язку з відсутністю повного доступу).

Натомість, оскаржуване право приватної власності, що виникло свого часу у ОСОБА_3 на підставі оскаржуваного рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська», становить 0,02255 га.

Таким чином, позивачем не надано жодного доказу порушення її прав та інтересів ухваленим рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, що у свою чергу свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому, оскільки судом не встановлено правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 щодо визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , інші позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування запису №25055683 від 22 лютого 2018 року, яким зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку, площею 0,0225 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:303:0021, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 08 травня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Воробйовою О.О., реєстровий №577, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , також не підлягають задоволенню.

Водночас, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що ОСОБА_1 не позбавлена права на приватизацію земельної ділянки під обслуговування належної їй частини житлового будинку, господарських будівель та споруд, у відповідній частині, не порушуючи при цьому права та інтереси інших співвласників.

Отже, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив обставини, що мають значення для справи та ухвалюючи рішення по суті не врахував вказаних мотивів.

Натомість, недоліки оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині мотивування усунуті на стадії апеляційного розгляду, на підтвердження чого апеляційним судом вище була викладена відповідна позиція.

За таких обставин, апеляційний суд частково задовольняє апеляційну скаргу та на підставі ст.376 ЦПК України змінює оскаржуване рішення в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні даного позову, а саме з підстав недоведення позивачем порушення його прав оспорюваним рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року №1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська» у частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року - змінити в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.В. Лаченкова

М.Ю. Петешенкова