Постанова

від 22.06.2023 по справі 145/60/20

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 145/60/20

Провадження № 22-ц/801/1192/2023

Категорія: 20

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ратушняк І. О.

Доповідач:Шемета Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2023 рокуСправа № 145/60/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Шемети Т. М. (суддя-доповідач),

суддів Берегового О. Ю. Ковальчука О. В.,

секретар судового засідання Куленко О. В.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач (особа, яка подала апеляційну скаргу) ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 4 цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , поданою її представником адвокатом Путіліним Євгеном Вікторовичем, на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 10 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Ратушняк І. О. в м. Тиврів, дата складення повного судового рішення невідома,-

в с т а н о в и в :

15 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, у якому висував вимогу визнати за ним право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 кадастровий номер 0524587000:01:003:0043, площею 1,8086 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Черемошненської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Позов мотивовано тим, що 17 січня 2009 року між ним та ОСОБА_3 в простій письмовій формі було укладено договір міни, відповідно до якого він поміняв належну йому на праві власності земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 3, 23 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Великовулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області, на земельну ділянку ОСОБА_3 № НОМЕР_1 площею 1,8086 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Черемошненської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

На виконання умов даного договору вони обмінялися державними актами та ОСОБА_3 зобов`язалася оформити договір міни земельних ділянок у встановленому законодавством порядку, однак від нотаріального посвідчення договору ухилилася, посилаючись на хворобу. В подальшому ОСОБА_3 померла, її спадкоємицею за законом є онука ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину в силу положень ст.1268 ЦК України, яка також ухиляється від оформлення договору.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 10 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено:

- визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 кадастровий номер 0524587000:01:003:0043, площею 1,8086 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Черемошненської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Рішення мотивовано тим, що відбулося виконання договору міни земельних ділянок від 17.01.2009 року, оскільки ОСОБА_1 з ОСОБА_3 домовилися щодо усіх істотних умов договору.

Не погодившись з таким судовим рішенням, 03 травня 2023 року ОСОБА_2 діючи через свого представника адвоката Путіліна Є. В., подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Основні доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Насамперед зауважує, що вона договору про надання правової допомоги з адвокатом Лісниченком С. В. не укладала, а відтак він не вправі був від її імені визнавати позов, її про день та час судового засідання ніхто не повідомляв, про існування оскаржуваного судового рішення їй стало відомо коли вона пішла оформляти спадщину після смерті баби ОСОБА_3 . Акцентує увагу на тому, що позивач не набув права власності на земельну ділянку на підставі договору міни, оскільки такий договір не був нотаріально посвідчений та не пройшов державної реєстрації, тому в суду не було правових підстав для визнання за позивачем права власності на нерухомість. Суд невірно застосував матеріальний закон, а саме положення статей 392 та 328 ЦК України, не врахував, що для застосування правил статті 328 ЦК України необхідно встановити з яких саме, передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на земельну ділянку і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України, згідно вимог якої судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте ним раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює це право.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надійшов, проте його відсутність не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (частина 3 статті 360 ЦПК України).

В судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_2 адвокат Путілін Є. В. підтримав викладене в апеляційній скарзі, просив її задовольнити.

ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про день та час судового розгляду ((п.3 ч.8 ст. 128 ЦПКУ): судова повістка була направлена на адресу, вказану ОСОБА_1 , проте повернулася неврученою через відсутність ОСОБА_1 за адресою місцезнаходження, в судове засідання апеляційного суду не з`явився, причини неявки суду не повідомив. За таких осбтавин неявка позивача в судове засідання відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Викликаний в судове засідання в якості свідка ОСОБА_5 суду пояснив, що дійсно ОСОБА_2 з ним договору про надання правничої допомоги не укладала, його попросив позивач представляти її інтереси, запевнив, що будь-якого спору немає.

Частинами 1, 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам закону.

По справі встановлено наступні обставини:

- 17 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в простій письмовій формі було укладено договір міни, відповідно до якого позивач поміняв належну йому на праві власності земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 3,23 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Великовулизької сільської ради Тиврівського району Вінницької області, на земельну ділянку ОСОБА_3 № 354, площею 1,8086 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Черемошненської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, (а. с. 5);

- земельна ділянка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта № 354, (а. с. 6);

- в 2017 році спірній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 0524587000:01:003:0043, нормативно-грошова оцінка становить 42 347,00 грн (а. с. 12);

- сторонами не заперечується, що ОСОБА_3 померла, а ОСОБА_2 є її спадкоємицею.

Відповідно до частини 1 статі 715, статті 716 ЦК України, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

У частині першій статті 657 ЦК України зазначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст. 182 ЦК).

Реєстрація речового права на нерухоме майно здійснюється в Реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі Закону від 01.07.04 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

Відповідно до статті 3 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (в редакції, яка діяла станом на момент укладення договору міни 17 січня 2009 року), речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.

Аналогічну норму містить і чинна редакція цього Закону (стаття 4).

Отже, договір міни земельної ділянки підлягає як обов`язковому нотаріальному посвідченню, так і має пройти державну реєстрацію.

Момент укладення договору визначено у статтях 638, 640 ЦК України. Вказано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини 3 статті 640 ЦК України (в редакції, що діяла на момент укладення договору міни), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

В справі що розглядається не відбулося ні нотаріального посвідчення договору, ні державної реєстрації прав, які виникли в результаті його укладення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України).

Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див. зокрема., постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20, постанову ).

В справі що розглядається договір міни від 17 січня 2009 року, на який посилається позивач як на підставу виникнення у нього права власності на земельну ділянку, є неукладеним, а у позивача ОСОБА_1 не виникло право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , а у ОСОБА_3 , відповідно, не виникло право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, безпідставно застосував положення статті 328 ЦК України, які в даному випадку застосуванню не підлягають, посилавшись при цьому на доводи укладеності договору міни, що призвело до невірного, такого що не відповідає вимогам закону висновку про задоволення позову.

Отже, апеляційний суд виснує, що позивачем було обрано невірний спосіб захисту, оскільки в нього не виникло право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , то таке право не може бути визнано за ним судовим рішенням, тому в задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.

Неправомірним було і прийняття судом першої інстанції визнання позову з боку адвоката Лісниченка С. В.:

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

Не зважаючи на те, що у суду першої інстанції не було підстав ставити під сумнів повноваження адвоката, який надав суду ордер (а.с.23), разом з тим, з огляду на невідповідність обраного позивачем способу захисту, відсутність законних підстав для задоволення позову, суд не вправі був приймати визнання позову, оскільки таке визнання прямо суперечить вимогам закону, про що апеляційним судом викладено вище.

Відтак доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, судове рішення судом першої інстанції ухвалено з порушенням та невірним застосуванням норм матеріального і процесуального права, без повного та об`єктивного з`ясування фактичних обставин справи, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Апеляційними судом дано оцінку основним доводам відповідача та позивача.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, апеляційний суд в порядку частини 13 статті 141 ЦПК України змінює розподіл судових витрат.

Позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду сплатив 840 грн 40 к. судового збору (а.с.1), відповідач ОСОБА_2 сплатила 1 261 грн 20 к. судового збору (а. с. 171) за подання апеляційної скарги.

Виходячи з положень статті 141 ЦПКУ, з урахуванням того, що заявлений ОСОБА_1 позов задоволенню не підлягає, понесені ним судові витрати слід залишити за ним, а понесені ОСОБА_2 судові витрати слід стягнути з позивача ОСОБА_1 на її користь.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану її представником адвокатом Путіліним Євгеном Вікторовичем, задовольнити.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 10 лютого 2020 року скасувати та постановити нове.

Відмовити в задоволенні позовних ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , 1 261 (одну тисячу двісті шістдесят одну) гривню 20 копійок судових витрат, понесених нею в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Головуюча Т. М. Шемета

Судді: О. Ю. Береговий

О. В. Ковальчук

Повне судове рішення складено 26 червня 2023 року.