Постанова

від 14.06.2023 по справі 160/8318/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

14 червня 2023 року м. Дніпросправа № 160/8318/22

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Юрко І.В., Чабаненко С.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Донецькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 року в адміністративній справі №160/8318/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Донецькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Донецькій області (далі - відповідач, ГУДПС), в якому просила:

- визнати незаконною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Донецькій області (код ЄДРПОУ ВП 44070187) №Ф-1473-23-У від 21 травня 2019 року, якою встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) зі сплати єдиного внеску у розмірі 33123,50 грн.;

- визнати незаконною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Донецькій області (код ЄДРПОУ ВП 44070187) №Ф-1473-23-У від 25 листопада 2020 року, якою встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) зі сплати єдиного внеску у розмірі 14557,84 грн.;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Донецькій області (код ЄДРПОУ ВП 44070187) внести відомості до інтегрованої автоматизованої інформаційно-аналітичної системи щодо скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1473-23-У від 21 травня 2019 року та №Ф-1473-23-У від 25 листопада 2020 року, якими встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у розмірі 33123,50 грн. та 14557,84 грн. відповідно.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 року задоволено позовні вимоги, а саме суд: визнав незаконною та скасував вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Донецькій області №Ф-1473-23-У від 21 травня 2019 року, якою встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску у розмірі 33123,50 грн.; визнав незаконною та скасував вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Донецькій області №Ф-1473-23-У від 25 листопада 2020 року, якою встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску у розмірі 14557,84 грн.; зобов`язав Головне управління ДПС у Донецькій області внести відомості до інтегрованої автоматизованої інформаційно-аналітичної системи щодо скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1473-23-У від 21 травня 2019 року та №Ф-1473-23-У від 25 листопада 2020 року, якими встановлено суму заборгованості ОСОБА_1 у розмірі 33123,50 грн. та 14557,84 грн. відповідно; стягнув з Головного управління ДПС у Донецькій області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 992,40 грн.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, та прийняти нове, яким відмовити в задоволені позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд не вправі зобов`язати ГУ ДПС у Донецькій області вчинити дії щодо прийняття рішення про списання боргу чи зобов`язувати контролюючого органу вносити зміни чи виключати з інтегрованої картки платника податків відомості про наявність податкового боргу (недоїмки) боргу зі сплати ЄСВ у сумі 47 681,34 грн., оскільки така прерогатива надається лише контролюючому органу і списання податкового боргу є дискреційним повноваженням виключно Головного управління ДПС у Донецькій області.

Апелянт зазначає, що якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити і базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом № 2464-УІ. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Однак, позивач не подав відповідні податкові декларації про майновий стан і І доходи за період перебування на обліку за 2018, 2019, 2020 рік, а також податкові звіти з єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 12.04.2018 р. по 31.10.2020 року.

Згідно облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів, станом на 31.10.2020 року, заборгованість ОСОБА_1 , по єдиному внеску (код класифікації доходів бюджету 71040000) становить 47 681,34 гривень.

24.11.2020 року за N82002710060002010470 внесено запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності (за принципом мовчазної згоди, підстава власне рішення) фізичної особи-підприємця.

Платник податків не подав відповідні документи до контролюючого органу про припинення підприємницької діяльності та подання відповідних декларацій та звітів, та не належно припинив свою підприємницьку діяльність

Інтегровані картки платника податків по єдиному соціальному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період в якому виникла недоїмка, що зазначена в оскаржуваних вимогах про сплату боргу (недоїмки) № Ф-1473-23-У від 21.05. 2019 року на суму 33123,50 грн., №Ф-1473-23-У, від 25 листопада 2020 року суму 14557,84 грн.

Виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились.

Апелянт зазначає, що судом першої інстанції не досліджено належним чином обставин справи та не досліджено належних доказів поданих позивачем, а саме: не досліджено судом строк для звернення до суду з даним предметом спору як до відкриття провадження у справі так і не виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі відповідно до ст.122, 123, 121 КАС України; не досліджено матеріалів інтегрованої картки платника податків щодо нарахування сплати та несвоєчасність такої сплати зобов`язання платником податків до бюджету, як самозайнята особа яка здійснює підприємницьку діяльність ФО-П за період з 12.04.2018р. до 24.11.2020 року; не досліджено належним чином чи відбулася перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи ФО-П, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків і зборів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011р. № 1588 (у редакції наказу Мінфіну від 22.04.2014р. N 462) (далі - Порядок) (п. 65.2 ст. 65 ПКУ) в контролюючому орган за місцем реєстрації; не надано позивач трудової книжки, де б зазначалася місце праці, трудова діяльність; не надано відповідачу можливості надати заперечення (пояснення до суду), та не належно повідомлено (скеровано) до територіального, центрального контролюючого органу ДПС на території Україні.

Також апелянт посилається на порушення строку звернення до суду з позовом.

Від позивача надійшов відзив на скаргу в якому просив скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін, та вирішити питання щодо розподілу судових витрат. У відзиві зазначено зокрема, що відповідач не може підтвердити надсилання вимоги на адресу, що вказана у відомостях про ФОП Позивача: АДРЕСА_1 . Трудова ж книжка підтверджує лише працевлаштування, однак не фіксує жодним чином сплату/несплату єдиного соціального внеску за застраховану особу. Тому дослідження трудової книжки жодним чином би не вплинуло на розгляд справи. Всі матеріали судової справи містяться в підсистемі «Електронний суд». Відповідач має кабінет та доступ у підсистемі «Електронний суд», звертаємо увагу, що апеляційну скаргу було подано саме за допомогою цієї підсистеми. Отже, відповідачу надходили в особистий кабінет всі повідомлення про відкриття провадження по справі та прийняття рішення по справі.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 через мобільний додаток «ДІЯ» дізналася про відкриття відносно неї виконавчих проваджень.

22.10.2019р. державним виконавцем Покровського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_3.

Виконавче провадження відкрито з виконання вимоги №Ф-1473-23-У виданої 21.05.2019р. Головним управлінням ДПС у Донецькій області про стягнення недоїмки з ОСОБА_1 на користь ГУ ДПС у Донецькій області 33123,50 грн.

08.06.2021р. державним виконавцем Покровського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2.

Виконавче провадження відкрито з виконання вимоги №Ф-1473-23-У виданої 21.11.2020р. Головним управлінням ДПС у Донецькій області про стягнення недоїмки з ОСОБА_1 на користь ГУ ДПС у Донецькій області 14557,84 грн.

У листі Державної податкової служби України №5418/6/99-00-13-06-06 від 09.06.2022р. на запит адвоката позивача повідомлено, що станом на 01.06.2022р. заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування становить 47681,34 грн.

Головним управлінням ДПС у Донецькій області прийнято рішення від 08.10.2018р. про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (не перерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску за період з 23.04.2013р. до 11.04.2018р. на загальну суму 22997,78 грн.

Державною податковою службою України також зазначено, що позивачем не здійснювалась сплата єдиного внеску за себе за період ІІ квартал 2018-ІІІ квартал 2020 року.

У зв`язку із заборгованістю були податковим органом були сформовані вимоги про сплату боргу (недоїмки) ) №Ф-1473-23-У від 21.05.2019р. і № Ф-1473-23-У від 25.11.2020р.

Також матеріали справи свідчать, що за повідомленням Державної податкової служби України за даними інформаційно-телекомунікаційної системи ДПС ОСОБА_2 була зареєстрована як фізична особа-підприємець з 25.01.2010р. до 29.10.2015р. і з 12.04.2018р. до 24.11.2020р. і перебувала у вказаний період на обліку в податкових органах.

Під час провадження господарської діяльності позивачем застосовувалась спрощена система оподаткування з 01.01.2012р. до 29.10.2015р. і з 12.04.2018р. до 24.11.2020р.

Відповідно до відомостей за Реєстром застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування індивідуальні відомості про застраховану особу (форма ОК-7) ОСОБА_1 за період з 23.04.2013р. по жовтень 2015р. включно позивачем були сплачені страхові внески.

У період з лютого 2016р. по жовтень 2020р. позивач перебувала у трудових відносинах як найманий працівник, за яку страхові внески сплачувались роботодавцями -страхувальниками: Комунальна установа Покровський координаційний комітет самоорганізації населення (код ЄДРПОУ 40265334); Державне підприємство Покровське лісове господарство (код ЄДРПОУ 00991769);Громадське формування з охорони громадського порядку "ЗА ПОРЯДОК" (код ЄДРПОУ 41056589); Окружна виборча комісія з виборів Президента України територіального виборчого округу №50 (код ЄДРПОУ 42833677); Окружна виборча комісія з виборів народних депутатів України одномандатного виборчого округу №50 (код ЄДРПОУ 43047435).

Матеріали справи не містять доказів отримання позивачем інших доходів, аніж від трудової діяльності як найманим працівником у спірний період .

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що у спірний період позивач у розумінні Закону №2464-VI є застрахованою особою і єдиний внесок за неї у період, за який винесена спірна вимога, нараховано та сплачено роботодавцями, наведені обставини виключають обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець. Також зазначив, що відсутність відповідних коригувань у картці позивача призводить до негативних наслідків для нього, що потребує вжиття ефективних заходів захисту, в тому числі, в судовому порядку.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України ), самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

За пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України, працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Згідно з пунктом 63.5 статті 63 ПК України, всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом.

Фізичні особи - підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом.

За приписами пункту 65.2 статті 65 ПК України, облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (далі - Державний реєстр) записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів.

Закон № 2464-VІ, визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Отже, виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина 2 статті 2 Закону № 2464-VI).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI, єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктами 3 і 10 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.

Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктами 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VІ установлено, що платниками єдиного внеску є: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу 1 пункту 1 та пункту 2 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:

-для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу 7), частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

-для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

-для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Отже, законодавством визначено, що самозайнята особа і підприємства (за найманих працівників які перебувають в трудових відносинах) є окремими платниками єдиного соціального внеску.

При цьому, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (ЄДРСР 86203700), від 02.04.2020р. у справі №620/2449/19 (ЄДРСР 88575374).

Матеріали справи свідчать, що позивач у період з лютого 2016р. по жовтень 2020р. перебувала у трудових відносинах як найманий працівник, за яку страхові внески сплачувались роботодавцями-страхувальниками: Комунальна установа Покровський координаційний комітет самоорганізації населення (код ЄДРПОУ 40265334); Державне підприємство Покровське лісове господарство (код ЄДРПОУ 00991769);Громадське формування з охорони громадського порядку "ЗА ПОРЯДОК" (код ЄДРПОУ 41056589); Окружна виборча комісія з виборів Президента України територіального виборчого округу №50 (код ЄДРПОУ 42833677); Окружна виборча комісія з виборів народних депутатів України одномандатного виборчого округу №50 (код ЄДРПОУ 43047435).

Отже, у цей період роботодавці зобов`язані були сплачувати (сплачували) за позивача єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством.

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судами не встановлено, ГУ ДПС не зазначало про наявні таких обставин, у зв`язку з чим відповідно до частини 1 статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача, протягом періоду виникнення заборгованості зі сплати ЄСВ згідно спірної вимоги, доходу від власної господарської діяльності, окремо від доходів, отриманих від підприємств де працював позивач, не підлягають доказуванню.

Отже, встановлених Законом № 2464-VI підстав для сплати позивачем єдиного соціального внеску за період з лютого 2016 по жовтень 2020 року не було, у зв`язку з чим визначення позивачу зобов`язань зі сплати єдиного внеску, є протиправним.

Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Отже, встановлених Законом № 2464-VI підстав для сплати позивачем єдиного соціального внеску період з лютого 2016р. по жовтень 2020 року не було, у зв`язку з чим визначення позивачу зобов`язань зі сплати єдиного внеску згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску в цей період є протиправним.

Згідно із п.4.1.4 пп.4.1 ст.4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Практика Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків, слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява № 39766/05), "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до переконливого та послідовного висновку про те, що винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідає критерію «пропорційності», адже у такий спосіб не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача.

Таким чином, відповідач безпідставно здійснив подвійне нарахування позивачу єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

На підставі викладеного, враховуючи подвійне нарахування позивачу єдиного внеску та відсутність встановлених Законом № 2464-VI підстав для сплати позивачем єдиного соціального внеску, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту, необхідним для поновлення порушеного прав позивача та таким, що виключає подальше порушення прав позивача з боку контролюючого органу, є зобов`язання відповідача внести зміни до інтегрованої картки шляхом виключення даних про наявність недоїмки з єдиного внеску.

Суд не приймає посилання апелянта на безпідставне поновлення судом першої інстанції позивачу строку звернення до суду, з огляду на викладене.

За загальним правилом, день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).

При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Закон №2464-VI не передбачає застосування обмежувального (присічного) строку в 10 днів для оскарження до суду вимоги про сплату недоїмки з єдиного соціального внеску.

Платник єдиного соціального внеску для захисту своїх прав і законних інтересів має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС, а не статтею 25 Закону №2464-VI.

Такий висновок щодо строку звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску зроблено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, від 25.02.2021р. у справі № 580/3469/19.

При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску після застосування процедури адміністративного оскарження вимоги, це не змінює підхід до застосування строку звернення до суду з позовами у такій категорії справ і у випадку, якщо вимога не була оскаржена в адміністративному порядку.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 05 березня 2021 року у справі № 640/9172/20.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 2 статті 122 КАС).

Відповідно до п. 42.1-42.2, 42.4-42.5 ст.42 ПК України, податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи з питань адміністрування податків, зборів, платежів, податкового контролю, у тому числі з питань проведення перевірок, звірок, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу і відображатися в електронному кабінеті.

Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Платники податків, які подають звітність в електронній формі та/або пройшли електронну ідентифікацію онлайн в електронному кабінеті, можуть здійснювати листування з контролюючими органами засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги".

Листування контролюючих органів з платниками податків, зазначеними в абзаці першому цього пункту, які подали заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, здійснюється засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги" шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет.

Документ, надісланий контролюючим органом в електронний кабінет, вважається врученим платнику податків, якщо він сформований з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги" та є доступним в електронному кабінеті.

Датою вручення платнику податків документа є дата, зазначена у квитанції про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично та свідчить про дату та час доставки документа платнику податків. У разі якщо доставка документа відбулася після 18 години, датою вручення документа платнику податків вважається наступний робочий день. Якщо доставка відбулася у вихідний чи святковий день, датою вручення документа платнику податків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або святковим днем.

У разі неотримання контролюючим органом квитанції про доставку документа в електронний кабінет протягом двох робочих днів з дня його надіслання такий документ у паперовій формі на третій робочий день з дня відправлення з електронного кабінету надсилається за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручається платнику податків (його представнику).

При цьому строк доставки документа в електронний кабінет, визначений абзацом п`ятим цього пункту, не зараховується до строку надіслання документів, визначеного цим Кодексом.

Платник податків один раз протягом року може надіслати контролюючому органу через електронний кабінет заяву про відмову отримувати документи через електронний кабінет. Датою завершення листування платника податків через електронний кабінет є дата, зазначена у квитанції про доставку контролюючому органу заяви про відмову отримувати документи через електронний кабінет.

У разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

На вимогу платника податків, який отримав документ в електронній формі, контролюючий орган надає такому платнику податків відповідний документ у паперовій формі протягом трьох робочих днів з дня надходження відповідної вимоги (у паперовій або електронній формі) платника податків.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять та відповідачем не надано доказів дотримання вищезазначених вимог в частині надіслання (вручення) оскаржуваних вимог у паперовій формі на відповідну адресу позивача, або в електронний кабінет (заява погодження тощо). Роздруківка з електронної системи ДПС з відміткою про вручення/доставлення не є доказом про належне вручення вимог в розумінні ст.42 ПК України.

Отже, вимоги, у розумінні положень ПК України, не вважаються належним чином врученими.

Таким чином, посилання апелянта на порушення строку звернення до суду та відсутністю поважних причин для поновлення строку, не знайшли свого підтвердження. Доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують.

Щодо посилання апелянта на не надання судом відповідачу можливості надати заперечення (пояснення до суду), та не належно повідомлено (скеровано) до територіального, центрального контролюючого органу ДПС на території Україні, суд зазначає, що відповідні процесуальні документи надсилались відповідачу на офіційну електронну адресу, що відповідно до ч. 6 ст.251 КАС України з урахуванням обов`язку відповідача зареєструватись в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі відповідно до ч.6 ст. 18 КАС України, є належним доказом повідомлення останнього.

Доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують.

Щодо вимог позивача в частині стягнення правничої допомоги під час провадження у суді апеляційної інстанції, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018р. у справі № 816/2096/17).

При цьому, обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.

Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18).

Суд звертає увагу, що відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу від іншої сторони виключає можливість суду самостійно (без указаного клопотання) зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу (постанови Верховного Суду від 29.03.2018 р. у справі №907/357/16, від 18.12.2018 р. у справі №910/4881/18).

Разом з цим, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Так, суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020р. у справі № 755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду щодо вирішення питань з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 02.10.2019р. (справа № 815/1479/18), від 15.07.2020р. (справа № 640/10548/19), від 21.01.2021р. (справа № 280/2635/20).

Разом з цим, як зазначалось, вирішуючи спір щодо розміру витрат правничої допомоги, суд виходив з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та на думку, суду дійшов до вірного висновку щодо зменшення їх розміру. При цьому, законодавство вимагає документального підтвердження та доведення витрат, при цьому не встановлює вичерпного чи обов`язкового переліку документів які необхідні надати, вказаний доказ не обов`язковим для підтвердження понесених судових витрат.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.11.2021р. у справі № 910/7586/19 щодо вирішення питання стягнення витрат на правничу допомогу у склад якої включено витрати на участь адвоката у судовому засіданні, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

У цій постанові Верховний Суд указував, що беручи на себе обов`язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов`язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов`язків клієнта. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно, вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21 також зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020р. у справі № 904/4507/18.

Позивач просив стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу у сумі 5000грн.

Судами встановлено, що 31 травня 2022 року між позивачем та Адвокатським бюро Станіслава Казанцева «ДЖАСПС» було укладено Договір про надання правової допомоги № 432 (далі - Договір) з метою отримання супроводу судової справи адвокатом у першій інстанції.

Позивач звернулась до Адвокатського бюро Станіслава Казанцева «ДЖАСПС» з метою отримання правової допомоги під час провадження у суді апеляційної інстанції.

Зазначеним Договором (п. 1.1, 3.1.) та специфікацією № 2 від 19 квітня 2023 року до нього визначено вартість послуг за надання правової допомоги у сумі 6 000,00 грн. (шість тисяч гривень 00 коп.), які сплачуються Клієнтом у визначений порядок і строки. Послуги - супровід судової справи № 160/8318/22 у суді апеляційної інстанції.

Законодавство вимагає документального підтвердження та доведення витрат, при цьому не встановлює вичерпного чи обов`язкового переліку документів які необхідні надати, вказаний доказ не обов`язковим для підтвердження понесених судових витрат. Законодавство надає право особі отримати правову допомогу з будь-яких питань будь-якої складності, з подальшою її компенсацією.

Від відповідача не надходили заперечення щодо розподілу судових витрат під час провадження у суді апеляційної інстанції, відповідач про необґрунтованість витрат на професійну правничу допомогу, не надав своїх обґрунтувань і клопотань про зменшення.

Отже, відповідач не довів не співмірність витрат заявлених до відшкодування, визначених судом першої інстанції, не надав будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката є явно завищеними на ринку юридичних послуг.

Таким чином, керуючись принципами справедливості та верховенства права, критерієм розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов до висновку, що відшкодуванню підлягають 6000 грн за вивчення, підготовку та складання документів, необхідних для ведення справи в суді.

За положенням ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд приходить висновку про наявність підстав задоволення позову.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін

Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Донецькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 року в адміністративній справі №160/8318/22 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 року в адміністративній справі №160/8318/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Донецькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) - залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Донецькій області (код ЄДРПОУ ВП 44070187) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дати проголошення.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 14 червня 2023 року.

Головуючий - суддя С.В. Білак

суддя І.В. Юрко

суддя С.В. Чабаненко