Суворовський районний суд м.одеси
Новинка
Отримуйте стислий та зрозумілий зміст судового рішення. Це заощадить ваш час та зусилля.
РеєстраціяСправа № 523/15145/18
Провадження №2/523/356/23
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"12" червня 2023 р. м.Одеса
Суворовський районний суд міста Одеси у складі:
головуючої судді - Середи І.В.,
за участю секретаря судових засіданьЩербан О.Д.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №9 в м.Одесі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення.
УСТАНОВИВ:
29 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права власності позивача шляхом виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що він придбав з прилюдних торгів квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом від 04 грудня 2017 року, виданим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ганченко О.М., на підставі якого зареєстровано право власності за позивачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У грудні 2017 року під час огляду квартири позивачем було з`ясовано, що там проживає колишня власниця, яка має намір оскаржувати продаж квартири і не збирається пускати нового мешканця. У травні знову відповідачка не пустила його до квартири. З даного приводу позивач звертався до Суворовського ВП.
Позивач придбав квартиру та бажає проживати у ній, відповідачка чинить йому перешкоди, чим порушує його права як власника.
02 листопада 2018 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.
27 грудня 2018 року представник відповідачки адвокат Павлишин Ю.М. надав суду відзив на позов, в якому зазначив, що відповідачка не визнає позов та зазначив, що ОСОБА_3 володіла на праві приватної власності квартирою АДРЕСА_1 відповідно до договору купівлі-продажу від 19 листопада 2003 року. Вказана квартира була придбана до отримання кредиту за рахунок власних коштів, відповідачка постійно проживала у даній квартирі і це є єдиним її житлом, тому вона підпадає під мораторій згідно із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до вказаного Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв.м. для квартири та 250 кв.м. для житлового будинку. Крім того відповідачка оскаржує електронні торги з реалізації квартири позивачу, оскільки вони проведені з порушенням вимог законодавства, так як вартість квартири під час продажу була занижена на 30%, а також відповідачка не надавала згоди на її відчуження, оскільки ця квартира використовується як місце її простійного проживання, тому відповідно до ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України такі торги мають бути визнані недійсними.
Крім того, відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», ЖК України особам, які виселяються у зв`язку зі зверненням стягнення, інше постійне житло надається у разі коли помешкання було придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого його ж іпотекою, отже вказані порушення створюють загрозу залишити відповідачку без житла.
Рішення суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.
Одночасно представник відповідачки звернувся до суду із клопотанням про зупинення провадження, оскільки ОСОБА_3 як власниця квартири оспорює результати електронних торгів з продажу її квартири позивачу та право власності позивача, тому розгляд справи № 523/7001/18 має суттєве значення та впливає на розгляд даної справи.
21 січня 2019 року провадження у справі було зупинено до розгляду цивільної справи № 523/7001/18 за позовом ОСОБА_3 до Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м.Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_1 , ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України, приватного нотаріуса Ганченко Олени Миколаївни, третя особа ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», про визнання електронних торгів та протоколу їх проведення, акту державного виконавця та свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів недійсними, визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса, скасування запису приватного нотаріуса.
12 грудня 2022 року провадження у справі було поновлено.
28 квітня 2023 року представник відповідачки надав суду додаткові письмові пояснення, в яких ще раз зазначив, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом відповідачки, в якому вона постійно проживає, на підтвердження чого були надані акти сусідів, засвідчені головою ОСББ «Добробут-47». Щодо наявного у відповідачки житлового будинку в АДРЕСА_2 , то він не був і не може бути житлом відповідачки і вона там ніколи не проживала. Даний будинок був придбаний за договором купівлі-продажу від 11 липня 2007 року за кредитні кошти 91350 доларів США, отримані за кредитним договором № 014/0034/74/78034. Оскільки будинок ніколи не використовувався як житло відповідачки, тому повинен бути проданий у першу чергу, як придбаний за кредитні кошти і забезпечений іпотекою зобов`язань за кредитним договором від 11 липня 2007 року, і на даний будинок не розповсюджуються гарантії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Отже, органи виконавчої служби не мали підстав для того, що квартира, яка є єдиним житлом відповідачки і яка була придбана за власні кошти була реалізована. Сам по собі факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення власника цього майна.
Купуючи квартиру, позивач повинен був знати про проживання у квартирі попереднього власника, а також те, що іншого житла вона не має, а тому виселити її з помешкання без надання іншого житла, неможливо.
Крім того, відповідачка має ряд захворювань і проходить лікування за місцем проживання, через стан здоров`я не може працювати, не має власного транспорту, тому не може бути переселена у с. Алтестово, Біляївського району.
10 травня 2023 року закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідачки адвокат Павлишин Ю.М. заперечував проти вимог з вказаних у поясненнях обгрунтувань.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідачки, суд дійшов висновку, що позов підлягає залишенню без задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено наступні факти і відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Ситніковою Ю.Д.
11 липня 2007 року між ВАТ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 014/0034/74/78034, за яким вона взяла кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 91350 дол. США на придбання житлового будинку по АДРЕСА_2 та земельної ділянки, а також в забезпечення виконання кредитного договору № 014/0034/74/78034 від 11 липня 2007 року між банком і позичальником був укладений іпотечний договір, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1 , яка належала відповідачці на праві приватної власності.
У зв`язку з невиконанням відповідачкою взятих зобов`язань за кредитним договором, позикодавець звернувся до суду про стягнення заборгованості.
02 березня 2010 року Суворовським районним судом м. Одеси було видано ВАТ «Райффайзен банк Аваль» виконавчий лист № 2-3810/09 про стягнення з ОСОБА_3 на їх користь заборгованості у розмірі 778746,33 грн.
У ході проведення виконавчих дій з примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості державним виконавцем звернуто стягнення на майно боржниці предмет іпотеки - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві приватної власності на підставі договору-купівлі продажу від 19 листопада 2003 року.
Проводилися електронні торги, за результатами яких 26 жовтня 2017 року згідно протоколу № 293215 учасником №5 ОСОБА_1 , придбано предмет іпотеки. На підставі вказаного протоколу 24 листопада 2017 року державним виконавцем виданий акт про реалізацію предмета іпотеки.
04 грудня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ганченко О.М. видано свідоцтво про посвідчення належності ОСОБА_1 на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1 , придбаної ним за 496604,80 грн., яка раніше належала на праві приватної власності ОСОБА_3
04 грудня 2017 року на підставі вищевказаного свідоцтва приватний нотаріус Ганченко О.М. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 38510624 від 04 грудня 2017 року та здійснив запис про право власності № 23727741на вказану квартиру за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 липня 2021 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позову до Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м.Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_1 , ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України, приватного нотаріуса Ганченко О.М., третя особа ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", про визнання електронних торгів та протоколу їх проведення, акту державного виконавця та свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів недійсними, визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса, скасування запису приватного нотаріуса.
Із наданих доказів судом встановлено, що відповідачка постійно проживала та проживає в квартирі.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 383 ЦК Українитастаттею 150 ЖК Української РСРзакріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність
(пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня
2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Аналызуючи висновки застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення особи, яка проживає у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення такого громадянина можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналогічний висновок висловлено в постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16,від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17
Враховуючи встановлені обставини, а саме те, що відповідачка придбала вказану квартиру не за кредитні кошти, а в силу вказаних норм не може бути виселена без надання житлового приміщення, тому позов не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.12,13,76, 81, 89, 95, 258-259, 263-265, 268,273, 354,355 ЦПК України,
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складення повного рішення.
Суддя
Повний текст рішення складено 22.06.2023 р
Суд | Суворовський районний суд м.Одеси |
Дата ухвалення рішення | 12.06.2023 |
Оприлюднено | 29.06.2023 |
Номер документу | 111804021 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Суворовський районний суд м.Одеси
Середа І. В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні