Постанова

від 14.06.2023 по справі 523/14360/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

справа № 523/14360/20

провадження № 61-6492св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Коломієць Г. В., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Громадська організація «Автостоянка «Волна»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Бежан Андрій В`ячеславович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Громадської організації «Автостоянка «Волна» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року у складі судді Малиновського О. М. та постанову Одеського апеляційного суду

від 16 червня 2022 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М.,

Колеснікова Г. Я., Сєвєрової Є. С.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року Громадська організація «Автостоянка «Волна» (далі -

ГО «Автостоянка «Волна») звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Бежан А. В., про визнання договорів купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.

Позовні вимоги ГО «Автостоянка «Волна» мотивувала тим, що вона, як юридична особа, зареєстрована виконавчим комітетом Одеської міської ради 22 січня 2007 року, та здійснює свою діяльність на земельній ділянці площею 0,5 га, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 ,

на якій фактично з 1988 року розміщувалась автостоянка. Зазначена земельна ділянка знаходиться у зоні індивідуальної житлової забудови на місці відкритої автостоянки « Волна » у межах

АДРЕСА_2 .

Однак, частина земельної ділянки, на якій розташована автостоянка, була передана у приватну власність певним особам, які не є членами

ГО «Автостоянка «Волна». Рішенням Одеської міської ради № 3714-ІУ

від 28 січня 2005 року був затверджений проект відведення та передачі у приватну власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_3 . Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2015 року у справі

№ 522/18528/13-а рішення Одеської міської ради № 3714-ІУ від 28 січня

2005 року визнано протиправним та скасовано, з огляду на те, що набуття права власності на земельну ділянку та подальше її відчуження є неправомірним.

У подальшому ОСОБА_3 відчужила зазначену спірну земельну ділянку ОСОБА_2 , а останній за договором купівлі-продажу відчужив її ОСОБА_1

ГО «Автостоянка «Волна» від земельної ділянки добровільно не відмовлялась, земельна ділянка органом місцевого самоврядування не вилучалась. 18 червня 2020 року від ОСОБА_1 надійшов лист-вимога про звільнення земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5110137600:20:044:0011, з посиланням на те, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки на підставі посвідченого

05 червня 2020 року договору купівлі-продажу.

Посилаючись на вказані обставини, порушення права користування земельною ділянкою, ГО «Автостоянка «Волна» просила суд:

визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5110137600:20:044:0011, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1657736951101, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений 05 червня 2020 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежан А. В., недійсним;

визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5110137600:20:044:0011, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1657736951101, укладений між невстановленою особою та

ОСОБА_2 , посвідчений 09 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю., недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року у задоволенні позову ГО «Автостоянка «Волна» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що первинною підставою набуття ОСОБА_3 права приватної власності на земельну ділянку було рішення міської ради, надалі скасоване, а тому вимоги про визнання договору купівлі-продажу від 05 червня 2020 року недійсним не є належним способом захисту порушених прав ГО «Автостоянка «Волна». При цьому належним способом захисту порушеного права є пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, проте такі позовні вимоги позивачем не заявлялись.

Щодо позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та невідомою особою, недійсним, то такі також не підлягають задоволенню, так як з боку позивача суду не доведено, що такий договір взагалі укладався. Такі вимоги заявлені на припущеннях, жодним чином не мотивовані та не доведені.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 16 червня 2022 року апеляційну скаргу ГО «Автостоянка «Волна» задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року змінено з урахуванням мотивів, наведеними у цій постанові.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції в тій частині, що право ГО «Автостоянка «Волна» на користування земельною ділянкою підлягає захисту на підставі статей 387, 388 ЦК України, помилковий, оскільки позивач не є власником земельної ділянки.

Правові підстави для визнання недійсними зазначених у позові договорів купівлі-продажу за позовом ГО «Автостоянка «Волна» відсутні, оскільки позовні вимоги не містять посилань на норму матеріального права

Глави 16 ЦК України, на підставі якої договори купівлі-продажу як правочини підлягають визнанню недійсними.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що ГО «Автостоянка «Волна» не є стороною ні договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого

09 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Шепелюк Р. Ю., зареєстрованого в реєстрі за № 353, ні договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 05 червня 2020 року приватним нотаріусом Бежаном А. В., зареєстрованого у реєстрі за № 1276. Отже, ГО «Автостоянка «Волна», не будучи стороною договорів, не вправі заперечувати їх дійсність, тобто оспорювати такі договори як правочини. ГО «Автостоянка «Волна» також не є заінтересованою особою, яка у розумінні частини третьої статті 215 ЦК України вправі заперечувати дійсність договорів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У липні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ГО «Автостоянка «Волна» подала касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц, від 18 липня 2018 року у справі

№ 750/2728/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц,

від 09 жовтня 2019 року у справі № 522/25025/14-а, та не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що ГО «Автостоянка «Волна» вважає, що незважаючи на певну невизначеність прав ГО «Автостоянка «Волна» відносно спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5110137600;20;044;0011, оскаржувані договори купівлі-продажу зачіпають законні інтереси ГО «Автостоянка «Волна» як її фактичного користувача. Таким чином ГО «Автостоянка «Волна» має заінтересованість у вирішенні спору і має право на звернення до суду з позовом з метою захисту свого права на спірну земельну ділянку стосовно її користування. Посилається на те, що єдиним належним способом захисту для позивача є саме визнання недійсним правочину (договору купівлі-продажу земельної ділянки 05 червня 2020 року), так як ГО «Автостоянка «Волна» є користувачем спірної земельної ділянки і як наслідок належним позивачем у справі.

Вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутністю учасників справи, при цьому в своєму рішенні не зазначив, чи були усі учасники справи належним чином повідомлені про розгляд справи.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2023 року справу № 523/14360/20 призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ГО «Автостоянка «Волна» (ідентифікаційний код юридичної особи 26209921) зареєстрована виконавчим комітетом Одеської міської ради 22 січня

2007 року, номер запису про включення відомостей про юридичну особу до ЄДР 1 556 120 0000 025178, свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серія А01, № 168989 (а. с. 18).

Згідно із статутом ГО «Автостоянка «Волна», затвердженим протоколом

№ 2-1/16 загальних зборів членів ГО «Автостоянка «Волна» від 30 листопада 2016 року, ГО «Автостоянка «Волна» є громадською неприбутковою організацією, утвореною на основі Конституції України, Закону України «Про громадські об`єднання», а також інших законодавчих актів України; місцезнаходження організації: Україна, м. Одеса, вул. Кишинівська,

будинок 2А (а. с. 31-36).

ГО «Автостоянка «Волна» як юридична особа не є суб`єктом права власності на спірну земельну ділянку.

Рішенням Одеської міської ради № 3714-ІУ від 28 січня 2005 року «Про затвердження проекту відведення земельної ділянки та передачу у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель» затверджено проект відведення земельної ділянки; передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою:

АДРЕСА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, із земель міста, раніше не наданих у користування; зобов`язано ОСОБА_3 замовити оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку відповідно до чинного законодавства (а. с. 10).

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2015 року у справі № 522/18528/13-а визнано протиправним та скасовано, зокрема, рішення Одеської міської ради № 3714-ІУ від 28 січня 2005 року

(а. с. 7-9).

Згідно із укладеним між ОСОБА_4 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) договору

купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 09 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Шепелюк Р. Ю., зареєстрованого в реєстрі за № 353, ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, склад угідь: відведено під будівництво (будівництво не

розпочато) - 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5110137600:20:044:0011, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1657736951101. Земельна ділянка належала продавцю на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю. 03 лютого 2010 року за реєстровим № 144 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 295342, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010550502814, в якому є відповідна відмітка про перехід права власності та відомості про реєстрацію права власності у поземельній книзі від 24 лютого 2010 року за

№ 505200440011001. Право власності за продавцем зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27 вересня 2018 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1657736951101, номер запису про право власності: 28189401, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданим ДП «Центр обслуговування громадян» від 02 жовтня

2018 року, індексний номер витягу: 139874481 (а. с. 68-100, 85).

Згідно із укладеним між ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) та ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) договору

купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 05 червня 2020 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Бежаном А. В., зареєстрованого у реєстрі за № 1276, ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, склад угідь: відведено під будівництво (будівництво не

розпочато) - 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5110137600:20:044:0011, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1657736951101. Земельна ділянка належала продавцю на підставі дублікату договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю.

09 жовтня 2018 року за реєстровим № 1235 (дублікат видано приватним нотаріусом Шепелюк О.Ю. 2 квітня 2019 року за реєстровим № 353), право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09 жовтня 2018 року відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

№ 161895493, номер запису про право власності 28310095 (а. с. 68-100,

69-70).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ГО «Автостоянка «Волна» задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ГО «Автостоянка «Волна» просить визнати недійсними правочини, за якими право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5110137600:20:044:0011 набули ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого 09 жовтня 2018 року договору купівлі-продажу, а після нього

ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого 05 червня 2020 року договору купівлі-продажу.

Підставою позовних вимог є те, що земельна ділянка, яка є предметом спірних договорів купівлі-продажу, надана ГО «Автостоянка «Волна» у

1988 році для діяльності автостоянки, а відповідачі не мали права припиняти її право користування.

Позовні вимоги не містять посилань на норму матеріального права Глави 16 ЦК України, на підставі якої договори купівлі-продажу як правочини підлягають визнанню недійсними.

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини, так і інші юридичні факти.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Аналіз змісту частини третьої статті 215 ЦК України свідчить про те, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Судами встановлено, що сторонами укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 09 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Шепелюк Р. Ю., зареєстрованого в реєстрі за № 353, є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які цей договір як правочин не оспорюють.

ОСОБА_4 у свою чергу набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Р. Ю. 03 лютого 2010 року, за реєстровим номером 144 та на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 295342. Разом з тим, матеріали справи не містять відомостей про особу, яка подарувала ОСОБА_4 спірну земельну ділянку.

Сторонами укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 05 червня 2020 року приватним нотаріусом Бежаном А. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1276, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які цей договір як правочин не оспорюють.

ГО «Автостоянка «Волна» не є стороною спірних договорів купівлі-продажу.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ГО «Автостоянка «Волна» не є належним позивачем у справі і не може оспорювати дійсність спірних договорів купівлі-продажу.

Постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі

522/25025/14-а встановлено право користування спірною земельною ділянкою ГО «Автостоянка Волна», а саме, що вона протягом більш ніж

20 років правомірно користується спірною земельною ділянкою з відома та дозволу органу місцевого самоврядування.

У постанові Одеського апеляційного суду від 10 червня 2015 року у справі

№ 522/18528/13-а зазначено, що з урахуванням специфічного правого режиму земельної ділянки, наданої ГО «Автостоянка «Волна» у 1988 році для діяльності автостоянки, Одеська міська рада не мала припиняти її право користування з наведених в оскаржуваному рішенні підстав.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови

від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18,

від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, щоГО «Автостоянка «Волна» є заінтересованою особою у розумінні частини третьої статті 215 ЦК України.

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня

2021 року № 910/3372/19.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26 травня 2023 року у cправі № 905/77/21 дійшов такого висновку щодо застосування норм частини третьої статті 215, частин першої, другої статті 216 ЦК України: «Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.

Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача».

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний

речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої

статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Згідно із статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Таким чином, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження

№ 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та інших звернено увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зроблено висновок, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права.

Отже, у разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо скасування записів про право власності не є потрібним для захисту порушених прав позивача.

Первісний власник може заявити вимогу про витребування майна лише в тому разі, якщо він (первісний власник) зареєстрував своє право власності. Проте «витребування майна» не є наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності наступним власником.

У разі укладення договору купівлі-продажу особою, яка не мала права на його укладення, такий договір може бути визнано недійсним, однак у вказаному випадку позивачі заявили вимогу про витребування квартири, задоволення якої повністю поновлює їх право власності.

Подібний за змістом висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс12).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту порушеного права є пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача спірного майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, оскільки позивач є законним користувачем спірного майна. Проте такі позовні вимоги позивачем не заявлялись, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог

ГО «Автостоянка «Волна».

Доводи касаційної скарги про розгляд справи у суді апеляційної інстанції за відсутністю учасників справи є необґрунтованими, оскільки у матеріалах справи наявна заява представника ГО «Автостоянка «Волна» - Чапурної С. І. про розгляд справи без її участі (а. с. 210).

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Громадської організації «Автостоянка «Волна» задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2022 року скасувати.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Г. В. Коломієць

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович