Рішення

від 19.06.2023 по справі 308/3826/23

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/3826/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2023 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді- Малюк В.М.,

при секретарі судового засідання- Матіко Я.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Ужгород, матеріали цивільної справи за позовною заявою адвоката Колотухи І.О., який діє в інтересах товариства з обмеженою відповідальністю «ТОВА» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про припинення та визнання права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2124881291:01:003:0025, -

В С Т А Н О В И В :

Адвокат Колотуха І.О., який діє в інтересах ТзОВ «ТОВА» звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про припинення та визнання права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2124881291:01:003:0025.

Позовні вимоги мотивує тим, що позивач є власником тридцяти восьми приміщень, готовність 95 %, які належать йому на праві власності, частка 1/1, що підтверджено інформацією з реєстру речових прав. Дане майно позивача розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 2124881201:01:003:0025, площею 0,14 га, яка належить на праві власності відповідачам згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 18.12.2007 року, серія ЗК № 030387.

Зазначає, що позивач неодноразово звертався до відповідачів з питанням врегулювати земельні відносини між ними, однак відповідачі не бажають продавати землю та чинять перешкоди позивачу в користуванні своїм майном, що виявляється в обмеженому доступі до приміщень через чужу землю та обмежені можливості під`їзду та обслуговуванню будинку. Це добре видно з витягу з ДЗК на якому відображено, що будівля позивача, практично повністю розташована вздовж всієї земельної ділянки відповідачів.

Позивач вважає, що саме такий обраний у даній справі спосіб захисту їх прав буде найбільш ефективним.

На підставі викладеного та посилаючись на положення ст. 120 ЗК України, позивач просить суд припинити право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2124881201:01:003:0025, площею 0,14 га, яка належить їм на праві власності згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 18.12.2007 року, серія ЗК № 030387 та визнати право власності ТзОВ «ТОВА» на земельну ділянку з кадастровим номером 2124881201:01:003:0025, площею 0,14 га.

У судове засідання представник позивача адвокат Колотуха І.О. надав заяву про розгляд справи у його відсутності. Позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив такі задоволити.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судове засідання повторно не з`явилися, хоча про час та місце розгляду справи повідомлялися своєчасно та належним чином, в тому числі й шляхом повідомлення на офіційному веб сайті судової влади.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в матеріалах справи докази, виходячи з їх належності, допустимості, достовірності та достатності, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За вимогами ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, що згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 18.12.2007 року, серія ЗК № 030387, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить на праві власності земельна ділянка з кадастровим номером 2124881201:01:003:0025, площею 0,14 га.

Як слідує зі змісту позовної заяви, позивач є власником тридцяти восьми приміщень, готовність 95 %, які належать йому на праві власності, частка 1/1, що підтверджується інформацією з реєстру речових прав, які у свою чергу, як стверджує позивач, розташовані на вищевказаній земельній ділянці, і у позивача виникли труднощі у користування належним йому майном, що виявляється в обмеженому доступі до приміщень через вказану земельну ділянку та обмежені можливості під`їзду та обслуговуванню будинку.

Судом встановлено, що при зверненні до суду з даним позовом, позивач посилався як на правову підставу для припинення за відповідачами та визнання за ним права власності на земельну ділянку на положення ст. 120 ЗК України, однак правовідносини, які виникли між сторонами не узгоджуються із приписами вказаної норми права, а відповідно і не підлягають до застосування.

Так, згідно ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.

Відповідно до ч.16 ст. 120 ЗК України предметом правочину, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду, об`єкт незавершеного будівництва або частку у праві спільної власності на такий об`єкт), який розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), що перебуває у власності відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, повинна бути також така земельна ділянка (або частка у праві спільної власності на неї). Істотною умовою договору, який передбачає такий перехід права власності, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача до набувача такого об`єкта (частки у праві спільної власності на неї).

Так, судом встановлено, що реєстрація права власності за позивачем на об`єкти нерухомості відбулася у 2007 році (згідно витягу), тоді як позивачі, посилаючись на вимоги ст. 120 ЗК України, просять припинити та визнати за ними право власності на земельну ділянку лише у 2023 році.

Крім цього, суд звертає увагу і на ті обставини, що матеріали поданого позову не містять доказів, що об`єкти належної позивачу нерухомості знаходяться саме на належній відповідачам земельній ділянці.

Так, як слідує з дослідженого судом витягу з Державного реєстру речових прав не нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, позивачу на праві власності належить нежитлова будівля, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в той час як, згідно державного акту серія ЗК № 030387 від 18.12.2007 року, земельна ділянка за кадастровим номером 2124881291:01:003:0025 знаходиться за адресою: Ужгородський район, мкрн. «Електродвигун».

Відповідно ст. 378 ЦК України право власності особи на земельну ділянку може бути припинено за рішенням суду у випадках встановлених законом.

Згідно ст.140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Згідно ст. 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи та досліджені судом докази, суд приходить до висновку, що підстави передбачені нормами ЗК України для припинення права власності відповідачів на належну їм земельну ділянку, матеріали справи не містять і доказів на підтвердження таких сторонами не надано.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ісмаїлов проти Росії» від 06.11.2008 року, де вказувалися порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якому зазначено, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Відповідно до Постанови Європейського Суду від 09.06.2005 по справі «Бакланов проти Російської Федерації», Постанови Європейського Суду від 24 березня 2005 року по справі «Фрізен проти Російської Федерації», Судом наголошується на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Протоколу №1 до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання публічної влади у право на повагу до власності має бути законним, держави уповноважені здійснювати контроль за використанням власності шляхом виконання законів. Більше того, верховенство права, одна з засад демократичної держави, втілюється у статтях Конвенції. Питання у тому, чи було досягнуто справедливої рівноваги між вимогами загального інтересу та захисту фундаментальних прав особи, має значення для справи лише за умови, що спірне втручання відповідало вимогам законності і не було свавільним.

Відповідно до ч. 3 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Натомість у даному випадку, припинення права власності відповідачів на належну їм земельну ділянку, за відсутності підстав передбачених ст.ст. 140,143 ЗК України, на думку суду, призведе до порушення як норм національного законодавства, в тому числі і ст. 41 Конституції України, так і норм міжнародного права.

Згідно з частинами 1, 2, підпунктів «а, б, в» частиною 3 ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною, г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Отже, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

З огляду на викладені фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що поданий позов не ґрунтується на нормах матеріального права, оскільки законних підстав для припинення права власності відповідачів на належну їм земельну ділянку не має.

За вказаних обставин, зважаючи на те, що визнання за позивачами права власності на земельну ділянку є похідною вимогою до припинення права власності для задоволення якої відсутні підстави, а тому суд приходить до висновку, що поданий позов не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст.76, 81, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, та ст.ст.16, 328, 1216-1218, 1223 ЦК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенніпозовної заявиадвоката КолотухиІ.О.,який дієв інтересахтовариства зобмеженою відповідальністю«ТОВА» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проприпинення тавизнання прававласності наземельну ділянкуз кадастровимномером 2124881291:01:003:0025 відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення суду складено 28.06.2023 року.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду В.М. Малюк