Постанова

від 23.06.2023 по справі 503/1716/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/69/23

Справа № 503/1716/17

Головуючий у першій інстанції Сердюк Б.С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.06.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Сегеди С.М., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кодимського районного суду Одеської області від 19 червня 2018 року за позовом ОСОБА_1 до Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області, третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, -

вс тановив:

11 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення Кодимської міської ради №1744-VI від 15 вересня 2015 року «Про передачу в оренду земельної ділянки» терміном на 49 років ОСОБА_2 для роздрібної торгівлі та комерційних послуг за адресою АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 вересня 2015 року Кодимською міською радою Одеської області на пленарному засіданні було прийняте рішення за №1744-VІ, на підставі якого був наданий дозвіл на передачу в оренду земельної ділянки терміном на 49 років ОСОБА_2 для роздрібної торгівлі та комерційних послуг за адресою: АДРЕСА_1 на території Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області. Позивач вважає, що вказане рішення прийняте із порушеннями вимог чинного законодавства України, яке регулює порядок підготовки і розгляду на комісіях та на сесії ради питань порядку денного сесії, питань передачі земельних ділянок в оренду, основ містобудування та містобудівної діяльності. Зазначає, що питання передачі в оренду земельної ділянки ОСОБА_2 не було розглянуто на всіх депутатських комісіях міської ради, при цьому з тих комісій на яких розглядалось це питання, лише одна була правомочною, "земельні питання" розглядалися пакетом, у зв`язку з чим депутати не мали змоги ознайомитись з переліком цих питань та надати зауваження до проектів рішень, у зв`язку з чим ставить під сумнів легітимність всіх рішень прийнятих на даній сесії. Також вказує, що під час приватної розмови з деякими депутатами Кодимської міської ради йому стало відомо, що питання про передачу в оренду земельної ділянки ОСОБА_2 взагалі не виносилось на сесію. Позивач вважає, що рішенням, яке він оспорює, порушені його права, оскільки у власності позивача перебуває гараж та адмінбудівля, які розташовані на межі земельної ділянки переданої ОСОБА_2 , для обслуговування яких необхідна певна частина цієї земельної ділянки.Враховуючи наведені обставини, вважає рішення міської ради незаконним та просить його скасувати.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник, адвокат Люлько Олександр Володимирович підтримали позовні вимоги з правових підстав викладених у позовній заяві та просили суд їх задовольнити.

Представник відповідача, Кодимської міської ради, ОСОБА_3 позовні вимоги визнав повністю, вказуючи, що рішення Кодимської міської ради від 15 вересня 2015 року дійсно було прийнято з порушенням Регламенту роботи Кодимської міської ради та законодавства України.

Представник третьої особи Кушніра Олега Павловича за довіреністю ОСОБА_4 , зазначила, що рішення, яке позивач просить скасувати є законним та прийняте у відповідності до вимог законодавства. Вважає, що позивач намагається скасувати дане рішення у зв`язку з тим, що на даний час між ним та ОСОБА_2 виник конфлікт, який раніше був відсутній. Вказує, що рішення про передачу в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки було прийнято на підставі заяви ОСОБА_2 та відповідно до виготовленого проекту землеустрою, а тому в задоволенні позову просила відмовити.

Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 19 червня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення відмовленоу повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Згідно із ч. 2 ст.372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у даному судовому засіданніза відсутності всіх учасників цієї справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та право власності є непорушним.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (стаття 19 Конституції України).

Статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції чинній на час прийняття рішення Миколаївською сільською радою, передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до статті 12 ЗК України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада здійснює передачу у власність або у користування земельних ділянок виключно до положень Земельного кодексу України.

За положеннями статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За нормами частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

За змістом частини 2 статті 152 ЗК України лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частина 3 статті 152 ЗК України визначає способи захисту порушених прав, а саме: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів

Судом першої інстанції встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить адміністративна будівля та гараж розташовані в АДРЕСА_1 , які набуті ним на підставі рішення Кодимського районного суду Одеської області від 28 грудня 2011 року.

Право власності або користування на земельну ділянку на якій розташовані вказані будівлі у позивача відсутнє, що було визнано ним в судовому засіданні.

На підставі договору купівлі-продажу від 04 липня 2015 року укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , останній набув право власності на нерухоме майно у вигляді майстерень, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,4050 га, кадастровий номер 5122510100:02:004:0092.

15 вересня 2015 року рішенням Кодимської міської ради Одеської області №1744-VІ був наданий дозвіл на передачу ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки, розташованої на території Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області, кадастровий номер 5122510100:02:004:0092 загальною площею 0,4050 га, терміном на 49 років, для роздрібної торгівлі та комерційних послуг за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення 08 лютого 2018 року було зареєстровано за ОСОБА_2 право оренди земельної ділянки кадастровий номер 5122510100:02:004:0092, загальною площею 0,4050 га, на строк 49 років, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права №113903834 від 14 лютого 2018 року.

Позивач вважає, що рішення Кодимської міської ради Одеської області №1744-VІ від 15 вересня 2015 року про передачу ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки було прийняте з порушенням встановленої для прийняття рішень процедури та порушує його права на вільне користування своїм нерухомим майном, яке розташоване на межі земельної ділянки переданої в оренду.

Перевіряючи твердження позивача, з приводу того, що не всі депутати, які були присутні 15 вересня 2015 року на сесії Кодимської міської ради голосували за рішення про передачу ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки, а також, що питання передачі в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, перед винесенням на сесіюне було розглянуто на всіх депутатських комісіях міської ради,судом були допитані в якості свідків, депутати Кодимської міської ради, які відповідно до протоколу позачергової XXXXIII сесії Кодимської міської ради VI скликання від 15 вересня 2015 року були присутні на засіданні сесії.

Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 засвідчили, що дане питання дійсно виносилось на розгляд сесії, однак яким чином воно розглядалось на депутатських комісіях не пам`ятають, оскільки пройшов тривалий проміжок часу. При цьому свідок ОСОБА_6 обґрунтував своє твердження тим, що саме до нього звертався ОСОБА_2 за роз`ясненням з питання оренди земельної ділянки, а тому він був обізнаний щодо даного питання і знав на якій сесії воно має розглядатись.

Свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 засвідчили, що питання про передачу в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки не розглядалось ні на сесії ні депутатськими комісіями. При цьому свідок ОСОБА_10 не зміг пояснити чому саме він це пам'ятає, оскільки не зміг назвати хто був секретарем сесії та хто вів сесію.

Свідки ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 зазначили, що не пам`ятають чи розглядалось дане питання на сесії та депутатськими комісіями, оскільки пройшов значний проміжок часу і вони взагалі не пам`ятають жодного з питань, які розглядались на даній сесії та яким чином ці питання обговорювались.

Крім того, у якості свідків до суду викликались ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , однак вони не з`явились в судове засідання надавши до суду письмові свідчення, які судом не приймаються до уваги, оскільки свідки не були безпосередньо допитані, не попереджені про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань та не склали суду присягу.

З пояснень свідків, які були допитані в судовому засіданні, неможливо зробити однозначний висновок щодо порушення чи не порушення порядку прийняття рішення про передачу в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, оскільки пояснення більшості свідків різняться, не узгоджуються між собою, суперечать одні одним, а деякі взагалі не несуть ніякої інформації.

З копії протоколу позачергової XXXXIII сесії Кодимської міської ради VI скликання від 15 вересня 2015 року встановлено, що на засіданні сесії були присутні 18 депутатів, відсутніми були 12 депутатів. За рішення про передачу в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки проголосувало 18 депутатів.

Враховуючи, що в судовому засіданні не було встановлено та не надано учасниками справи переконливих доказів, які б давали підстави вважати, що зазначений протокол є підробленим або до нього внесені неправдиві дані, при цьому з отриманих свідчень депутатів, які однозначно вказали, що не голосували за дане рішення та змогли пояснити у зв`язку з чим вони це пам`ятають, рішення Кодимської міської ради Одеської області №1744-VІ від 15 вересня 2015 року про передачу ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки всеодно залишається таким, що прийняте більшістю депутатів від загального складу ради, а відтак відповідає вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав це рішення.

Крім того, Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акту на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

В постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 №3-806гс16 викладено правовий висновок, згідно якого позов, предметом якого є визнання незаконним та скасування розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу у приватну власність земельних ділянок, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволено, оскільки таке розпорядження органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельними ділянками, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Оскаржуване рішення Кодимської міської ради №1744-VІ від 15.09.2015 року є ненормативним актом, звернене конкретно до ОСОБА_2 , застосоване одноразово і після реалізації, тобто реєстрації права оренди земельної ділянки, вичерпало свою дію, авідтак його скасування не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки у нього виникло право користування земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Частиною 1 статті 27 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівнііз захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

У зв`язку з цим, суд окремо також звертає увагу й на те, що при прийнятті рішення в даній справі слід взяти до уваги та дати оцінку тому, що за спірним рішеннями у ОСОБА_2 виникли права, які підпадають під правовий захист за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відтак, втручання в майнові права особи повинно відбуватися з дотриманням трьох критеріїв, за якими слід оцінювати захід втручання на предмет його сумісності з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Щокін проти України", "Сєрков проти України"). У цьому контексті суд також звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, яку він виклав у рішенні в справі "Стретч проти Сполученого Королівства", де вказав на те, що особа суб`єкт приватного права, не повинен відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

З урахуванням викладеного, оцінивши зібрані по справі докази, враховуючи положення діючого законодавства України та практику Європейського Суду з прав людини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги задоволеннюне підлягають.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що вказане судове рішення позбавляє позивача належним чином обслуговувати свої будівлі та таке розтушування спірної земельної ділянки порушує будівельні норми, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представитив суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «РуїзТорія проти Іспанії» (RuizToriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначенняобґрунтованого рішення поляшає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вонибули почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбаченихцим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовуютьвимогиі заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, щопозивачемне доведено належним чином обґрунтованість підстав заявленого позову, а саме, те, що спірне рішення міської ради порушує його права та законні інтереси, та прийняте всупереч вимогами будівельних норм і позбавляє його належним чином обслуговувати свої будівлі.

Оскільки в обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів у їх підтвердження.

При цьому для з`ясування вказаних питань, які потребують спеціальних знань, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може призначити відповідну експертизу або позивач має замовити необхідне експертне дослідження згідно до вимог ЦПК України.

За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою длязвернення особиза захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання абооспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні в справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), у пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової висновок Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини,з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, щосуд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивачем не доведено належним чином порушення його прав та інтересівоскаржуваним рішенням міської ради, тому у відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Також безпідставними є доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції дав неналежну оцінку наявним у справі доказам.

Статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людиниі основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручанняу право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майномповинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави(суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність.

При розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку,потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися унове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що скасування оскаржуваного рішення міської ради становитиме непропорційне втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, й перекладання на третю особу наслідків сausaformalis (з формальних підстав) скасування вказаного рішення міської радиматиме наслідком порушення справедливого балансута покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_2 , а отже, буде непропорційним.

Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору ОСОБА_2 отримавефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метоюу контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

п остановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Кодимськогорайонного суду Одеської області від 19 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 23 червня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда