Постанова

від 27.06.2023 по справі 916/2851/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/2851/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Хмелюк А. П.,

відповідача - Асташенкової О. І.,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

1 - Шевцова С. О.,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

1 - Синюк О. М.,

3 - Самокіш І. В.

третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Пулькевич О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги виконуючого обов`язки керівника Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 (судді: Ярош А. І. - головуючий, Богацька Н. С., Богатир К. В.) у справі

за позовом Концерну радіомовлення, радіозв`язку та телебачення

до 1) Одеської міської ради, 2) Юридичного департаменту Одеської міської ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - 1) Адміністрація Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, 2) Державне підприємство "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - 1) Одеська обласна прокуратура, 2) Департамент комунальної власності Одеської міської ради, 3) Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради,

про визнання незаконним і скасування рішення, скасування державної реєстрації прав,

та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Управління Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України в Одеській області

до 1) Одеської міської ради та 2) Юридичного департаменту Одеської міської ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - 1) Адміністрація Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, 2) Державне підприємство "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр", 3) Концерн радіомовлення, радіозв`язку та телебачення

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - 1) Одеська обласна прокуратура, 2) Департамент комунальної власності Одеської міської ради, 3) Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради,

про визнання незаконним і скасування рішення, скасування державної реєстрації прав,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Концерн радіомовлення, радіозв`язку та телебачення (далі - Концерн РРТ) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради про: 1) визнання незаконним і скасування рішення Одеської міської ради від 07.12.2016 № 1483-VII "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 3,4605 га за адресою: м. Одеса, вул. Жаботинського (в районі будинку № 54), присвоєння нової адреси та надання її в постійне користування Прокуратурі Одеської області" (далі - рішення від 07.12.2016); 2) скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18238210 від 21.12.2016, здійснену Юридичним департаментом Одеської міської ради; 3) скасування державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за Прокуратурою Одеської області, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18239305 від 21.12.2016.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110 земельна ділянка на Люстдорфській дорозі, 55 в м. Одесі належить до земель державної власності та її землекористувачем є Концерн РРТ. Проте Одеською міською радою прийнято рішення від 07.12.2016, яке порушує інтереси позивача, оскільки відповідно до цього рішення частина земельної ділянки площею 3,4605 га без згоди законного землекористувача, яким є позивач, надана в постійне користування Прокуратурі Одеської області.

1.2. Ухвалами Господарського суду Одеської області від 23.11.2017 залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - Адміністрацію Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України (далі - Адміністрація Держспецзв`язку), Державне підприємство "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр" (далі - ДП "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр") та як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Прокуратуру Одеської області (після зміни найменування - Одеська обласна прокуратура).

1.3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.01.2018 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

1.4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.03.2018 клопотання Концерну РРТ про залучення до участі у справі як співвідповідача - Юридичного департаменту Одеської міської ради задоволено та залучено його до участі у справі як співвідповідача.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.

2.2. При первісному розгляді справи рішенням Господарського суду Одеської області від 10.05.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.10.2019, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду мотивовано тим, що рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110 та протокол № 2 наради, затверджений головою Одеської обласної державної адміністрації від 19.10.2004, не є належними документами в розумінні статей 125, 126 Земельного кодексу України, що посвідчують право позивача на земельну ділянку; позивач не надав належних і допустимих доказів належного оформлення права користування земельною ділянкою ані станом на час прийняття рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 26.09.1944, ані станом на теперішній час. Також відповідно до висновків судової земельно-технічної експертизи від 26.02.2019 на земельній ділянці, яка була передана Одеській міській раді відсутнє нерухоме майно, а саме будівлі та споруди, що належать позивачеві. Водночас станом на день розгляду справи земельна ділянка площею 3,4605 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, яка є предметом спору, перестала існувати шляхом об`єднання із земельною ділянкою площею 0,5000 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0056, в результаті чого утворилася нова земельна ділянка площею 3,9605 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0058, а тому відсутні підстави для скасування оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування.

2.3. Постановою Верховного Суду від 22.01.2020 (колегія суддів у складі: Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С.) зазначені постанова та рішення скасовані, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами здійснено помилкове застосування норм матеріального права, допущено порушення норм процесуального права та неповноту судового дослідження.

2.4. Від Управління Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації в Одеській області (далі - Управління Держспецзв`язку) 30.04.2021 надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, в якій Управління Держспецзв`язку просило залучити його як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; визнати незаконним і скасувати рішення Одеської міської ради від 07.12.2016; скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18238210 від 21.12.2016; скасувати державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за Прокуратурою Одеської області, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18239305 від 21.12.2016.

На обґрунтування позовних вимог третя особа, посилається на те, що Адміністрація Держспецзв`язку є центральним органом виконавчої влади та є органом управління як для Управління Держспецзв`язку так і для Концерну РРТ; згідно з наказом від 24.06.2020 № 356 "Про передачу державного майна із закріпленням на праві оперативного управління" Адміністрація Держспецзв`язку вилучила із господарського відання Концерну РРТ і передала з балансу Одеської філії Концерну РРТ на баланс та в державну власність Управлінню Держспецзв`язку на праві оперативного управління державне майно (об`єкти), розташовані за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога, 55; відповідно до пункту 7 наказу Управління Держспецзв`язку 13.10.2020 зареєструвало речове право щодо об`єктів, переданих та закріплених на праві оперативного управління, та отримало витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 16.10.2020; із переходом права на об`єкт, Управління Держспецзв`язку в силу статті 120 Земельного кодексу України набуло право на земельну ділянку під такими об`єктами. Управління Держспецзв`язку наголошує на тому, що оспорюване рішення органом місцевого самоврядування прийняте ним з перевищенням наданих такому суб`єкту законом повноважень; вказує на те, що його вимога спрямована саме на предмет спору між позивачем та відповідачами, а тому така вимога може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

2.5. За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Одеської області від 18.11.2021 у задоволенні позовних вимог Концерну РРТ відмовлено у повному обсязі. У задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Управління Держспецзв`язку відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив із недоведеності матеріалами справи наявності у Концерну РРТ документів на підтвердження права землекористування у розумінні вимог земельного законодавства, що, за висновком суду, унеможливлює вирішення питання чи знаходиться земельна ділянка, надана у постійне користування Прокуратурі Одеської області за оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування в межах земельної ділянки, наданої приймально-передавальному радіоцентру згідно з рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110. При цьому, господарський суд відхилив посилання Концерну РРТ на протокол Одеської обласної державної адміністрації від 19.10.2004 № 2 щодо необхідності прийняття Одеською міською радою рішення про закріплення за Одеським обласним радіотелевізійним передавальним центром земельної ділянки, площею 8 га для будівництва нової телевізійної вежі за адресою: м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 55, оскільки вказаний протокол не є належним доказом виділення вказаної земельної ділянки у розумінні статей 122, 123, 125, 126 Земельного кодексу України (у редакції чинній на момент складання такого протоколу). Тим більше, Одеської міською радою відповідне рішення так і не було прийняте.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що ні позивачем, ні в подальшому третьою особою з самостійними вимогами щодо предмета спору не надано суду та експертній установі під час проведення призначеної судом експертизи на виконання обов`язкових вказівок Верховного Суду у постанові від 22.01.2020, витребуваних документів, зокрема, землевпорядних документів щодо відведення земельної ділянки площею 26,2 га у 1944 році, у зв`язку з чим у суду немає відомостей про межі, місце розташування, простір і склад землекористувань, а також їх назви, найменування землекористувачів, час виконання землеустрою і його підставу, умови землекористування та інші істотні відомості, що мають міститися в постанові про затвердження проєкту землеустрою, внаслідок чого суд не може пересвідчитися, що саме спірна земельна ділянка (або її частина) площею 3,4605 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, взагалі коли-небудь перебувала у користуванні позивача та третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору та, що оскаржуваним рішенням Одеської міської ради, відповідно, порушуються права землекористування зазначених осіб, що, у свою чергу, виключає можливість задоволення їх позовів.

Разом із тим місцевий господарський суд зазначив, що, враховуючи відсутність доказів, що земельна ділянка, надана у постійне користування Прокуратурі Одеської області згідно з оспорюваним рішенням ради, розташована в межах земельної ділянки, наданої Концерну РРТ згідно з рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110, то є недоведеним факт знаходження об`єктів нерухомості державної власності саме на тій частині земельної ділянки, яка надана у постійне користування Прокуратурі Одеської області згідно з оспорюваним рішенням ради.

Господарський суд також, зважаючи на положення статей 12, 122 Земельного кодексу України, підпункт "а" пункту 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", беручи до уваги те, що земельна ділянка, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, розташована за адресою: м. Одеса, Люстдорфська дорога 55, знаходиться у межах м. Одеси та враховуючи недоведеність факту знаходження на ній державного нерухомого майна, дійшов висновку про правомірність розпорядження спірною земельною ділянкою Одеською міською радою як земельною ділянкою комунальної власності. До того ж, як зазначив суд, приналежність спірної земельної ділянки саме до земель комунальної власності підтверджується матеріалами справи, а саме довідкою зі звіту про наявність земель (форма 6-зем) від 07.11.2016, висновком Управління Держгеокадастру у м. Одесі Одеської області від 07.11.2016 № 19-1505-0.11-5494/2-16 за проєктом землеустрою від 17.11.2016 щодо відведення даної земельної ділянки у постійне користування Прокуратурі Одеської області. Водночас ДП "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр" не заперечувало того факту, що вказана земельна ділянка знаходиться у комунальній власності, підтвердженням чого є протокол Одеської обласної державної адміністрації від 19.10.2004 № 2, яким вирішено, що Одеській міській раді необхідно прийняти рішення про закріплення за позивачем земельної ділянки площею 8 га для будівництва нової телевізійної вежі на Люстдорфській дорозі, 55, у м. Одесі; також підтвердженням вказаних обставин є неодноразове звернення ДП "Одеський обласний радіотелевізійний передавальний центр" до Одеської міської ради для оформлення прав на земельну ділянку.

Разом з тим місцевий господарський суд зауважив, що наміри державного підприємства щодо оформлення прав та використання земельної ділянки для цілей, передбачених рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 за № 1110 - будівництво нової телевізійної вежі, взагалі не можуть бути реалізовані, оскільки в інакшому випадку це призведе до порушень вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та суперечитиме містобудівній документації м. Одеси.

2.6. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 рішення Господарського суду Одеської області від 18.11.2021 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги Концерну РРТ та позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Управління Держспецзв`язку задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення від 07.12.2016; скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, здійснену Юридичним департаментом Одеської міської ради, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18238210 від 21.12.2016; скасовано державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5110136900:18:017:0055, за Прокуратурою Одеської області, номер запису про право (в Державному реєстрі прав) 18239305 від 21.12.2016.

Суд апеляційної інстанції, аргументуючи постанову у справі, виходив із того, що установлені фактичні обставини у цій справі свідчать про те, що: (1) право постійного користування земельною ділянкою площею 26,2 га набуте приймально-передавальним центром (його правонаступниками) на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110, яке не скасовано, і таке право користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, нею не втрачено; (2) оспорюване рішення Одеської міської ради стосується земельної ділянки, яка, як встановлено судом, фактично знаходиться в межах земельної ділянки, закріпленої рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110 за приймально-передавальним радіоцентром; (3) матеріали справи не містять доказів надання землекористувачем згоди на вилучення земельної ділянки або про припинення речових прав на неї в частині спірної земельної ділянки, відведеної Прокуратурі Одеської області за оспорюваним рішенням Одеської міської ради від 07.12.2016; (4) частина об`єктів нерухомості, що належать державі та передані Управлінню Держспецзв`язку безпосередньо розташована на спірній земельній ділянці, відведеної Прокуратурі Одеської області згідно з оспорюваним рішенням Одеської міської ради; (5) право розпорядження земельними ділянками, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій в силу положень підпункту "а" пункту 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", який набрав чинності 01.01.2013, належить органам державної влади. При цьому, суд апеляційної інстанції послався на рішення Господарського суду Одеської області у справі № 916/3536/20, як на преюдиційне.

Отже, за висновком суду апеляційної інстанції, приймаючи оспорюване рішення Одеська міська рада не дотрималася вимог статті 142 Земельного кодексу України щодо порядку припинення права постійного користування землями державної власності, а тому обставини невідповідності такого рішення вимогам законодавства та порушення у зв`язку з його прийняттям прав та інтересів держави в особі Управління Держспецзв`язку та Концерну РРТ щодо спірної земельної ділянки є доведеними.

Суд також зазначив, що обставини об`єднання спірної земельної ділянки із земельною ділянкою площею 0,5000 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0056, в результаті чого утворилася нова земельна ділянка площею 3,9605 га, кадастровий номер 5110136900:18:017:0058, не впливають на вирішення питання захисту прав землекористувача та оцінки судом законності прийняття радою спірного рішення; задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення від 07.12.2016 та скасування спірних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які були прийняті на підставі цього рішення органу місцевого самоврядування, фактично усуне правову невизначеність та юридичний конфлікт між учасниками правовідносин щодо спірної земельної ділянки. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що у наведеному випадку вини Прокуратури Одеської області в порушенні права землекористувача немає, а тому вона не має відповідати за позовом у цій справі.

3. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень на них

3.1. Виконуючий обов`язки керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 та залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 18.11.2021 у справі.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, та відсутність висновку Верховного суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому жодних обґрунтувань щодо підстави касаційного оскарження, визначеної пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник не наводить.

Скаржник вважає, що постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме статей 180, 193 Земельного кодексу УРСР 1922 року, статей 12, 83, 142 Земельного Кодексу України, статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", та порушенням норм процесуального права, а саме статей 4, 74, 75, 77, 86, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України; стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного суду від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16 стосовно застосування положень Земельного кодексу УРСР 1922 року, а також постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 стосовно того, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц стосовно застосування конкретного способу захисту цивільного права, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц стосовно способу захисту порушеного права позивача, у разі якщо його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем (віндикаційний позов).

Зокрема, скаржник зазначає, що, як свідчать матеріали справи, з урахуванням вимог Земельного кодексу УРСР від 1922 року, у позивача відсутній проєкт землеустрою щодо спірної земельної ділянки, документ, який засвідчує його право землекористування, зареєстрований відповідно до вимог законодавства; у розумінні положень Земельного кодексу УРСР від 1922 року, чинного на час прийняття рішення виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110, вказане рішення не є правовстановлюючим документом на спірну земельну ділянку. Правильність таких висновків, на думку скаржника, узгоджується з правового позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16, який зазначив, що матеріали інвентаризації земель та матеріали кадастрової справи не можуть бути визнані судом саме в якості правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції внаслідок незастосування положень статей 180, 193 Земельного кодексу УРСР від 1922 року дійшов хибного висновку про те, що право постійного землекористування у приймально-передавального радіоцентру на земельну ділянку площею 26,2 га виникло за рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів трудящих від 28.09.1944 № 1110.

Водночас, як зазначає скаржник, суд апеляційної інстанції помилково послався на рішення Господарського суду Одеської області у справі № 916/3536/20, як на преюдиційне, оскільки предметом позову у цій справі є інше рішення Одеської міської ради, яке стосується іншої земельної ділянки, до того ж за змістом частини 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Крім того, прокурор посилається на те, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану доступ до Публічної кадастрової карти був відключений, а відсутність відповідних землевпорядних документів та відомостей про складання державного запису (земельної реєстрації) не дає можливості з`ясувати межі, місце розташування, простір і склад землекористувань, час виконання землеустрою і його підставу, умови землекористування та інші істотні відомості, через що висновки суду апеляційної інстанції про те, що саме земельна ділянка площею 3,9605 га з кадастровим номер 5110136900:18:017:0058 (або її частина) перебувала у користуванні позивача фактично ґрунтуються на припущеннях. До того ж для з`ясування таких питань необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, а тому ці питання могли бути предметом судової земельно-технічної експертизи.

Також скаржник вказує на помилковість висновку апеляційного господарського суду про недотримання органом місцевого самоврядування вимог статті 142 Земельного кодексу України, оскільки припинення права постійного користування земельною ділянкою можливо виключно тільки стосовно землекористувача, який оформив право користування земельною ділянкою відповідно до вимог законодавства, а враховуючи, що у позивача не виникло законних прав користування спірною земельною ділянкою, наведене у розумінні положень Земельного кодексу України взагалі виключало дії, направлені на припинення користування нею. Прокурор стверджує, що Одеська міська рада мала достатній обсяг повноважень щодо надання спірних земельних ділянок у користування, які належать саме до земель комунальної власності, що підтверджується матеріалами справи.

Поза тим скаржник наголошує на помилковості та неефективності обраного позивачем у наведеному випадку способу захисту порушеного на його думку права, що є самостійною підставою для відмови у позові.

3.2. Одеська міська рада також не погодилася з ухваленою судом апеляційної інстанції у цій справі постановою у зв`язку з чим звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2023, а рішення Господарського суду Одеської області від 18.11.2021 залишити в силі.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, та встановлення судом обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

Так, суд апеляційної інстанції застосував положення (1) статей 180, 193, 194 Земельного кодексу УРСР 1922 року без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16; (2) статей 47, 48 Господарського процесуального кодексу України, не врахувавши, що відповідачем у справі має бути особа, права якої оскаржуються, проігнорувавши висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц, від 05.05.2019 у справі № 554/10058/17. Суд також не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 907/227/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 щодо застосування статті 4 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, щодо відмови у позові у зв`язку з неправильно обраним способом захисту порушеного права.

Зокрема скаржник зазначає, що наразі земельні ділянки на Люстдорфській дорозі, 55, у м. Одесі, загалом сформовані та освоєні, право власності та користування (у разі наявності) зареєстровано. Поряд з земельною ділянкою Управління Держспецзв`язку розташовані земельні ділянки приватної власності, а також земельні ділянки комунальної власності, у тому числі земельні ділянки, що передавались в оренду рішеннями Одеської міської ради Апеляційному суду Одеської області, Прокуратурі Одеської області; на відповідних земельних ділянках збудовано багатоповерхові житлові будинки, об`єкти житлової інфраструктури, там розташовується новий великий житловий масив. При цьому відомості щодо оскарження Управлінням Держспецзв`язку передачі усіх зазначених земельних ділянок у приватну власність, в орендне користування суду або прокуратурі відсутні. Тобто управління (та попередні органи, що виконували відповідні функції) погодилось, вважало та вважає законним такий правовий режим земельних ділянок у масиві на Люстдорфській дорозі, 55, у м. Одесі. Крім того, відповідно до чинного Генерального плану м. Одеси 2015 року, детального плану вищевказаної території, затвердженого зі змінами 10.09.2015, плану зонування території м. Одеси, затвердженого 19.10.2016, земельна ділянка, щодо якої розглядається спір у цій справі, розташована в зоні змішаної багатоквартирної жилої та громадської забудови, і рішення Одеської міської ради щодо затвердження детального плану території, зонінгу у відповідній частині не оскаржувались ані Концерном РРТ, ані Управлінням Держспецзв`язку, що також свідчить про погодження з ними.

Одеська міська рада стверджує, що суд апеляційної інстанції без виїзду на місце та без використання спеціального обладнання, без доступу до Публічної кадастрової карти, шляхом простого співставлення конфігурації земельної ділянки невідомо яких років з даними Публічної кадастрової карти, зробив висновки, які поклав в основу судового рішення. При цьому, як зазначає скаржник, спірна земельна ділянка наразі не може бути відображена в Публічній кадастровій карті з огляду на те, що вона перестала існувати внаслідок об`єднання з іншою земельною ділянкою. На думку скаржника, висновки суду апеляційної інстанції в цій частині за своїм змістом є перефразованим запозиченням із висновку експерта від 29.11.2021 № 1112/2559/2560/2574-2575 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні № 12020000000000922, клопотання про необхідність долучення якого (висновку) було відхилено самим же судом апеляційної інстанції. Використання судом графічних та аналітичних матеріалів експертного висновку, у залученні до матеріалів справи якого відмовлено самим судом, з метою встановлення обставин, що мають значення для справи, свідчить про порушення правил допустимості доказів. Таким чином, суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Також скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові жодним чином не мотивував відхилення висновку судової експертизи від 26.02.2019 № 18-4696 як належного доказу; не врахував, що згідно з положеннями Земельного кодексу УРСР від 1922 року особа, якій земельна ділянка була відведена в період дії такого Кодексу, може вважатися її законним землекористувачем лише з моменту настання обставин, визначених в його статтях 180,193, а за інших умов, дії особи які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень статті 180 Земельного кодексу УРСР від 1922 року є незаконними, а отже не створюють юридичних наслідків для такої особи по відношенню до відведеної їй земельної ділянки. При цьому відповідно до статті 180 Земельного кодексу УРСР 1922 року провадження з землеустрою здійснюється, зокрема, з обов`язковим складанням та видачею сторонам землевпорядних документів. Аналогічного висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16.

Поза тим, Одеська міська рада наголошує, на тому, що належним відповідачем у цій справі за вимогою про скасування державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою має бути саме Одеська обласна прокуратура, натомість прокуратура в порушення вимог процесуального закону та судової практики визначена у цій справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача. Також скаржник акцентує увагу на тому, що суд апеляційної інстанції не врахував, що у цій справі позивачем і третьою особою з самостійними вимогами щодо предмета спору неправильно обрано спосіб захисту порушеного, на їхню думку, права.

3.3. Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради у відзиві на касаційну скаргу підтримав доводи касаційної скарги Одеської міської ради.

3.4. Від Управління Держспецзв`язку надійшов відзив на касаційні скарги Одеської міської ради та прокуратури, в яких управління заперечило проти їх доводів, просило відмовити у задоволенні касаційних скарг, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

3.5. Концерн РРТ у відзиві на касаційні скарги також заперечив проти їх доводів, просив відмовити у задоволенні касаційних скарг, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

4. Розгляд касаційних скарг та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та це установили суди, предметом позовів Концерну РРТ та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Управління Держспецзв`язку у цій справі є вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації речових прав на спірну земельну ділянку (права комунальної власності та права постійного користування), які загалом обґрунтовані приналежністю спірної земельної ділянки до земельної державної власності, та, відповідно, порушенням прав позивача та Управління Держспецзв`язку як землекористувачів, незаконною передачею та закріпленням такої земельної ділянки на праві постійного користування за Прокуратурою Одеської області, незаконністю оформлення відповідних речових прав на неї як права комунальної власності за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, так і права постійного користування за Прокуратурою Одеської області.

4.3. Колегія суддів зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Зважаючи на підстави та зміст позовів Концерну РРТ та Управління Держспецзв`язку, колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що позивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у наведеному випадку обрано неефективний спосіб захисту.

При цьому колегія суддів касаційного господарського суду звертає увагу на те, що Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. висновки у пунктах 72- 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Якщо позивач прагне набути або відновити втрачене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності (принцип реєстраційного підтвердження володіння, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89) та інші), то застосовуються способи захисту прав, які приводять до набуття позивачем володіння нерухомим майном, наприклад, віндикаційний позов (стаття 387 Цивільного кодексу України); позов про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України), зокрема позов про витребування нерухомої речі у продавця, який відмовився передати річ (частина друга статті 665, частина 1 статті 620 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання недійсного правочину, тобто нікчемного або визнаного судом недійсним оспорюваного правочину (абзац другий частини 1 статті 216, частина 1, пункт 1 частини 3 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання неукладеного правочину, чи в інших випадках набуття нерухомого майна без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (частина 1 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України).

Зазначені способи захисту прав опосередковуються вимогами про витребування (повернення, стягнення) нерухомого майна. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном введення його у володіння полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 146) та інших.

Водночас у пунктах 108- 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) викладено такі висновки: "Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту".

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

4.4. Разом із тим колегія суддів зазначає, що у частині 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 1 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно з частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частини 1 статті 321 названого Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У частині 1 статті 388 Цивільного кодексу України унормовано, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

При цьому, до кола обставин, що підлягають доказуванню за віндикаційним позовом, належить, зокрема, встановлення судом факту виникнення (набуття) позивачем права власності на спірне майно, а отже, чи є особа власником індивідуально-визначеного майна, яке вона просить витребувати. Обов`язок доказування таких обставин покладається на позивача, в той час коли відповідач має право спростувати такі обставини.

Згідно з правовою позицію, сформованою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 в контексті застосування, зокрема, статті 388 Цивільного кодексу України, власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

У постанові від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовано, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

При цьому відповідачем за позовними вимогами про витребування (повернення, стягнення) нерухомого майна завжди є особа, за якою зареєстроване право на нерухоме майно, оскільки саме така особа як книжковий володілець може бути позбавлена майна в разі задоволення позову (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та постановах Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 329/1114/19-ц, від 01.08.2021 у справі № 329/253/20, від 21.04.2022 у справі № 759/10589/13-ц).

4.5. Таким чином, беручи до уваги викладене, а також зважаючи на підстави та зміст позовів, характер спірних правовідносин, обраний позивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, спосіб захисту (визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації речових прав) не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом, оскільки, як уже зазначалося, саме у віндикаційному позові буде вирішено спір про речове право стосовно спірної земельної ділянки.

Отже, враховуючи наведене, обраний позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у справі, яка переглядається, спосіб захисту не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного, на їх думку, права, а тому не спроможний надати ефективний захист права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні їх позовних вимог.

4.6. Зважаючи на те, що обрання позивачем неефективного способу захисту прав є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові, то висновки судів попередніх інстанцій та, відповідно, аргументи обох скаржників, які стосуються суті спору, а також відповідні твердження учасників справи, викладених ними у відзивах на касаційні скарги, не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. За наведеного колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на встановлення судом апеляційної інстанції обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

4.7. Отже, у зазначеній частині доводи обох касаційних скарг (щодо неналежності та неефективності способу захисту) знайшли підтвердження.

4.8. Наведене помилково не було враховано судом апеляційної інстанції під час розгляду справи в апеляційному порядку, що призвело до безпідставного скасування рішення суду першої інстанції про відмову у позові. Водночас, зважаючи на те, що місцевий господарський суд ухвалив судове рішення про відмову у позові, хоча й з інших мотивів, його рішення має бути залишено в силі, однак саме з тих мотивів, які викладені у цій постанові суду касаційної інстанції, через неефективність обраного способу захисту, відповідно, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.

5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

5.1. Отже, враховуючи викладене, оскаржена у справі постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду про відмову у позові підлягає залишенню в силі, однак з мотивів, викладених у цій постанові суду касаційної інстанції, а саме через неефективність обраного способу захисту.

5.2. Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України Одеській міській раді та Одеській обласній прокуратурі за рахунок позивача підлягає відшкодуванню по 23 220 грн судового збору, сплаченого за подання касаційних скарг.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційні скарги виконуючого обов`язки керівника Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради задовольнити.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2023 у справі № 916/2851/17 скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 18.11.2021 у цій справі залишити в силі.

Стягнути з Концерну радіомовлення, радіозв`язку та телебачення на користь Одеської обласної прокуратури 23 220,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Стягнути з Концерну радіомовлення, радіозв`язку та телебачення на користь Одеської міської ради 23 220,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Видачу наказу доручити Господарському суду Одеської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак