Постанова

від 21.06.2023 по справі 461/7423/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 червня 2023 року

м. Київ

справа № 461/7423/21

провадження № 61-872св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 за період з 04 липня 2018 року до 07 червня 2021 року.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 позов ОСОБА_1 до Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького задоволено. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 згідно з наказом Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького від 11 січня 2018 року № 05-к; поновлено ОСОБА_1 на роботі старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва ХIV-XVIII ст.» Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького; стягнено з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2018 року в розмірі 22 279,25 грн. Судове рішення в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 допущено до негайного виконання. Постановою Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 18 лютого 2020 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

Проте у строки, встановлені законом та судовим рішенням, ОСОБА_1 на посаді не поновлено. У порядку примусового виконання рішення відповідач прийняв наказ від 28 травня 2021 року № 53-к про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва ХIV-XVIII ст.» та допущення ОСОБА_1 до виконання посадових обов`язків за посадою старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва ХIV-XVIII ст.». Із наказом позивача ознайомлено 07 червня 2021 року, до виконання посадових обов`язків допущено 08 червня 2021 року.

Отже, на переконання позивача, у відповідача був обов`язок щодо негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Відповідач у строки, встановлені законом та судовим рішенням, не виконав судового рішення.

На підставі зазначеного, позивач вказувала, що відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 липня 2018 року до 07 червня 2021 року.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнено з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь ОСОБА_1 433 890,00 грн середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 04 липня 2018 року до 07 червня 2021 року, з яких підлягає утриманню прибутковий податок й інші обов`язкові платежі. Стягнено з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору в розмірі 2 459,87 грн. Стягнено з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь держави судовий збір у розмірі 1 817,03 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із тих причин, що наявність рішення суду про поновлення позивача на роботі, яке відповідач у спірний період не виконав, згідно зі статтею 236 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), є підставою для стягнення з роботодавця на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Також суд першої інстанції окремо зазначив, що ОСОБА_1 дізналася про поновлення на роботі та порушення її права 07 червня 2021 року (день ознайомлення під підпис з наказом про поновлення на роботі), тому позивач не порушила установлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення із цим позовом.

Постановою Львівського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького задоволено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2022 року скасовано та ухвалено нову постанову. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Компенсовано Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького за рахунок держави сплачений судовий збір у розмірі 6 508,36 грн.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що, звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що після ухвалення Галицьким районним судом м. Львова 03 липня 2018 року рішення про задоволення її позову у справі № 461/1011/18, позивач зверталася до відповідача з вимогою виконати рішення, поновити її на роботі та приступити до виконання посадових обов`язків. Сам факт оскарження відповідачем наведеного рішення в судах апеляційної та касаційної інстанцій не перешкоджав позивачу звернутися до Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького щодо виконання рішення в частині поновлення її на роботі та стягнення на її користь заробітної платати за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць, а саме 7 170,25 грн, тобто виконання рішення в частині, допущеного до негайного виконання.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не довела, а колегія суддів апеляційного суду не встановила, що поновлення позивача на роботі в травні 2021 року на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року (справа № 461/1011/18) відбулося з вини відповідача, в зв`язку з чим, на думку апеляційного суду, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку з причини затримки виконання рішення суду, оскільки позивач не довела, що затримка виконання рішення суду відбулася з вини Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2022 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме неврахування правових висновків, висловлених у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 2а-3138/10/0370 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що апеляційний суд допустив неправильне тлумачення закону, а саме статей 235, 236 КЗпП України, та наголошує, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно, з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина друга статті 18 ЦПК України). Ця відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Таким чином, згідно зі статтею 236 КЗпП України проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою для задоволення заявлених вимог, у цій справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно з якими судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватися державними органами добровільно, без відкриття виконавчого провадження.

14 лютого 2023 року від Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького до Верховного Суду надійшла заява про надіслання копій касаційної скарги та доданих до неї документів для забезпечення права на відзив та відрахування строку на подання відзиву саме з моменту їх отримання.

Оскільки відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 надісланий відповідачем засобами поштового зв`язку 20 лютого 2023 року, про що свідчить відмітка на конверті, тобто у десятиденний строк, установлений ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року, заява в частині погодження продовження строку на подання відзиву не підлягає задоволенню, оскільки такий строк не пропущено.

24 лютого 2023 року від Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить відмовити у її задоволенні.

У березні 2023 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшли пояснення щодо доводів відповідача, викладених у відзиві, в яких заявник просить відхилити доводи, викладені у відзиві відповідача, як такі, що є безпідставними, та задовольнити її касаційну скаргу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Галицького районного суду м. Львова матеріали справи № 461/7423/21 та встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2023 року матеріали справи № 461/7423/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанційустановлено, що відповідно до рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 згідно з наказом Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького від 11 січня 2018 року № 05-к. Поновлено ОСОБА_1 на роботі старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва XIV-XVIII ст.» Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького. Стягнено з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2018 року у розмірі 22 279,25 грн. Рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та стягнення на її користь заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць, а саме: 7 170,25 грн, допущено до негайного виконання.

Постановою Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року залишено без змін.

16 липня 2018 року Галицьким районним судом м. Львова видано виконавчий лист у справі № 461/1011/18 за позовом ОСОБА_1 до Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу - до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва XIV-XVIII ст.» Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.

З копії наказу (з особового складу) Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького № 53-к про поновлення на роботі ОСОБА_1 випливає, що такий датований 20 травня 2021 року.

Позивач із наказом від 20 травня 2021 року № 53-к ознайомлена 07 червня 2021 року, про що свідчить підпис ОСОБА_1 в цьому наказі.

Представник позивача надав розрахунок, з яким суд першої інстанції повністю погодився, та відповідно до якого до стягнення за період з 04 липня 2018 року до 07 червня 2021 року підлягає 433 890,00 грн середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_1 , оскільки дійшов висновку, що саме з вини відповідача відбулася затримка виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, що відповідно до статті 236 КЗпП України є підставою для стягнення з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Водночас суд, всупереч доводам відповідача, погодився із твердженням позивача у позовній заяві про те, що вона не пропустила позовну давність для звернення із цим позовом, оскільки із наказом від 28 травня 2021 року № 53-к про поновлення на роботі за рішенням суду на посаді старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва ХIV-XVIII ст.» Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького позивач ознайомилася 07 червня 2021 року, про що свідчить підпис ОСОБА_1 на наказі, тобто вона не пропустила установлений частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду (датована 02 вересня 2021 року позовна заява з додатками надійшла до Галицького районного суду м. Львова 06 вересня 2021 року).

У свою чергу апеляційний суд, керуючись тим, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів підтвердження того, що після ухвалення Галицьким районним судом м. Львова 03 липня 2018 року рішення у справі № 461/1011/18, вона зверталася до відповідача з вимогою виконати це рішення, поновити її на роботі та приступити до виконання посадових обов`язків, дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційний суд вказав, що поновлення ОСОБА_1 на роботі в травні 2021 року на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 відбулося з вини відповідача, у зв`язку з чим відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку з причини затримки виконання рішення суду, оскільки позивач не довела, що затримка виконання рішення суду відбулася з вини Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.

Так, згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Колегія суддів Верховного Суду, перевіривши матеріали справи, в межах доводів касаційної скарги, вважає, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам закону, а рішення суду першої інстанції відповідає не в повній мірі, виходячи із такого.

Предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною другою статті 129 Конституції України обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства.

Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 1291 Конституції України).

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП України, стаття 430 ЦПК України).

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно, з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків (аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22).

Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 14 ЦПК України).

Згідно зі статтею 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

У статті 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов`язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Зазначена правова позиція сформульована у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц. Підстав відступити від такого правового висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах під час розгляду цієї справи Верховний Суд не встановив.

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Судами встановлено, що відповідно до наказу Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького від 20 травня 2021 року № 53-к на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 липня 2018 року у справі № 461/1011/18 ОСОБА_1 поновлено на посаді старшого наукового співробітника відділу «Музей європейського мистецтва ХIV-XVIII ст.» (а. с. 39, 85), що і стало підставою для звернення позивача з позовом у цій справі.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на дату звернення із цим позовом до суду).

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено виняток із загальних строків для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівника: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь-яким строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.

Позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються стягнення належної їй заробітної плати, яка відповідно до статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення до суду.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, неправильно застосувавши статтю 236 КЗпП України, адже її норма не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку - пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Поновлюючи судовим рішенням особу на посаду, суд накладає обов`язок на роботодавця виконати таке рішення без жодних умов чи дій зі сторони працівника.

У свою чергу суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , проте неправильно виходив із того, що нею не пропущено строк звернення до суду, помилково застосувавши до спірних правовідносин положення частини першої статті 233 КЗпП України та не врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21), адже працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Доводи у відзиві на касаційну скаргу про те, що позивач перебувала на обліку у Львівському міському центрі зайнятості та отримувала кошти від держави, не були предметом розгляду у судах попередніх інстанцій та не мають правового значення у цій справі, оскільки предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, що за своєю правовою природою є середнім заробітком за час вимушеного прогулу та не охоплює соціальні виплати.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції по суті правильно вирішив спір, проте допустив помилку щодо мотивів ухвалення рішення.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду та зміну рішення суду першої інстанції шляхом викладення його мотивувальної частини щодо підстав задоволення позову ОСОБА_1 в редакції цієї постанови.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI передбачено, що ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру фізичною особою становить один відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше п`яти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За подання касаційної скарги на рішення суду сплачується 200 % ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць становить 2 270,00 грн.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Позивач звільнена від сплати судового збору за вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21).

ОСОБА_1 сплатила за подання касаційної скарги 8 677,80 грн судового збору (433 890,00 грн х 1 % х 200 %), які мають бути відшкодовані їй відповідачем, оскільки позов повністю задоволено.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року скасувати.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2022 року змінити шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Стягнути з Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького на користь ОСОБА_1 8 677,80 грн витрат на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко