Постанова

від 19.06.2023 по справі 760/18535/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 760/18535/16-ц головуючий у суді І інстанції Ковбель М.М.

провадження № 22-ц/824/5076/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Жванко О.Є. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданою представником - адвокатом Берковською Оленою Миколаївною, на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 09 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визначення частки у праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування,-

В С Т А Н О В И В:

Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 31.10.2016 р. звернулись до суду з позовною заявою до Київської міської ради, Головного управління юстиції у м. Києві, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в якій просили:

- визначити, що частка померлого ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,0790 та, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , згідно державного акту на право приватної власності на землю IV-KB № 147299, виданого на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05 лютого 1998 року № 215, становила 1/2;

- визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,0790 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,0790 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними братами, а їх батьком є ОСОБА_5 .

Зазначають, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, заповіту на випадок своєї смерті не залишив. Його діти ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є його спадкоємцями за законом.

Посилаються на те, що з майна, що залишилось після смерті ОСОБА_5 , позивачі успадкували 29/100 частин будинку АДРЕСА_1 , відповідно до рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19.12.2007 р. Іншими співвласниками будинку на підставі цього ж судового рішення є ОСОБА_4 (володіє 22/100 частинами будинку) та ОСОБА_3 (володіє 49/100 частинами будинку).

Згідно державного акту на право приватної власності на землю IV-KB 147299, ОСОБА_5 на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05.02.1998 р. № 215 передана у приватну власність земельна ділянка площею 0,0790 га, яка розташована на території АДРЕСА_1 . Землю передано у спільну приватну власність з гр. ОСОБА_7 .

Згідно державного акту на право приватної власності на землю IV-KB № 147298, ОСОБА_7 на підставі цього ж розпорядження КМДА передана у приватну власність земельна ділянка площею 0,0790 га, яка розташована на території АДРЕСА_1 , землю передано у спільну приватну власність з гр. ОСОБА_5 .

Отже, позивачі зазначають, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на праві приватної власності (без виділу часток) належала земельна ділянка площею 0,0790 га, розташована в АДРЕСА_1 .

У 2016 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до нотаріальної контори з заявами про видачу їм свідоцтв про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,0790 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановами про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2446/01-31 від 01.06.2016 р. та № 2531 від 15.07.2016 р. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,0790 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Разом з тим, позивачі вказують, що вони взагалі не володіли інформацією про те, що їх батько є власником земельної ділянки, і в них ніколи не було оригіналу правовстановлюючого документу на землю.

Позивачі вважають, що виходячи із засад законодавства щодо рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності, за відсутності будь-яких інших письмових домовленостей між ними щодо часток у праві спільної сумісної власності, слід вважати, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 як члени однієї сім`ї володіли кожен 1/2 частиною земельної ділянки, належної їм на праві приватної власності.

Виходячи з цього, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на їхню думку після смерті їх батька мають право на спадкування 1/2 частини вказаної земельної ділянки, тобто по 1/4 частини земельної ділянки кожний.

Зазначають також, що оформити документи щодо права власності на земельну ділянку спадкоємці не мали змоги через відсутність у них правовстановлюючого документу на землю (оригіналу), а також з копій цих правовстановлюючих документів (державних актів) вбачається, що частки співвласників на земельну ділянку не виділені. У зв`язку з цими обставинами позивачі змушені звернутись за захистом своїх прав до суду.

На підставі викладеного просили позов задовольнити.

Ухвалою суду, від 01.02.2017 р. за клопотанням представника позивача залучено в якості відповідача ОСОБА_3 .

03.04.2018 р. представником позивача подано до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просить:

- визначити, що частка померлого ОСОБА_5 в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,0790 га, кадастровий номер 8000000000:69:155:0004, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , згідно державного акту на право приватної власності на землю IV-KB № 147299 від 24.01.2001 р., виданого на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05.02.1998 р. № 215, становила 1/2;

- визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,0790 га, кадастровий їй 8000000000:69:155:0004. розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/4 частину земельної ділянки площею 0,0790 га, кадастровий 8000000000:69:155:0004. розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 17.05.2021 р. до участі у справі залучено правонаступника відповідача Головного територіального управління юстиції у місті Києві - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 09 листопада 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визначення частки у праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування - відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , через представника - адвоката Берковську Олену Миколаївну, подали апеляційну скаргу.

У апеляційній скарзі апелянти, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Обґрунтовують апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції помилково застосовано ст. 1225 Цивільного кодексу України 2003 року, який не діяв на час виникнення спірних правовідносин, а також і норми Земельного кодексу України (ст. 120) в редакції, що діяла на час ухвалення рішення суду від 19 грудня 2007 року, тобто після виникнення права на спадщину. На думку апелянтів, в даному випадку слід застосовувати положення Цивільного кодексу УРСР 1963 р. (про спадкування та про спільну власність, зокрема, ст..ст.524, 525, 527, 529, 112, 368, 372) та Земельного кодексу України в редакції 1991 року.

Апелянти вважають, що майнове право на земельну ділянку належало ОСОБА_5 на момент відкриття спадщини на підставі розпорядження КМДА № 215 від 05 лютого 1998 року, і перейшло від спадкодавця до спадкоємців, а посилання суду на те, що у ОСОБА_5 не було документу, що підтверджує право власності, є безпідставним. Вважають, що позивачі не позбавлені права успадкувати будь-яке майно померлого, в тому числі майнові права.

Поряд з цим апелянти зазначали, що в матеріалах справи відсутні докази того, що частка померлого має становити менше . Окрім того, вважають, що посилання на те, що частка позивачів на земельну ділянку має становити 29/100 відповідно до їх частки у праві власності на житловий будинок, є безпідставним, оскільки в даному випадку не йдеться про виділ часток земельної ділянки, а спадкується частка, яка уже перебувала у приватній власності. Наголошують, що виділ часток земельної ділянки відповідно до часток у праві власності на будинок порушить право власності земельної ділянки.

Звертають увагу апеляційного суду на те, що можливість одержання спадкоємцями дублікату державного акту чи іншого документу, що підтверджує право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, чинним законодавством не передбачено. Окрім того, вказують, що навіть за можливості відновлення правовстановлюючих документів, право позивачів отримати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку не буде поновлено, оскільки в державних актах не виділені частки ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на земельну ділянку.

Щодо незалучення ОСОБА_4 відповідачем по справі апелянти зазначали, що ОСОБА_4 не є спадкоємицею спірної земельної ділянки. Звертають увагу на те, що суд першої інстанції визначив, що рішення суду впливає на права та обов`язки ОСОБА_4 , що само по собі суперечить його висновкам про те, що остання має бути залучена до участі в якості відповідача. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, зазначали, що у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 березня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Однак відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У судовому засіданні представник апелянтів просив апеляційну скаргу задовольнити на підставі наведених в ній доводів.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник просили апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 05.02.1998 р. № 215 ОСОБА_5 та ОСОБА_7 у спільну приватну власність була передана земельна ділянка площею 0,0811 га, розташована по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель.

24.01.2001 р. на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_7 було видано державні акти серії IV-КВ № 147299 та серії IV-КВ № 147298 відповідно, на право приватної спільної власності на земельну ділянку площею 0,0790 га, розташовану по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель.

Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів КМДА від 14.01.2016 р. № 01 встановлено, що згідно з даними міського земельного кадастру, земельна ділянка площею 790,01 кв.м. (кадастровий номер 8000000000:69:155:0004) по АДРЕСА_1 перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_7 та ОСОБА_5 на підставі розпорядження КМДА «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків і господарських будівель» від 05.02.1998р. № 215 (державні акти на право власності серії IV-КВ № 147299 та серії IV-КВ № 147298).

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 08.01.2003 р. серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією запису акта про смерть від 22.10.2002 р. № 16730 та копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , спадкоємицею за законом після смерті якої є її донька ОСОБА_3 .

Судом першої інстанції в судовому засіданні були оглянуті спадкові справи після смерті ОСОБА_5 (№ 272) та ОСОБА_7 (№ 25), з яких встановлено, що ОСОБА_5 за життя не складав заповіту на випадок своєї смерті.

Також, з даних спадкових справи встановлено, що з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 звернулись позивачі у справі.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19.12.2007 р. справа № 2-о-2-1/07 встановлено факт прийняття ОСОБА_8 - батьком ОСОБА_4 (помер ІНФОРМАЦІЯ_3 ) після смерті ОСОБА_9 спадщини на 9/100 частин будинку АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_4 право власності на 22/100 частин будинку АДРЕСА_1 , які є квартирою №1 цього будинку, вартістю 41926 грн. (без врахування вартості ремонту) та яка складається з приміщень: жилі кімнати (1-7), розміром 19, 4 кв.м. , (1-6) - розміром 10, 5 кв.м. , (1-5) - розміром 9, 9 кв.м. , кухня (1-3) - розміром 9, 2 кв.м. , кладова (1-2) - розміром 1, 3 кв.м. , веранда (1-1) - розміром 5, 1 кв.м. , коридор (1-4) - розміром 5, 8 кв.м. Виділино квартиру АДРЕСА_3 у володіння та користування ОСОБА_4 . Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних долях після смерті їх батька ОСОБА_5 (помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на 29/100 часток будинку АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по праву спадкування за законом на 29/100 частин будинку АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 право власності по праву спадкування за законом на 49/100 частин будинку АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

Постановами державного нотаріуса П`ятої київської державної нотаріальної контори Наумова В.В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2446/01-31 від 01.06.2016 р. та № 2531 від 15.07.2016 р. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,0790 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 , як співвласник 22/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не залучена до участі в справі як відповідач, тоді як рішення суду у спірних правовідносинах впливає на її права та обов`язки, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, одним із основних доводів апелянти вказували невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

Однак колегія суддів такий довід апелянтів відхиляє та вважає, що судом першої інстанції було вірно взято до уваги, що відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України в редакції 2001 року право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України в редакції 1991 року передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

При цьому суд першої інстанції правильно ураховував й положення частини першої статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення суду від 19.12.2007, яким, зокрема, виділено квартиру АДРЕСА_3 у володіння та користування ОСОБА_4 , а також позивачі цим рішенням набули у власність 29/100 частин будинковолодіння розташованого на спірній земельній ділянці. Тобто даним судовим рішенням відбувся перерозподіл часток спадкового майна, у зв`язку зі збільшенням кола спадкоємців. Відтак, застосуванню підлягають норми цивільного матеріального права в редакції, чинній на дату ухвалення такого судового рішення.

Так, частини першої статті 120 ЗК України визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

На відміну від норми статті 30 ЗК України в редакції 1991 року, яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю і споруду, Частина четверта статті 120 ЗК України передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ст.86 ЗК України. земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

За нормою статті 89 ЗК України у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: співвласників жилого будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Також судом першої інстанції вірно застосовано до спірних правовідносин положення ст.1225 ЦК України, згідно якої до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

З доводом апелянтів про відсутність необхідності залучення ОСОБА_4 як співвідповідача апеляційний суд також погодитися не може, зважаючи на таке.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 3 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Належним відповідачем у справах про спадкування є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності - відповідна територіальна громада в особі сільської, селищної ради. Сільські, селищні ради можуть бути залучені в якості третіх осіб у спорах щодо земельних ділянок, які знаходяться на території відповідної ради.

У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 265/6868/16-ц (провадження № 61-34234св18) вказано, що: "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Відповідно до частин першої - четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад (правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19).

Якщо заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків іншої особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача, не можуть бути розглянуті судом, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 є співвласником 22/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 , тобто будинку, що розташований на земельній ділянці, яка є предметом розгляду в даній справі.

Відтак, позовні вимоги про визначення частки у праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування щодо спірної земельної ділянки не можуть бути розглянуті судом без участі ОСОБА_4 як відповідача, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про наявність підстав для їх задоволення.

Отже, без залучення ОСОБА_4 як відповідача позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визначення частки у праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування вирішені бути не можуть.

Ураховуючи вказані вище висновки Верховного Суду, які є обов`язковими до застосування судом (ст.263 ЦПК України), апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з незалученням ОСОБА_4 до участі в справі як відповідача, зважаючи, що остання є співвласником 22/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що положеннями глави 89 ЦК України визначено порядок оформлення права на спадщину, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно і зареєструвати право на таку спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна, оскільки право власності на таке майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації.

Визнання права власності на спадкове майно у судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

З матеріалів справи вбачається, що постановами про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2446/01-31 від 01.06.2016 р. та № 2531 від 15.07.2016 р. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,0790 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Звертаючись до суду з позовом позивачі, як перешкоду отримання свідоцтва у нотаріальній конторі зазначали відсутність у них оригіналу державного акту.

Такі підстави на думку апеляційного суду не можуть вважатися винятковими, оскільки з відповіді департаменту земельних ресурсів (а.с. 205 т.1) вбачається, що Державний акт на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_5 наявний у департаменті (копія була надана як додаток до відповіді). Доказів відмови у видачі позивачам дубліката або належним чином посвідченої копії Державного акту, неприйняття такого документу нотаріусом позивачами надано не було, а отже, не було використано всі шляхи позасудового врегулювання даного спору.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

За наведених обставин доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Берковською Оленою Миколаївною,- залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 09 листопада 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова