Ухвала
від 05.07.2023 по справі 530/522/23
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/522/23

Номер провадження 2/530/263/23

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.07.2023 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі головуючого-судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., представника відповідача, адвоката Колотій С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Зіньків цивільну справу за позовом

Органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Опішнянської селищної ради в інтересах ОСОБА_1 ,юридична адреса: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , треті особи: Диканська окружна прокуратура, юридична адреса: смт Диканька, вулиця Незалежності,буд.64-А Полтавського району, Полтавської області, ОСОБА_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 , адреса місця проживання : АДРЕСА_4 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: служба у справах дітей Опішнянської селищної ради Полтавського району Полтавської області, юридична адреса смт Опішня, вулиця Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, -

ВСТАНОВИВ:

Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Опішнянської селищної ради в інтересах ОСОБА_1 звернувся до Зіньківського районного суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , треті особи: Диканська окружна прокуратура, юридична адреса: смт Диканька, вулиця Незалежності,буд.64-А Полтавського району, Полтавської області, ОСОБА_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 , адреса місця проживання : АДРЕСА_4 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: служба у справах дітей Опішнянської селищної ради Полтавського району Полтавської області, юридична адреса смт Опішня, вулиця Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 12.05.2023 року відкрито провадження в цивільній справі позовного провадження. Сторонам по справі направлено ухвалу про відкриття провадження, відповідачу разом з копіями позовної заяви та доданими до неї документами та судова повістка про час дату та місце судового засідання, отримана відповідачем.

Ухвалою суду від 03.07.2023 року призначено по справі судовий розгляд.

В позовній заяві позивач просить відібрати неповнолітнього сина, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у батька, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без позбавлення батьківських прав та вирішити питання про стягнення з батька, ОСОБА_2 аліментів на неповнолітнього сина, ОСОБА_1 .

26.05.2023 року відповідачем, ОСОБА_2 подано відзив на позов, у якому він просить відмовити органу опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Опішнянської селищної ради в позові до ОСОБА_2 . Повернути сина до батька в сім`ю, адже тільки в рідній, люблячій сім`ї, серед своїх, відбувається найкраще зростання Людини і Особистості в найкращих традиціях української народної педагогіки - від батька до сина. Просить суд, врахувати його батьківські почуття, переживання, як людини, відмінити рішення Виконавчого комітету Опішнянської селищної ради від 14 квітня 2023 року про відібрання дитини з сім`ї батька.

В судове засідання представник позивача органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Опішнянської селищної ради в інтересах ОСОБА_1 за довіреністю ОСОБА_5 з`явилася, позовні вимоги підтримала та просила їх задовільнити.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник ,адвокат Колотій С.М. з`явилися, позовні вимоги не визнали, послалися на відзив, який приєднано до матеріалів справита на клопотання про закриття справи в зв"язку із відсутністю предмету спору та просили його задоволити.

Треті особи: прокурор Диканської окружної прокуратури не з`явився, належним чином повідомлений.

Третя особа: ОСОБА_3 з`явилася, заперечувала стосовно позовних вимог, просила задоволити її клопотання та залишити внука із батьком, а її сином.

Третя особа: ОСОБА_4 з`явилася, просила відмовити в задоволенні позовних вимог, послалася на письмові пояснення, які маються в матеріалах справи.

Третя особа: представник служби у справах дітей Опішнянської селищної ради не з`явилася, надіслала до суду письмові пояснення, позовні вимоги органу опіки та піклування підтримала в повному обсязі.

Суд, зачитавши позовну заяву позивача, заслухавши думку учасників справи та дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє по даний час.

Відповідно до рішення Ради Суддів України від 24 лютого 2022 року № 9 щодо вжиття невідкладних заходів для забезпечення сталого функціонування судової влади в Україні Верховна Рада України 24 лютого 2022 року на позачерговому засіданні запровадила воєнний стан через вторгнення Росії в Україну.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Рада суддів України вирішила звернути увагу усіх судів України, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану робота судів не може бути припинена, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист.

З урахуванням положень статті 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю - рекомендувати зборам суддів, головам судів, суддям судів України у випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1 ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судом встановлено, що згідно позовної заяви, яку підтримала представник позивача, 28 березня 2023 року, в усній формі за допомогою засобів телефонного зв`язку ОСОБА_6 , начальниці служби у справах дітей Опішнянської селищної ради (код ЄДРПОУ 42748063) Куріпта Євгеній Володимирович поліцейський офіцер громади ВП №4 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області повідомив про те, що до правоохоронних органів звернулася ОСОБА_7 директорка Опішнянського державного художнього ліцею ім. В. Кричевського з інформацією щодо виявлення травмування учня 10 класу, неповнолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На переконання адміністрації закладу та зі слів неповнолітнього, ОСОБА_1 , травми були нанесені в результаті фізичного насилля з боку його батьків: ОСОБА_2 та мачухи, ОСОБА_4 .

Неповнолітній, ОСОБА_1 був направлений до КНП ЦПМСД 'Опішнянської селищної ради' на обстеження, в результаті чого було встановлено, що відносно неповнолітнього вчинялося домашнє насильство. Батько ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх обов`язків щодо виховання неповнолітнього ОСОБА_1 та забезпечення здобуття ним повної загальної середньої освіти.

Згідно листа Опішнянського державного художнього ліцею імені В. Кричевського № 87 від 15.03.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 в період з 23.01.2023 року по 13.03.2023 року пропустив без поважних причин 22 дні (138 уроків), що призвело до незасвоєння програмного матеріалу з предметів освітньої програми.

Згідно характеристики з навчального закладу, ОСОБА_1 зарекомендував себе як не дуже старанний учень, починаючи від 01.09.2022 року. На уроках, хлопець не завжди активний, ймовірно, через надмірну зайнятість у виконанні доручень батьків. Належить до категорії учнів, які не повною мірою використовують свій розумний потенціал. Батько учня підтримує зв`язок із класним керівником, але не приділяє належної уваги вихованню сина. Зовнішній вигляд сина не завжди охайний, одягом та взуттям забезпечений мінімально.

Представник позивача стверджувала, що начебто, 04 квітня 2023 року поліція встановила, що протягом березня 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вчинили відносно сина насильство в сім`ї, а саме: умисні дії фізичного та психологічного характеру, що виразилося в умисному завданні стусанів, штовханні та шмаганні, внаслідок чого могла бути завдана шкода його фізичному та психологічному здоров`ю. У неповнолітнього наявні фізичні та поведінкові ознаки, що можуть свідчити про жорстоке поводження з дитиною: синці, гематоми, опіки. Присутня реакція дитини у вигляді страху, тривоги або огида під час контакту з дорослими. Місцями численних травм є: вухо, шия, горло, стегно, пальці на нозі, стопа. Визначити неможливо факти, які б свідчили про те, що з дитиною вступали в статеві зносини або вчиняли розпусні дії. Неповнолітній має зовнішні ознаки недогляду й занедбаності, низький рівень гігієни. Наявні ознаки незабезпечення дитини необхідною медичною допомогою, а також одягом, який відповідає віку та сезону.

Висновок щодо рівня безпеки дитини згідно акту від 28.03.2023 року "дуже небезпечно". Тобто дитина підлягає негайному відібранні у батьків. Відносно ОСОБА_4 складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 173-2 КУпАП (ВАВ № 789481 від 04 квітня 2023 року) та на ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 173-2 КУпАП (ВАВ № 789482 від 04 квітня 2023 року).

Рідна мати неповнолітнього ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 21 січня 2016 року.

На підставі колегіального рішення, викладеного у Протоколі № 1 від 05 квітня 2023 року, Комісії з питань захисту прав дітей, створеної при Органі опіки та піклування Виконавчого комітету Опішнянської селищної ради, ОСОБА_1 , було негайно відібрано із сім`ї батька ОСОБА_2 , у зв`язку із загрозою його життю та здоров`ю та передано бабі, ОСОБА_3 .

Згідно Акту проведення оцінки рівня безпеки дитини від 28 березня 2023 року, ОСОБА_3 є особою, яка, на даний час, фактично здійснює догляд за неповнолітнім.

Згідно Акту обстеження умов проживання бабусі ОСОБА_3 від 05 квітня 2023 року за адресою: АДРЕСА_3 , для виховання та розвитку дитини створено такі умови: окрема кімната, письмовий стіл, ліжко, приміщення тепле. Житло розміщене на 1 поверсі одноповерхового будинку, складається з трьох кімнат, кухні, ванної кімнати. Умови проживання задовільні, будинок газифікований, водопостачання присутнє. За вказаною адресою проживають і мають постійне місце реєстрації: ОСОБА_3 , бабуся, ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_9 , дідусь, ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_10 , дядько, ІНФОРМАЦІЯ_6 . Члени сім`ї не заперечують щодо спільного проживання ОСОБА_1 разом із ними за адресою: АДРЕСА_3 ..

14 квітня 2023 року рішенням Виконавчого комітету Опішнянської селищної ради № 29 "Про відібрання неповнолітньої дитини із сім`ї батька" від 14 квітня 2023 року затверджено висновок Комісії з питань захисту прав дітей при Виконавчому комітеті Опішнянської селищної ради. Пунктом 1 встановлено відібрати неповнолітню дитину, ОСОБА_1 із сім`ї батька. Про прийняте рішення того ж дня було повідомлено Диканську окружну прокуратуру.

Неповнолітній ОСОБА_1 знаходиться на обліку Служби як такий, що перебуває у складних життєвих обставинах, коли саме поставлено, не зазначено.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою-третьою статті 5 СК України передбачено, що держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, забезпечує охорону прав матері та батька, створює умови для зміцнення сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини.

Згідно зі статтею 9 Конвенції ООН про права дитини держава має забезпечити, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли за рішенням суду буде встановлено, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Згідно ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її виховані, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Позбавлення батьківських прав є, з одного боку, засобом захисту прав дитини, а з другого - заходом впливу на батьків, які неналежним чином виконують свої батьківські обов`язки стосовно дитини. Позбавлення батьківських прав можливе виключно на підставі рішення суду. Частиною 1 ст. 164 СК встановлено вичерпний перелік підстав для позбавлення батьківських прав.

Згідно до положень ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Згідно з п.п. 15, 16 Постановою Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" роз`яснив, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов`язками.

У цьому випадку особа, яка подала позов про позбавлення батьківських прав із підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, повинна довести, що батьки (один із батьків) ухиляються від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. У свою чергу батьки (один із батьків) мають довести, що вони належним чином виконують свої батьківські обов`язки.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частина восьма статті 7 СК України).

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч.1 ст.150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно із ч.1 ст.152 СК України, право дитини на належне батьківське виховання, забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Частиною 4 ст.155 СК України передбачено, що ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

За змістом частини першої статті 170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім`ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.

Європейський суд з прав людини зазначив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (Мамчур проти України, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до вимог ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Так, із системного аналізу діючого сімейного законодавства України та практики Європейського суду з прав людини вбачається, що позбавлення батьківських прав, як і відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, є, з одного боку, засобом захисту прав дитини, а з другого - заходом впливу на батьків, які неналежним чином виконують свої батьківські обов`язки стосовно дитини. Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (за відсутності безпосередньої загрози для життя або здоров`я дитини) можливе виключно на підставі рішення суду. Частиною 1 ст. 164 СК встановлено вичерпний перелік підстав для відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (пункти 2-5).

Згідно з ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Як було встановлено в судовому засіданні 26 березня 2023 року, біля Свято-Михайлівської церкви в смт Опішня Полтавського району, Полтавської області відбулася усна розмова ОСОБА_3 та директорки Опішнянського Державного художнього ліцею імені ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , в процесі якої (зі слів ОСОБА_3 та сина ОСОБА_1 , 2006 р.н.) ОСОБА_3 «повідомила директорку про нібито травмування ОСОБА_12 та його дружиною ОСОБА_4 », оскільки хоче щоб внук проживав з нею.

В судовому засіданні, ОСОБА_3 визнала, що оговорила неумисно на свого сина ОСОБА_2 та невістку ОСОБА_4 , нібито повіривши неправдивим словам неповнолітнього ОСОБА_1 про те, що його нібито вдома ображали батьки, син не хотів іти додому, бо вкрав у церкві гроші і не знав що казати батькам, бо й так два місяці поспіль приховував цей факт.

26 березня 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 провели сина ОСОБА_13 у школу Опішнянський Державний художній ліцей імені Василя Кричевського. В цей день уроків у нього не було з причини «огляду» його директоркою школи ОСОБА_7 , вчителькою ОСОБА_14 і медсестрою спочатку в кабінеті директорки, тоді в кабінеті медсестри. Це відбувалося без батьківського відома і без дозволу.

27 березня 2023 року, ОСОБА_7 примушувала в усній формі неповнолітнього сина ОСОБА_1 написати заяву на батьків, умотивовуючи його тим, що зі слів ОСОБА_15 «батькам за це нічого не буде». Згодом до школи в усній формі, за допомогою засобів телефонного зв`язку було викликано бабу ОСОБА_3 ..

27 березня 2023 року ОСОБА_2 було викликано «на засідання комісії» на якій були вже всі присутні ОСОБА_6 , ОСОБА_16 , ОСОБА_7 , ОСОБА_14 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 .

28 березня 2023 року без згоди ОСОБА_1 та без ОСОБА_2 було привезено сина в поліцейському автомобілі до КНП «ЦПМСД» Опішнянської селищної ради на «обстеження».

Вимогу про перевірку дій медичних працівників було подано на ім`я директора КНП «ЦПМСД» Опішнянської селищної ради Х.С.Покутньої, відповіді ОСОБА_2 не отримав.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною асамблеєю ООН від 20 листопада 1959 року у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку особистості потребує любові і розуміння.

Відповідач, ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечив факт ухиляння від виконання своїх обов`язків щодо виховання неповнолітнього ОСОБА_1 та забезпечення здобуття ним повної загальної освіти. А зауважив, що сумлінно, з любов`ю і повагою до всіх без винятку його дітей (а в нього їх п`ятеро), любить і виховує своїх дітей совісними, чесними, працьовитими, добрими, відповідальними. З 1 вересня 2023 року, за бажанням сина, його було переведено в Опішнянський Державний художній ліцей імені Василя Кричевського з Опішнянського опорного закладу №2. 3 1 вересня 2022 по 1 січня 2023 року, він проявив себе як учень, що майже не пропускав занять, на уроки ходив вчасно і добре одягнений, за що був заохочений адміністрацією школи грамотою і солодощами.

Відповідно до диспозиції частини четвертої статті 22 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо...відібрання дитини.., обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На батьків покладається відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право із обов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці».

Верховний суд України в ч. 2 п. 16 Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» № 3 від 30 березня 2007 року наголосив, що «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти».

Суд критично оцінює характеристику надану директором навчального закладу ОСОБА_7 стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_13 , у якій його охарактеризовано як не дуже старанного учня, оскільки належних доказів в додатку до позовної заяви, не надано, а є лише припушення того, що батько, ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків. Також, акт проведення оцінки рівня безпеки дитини від 28 березня 2023 року, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною, чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; а сам акт не підписаний членом комісії ОСОБА_22 , що беззаперечно свідчить про його нелегітимність. Крім цього, стосовно складених протоколів відносно ОСОБА_4 про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 173-2 КУпАП серії ВАВ № 789481 від 04 квітня 2023 року та відносно ОСОБА_2 серії ВАВ № 789482 від 04 квітня 2023 року, то суд зауважує що вони закриті за відсутністю події та складу адміністративного правопорушення даних осіб.

Відповідно до частин п"ятої і шостої статті 19 Сімейного кодексу України, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Після дослідження викладених у позовній заяві та долучених до неї в якості доказів письмових матеріалів та доводів позивача судом встановлено, що висновок органу опіки та піклування та рішення виконавчого комітету прийнято з порушенням частини п"ятої статті 19 Сімейного кодексу України, без повного, всебічного та об`єктивного розгляду, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого висновку і рішення, з огляду на що наявні та досліджені матеріали є неналежними доказами по справі.

Крім того, суд звертає увагу представника позивача про те, що ним не подано акту обстеження умов проживання дитини, що свідчить про недоведеність свідомого нехтування відповідачем батьківськими обов`язками.

Отже, судом при розгляді справи встановлено, що зазначених у ст. 170 СК України підстав для відібрання неповнолітнього ОСОБА_1 у відповідача немає.

Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України, батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає того, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (Мамчур проти України, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що у справах стосовно дітей у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, виходячи із об`єктивних обставин спору, а потім осіб, які висувають відповідні вимоги.

Окрім того, як вбачається з доказів, наявних в матеріалах справи, за місцем мешкання батька в даний час створені задовільні умови для проживання неповнолітнього сина, стосунки між неповнолітнім ОСОБА_1 його батьком та мачухою добрі, тому необхідності у відібранні дитини на даний час не існує.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 СК, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених, в тому числі п. 2 ч. 1 ст. 164 СК, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У такому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

За ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров`я дитини, орган опіки та піклування має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У такому разі орган опіки та піклування зобов`язаний у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

Також, суд зазначає, що за п. 8 «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров`ю дитини, орган опіки та піклування, якому стало відомо про це, приймає рішення про негайне відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють. Для прийняття рішення про негайне відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють, служба у справах дітей негайно після отримання повідомлення про безпосередню загрозу життю або здоров`ю дитини разом з уповноваженим підрозділом органів Національної поліції, фахівцем із соціальної роботи, представниками закладу охорони здоров`я проводить оцінку рівня безпеки дитини. У разі виявлення (підтвердження) за результатами оцінки рівня безпеки дитини фактів безпосередньої загрози її життю або здоров`ю та потреби у вжитті невідкладних заходів до забезпечення її безпеки дитина може бути невідкладно направлена до закладів охорони здоров`я для обстеження стану її здоров`я, надання необхідної медичної допомоги в стаціонарних умовах та документування фактів жорстокого поводження з нею або тимчасово влаштована відповідно до п. 31 цього Порядку. Після вжиття невідкладних заходів до забезпечення безпеки дитини служба у справах дітей в той же день подає районній, районній у м. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчому органу міської, районної у місті (в разі утворення) ради, сільській, селищній раді об`єднаної територіальної громади клопотання про невідкладене відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють. Після надходження клопотання уповноважена особа районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади протягом одного дня розглядає порушене питання та приймає відповідне рішення. У разі надходження та підтвердження інформації про загрозу життю або здоров`ю дитини, яка проживає на території села, селища, виконавчий орган відповідної сільської, селищної ради протягом одного календарного дня приймає рішення про невідкладне відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють, забезпечує її тимчасове влаштування та в день відібрання дитини письмово повідомляє про це службі у справах дітей. Про відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють, орган опіки та піклування того ж дня письмово інформує органи прокуратури за місцем проживання дитини та у семиденний строк після прийняття рішення звертається до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав, про відібрання дитини в матері, батька без позбавлення батьківських прав. У разі прийняття судом рішення про відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав служба у справах дітей протягом тижня інформує центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді за місцем проживання сім`ї для надання соціальних послуг сім`ї. Результати проведеної центром соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді роботи враховуються службою у справах дітей під час підготовки висновку про доцільність поновлення або позбавлення батьків батьківських прав. Якщо протягом року після прийняття судом рішення про відібрання дитини у батьків не усунені причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, служба у справах дітей за місцем походження дитини, позбавленої батьківського піклування, зобов`язана вжити заходів до позбавлення батьків їх батьківських прав.

Крім цього, суд звертає увагу на Лист Державного Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини від 24 лютого 2010 року № 4.1/6-49/630 «Щодо застосування законодавства України (ст. 170 СК) при відібранні дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав», в якому зауважено, що за ст. 51 Конституції України та ст. 5 СК, держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, забезпечує охорону прав матері та батька, створює умови для зміцнення сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини. Необхідною умовою передачі дитини другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам є їхня згода на це, яка надається у письмовій формі. І тільки в разі відсутності у дитини будь-яких родичів або неможливості передачі дитини жодній з вказаних фізичних осіб дитина передається органу опіки та піклування, який зобов`язаний забезпечити її тимчасове влаштування, вирішити питання про встановлення опіки чи піклування над нею та вживати заходів щодо захисту її особистих та майнових прав. У виняткових випадках рішення про негайне відібрання дитини від батьків має право постановити орган опіки та піклування. Виняткові обставини при цьому можуть полягати у загостренні хвороби батьків, наявності у дитини тяжких тілесних ушкоджень, крайньому виснаженні дитини внаслідок недостатнього харчування чи виснажливої праці тощо. У вказаних випадках дитина потребує негайної медичної допомоги в умовах стаціонару. Таким чином, відібрання дитини за рішенням органу опіки та піклування є тимчасовим засобом захисту прав дитини. Тривалим засобом захисту прав дитини є рішення суду. Якщо суд відмовив у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав чи позову про відібрання дитини, рішення органу опіки та піклування про відібрання дитини має вважатися таким, що втратило чинність, а дитина має бути повернута тому, з ким вона проживала. Якщо ж протягом року, після прийняття судом рішення про відібрання дитини, не усунуті причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, служба у справах дітей за місцем походження дитини, позбавленої батьківського піклування, зобов`язана вжити заходів до позбавлення батьків їх батьківських прав.

Відповідно до ст. 3 «Конвенції про права дитини» від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

За ст. 3 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» до основних засад державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, відноситься створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім`ї та виховання й утримання дітей за принципом родинності.

Згідно із ст. 9 «Конвенції про права дитини» держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Згідно із ст. 8 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», кожен має право на повагу до свого … сімейного життя… Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

На підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Савіни проти України», яке набуло статусу остаточного 18 березня 2009 року, було визнано порушення ст. 8 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», а саме: було доведено відсутність необхідності у демократичному суспільстві на втручання у здійснення права на повагу до свого сімейного життя.

Крім цього, Верховний Суд у постанові від 3 травня 2018 року по справі № 214/1048/15-ц зазначив, що відповідно до практики ЄСПЛ, якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При винесенні рішення про відібрання дитини від батьків може постати необхідність врахування цілої низки чинників. Потрібно буде з`ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров`я. З іншого боку, сам той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків (SAVINY v. UKRAINE, № 39948/06, § 50, ЄСПЛ, від 18 грудня 2008 року).

Також, суд звертає увагу на те, що за змістом ст. 171 СК дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав.

У Постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 554/1124/20 Верховний суд звертає увагу, що опитування та збір заяв дітей повинні, наскільки це можливо, проводити кваліфіковані фахівці.

У частинах першій, другій статті 171 СК України встановлено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання. У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13) суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Урахування думки дитини щодо її життя передбачає й стаття 12 Конвенції з прав дитини, в якій записано, що Конвенція зобов`язує держави-учасниці забезпечити дитині, здатній формулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються її, і цим поглядам має приділятись належна увага, згідно з віком дитини та зрілістю.

Пунктом 15 Постанови Пленуму Верховного суду України №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 року позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні матір"ю обов`язків по вихованню, а також встановити, що мати ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що вона систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки.

Позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли, всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними.

Отже, суд приймає до уваги думку дитини, ОСОБА_1 , який в судовому засідання повідомив, що любить своїх батьків і хоче проживати разом з ними, взаємини між ними на даний час є теплими і люблячими, ставлення дитини до своїх батьків невимушене, спокійне, дитина відчуває себе в безпеці поряд зі своїм батьком та мачухою, мають плани в спільному їх житті.

Позивач та третя особа не спростували наведені у позовній заяві та висновку факти, а підтримали в судовому засіданні позовні вимоги з підстав зазначених у позові.

На основі викладеного, суд встановив, що відповідно до частини першої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов"язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а статтею 13 ЦК України задекларовано, що цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.3ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити: найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; повне найменування (для юридичних осіб)або ім`я(прізвище, ім`я та по батькові-для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження(для юридичних осіб)або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб),поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України),а також реєстраційний номер облікової картки платника податків(для фізичних осіб)за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб -громадян України(якщо такі відомості позивачу відомі),відомі номери засобів зв`язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти; зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; зміст позовних вимог: спосіб (способи)захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи)захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів-зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви.

З наведених норм права вбачається, що позивач у позові повинен зазначити зміст позовних вимог, обставини, якими він обгрунтовує ці вимоги, а також правові підстави позову.

За правилами частини п"ятої статті 177 ЦПК України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17 зазначено, що згідно з частиною першою статті 18, частиною першою статті 27 Конвенції про права дитини держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені умови, як кожну окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, тобто свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Таким чином, основними підставами для відібрання дитини є ухилення батьків від виконання своїх обов`язків з виховання дитини; жорстоке поводження з дитиною; захворювання батьків на хронічний алкоголізм або їх наркотична залежність; будь - які види експлуатації дитини, примус її до жебракування та бродяжництва тощо. Інші випадки охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров`я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.

Відповідно до диспозиції частини четвертої статті 22 Закону України " Про запобігання та протидію домашньому насильству ", під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо.. .відібрання дитини.., обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності.

Покладаючи в основу позову висновок комісії з питань захисту дітей при виконавчому комітеті Опішнянської селищної ради Полтавської області про відібрання дитини з родини відповідача, та рішення виконавчого комітету Опішнянської селищної ради Полтавської області № 29 від 14 квітня 2023 року " Про відібрання неповнолітньої дитини із сім"ї батька ", позивач не врахував, що так званий "висновок" та рішення органу місцевого самоврядування є невмотивованими, такими, що суперечать інтересам дитини і ґрунтуються лише і виключно на: безпідставному, суб`єктивному, та упередженому переконанні адміністрації Опішнянського Державного художнього ліцею імені Василя Кричевського щодо вчинення відносно ОСОБА_1 фізичного насилля саме відповідачем та його дружиною; це "переконання" не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; характеристиці зі школи на ОСОБА_1 , яка не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; Акті умов проживання дитини у бабусі ОСОБА_3 , який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; паспорті відповідача, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; ІДН-кодові відповідача, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; свідоцтві про народження ОСОБА_1 , яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об"єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; закордонному паспорті ОСОБА_1 , який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; пільговому посвідченні багатодітної сім"ї, яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; Акті проведення оцінки рівня безпеки дитини від 28 березня 2023 року, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною, чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача, а сам акт не підписаний членом комісії ОСОБА_22 , що беззаперечно свідчить про його нелегітимність; повідомленні про пропуски уроків та можливе відрахування зі школи, яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; копії огляду лікарем - педіатром, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача: копії протоколу про адмінправопорушення, складеного на відповідача та його дружину, який не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; свідоцтві про смерть ОСОБА_8 , яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; свідоцтві про народження ОСОБА_23 , яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об"єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача; свідоцтві про народження ОСОБА_24 , яке не містить будь-яких належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження позовних вимог про застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька, як не містить об`єктивно - зафіксованих даних про насильство над дитиною чи інший негативний на неї вплив з боку відповідача.

Вищеперераховані копії документів надано до суду представником позивача та завірено кожну копію відповідним написом «Згідно з оригіналом, начальник відділу з питань юридичного забезпечення та проектно-інвестиційної діяльності 24 04 2023 підпис ОСОБА_5 ».

Рішення виконавчого комітету Опішнянської селищної ради № 29 від 14.04.2023 р., містить висновок про те, що відібрання ОСОБА_1 від батька зумовлено, виключно, загрозою його життю та здоров"ю.

Належність та достовірність цих так званих "доказів" беззастережно спростовується письмовими вимогами ОСОБА_1 на адресу суду ( вхідні №№ 1656, 1657 від 4 травня 2023 року), яким власноручно зазначено, що дома його ніхто ніколи не бив і він хоче проживати, виключно з батьками, а батька він оббрехав, виключно, на вимогу вчительки та директора школи.

Після дослідження викладених у позовній заяві та долучених до неї в якості доказів письмових матеріалів та доводів позивача встановлено, що висновок органу опіки та піклування та рішення виконавчого комітету прийнято з порушенням частини п"ятої статті 19 Сімейного кодексу України, без повного, всебічного та об`єктивного розгляду, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого висновку і рішення, з огляду на що наявні та досліджені матеріали є неналежними доказами по справі. Оскільки Сімейний кодекс України не визначає зміст категорії " інтереси дитини ", то розкрити зміст цього поняття можна через підхід, що застосовує Європейський суд з прав людини. Так, при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: у найкращих інтересах дитини буде збереження її зв"язків із сім`Єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо не придатною або явно неблагополучною; у найкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному середовищі, що не є неблагополучним (пункти 78, 100 рішення ЄСПЛ у справі " Мамчур проти України " від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09).

Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв"язків, вимагає ретельної оцінки низки факторів. Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини, дитина наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги як першочергове міркування при прийнятті відносно неї будь- яких дій або рішень як у державній, так і у приватній сфері. Найкраще забезпечення інтересів дитини - це право, принцип і правила процедури, які засновані на оцінці усіх елементів, що відображають інтереси дитини у конкретних обставинах. При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини з метою прийняття рішення про застосування тієї чи іншої конкретної міри належить діяти в наступному порядку: з урахуванням конкретних обставин справи слід визначити, в чому полягають відповідні елементи оцінки найкращих інтересів, наповнити їх конкретним змістом і визначити значимість кожного з них у співвідношенні з іншими; з цією метою необхідно слідувати правилам, що забезпечують юридичні гарантії та належну реалізацію цього права. При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню наступні базові елементи: погляди дитини; індивідуальність дитини; збереження сімейного оточення і підтримання відносин; піклування, захист і безпека дитини; вразливе положення; право дитини на здоров`я; право дитини на освіту.

Разом із тим, позивачем, в порушення диспозиції частини п"ятої статті 19 Сімейного кодексу України, під час подання позову не надано до суду свого письмового висновку щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків.., а також на підставі інших документів, які стосуються справи, які мають значення для всебічного та правильного вирішення справи.

Крім того, при поданні Опішнянською селищною радою Полтавської області, позову суду не надано належних, допустимих та достатніх доказів того, що виправити дану ситуацію можливо лише шляхом застосування такої крайньої міри, як відібрання дитини у батька.

Більш того, в позовній заяві та доданих матеріалах відсутні дані про те, що перед зверненням до суду з позовом, органом опіки та піклування в розрізі норм пункту шостого Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою КМУ № 866 від 24 вересня 2008 року, та статті 19 Сімейного кодексу України, взагалі перевірялись умови проживання дитини ОСОБА_1 , що - з огляду на відсутність Акту обстеження умов проживання дитини - достеменно свідчить про недоведеність свідомого нехтування відповідачем батьківськими обов`язками.

У рішенні по справі " Мамчур проти України " від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09), Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь - якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте, основні інтереси дитини є надзвичайно важливими ( параграф 100 ).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно частини першої статті другої ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Предмет спору - це об"єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Проте, поняття "юридичного спору" має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття " спір про право " (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття " спору про право " має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Логічно - граматичне тлумачення словосполучення "відсутність предмета спору" в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред`явлення позову.

Відповідно до частини другої статті 170 Сімейного кодексу України, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров`я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі, орган опіки та піклування зобов`язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний, строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

Відповідно до цивільно-процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обгрунтовує позивач; при цьому користуючись принципом "суд знає закони", при вирішені спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач, як правову підставу позову. Разом з тим, суд вирішує спір, виходячи з тих обставин, якими позивач обгрунтовує свої позовні вимоги, та не повинен відшукувати та досліджувати всі інші можливі обставини для задоволення позову, про які не заявляв позивач.

Отже, суд ураховує, що відібрання дитини без позбавлення батьківських прав є радикальним заходом впливу на осіб, які належно не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Враховуючи викладене, суд зауважує, що належних та допустимих доказів небезпеки для здоров`я та морального виховання у разі залишення неповнолітнього сина з відповідачем, достатніх для задоволення позовної заяви, позивач не надав, тому у задоволенні позову про відібрання неповнолітнього ОСОБА_1 необхідно відмовити. Оскільки судом не прийнято рішення про відібрання дитини, тому підстав для задоволення вимог про стягнення аліментів також немає.

Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв"язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість, судового розгляду справи.

Пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18; Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19; Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20 зазначено, що закриття провадження у справі через відсутність предмета спору можливе лише за умови, якщо предмет спору відсутній під час пред`явлення позову.

20 вересня 2021 року Верховний Суд у складі Об"єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/3792/20 досліджував питання щодо закриття провадження у справі у зв"язку із відсутністю предмета спору.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, слід відступити від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18; Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19; Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20, конкретизувавши цей висновок так, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

На всіх стадіях судового процесу здійснюється доказова діяльність, яка об`єктивується в різних процесуальних дій. Доказування, як і судовий процес, є нерозривним. Доказова діяльність починається з моменту ініціації процесу (для позовного провадження існує вимога ст. 175 ЦПК України одночасно з позовною заявою подати докази, які підтверджують вимоги сторони) або навіть до самої ініціації процесу (забезпечення доказів до подачі позовної заяви в порядку ч. 4 та 5 ст. 116 ЦПК України) і пронизує весь судовий процес. Актуальними та нагальними для сучасної процесуальної науки є узгодження загальних процесуальних принципів і принципів судового пізнання та доказування.

Доказування являє собою діяльність і, відтоді, слідуючи діяльнісному підходу, вартою уваги є структура методології дослідження діяльності (характеристика діяльності, логічна структура та часова структура діяльності). Так, першим блоком цієї структури є загальні характеристики діяльності: особливості, принципи, умови, норми .

Говорячи про принципи доказування висвітлюються як принципи доказування, так і принципи доказового права. З першого погляду - це різні поняття та явища, оскільки доказування представляє собою діяльність учасників процесу, а принципи в такому разі мають відображати мету такої діяльності та визначати її межі та основні правила.

Доказове право в об`єктивному розумінні - це сукупність процесуальних норм, що складають загальні положення про докази та доказування.

Статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Одним із основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено й неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Право на звернення до суду гарантується. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів у порядку, встановленому процесуальним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд справи в суді, до юрисдикції якого його віднесено законом.

Таким чином, підставою для звернення до суду з позовом є порушення прав або охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулася з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб`єктивного уявлення про порушення, невизнання або оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також обирає спосіб захисту такого права.

Водночас суд перевіряє доводи позивача та залежно від встановленого вирішує питання про наявність або відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права або інтересу, а також з`ясовує, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права передбаченим законодавством способам, а також чи забезпечує спосіб захисту поновлення порушеного права позивача.

Однак, подача завідомо безпідставного позову за відсутності предмета спору або у спорі, що має вочевидь штучний характер, не спрямована на реальний захист прав, адже особа зловживає своїм правом на судовий захист, не маючи на меті захисту будь-якого охоронюваного законом інтересу.

Водночас процесуальні кодекси не містять критеріїв визначення безпідставного або штучного позову, тому однозначно встановити, що позов є таким, без дослідження в сукупності всіх обставин справи, не видається за можливе. Хоча варто зазначити, що можливим критерієм завідомо безпідставного позову є його очевидна неправомірність, про що може свідчити подача позову, всупереч наявним правовим висновкам у спірних правовідносинах, встановлених у громадських та судових поглядах на них.

Подання завідомо безпідставного позову означає, що позивач заздалегідь усвідомлював безпідставність свого позову та всупереч інтересам правосуддя, а також засадам судочинства, звернувся з таким позовом. Про це можуть свідчити дії позивача. Питання штучності позову не може вирішуватися на стадії подачі позову без встановлення обставин справи.

Зловживання правом - це особливий вид правопорушення, що вчиняється правомочною особою під час здійснення нею належного їй права та пов`язаний із використанням недозволених конкретних форм у рамках дозволеного їй загального типу поведінки.

Стосовно того, що саме є зловживанням процесуальними правами, тобто в судовому процесі, то, чинне законодавство, що свобода учасників судового процесу розпоряджатися своїми правами не є абсолютною та обмежується певними процесуальними рамками. Зловживання процесуальним правом означає, що особа діє в межах дозволеної поведінки, проте використовує своє право з метою, що суперечить цілям правосуддя. Проблема зловживання правом пов`язана в даній справі, не зі змістом наданого особі права, а з процесом його реалізації, з недотриманням особою обов`язку не порушувати встановлені законом загальні правила поведінки. Що стосується сучасної України, то принцип недопущення зловживанням процесуальними правами був запозичений з міжнародної практики, а саме з практики країн Європейського Союзу (далі - ЄС), оскільки наразі відбувається перетворення та вдосконалення норм законодавства України у відповідності до стандартів країн-членів ЄС, де існує значно суворіша відповідальність за зловживання процесуальними правами, ніж є наразі в Україні. Це пов`язано не лише з особливостями його еволюції, але й наявністю великого масиву диспозитивних норм, які надають позивачу (суб`єктові) певну свободу в реалізації свого суб`єктивного права, що й створює передумови до зловживань.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається. Зловживання процесуальними правами визначається як дії, що суперечать завданню цивільного судочинства.

Цивільний процесуальний кодекс серед дій, які можуть бути визнані зловживанням процесуальними правами визначає такі, як:

1)подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана);

2)подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин;

3)заявления завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування або перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

4)подання кількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання кількох позовів з аналогічним предметом та з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

5)подання завідомо безпідставного позову;

6)подання позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

7)необгрунтоване чи штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

8)укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб;

9)умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Неодмінним конституційним правом людини й громадянина є право на судовий захист, закріплене у ст. 55 Конституції України. Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню також з дотриманням положень ст. 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Разом з тим, у п.37 рішення Європейського суду з прав людини від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України зазначено [3], «що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Зазначене свідчить про те, що особою, яка звертається до суду повинно бути чітко аргументовано через подання належних та допустимих доказів, що розгляд справи впливає або може вплинути на права, інтереси та (або) обов`язки заявника. В іншому випадку, таке звернення до суду за захистом нібито порушених прав та/або законних інтересів буде вважатися безпідставним та розцінюватися як зловживання процесуальними правами.

Крім того, відповідно до ст. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. зловживання правом визначається як діяльність або дії, спрямовані на скасування прав та свобод, визнаних у Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Отже, учасник цивільного процесу має здійснювати свої процесуальні права відповідно до їх призначення, яке або прямо визначено змістом того чи іншого суб`єктивного права, або вочевидь випливає з логіки існування того чи іншого суб`єктивного процесуального права.

Держава в особі судових органів повинна забезпечити особі право на використання наявних засобів правового захисту, зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що процесуальні норми судочинства будуть застосовані, а неналежне використання своїх прав не стане перешкодою для реалізації права сторони на виконання судового рішення.

Зловживання процесуальними правами є можливим, якщо внаслідок реалізації права створюється перешкода у вирішенні завдань цивільного судочинства. Механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснює процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати. Відтак, до зловживань процесуальними правами, опираючись на практику Європейського суду з прав людини, також слід відносити звернення до суду за захистом «порушених прав» особою, яка не має статусу сторони чи учасника у справи, а також без обґрунтування, коли та в який спосіб було порушено права чи законні інтереси особи.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема: справедливість, добросовісність та розумність, п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства, у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом, ч. 3, 4, 6 ст. 13 ЦК України. Запобігання зловживанню правом - позитивний обов`язок суду згідно п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 318/89/18 від 3 червня 2020 року містить наступний правовий висновок:

Процесуальний закон передбачає, що суд наділений правом реагувати на зловживання та виносити окремі ухвали відповідно до ст. 262 ЦПК України. Також у цивільно-процесуальному законодавстві передбачено один із найбільш суворих видів відповідальності за зловживання процесуальними правами: суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Зокрема, це в пункті 3 частини другої статті 44 ЦПК України передбачено, що залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина четверта статті 44 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 14-92цс19) зазначено, що учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу (пункт 1 частини другої статті 43 ЦПК України). Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України). За змістом частини другої цієї статті перелік дій, що суперечать завданню цивільного судочинства та які, залежно від конкретних обставин, суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України)

Роль суду полягає у полягає у швидкому та ефективному розгляді справ Запобігання відповідно до цивільно правових принципів: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Неприпустимість зловживання процесуальними правами як принцип цивільного судочинства, п. 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК забезпечується гарантіями дотримання судом усіх інших основних засад (принципів) цивільного судочинства, визначених у ч. 3 ст. 2 ЦПК; Учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 45 ЦПК). Суд з метою запобігання зловживанням справами активно забезпечує справедливий баланс використання учасниками процесу своїх прав і обов`язків, що не спростовує принцип змагальності сторін. Зловживання процесуальними правами = умисному недобросовісному їх використанню. Зловживання процесуальними правами - цивільне процесуальне правопорушення, яке характеризується умисними недобросовісними діями учасників цивільного процесу (їх представників), що спричиняють порушення процесуальних прав інших учасників цивільного процесу (їх представників), перешкоджають гарантованому у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ правосуддю, що є підставою для застосування судом процесуальних санкцій (позбавлення права на процесуальну дію або застосування судом інших негативних юридичних наслідків, передбачених законом). Зловживання правами характеризуються умислом порушити порядок цивільного судочинства. Судове визначення зловживання процесуальними правами як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення полягає у тому, при зловживанні процесуальними правами відбувається порушення умов реалізації суб`єктивних цивільних процесуальних прав. Це положення відповідає загальнотеоретичним розробкам конструкції зловживання правом, в яких воно нерідко визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб`єктивних прав. Суб`єкт цивільного судочинства свої цивільні процесуальні права має здійснювати відповідно до їх призначення, яке або прямо визначено змістом того чи іншого суб`єктивного права, або вочевидь випливає з логіки існування того чи іншого суб`єктивного процесуального права. Судове визначення зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій. Постанова КЦС ВС від 06 вересня 2018 року, провадження № 61- 43659ск18, справа № 552/2378/17 Активна роль суду у забезпеченні права на справедливий судовий розгляд. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їх процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їх правами та вживає заходів для виконання ними їх обов`язків (ч. 5 ст. 12 ЦПК). Критерії для визначення зловживання цивільним процесуальним правом: формальне, удаване або інше недобросовісне використання учасником цивільного процесу передбачених законом цивільних процесуальних прав, завдання цивільного судочинства, визначеного у ст. 2 ЦПК (дії всупереч законної мети). Умисний характер протиправних дій, вчинений з метою створення юридичних підстав, які перешкоджають ефективному використанню іншими учасниками цивільного процесу своїх прав,здійсненню справедливого судочинства. Правопорушник бажає, або принаймні свідомо допускає настання такого результату. Внаслідок прямої заборони у ч. 1 ст. 44 ЦПК протиправного використання цивільних процесуальних прав, за відповідним судовим рішенням такі процесуальні дії правопорушника не спричиняють до позитивних юридичних наслідків. Зловживання процесуальними правами, прямо визначені у ч. 2 ст.44 ЦПК. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, які суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема наступні: подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заява про завідомо безпідставний відвід або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення. Згадані у ч. 2 ст. 44 ЦПК зловживання правом подання декількох позовів до одного й того ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями - повертається судом, ч. 3 ст. 44, п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК. Згадані у ч. 2 ст. 44 ЦПК зловживання правом - подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи в якості відповідача (співвідповідача) з тією ж метою; Згадані у ч. 2 ст. 44 ЦПК зловживання правом Згадані у ч. 2 ст. 44 ЦПК зловживання правом укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.(ч. 2 ст. 44 ЦПК). Передбачений у ч. 2 ст. 44 ЦПК перелік зловживання процесуальними правами не є вичерпним.

Визнання судом подання скарги, заяви, клопотання зловживанням процесуальними правами, на підставі чого суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Суд, зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом, ч.ч. 3, 4 ст. 44 ЦПК України.

Загальні наслідки зловживанням процесуальними правами - позбавлення права на вчинення процесуальних дій, правом на які зловживають, з приводу чого суд постановляє відповідну вмотивовану ухвалу. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (ч. 4 ст. 44 ЦПК). Обмеження чи позбавлення процесуального права повинно застосовуватися судом відповідно до принципу пропорційності. У випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків, що спричинили до затягування судового процесу Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків. Зловживання правом стосовно доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї, ч. 8 ст. 83 ЦПК.

Інші негативні процесуальні наслідки. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 141 ЦПК.

Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід; 5) штраф. 2. Застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання обов`язків, встановлених цим Кодексом. (ст. 144 ЦПК). Штраф, суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною дев`ятою статті 203 цього Кодексу. У випадку невиконання процесуальних обов`язків, зловживання процесуальними правами представником учасника справи суд з урахуванням конкретних обставин справи може стягнути штраф як з учасника справи, так і з його представника. За неповагу до суду . За прояв неповаги до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом, ст. 185-3 КУпАП.

Суд бере до уваги, що представник позивача представляє, відповідно до позової заяви колегіальний орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Опішнянської селищної ради на підставі подання служби у справах дітей Опішнянської селищної ради від 13.04.2023 року який приймав рішення, шляхом голосування, а тому в цій частині клопотання представника відповідача слід відмовити.

Міжнародні стандарти правосуддя в питанні неприпустимості зловживанням процесуальним правом: принцип неприпустимості зловживанням процесуальним правом витікає із принципів змагальності, рівності та пропорційності, як елементів загального принципу верховенства права. Захищене статтею 6 ЄКПЛ право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони, у тому числі отримувати копії матеріалів справи та доказів, та отримувати належну нагоду брати участь у провадженні перед судом з метою коментувати чи спростовувати їх.

Згідно до конвенційної практики ЄСПЛ суду з прав людини право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням, які повинні також бути пропорційними, щоби законна мета застосованого обмеження не зводила нанівець зміст конвенційного права на суд. Право на доступ до суду повинно бути практичним і ефективним, що у світлі недопущення зловживання процесуальним правом також означає позитивний обов`язок держави, у тому числі суду, забезпечити ефективний розгляд справи після відкриття провадження у справі. Приклади конвенційної практики ЄСПЛ стосовно можливих заходів національних судів, спрямованих на унеможливлення зловживання процесуальним правом. Саме на національні суди покладено обов`язок створення умов для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним, зокрема, суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні, справи «Цихановський проти України», рішення ЄСПЛ від 6 вересня 2007 року, заява № 3572/03, та «Коновалов проти України», рішення від 18 жовтня 2007, заява № 13242/02.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу`між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, справи «Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands», рішення ЄСПЛ від 27 жовтня1993 р., заява № 14448/88, п. 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення ЄСПЛ від 23 жовтня1996 р., заява № 17748/91, п. 38.

Право на суд не є абсолютним, справа «Голдер проти Великої Британії», рішення від 21 лютого 1975 року. справа «Де Жуффр де ля Прадель проти Франції», рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року., «Станєв проти Болгарії» та інші. Обмеження права на доступ до правосуддя відповідатимуть п. 1 ст. 6 Конвенції за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між засобами, що використовуються, і поставленою метою, справа «Бруаль Гомес де ля Торре проти Іспанії»,рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року. Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів, справа «Тойшлер проти Германії» (Тeuschler v. Germany), заява № 47636/99, рішення ЄСПЛ від 04 жовтня 2001 року.

З аналізу диспозиції статті 384 Кримінального кодексу України випливає, що кримінальна відповідальність наступає, зокрема, за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів суду.

При цьому, законодавець не визначає конкретний перелік проваджень, в яких вказані дії є кримінально караними.

Отже, подання суду завідомо недостовірних або підроблених доказів у цивільній справі є кримінально караним та підлягає кваліфікації за статтею 384 Кримінального кодексу України.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України задекларовано, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Кожна сторона, відповідно до статті 81 ЦПК України, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Порівнюючи вагомість тих обставин, на які, як на підставу для відібрання дитини посилається позивач, і вагомість психологічного аспекту відібрання, враховуючи особу і поведінку відповідача та його дружини, а також враховуючи, що відібрання дитини від батька може бути застосовано лише як крайня міра, коли без відібрання, не можна усунути загрозу для життя та здоров"я дитини у інший спосіб, то при доданих до позовної заяви доказах підстави для розгляду справи про відібрання сина у відповідача ОСОБА_2 без позбавлення батьківських прав відсутні.

Відповідно до постанови Зіньківського районного суду Полтавської області від 6 квітня 2023 року у справі № 530/418/23 (провадження № 3/530/160/23), під час дослідження матеріалів справи в судовому засіданні не було здобуто доказів, що саме ОСОБА_2 та ОСОБА_4 причинили тілесні ушкодження синові Ромі, що вони вчиняли домашнє насильство, насильство за ознакою статі, умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілому...

Стаття 19 СК України встановлює, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обгрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Підстави для відібрання дитини без позбавлення батьківських прав повинні бути об`єктивними, належно доведеними і підтвердженими відповідними доказами.

Проаналізувавши досліджені докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв"язок у їх сукупності встановивши правовідносини які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позивачем як у самій позовній заяві, так і в доданих до неї документах не наведено та не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому цивільна справа підлягає закриттю.

Позивач належними та допустимими доказами не довів, що ним може заявлятися вимога про відібрання дитини у відповідача ОСОБА_2 , так як в позові зазначені не об`єктивні підстави для відібрання дитини, а виключно безпідставні припущення, які не доведені і не підтверджені наданими так званими "доказами ".

За таких обставин, та враховуючи факт заперечення відповідачем у своєму відзиві на позовну заяву проти позову про відібрання сина з доданням ряду документів, що достеменно свідчить про його інтерес та зацікавленість до долі дитини, бажання та можливість утримувати та виховувати його, враховуючи доведеність намагань відповідача проявляти турботу про дитину та виховувати його, а також, враховуючи інтереси дитини, яка повинна рости під опікою і відповідальністю свого батька, і у всякому випадку, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості, та те, що неповнолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своїм батьком, приходжу до беззаперечного висновку про закриття справи з підстави відсутності предмета спору.

Суд, бере до уваги, що зазначення позивачем певної норми права, положення закону на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким саме законом необхідно керуватися під час вирішення спору. Для суду визначальними під час вирішення спору є підстави позову, які зазначаються виключно позивачем та не можуть бути змінені судом на власний розсуд. З огляду на це, обрані позивачем підстави позову, пов"язані зі створенням більш сприятливих, на його переконання, умов для життя та розвитку неповнолітньої дитини, не можуть слугувати підставою заявленого позову. Якщо позов мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує, а саме лише припущення, що дитина має бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Таким чином, виходячи із пріоритету якнайкращих інтересів дитини, оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення, суд робить висновок про відсутність підстав для відібрання дитини від батька без позбавлення його батьківських прав, оскільки позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб, у зв"язку з чим провадження по справі має бути закрито за відсутністю предмета спору на підставі пункту другого частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України.

У " Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень " звертається увага на наступне: пункт 31: " Щоб бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що стало результатом коректного застосування юридичних правил, справедливого процесу та правильної оцінки фактів; лише в такому випадку сторони будуть переконані, що їхню справу було розглянуто й вирішено справедливо, а суспільство сприйме ухвалене рішення як фактор відновлення суспільної гармонії; пункт 34: "Судові рішення повинні у принципі бути обґрунтованими. Якість судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування"; пункт 35:" Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, а насамперед є гарантією проти свавілля. По - перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правомірність; по - друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система "; пункт 36: " Підстави прийняття рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку міркувань, які призвели суддю до ухваленого ним рішення "; пункт 37: " Обгрунтування повинно засвідчувати дотримання суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини "; пункт 38: " У викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін, тобто на кожен окремий пункт вимог та на аргументи захисту. Це - важливий запобіжник, оскільки він дає можливість сторонам переконатися у тому, що їхні доводи були досліджені, а отже суддя взяв їх до уваги "; пункт 41: " 3 тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд; пункт 42: " Щодо змісту, то судове рішення повинно містити дослідження фактичних обставин та питань права, що лежать в основі спору; пункт 43: "При дослідженні фактичних обставин справи судді, можливо, доведеться розглянути заперечення стосовно доказів, особливо щодо їх прийнятності. Суддя має також вирішити, наскільки переконливими є фактичні докази, які ймовірно стосуються предмета спору; пункт 44: "Дослідження питань права пов`язано із застосуванням правил національного, європейського та міжнародного права. В обґрунтуванні повинні міститися посилання на відповідні положення Конституції або відповідні норми національного, європейського або міжнародного права; пункт 45: "Виклад обґрунтування на основі детального дослідження розглянутих питань права слід готувати з особливою ретельністю з тим, щоб воно відповідало очікуванням сторін та суспільства; пункт 47: "Визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності. Адже юридична визначеність гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи. Справедливе ведення судового процесу, правильне застосування юридичних принципів та оцінювання фактів справи... є ключовими елементами, що сприяють досягненню високої якості рішень ".

Як встановлено Бангалорськими принципами поведінки суддів, схваленими резолюцією 2006/23 Економічної і Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, об`єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов`язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й у всіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

Відповідно до положень ст.81 ч.1 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі - Декларація), у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю (батьком).

Суд, встановив зловживання позивача правом на подання позовної заяви, що становить собою такий вид зловживань процесуальними правами, коли вся процедура розгляду спору є невиправданою та неефективною, адже особа звернулася до суду з метою, відмінною від захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, тобто подання сутяжницького, завідомо безпідставного (явно необґрунтованого) позову суб`єктом владних повноважень.

Судові витрати віднести за рахунок держави відповідно до п.14 ст.3 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст. 170 СК України, ст. 56 ЦК України, Порядком провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.08 № 866, ст. ст. 2,3,10, 12, 13, 43,44,49, 76-81, 141, 223, п.2 ч.1 255, 258-259, 262,263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Опішнянської селищної ради в інтересах ОСОБА_1 ,юридична адреса: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , треті особи: Диканська окружна прокуратура, юридична адреса: смт Диканька, вулиця Незалежності,буд.64-А Полтавського району, Полтавської області, ОСОБА_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 , адреса місця проживання : АДРЕСА_4 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: служба у справах дітей Опішнянської селищної ради Полтавського району Полтавської області, юридична адреса смт Опішня, вулиця Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області про відібрання неповнолітнього сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - відмовити в повному обсязі в зв"язку з відсутністю предмету позову.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд м. Полтави протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали виготовлено 07.07.2023 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р.Должко


Суд	Зіньківський районний суд Полтавської області
Дата ухвалення рішення	05.07.2023
Оприлюднено	11.07.2023
Номер документу	112052788
Судочинство	Цивільне
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них

Должко С. Р.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Ухвалавід 05.07.2023 по справі 530/522/23ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —530/522/23

Ухвала від 05.07.2023

Ухвала
від 05.07.2023 по справі 530/522/23
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ