Постанова

від 06.07.2023 по справі 490/3214/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

06.07.23

22-ц/812/525/23

Провадження №22-ц/812/525/23

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 липня 2023 року м. Миколаїв

Справа № 490/3214/21

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Шаманської Н.О.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Лівінського І.В.

із секретарем судового засідання Ковальським Є.В.

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом

Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,

Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5»,

до

ОСОБА_1

про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 ,

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене суддею Черенковою Н.П., 21 лютого 2023 року в приміщенні цього ж суду, повний текст рішення складено 21 лютого 2023 року,

у с т а н о в и в:

У квітні 2021 року в.о. заступника керівника окружної прокуратури

міста Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» (далі - КНП ММР ЦПМСД №5) до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

В обґрунтуванняпозовних вимогзазначав,що наказом№ 181-квід 21травня 2018року,виданого головнимлікарем КНПММР ЦПМСД№5 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звільнена з посади лікаря у зв`язку з припиненням трудового договору (п.3 ст. 36 КЗпП України).

В подальшому рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 квітня 2020 року даний наказ визнано незаконним та скасовано, ОСОБА_2 поновлена на роботі, з КНП ММР ЦПМСД №5 стягнуто на користь ОСОБА_2 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 173 459 грн.88 коп.

Позивач зазначав, що відповідно до інформації Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради від 12 лютого 2021 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 квітня 2020 року виконано та виплачено ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 139635 грн. 20 коп.

Позивач зазначав, що згідно ст.237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи.

Отже, оскільки звільнення ОСОБА_2 відбулося з порушенням закону, то у винної в цьому особи директора КНП ММР ЦПМСД №5 ОСОБА_1 виник обов`язок відшкодувати завдану таким звільненням шкоду, у вигляді виплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 139635 грн. 20 коп.

Відповідно до ч. 4 ст. 136 КЗпП України, стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно КНП ММР ЦПМСД №5 є Миколаївська міська Рада.

Миколаївською міською радою самостійно не вжито заходів щодо стягнення з головного лікаря коштів у порядку регресу.

Посилаючись на викладене та положення ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» згідно якого прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор просив стягнути з ОСОБА_1 на користь КНП ММР ЦПМСД №5 Миколаївської міської ради шкоду завдану внаслідок незаконного звільнення працівника у сумі 139635 грн. 20 коп.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2023 року позов частково задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради шкоду завдану внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 у розмірі 135366 грн.06 коп. Розподілено судові витрати.

В апеляційнійскарзі ОСОБА_1 ,посилаючись напорушення судомнорм матеріальногота процесуальногоправа, просиласкасувати рішеннясуду першоїінстанції вчастині задоволеноїчастини позовнихвимог,в іншійчастині залишитибез змін.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідачка зазначає про порушення норм процесуального права, а саме: в матеріалах справи немає жодних доказів повідомлення відповідачки про дату першого підготовчого чи наступних підготовчих засідань, вручення ухвали про відкриття провадження у справі, позову з додатками; судом не здійснено направлення наданого позивачем екземпляру позову з усіма доданими до нього додатками на адресу відповідачки, в порушення ч.2 ст. 258, п.1 ч. 1 ст.264 ЦПК України не розглянуто обґрунтування, які викладала відповідачка та третя особа та не надано їм належну правову оцінку; суд першої інстанції порушив принцип рівності сторін.

Також вважає, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника, проте доказів наявності повноважень підписанта позову в матеріалах справи не має, до позову вони не додані і в додатку не зазначені. Отже, позов підписано не уповноваженою особою, на що суд першої інстанції не звернув увагу.

Крім того зазначала, що захищати інтереси держави повинні відповідні компетентні органи, а не прокурор, за такого у прокурора відсутні повноваження для представництва інтересів держави в особі Миколаївської міської ради. Зазначала, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що прокурор невірно визначився з тим, хто є особою, якій завдано шкоди і чи має право така особа отримати регресну виплату. Вказувала, що недоведеним є факт, що саме Миколаївська міська рада сплатила завдану шкоду зі свого бюджету.

На думку відповідачки, суд першої інстанції належним чином не з`ясував: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; який майновий стан працівника тощо - та не вірно і не в повному обсязі використав норми матеріального права в цьому питанні.

В наданій позивачем копії Контракту з керівником комунального закладу охорони здоров`я від 01.04.2017р. з переліку у розділі 2, з 24 пунктів відсутні зобов`язання щодо не видання наказів, в тому числі на звільнення; не виконання рішень судів; не здійснення розрахунків, навпаки п.4.6 надає право відповідачці видавати в межах своєї компетенції накази.

Пункт 2.18 Контракту, як і п.7.6.15 Статуту передбачається обов`язок по несенню відповідальності за збитки, завдані підприємству з вини працівника, в порядку визначеному законодавством.

Процитувавши положення п.2 ч.1 ст.133 КЗпП України, зазначає, що ні позивач, ні суд першої інстанції не встановили, що відповідачка заподіяла шкоди шляхом зайвих грошових виплат працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям.

Вважає, що визначальними при вирішенні питання про стягнення коштів, зокрема, за спричинені збитки, шкоду, є умови Контракту, а не норми трудового законодавства у цій частині.

Крім того, посилалась на те, що при винесенні наказу про звільнення ОСОБА_2 діяла згідно з умовами Контракту за яким вона працює. Тобто ухвалюючи рішення суд безпідставно керувався загальними нормами трудового законодавства, а не умовами Контракту.

Від прокурора надійшоввідзив наапеляційну скаргу,в якомувін проситьзалишити скаргубез задоволення,а рішеннясуду без змін.Зазначав,що доводиапеляційної скаргищодо того,що позов підписаний не уповноваженою особою не заслуговують на увагу, оскільки ст. 24 ЗУ «Про прокуратуру» закріплює право подання позовної заяви у тому числі і заступників керівників окружних прокуратур. У разі звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави, останній виконує свою конституційну функцію передбачену ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру».

Позивач вказував, що прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. У даному випадку у зв`язку з нездійсненням захисту інтересів держави, прокурор звернувся до суду в інтересах Миколаївської міської ради як засновника КНП ММР «ЦПМСД №5».

Факт незаконного звільнення ОСОБА_2 та виплата, у зв`язку з цим, середнього заробітку за час вимушеного прогулу встановлений рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 квітня 2020 року, тому не підлягає повторному доведенню як зазначає ОСОБА_1 у апеляційній скарзі.

Від КНП ММР «ЦПМСД № 5» надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких воно зазначає, що рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2023 року у справі №490/3214/21 винесено з неправильним застосуванням норм процесуального та матеріального права.

Так, відкриваючи провадження за позовною заявою у новій редакції, Центральний районний суд м. Миколаєва встановив, що вона подана і оформлена відповідно до вимог ст. 175-177 ЦПК України та прийняв позовну заяву прокурора до розгляду у новій редакції із зазначенням КНП ММР «ЦПМСД № 5» позивачем. В ухвалі Центрального районного суду м. Миколаєва про призначення справи до розгляду від 9 грудня 2021 року КНП ММР «ЦПМСД № 5» також зазначено позивачем. Проте, в порушення норм процесуального права в оскаржуваному судовому рішенні КНП ММР «ЦПМСД № 5» зазначено третьою особою. Судом першої інстанції вирішено стягнути з ОСОБА_1 шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 у розмірі 135366 грн. 06 коп. на користь Миколаївської міської ради, хоча така позовна вимога в уточненому позові прокурором не заявлялась. За такого, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, ухваливши рішення про стягнення шкоди на користь Миколаївської міської ради, а не КНП ММР «ЦПМСД № 5» як просив прокурор.

Згідно з п. 12 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Водночас, відповідно до п. 1.1. Статуту КНП ММР «ЦПМСД № 5» затвердженого рішенням міської ради від 17 липня 2018 № 40/1, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, КНП ММР «ЦПМСД № 5» є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством.

Згідно з п.5.3 Статуту, джерелами формування майна та коштів Підприємства є: комунальне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти місцевого бюджету; власні надходження підприємства: кошти від здачі в оренду (зі згоди Засновника) майна, закріпленого на праві оперативного управління; кошти та інше майно, одержані від виконання робіт та надання послуг; цільові кошти; кредити банків; майно, придбане в інших юридичних або фізичних осіб; майно, що надходить безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних благодійних внесків, пожертвувань юридичних і фізичних осіб; надходження коштів на виконання програм соціально-економічного розвитку регіону, програм розвитку медичної галузі; майно, отримане з інших джерел, не заборонених чинним законодавством України; майно, придбане за кошти міського бюджету, на виконання державних або комунальних програм, затверджених міською радою; майнові та немайнові права, передані підприємству засновником; інші джерела, не заборонені законодавством.

За такого, КНП ММР «ЦПМСД № 5» не є бюджетною установою/бюджетним закладом. КНП ММР «ЦПМСД № 5» є комунальним унітарним некомерційним підприємством, що фінансується з місцевого бюджету лише частково.

Крім того, у рішенні Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2023 року зазначено, що кошти витрачені з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 у зв`язку з незаконним звільненням, які є фактично складовою місцевого бюджету і забезпечують діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, є державним інтересом.

Водночас, згідно з п. 9.7 Статуту, джерелом коштів на оплату праці працівників Підприємства є кошти, отримані в результаті його господарської некомерційної діяльності.

Так, кошти, сплачені працівнику ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» в результаті господарської некомерційної діяльності підприємства. При цьому, жодної копійки з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 витрачено не було.

Предметом розгляду справи є правовідносини, що випливають з трудових відносин, стороною яких є суб`єкт, що виконує функції, делеговані державою КНП ММР «ЦПМСД № 5» через Національну службу здоров`я України на договірних засадах на підставі програми медичних гарантій, щодо здійснення медичного догляду, надання медичних послуг, передбачених програмою державних гарантій, управління медичним обслуговуванням населення.

Суд першої інстанції мав дослідити, якому саме підприємству, установі, організації була заподіяна шкода. В даному випадку шкода заподіяна державі в особі Національної служби здоров`я України, з коштів якої був виплачений середній заробіток на користь ОСОБА_2 за час вимушеного прогулу.

Особою, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, є КНП ММР «ЦПМСД № 5». Судом першої інстанції не встановлено, яким чином Миколаївській міській раді нанесено шкоду та у чому вона проявилася.

За такого, просило стягнути з ОСОБА_1 шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення працівника у сумі 135366 грн. 06 коп. на користь КНП ММР «ЦПМСД № 5».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_3 , яка підтримала доводи апеляційної скарги, прокурора Цвікелевич Н.В. та представника КНП ММР«ЦПМСД №5» -Соколової С.О.,перевіривши законність таобґрунтованість судовогорішенняв межахдоводів тавимогапеляційної скарги,колегіясуддів вважає,що апеляційнаскарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини 3 та 4 ст. 128 ЦПК України. Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Відтак, належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, є, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа.

Відповідно до аб. 2 ч. 1 ст.131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований судом відповідачці про явку в судове засідання на 16 березня 2022р., який разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв`язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідачки за місцем проживання (а. с. 89), повідомлення про розгляд справи на інші дати в матеріалах справи взагалі відсутні.

Отже, судом першої інстанції було порушено право відповідачки знати про час і місце судових засідань (ч.1 ст. 8 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).

Відповідно до п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України розгляд судом справи за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

В апеляційній скарзі відповідачка посилається на те, що не була належним чином повідомлена про час і місце судового розгляду справи, а тому вона не змогла реалізувати своє право на захист своїх інтересів в суді.

Відповідно до ч.1 ст. 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Рішенням суду у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

Суд першої інстанції, не повідомивши відповідачку належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив її права на захист своїх інтересів в суді. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.

За такого, з урахуванням положень п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. Пунктом 8 ст. 134 КЗпП України передбачено повну матеріальну відповідальність службової особи, винної в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Згідно ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи.

Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Відповідно до п. 20 вказаної постанови право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред`явлення регресного позову.

Згідно зп.33постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни "Пропрактику розглядусудами трудовихспорів"№ 9від 11листопада 1992року при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п.8

ст.134 та нової редакції ст.237 КЗпП (з 11 квітня 1992 року)

настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових

осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі,

організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного

прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути

покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення

закону.

У відповідності до ч. 1 ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченому відшкодуванням, якщо інший розмір не встановлений.

Судом встановлено, що наказом головного лікаря КЗ ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5№ Юрчук М.М. № 180-к від 21 травня 2018 року ОСОБА_2 звільнено з посади лікаря загальної практики сімейного лікаря амбулаторії сімейного типу № 2 у зв`язку з припинення трудового договору, відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Наказом № 181-к від 21 травня 2018 року ОСОБА_2 звільнено з посади лікаря загальної практики сімейного лікаря амбулаторії сімейного типу № 2 як внутрішнього сумісника у зв`язку з припинення трудового договору, відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України.

В подальшомурішенням Центральногорайонного судум.Миколаєва від6квітня 2020року данийнаказ визнано незаконнимта скасовано, ОСОБА_2 поновлена нароботі,з КНПММР «ЦПМСД№ 5» стягнуто на користь ОСОБА_2 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 173459 грн.88 коп.

Отже,оскільки звільнення ОСОБА_2 відбулося зпорушенням Закону,то увинної вцьому особидиректора КНПММР «ЦПМСД№ 5» ОСОБА_1 виник обов`язок відшкодувати завдану таким звільненням шкоду у вигляді виплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За даними бухгалтерського обліку на виконання рішення суду КНП ММР ЦПМСД №5, ОСОБА_2 платіжним дорученням № 346 від 5 червня 2020 року виплачено 133641 грн. 14 коп. та 24 червня 2020 року за відомостями по підприємству 1724 грн. 92 коп., на загальну суму 135366 грн.06 коп.

Відповідно до ч. 4 ст. 136 КЗпП України, стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Згідно з ч. 1 ст. 17, ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути позивачами щодо стягнення матеріальної шкоди, завданої керівниками та заступниками підприємств, установ, організацій комунальної власності.

Відповідно до статуту КНП ММР «ЦПМСД № 5», затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року №40/1, засновником підприємства є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Миколаєва і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Майно комунального підприємства становлять необоротні та оборотні активи, основні засоби та грошові кошти, а також інші цінності (п. 5.2. Статуту).

Згідно з п. 12 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Водночас, відповідно до п. 1.1. Статуту КНП ММР «ЦПМСД № 5» затвердженого рішенням міської ради від 17 липня 2018 № 40/1, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, КНП ММР «ЦПМСД № 5» є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством.

Згідно з п.5.3 Статуту, джерелами формування майна та коштів Підприємства є: комунальне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти місцевого бюджету; власні надходження підприємства: кошти від здачі в оренду (зі згоди Засновника) майна, закріпленого на праві оперативного управління; кошти та інше майно, одержані від виконання робіт та надання послуг; цільові кошти; кредити банків; майно, придбане в інших юридичних або фізичних осіб; майно, що надходить безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних благодійних внесків, пожертвувань юридичних і фізичних осіб; надходження коштів на виконання програм соціально-економічного розвитку регіону, програм розвитку медичної галузі; майно, отримане з інших джерел, не заборонених чинним законодавством України; майно, придбане за кошти міського бюджету, на виконання державних або комунальних програм, затверджених міською радою; майнові та немайнові права, передані підприємству засновником; інші джерела, не заборонені законодавством.

За такого, КНП ММР «ЦПМСД № 5» не є бюджетною установою/бюджетним закладом. КНП ММР «ЦПМСД № 5» є комунальним унітарним некомерційним підприємством, що фінансується з місцевого бюджету лише частково.

Водночас, згідно з п. 9.7 Статуту, джерелом коштів на оплату праці працівників Підприємства є кошти, отримані в результаті його господарської некомерційної діяльності.

Так, кошти, сплачені працівнику ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» в результаті господарської некомерційної діяльності підприємства. Доказів про те, що на користь ОСОБА_2 були витрачені кошти місцевого бюджету, матеріали справи не містять.

З матеріалів справи вбачається, що особою, яка відшкодувала середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_2 є КНП ММР «ЦПМСД № 5» з коштів, отриманих від Національної служби здоров`я України.

За такого, шкода, завдана внаслідок незаконного звільнення працівника у сумі 135366 грн. 06 коп. повинна бути стягнута з ОСОБА_1 на користь КНП ММР «ЦПМСД № 5».

Проте, вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув належної уваги на зазначені обставини.

До того ж, відкриваючи провадження за позовною заявою у новій редакції, суд встановив, що вона подана і оформлена відповідно до вимог ст. 175-177 ЦПК України та прийняв позовну заяву прокурора до розгляду у новій редакції із зазначенням КНП ММР «ЦПМСД № 5» позивачем. В ухвалі Центрального районного суду м. Миколаєва про призначення справи до розгляду від 9 грудня 2021 року КНП ММР «ЦПМСД № 5» також зазначено позивачем. Проте, в порушення норм процесуального права в оскаржуваному судовому рішенні КНП ММР «ЦПМСД № 5» зазначено третьою особою.

Враховуючи зазначені обставини, колегія суддів вважає, що шкода, завдана незаконним звільненням повинна бути стягнута з відповідачки на користь КНП ММР «ЦПМСД № 5», відповідно до положень ст. 134, 237 КЗпП України.

Що стосується доводів відповідачки про відсутність повноважень у заступника керівника окружної прокуратури на підписання позовних заяв, то колегія суддів вважає такі доводи безпідставними з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Крім органів, зазначених у статті 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, й органи прокуратури, на які статтею 131-1 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Під представництвом інтересів держави в суді треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження, вчиняє процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.

Чинним законодавством передбачено, що прокуратура України становить єдину систему, яка здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.

Таким чином, прокурор має відповідний спеціальний статус, який дозволяє, у виключних випадках, звертатися до суду на захист інтересів держави. Право звернення прокурора до суду в інтересах держави передбачено ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України.

Згідно з ч.З ст.23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, наведені вище положення передбачають право прокурора здійснювати представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади без будь-яких застережень щодо причин, через які цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист законних інтересів держави.

Фактично діяльність прокурора по реалізації функцій представництва інтересів держави в суді у даних правовідносинах носить субсидіарний характер, оскільки захист цих інтересів не здійснює Миколаївська міська рада, до компетенції якої віднесені відповідні повноваження.

Стаття 24Закону України«Про прокуратуру»закріплює,що правоподання позовноїзаяви (заяви,подання)в порядкуцивільного,адміністративного,господарського судочинстванадається Генеральномупрокурору,його першомузаступнику тазаступникам,керівникам обласнихта окружнихпрокуратур,їх першимзаступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

У разізвернення прокурорадо судуз позовноюзаявою вінтересах держави,останній виконуєсвою конституційнуфункцію передбаченуст.131-1Конституції Українита ст.23Закону України«Про прокуратуру».Право поданнятакої заяви,як цечітко передбаченост.24вищевказаного Закону,належить у тому числі і заступникам керівників окружних прокуратур.

Отже, системний аналіз чинного законодавства України дає підстави стверджувати що заступник керівника місцевої прокуратури є самостійним суб`єктом, повноважним на підписання позовної заяви в інтересах держави.

Разом з тим, за змістом п. 1 ч. 1, ч. З ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» керівник окружної прокуратури представляє окружну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями. У разі відсутності керівника окружної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник окружної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників.

Відповідно до ч.ч. З, 4 ст. 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

Таким чином, слід розмежовувати прокуратуру в організаційних відносинах з державними органами, як юридичну особу, де оскаржуються дії її службових осіб (надання чи ненадання відповіді на звернення тощо), як роботодавця (щодо звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника), як в ході організаційно-господарської роботи (стороною договорів щодо ремонту приміщень прокуратур, поставки газу тощо), та в ході виконання її конституційних функцій, як органу держави, зокрема щодо здійснення представництва інтересів держави в суді.

У першому випадку - як юридичну особу прокуратуру представляє її керівник, в разі його відсутності перший заступник, в разі його відсутності відповідний заступник (ст. 9, ст. 13 Закону України «Про прокуратуру»). А в другому випадку як орган держави функції прокуратури здійснюються виключно прокурорами.

Оскільки даний позов заявлений з підстав, наведених у другому випадку, тобто спрямований на виконання конституційних функцій, як органу держави, останній не повинен бути підписаний виключно керівником.

Таким чином, відповідачем не розмежовано поняття самопредставництва, на захист прав, свобод та інтересів прокуратури, як самостійного позивача у статусі юридичної особи, та виконання функції представництва інтересів держави в суді.

Щодо посилань ОСОБА_1 на відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором та відсутність порушення інтересів держави, слід зазначити наступне.

Статтею 131і Конституції України на органи прокуратури покладена функція представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Право прокурора звертатися до суду в інтересах держави передбачено також статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтею 56 ЦПК України.

У відповідності до ч.4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно з частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Аналіз п. З ч. 1 ст. 131-1 Конституції України та ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У даномувипадку узв`язку з нездійсненням захистуінтересів держави, прокурор звертається до суду в інтересах Миколаївської міської ради як органу, уповноваженого державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах.

Відповідно до ч. 4 ст. 136 КЗпП України, стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Відповідно до затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року № 40/1, засновником КНП ММР «ЦПМСД № 5» є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

КНП ММР «ЦПМСД № 5» є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством, яке фінансується, у тому числі, з міського бюджету.

Майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Миколаєва і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Майно комунального підприємства становлять необоротні та оборотні активи, основні засоби та грошові кошти, а також інші цінності.

Вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно КНП ММР «ЦПМСД № 5» та її власником - Миколаївською міською радою у порушення зазначених положень законодавства з червня 2020 року (з моменту виплати ОСОБА_2 коштів за рішенням суду від 06 квітня 2020 року) не вжито заходів до стягнення з директора КНП ММР «ЦПМСД № 5» ОСОБА_1 у судовому порядку шкоди у сумі 139 635,20 грн., завданої незаконним звільненням ОСОБА_2

17 лютого 2021 року на адресу Миколаївської міської ради, як до засновника підприємства та органу, уповноваженого відповідно до вимог ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» на звернення до суду, скеровано лист про надання інформації щодо вжитих заходів з приводу стягнення коштів з директора КНП ММР «ЦПМСД № 5», матеріальної шкоди, заданої незаконним звільненням ОСОБА_2 , у порядку регресу та повідомлення причин бездіяльності, у разі невжиття заходів.

Разом з тим, Миколаївською міською радою лист прокуратури від 17 лютого 2021 року не розглянуто та скеровано його для розгляду до Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради.

Листом Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради від 26 лютого 2020 року повідомлено про відсутність наміру самостійного звернення до суду та ініційовано вжиття заходів представницького характеру прокурором.

Отже, пропри очевидність допущеного відповідачем правопорушення, Миколаївською міською радою та КНП ММР «ЦПМСД № 5», незважаючи позовну давність в один рік, самостійно не вжито вичерпних заходів, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника.

Таким чином, вказане свідчить про нездійснення захисту інтересів держави та є підставою для звернення прокурора із позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради та КНП ММР «ЦПМСД № 5» . Відповідно до ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно ст. 4 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» одним із основних принципів охорони здоров`я в Україні є визнання охорони здоров`я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави.

З огляду на викладені положення законодавства захист прав людини на охорону здоров`я є загальнодержавним пріоритетом для країни, а забезпечення здійснення процесу надання послуг з охорони здоров`я неможливо без належного фінансування закладів охорони здоров`я.

Частиною 7 ст. 14 зазначеного Закону, передбачено, що виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють управління комунальними закладами охорони здоров`я, організацію їх матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення відповідно до закону.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров`я, використовуються, зокрема, для забезпечення

медичної допомоги населенню.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетна система України це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Пунктом 3, ч. 1, ст. 89 Бюджетного кодексу України, до видатків, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, належать, окрім інших, належать видатки на:

-оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров`я, які належать відповідним територіальним громадам, для забезпечення надання медичних послуг за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення;

-місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров`я, які належать відповідним територіальним громадам, місцеві програми надання населенню медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій медичного обслуговування населення;

-місцеві програми громадського здоров`я.

Рішенням Миколаївської міської ради від 20.12.2019 № 56/57, з метою поліпшення здоров`я населення та забезпечення соціально-економічного розвитку міста, подальшого удосконалення роботи в галузі охорони здоров`я м. Миколаєва, затверджено Програму розвитку, підтримки комунальних закладів охорони здоров`я та надання медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій медичного обслуговування населення, міста Миколаєва на 2020-2022 роки, яка містить заходи щодо фінансової підтримки, розвитку, покращання матеріально-технічної бази закладів охорони здоров`я міста Миколаєва, у тому числі КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» (https://mkrada.gov.ua/documents/33279.html).

Також, згідно з даними порталу витрачання публічних коштів, КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» отримує кошти як оплату за медичні послуги населенню від Національної служби здоров`я України - центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров`я, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення.

Таким чином,кошти,отримані КНПММР «ЦПМСД№ 5» збюджетів усіхрівнів маютьзабезпечувати діяльністьлікувального закладуу виглядісплати заробітноїплати працівникамцієї установи,належного наданняпослуг населеннютериторіальної громадиз охорониздоров`я, а не витрачатися на відшкодування шкоди, завданої керівником, у зв`язку з незаконним звільненням працівників.

Звернення прокурора до суду з відповідним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності та належного забезпечення рівня фінансування закладу охорони здоров`я та надання останнім належних послуг населенню.

Будь-якого іншого способу захисту порушеного права держави чинним законодавством не встановлено.

За практикою Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Російської Федерації», від 26.06.2009 у справі «Бацаніна проти Росії») підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів держави,.

Європейський суд вважає, що обставина ініціювання порушення справи прокурором перед судом не ставить протилежну сторону у «суттєво невигідне становище» за умови дотримання прокурором «справедливого балансу» між сторонами (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Бацаніна проти Росії»).

За сталою практикою Європейського суду принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (рішення у справах «Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands» від 27.10.1993 та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996).

У той же час, саме незвернення уповноваженого органу до суду вже саме по собі ставить державу, як сторону в процесі, у невигідне становище через не реалізацію права на звернення до суду за захистом прав.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15 листопада1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного королівства» суд проголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Беззаперечним є той факт, що позов прокурора, у даному випадку, є єдиним ефективним засобом захисту порушених інтересів держави.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту З частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

Отже, достатньою підставою для звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу державної влади, місцевого самоврядування є, зокрема, факт не здійснення цим органом захисту державних інтересів незалежно від причин такої бездіяльності. Факт порушення інтересів держави та не здійснення у зв`язку з цим Миколаївською міською радою захисту законних інтересів держави підтверджуються матеріалами позовної заяви, а причина, через яку позивачем не здійснено відповідних дій, жодним чином не перешкоджає прокурору здійснювати представництво інтересів держави в особі вказаного органу згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Такий висновок узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18. Згідно з останньою сам факт незвернення до суду відповідного органу з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

За такого, доводи ОСОБА_1 про відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором та відсутність порушення інтересів держави є безпідставними.

Щодо доводів апелянта про відсутність порушень інтересів закладу охорони здоров`я та територіальної громади міста Миколаєва, у зв`язку з поширенням на звільнену ОСОБА_2 дії Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2020 року у справі №490/5021/18 визнано незаконним та скасовано наказ від 21 травня 2018 року № 180к «Про звільнення з роботи», яким лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії сімейного типу № 2 Центру первинної медико-санітарної допомоги № 5 ОСОБА_2 з 21 травня 2018 року звільнено з посади, у зв`язку з припиненням трудового договору на підставі п. З ч. 1 ст. 36 КЗпП України;

-визнано незаконним та скасовано наказ від 21.05.2028 № 181 к «Про звільнення з роботи внутрішнього сумісника», яким лікаря загальної практики - сімейного лікаря амбулаторії сімейного типу № 2 Центру первинної медико- санітарної допомоги № 5 ОСОБА_2 з 21.05.2018 звільнено з посади у зв`язку з припиненням трудового договору на підставі п. З ч. 1 ст. 36 КЗпП України;

-поновлено ОСОБА_2 на посаді лікаря загальної практики сімейного лікаря амбулаторії сімейного типу № 2 Центру первинної медико- санітарної допомоги № 5 та на посаді за внутрішнім сумісництвом;

-стягнуто з Центру первинної медико-санітарної допомоги № 5 на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 173 459,88 грн. без відрахування обов`язкових платежів.

Вказане рішення набрало законної сили та виконане.

Отже, факт незаконного звільнення ОСОБА_2 та виплата, у зв`язку з цим, середнього заробітку за час вимушеного прогулу встановлений рішенням суду та не підлягає повторному розгляду, а тому відсутні підстави вважати, що інтереси закладу охорони здоров`я не порушені.

Що стосується доводів апелянта про те, що умовами контракту не передбачена матеріальна відповідальність за видання наказів , а тому в даному випадку не можуть бути застосовані норми трудового законодавства, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки є наслідком невірного тлумачення норм матеріального права.

З урахуваннямвикладеного,колегія суддіввважає,що позов Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах Миколаївської міської ради, КНП ММР«ЦПМСД №5 слід задовольнити частково та стягнути з ОСОБА_1 на користь КНП ММР «ЦПМСД № 5» 135366 грн. 06 коп. шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягає стягненню 2270 грн. судового збору.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах Миколаївської міської ради, Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» 135366 грн. 06 коп. шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури 2270 грн. судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Н.О. Шаманська

Судді: Т.Б.Кушнірова

І.В. Лівінський

Повний текст рішення складено 7 липня 2023 року.