Рішення

від 04.07.2023 по справі 354/632/15-ц

ЯРЕМЧАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

Справа № 354/632/15-ц

Провадження по справі № 2/354/11/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2023 року м. Яремче

Яремчанський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої судді Ваврійчук Т.Л.

за участю секретаря судового засідання Старунчак Н.М.

прокурора Верешко М.В.

представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Яремче цивільну справу за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га в с. Поляниця та витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство»,-

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник прокурора Івано-Франківської області(в подальшому перейменовано на Івано-Франківську обласну прокуратуру) в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України(надалі-Держлісагентство), ДП «Ворохтянське лісове господарство» у вересні 2015 року звернувся до суду із позовом до Поляницької сільської ради(в подальшому змінено найменування на Поляницька сільська рада Надвірнянського району Івано-Франківської області), ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 року площею 0,1500 га та зобов`язання повернути вказану земельну ділянку, яка розташована у с. Поляниця Івано-Франківської області з чужого незаконного володіння у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство». В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що вивченням виданого ОСОБА_2 державного акту на право власності на земельну ділянку серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 року, який є речовим доказом у кримінальній справі №248436, встановлено, що у вказаному акті зазначено, що він виданий на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №41 від 15.11.2002 року. Однак в ході дослідження протоколу засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 15.11.2002 року встановлено, що за результатами даного засідання було прийняте рішення №40, яким вирішено питання передачі у приватну власність земельних ділянок, однак в зазначеному рішенні відсутні будь-які відомості про розгляд питання щодо безоплатної передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1500 га, а рішення №41 відсутнє. Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248436 (судовий №1-6/2011) звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28 ч.1 ст.366, ч.3 ст.28 ч.2 ст.364 КК України, ОСОБА_6 за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст.28 ч.1 ст.366 КК України. В ході розгляду даної справи встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради щодо безоплатної передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку в установленому законом порядку не приймалося та є підробленим. ОСОБА_2 із відповідною заявою до сесії сільської ради не звертався, зазначене питання на розгляд сесії сільської ради не виносилось. Судом встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002701 від 10.11.2001 року та знаходиться у кварталі 9, ділянки 49,57 Поляницького лісництва, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування та таксаційною книгою. Впродовж 2002-2003 років члени організованої групи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків землі державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом сільської ради не приймались, дозволу на таке вилучення постійний землекористувач не надавав. Таким чином, внаслідок передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 у ДП «Ворохтянське лісове господарство» незаконно вилучено земельну ділянку площею 0,1500 га. Оскільки рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №41 від 15.11.2002 року є фіктивним, воно не підлягає визнанню недійсним у суді, а спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у державну власність у особі постійного землекористувача ДП «Ворохтянське лісове господарство». В обгрунтування повноважень прокурора на представництво інтересів держави у даній справі зазначено, що незважаючи на те, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду та роз`яснено право на його пред`явлення у порядку цивільного судочинства, постійним землекористувачем не вжито жодних заходів щодо повернення спірної ділянки у державну власність, що стало підставою для звернення прокурора до суду із вказаним позовом. Перед зверненням до суду прокурором у відповідності до вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» направлено відповідне повідомлення постійному землекористувачу. Із урахуванням того, що зазначені у позові обставини встановлені постановою суду від 04.03.2015 року прокурор просить визнати поважними причини пропущення строку позовної давності з метою захисту інтересів держави та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 24.09.2015 року відкрито провадження у вказаній справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження.

23.03.2016 року Поляницька сільська рада подала заяву про застосування строків позовної давності в обґрунтування якої зазначено, що прокурору було відомо про існування порушеного права ДП «Ворохтянське лісове господарство» ще з 23.03.2004 року, з часу винесення постанови про порушення кримінальної справи щодо посадових осіб Поляницької сільської ради за результатами розгляду якої Галицьким районним судом Івано-Франківської області 20.04.2011 року ухвалено вирок, залишений без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 18.04.2012 року. Крім того, ДП «Ворохтянське лісове господарство» зверталось із цивільним позовом в межах даної кримінальної справи, який уточнявся, зокрема, 08.10.2010 року. Із урахуванням правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, викладених у справі №6-178цс15 від 01.07.2015 року, №6-68цс15 від 16.09.2015 року, №3-126гс15 від 13.05.2015 року відповідач просив відмовити у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Ухвалою суду від 08.06.2016 року відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про призначення земельно-технічної експертизи.

Відповідно до розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №101 від 07.09.2017 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 08.09.2017 року у зв`язку із закінченням повноважень попереднього складу суду вказану справу передано у провадження судді Іванова А.П.

Згідно розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №431 від 07.03.2018 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 07.03.2018 року у зв`язку із продовженням терміну відрядження судді Іванова А.П. вказану справу повторно передано у його провадження.

Відповідно до розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №138 від 02.04.2019 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 02.04.2019 року у зв`язку із закінченням повноважень попереднього складу суду(закінчення терміну відрядження судді Іванова А.П.) вказану справу передано у провадження судді Польської М.В., якою 20.06.2019 року постановлено ухвалу про прийняття справи до свого провадження та призначено підготовче судове засідання.

Згідно розпорядження керівника апарату Яремчанського міського суду Івано-Франківської області №58 від 31.07.2020 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 31.07.2020 року у зв`язку із закінченням повноважень попереднього складу суду(закінчення терміну відрядження судді Польської М.В.) вказану справу передано у провадження судді Ваврійчук Т.Л.

Відповідно до ухвали від 21.08.2020 року вказану справу прийнято до провадження суддею Ваврійчук Т.Л. та призначено підготовче судове засідання.

09.10.2020 року Поляницька сільська рада подала відзив на позов в якому вказала, що відповідно до п.12 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель приватної власності здійснювали відповідні сільські, селищні ради. Землі державної та комунальної власності були розмежовані тільки з 01.01.2013 року. Відповідно до ст.122, 149 ЗК України, ст. 33 ЛК України Поляницька сільська рада як власник земель в межах населеного пункту була наділена відповідними повноваженнями щодо розпорядження ними. Державний акт на право постійного користування землею виданий ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі рішення Поляницької сільської ради. Рішенням Івано-Франківської обласної ради №57-3/2002 від 27.08.2002 року площу с. Поляниця збільшено до 1730 га, в тому числі 1077,82 га земель, які перебувають у постійному користуванні Ворохтянського лісогосподарського підприємства. Рішенням Івано-Франківської обласної ради №493-18/2008 від 17.01.2008 року площа с. Поляниця збільшилась до 2380 га за рахунок земель ДП «Ворохтянське лісове господарство». Оскільки у постійному користуванні лісгоспу перебували землі комунальної власності Поляницької сільської ради остання вправі була вилучати їх у користувача та розпоряджатись ними. Постанова Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року, відповідно до якої колишнього голову Поляницької сільської ради звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.28 ч.1 ст.366, ч.3 ст.28 ч.2 ст.364 КК України не має преюдиційного значення при розгляді даної справи. Крім того рішення виконавчого комітету сільської ради, якими вилучались земельні ділянки з постійного користування ДП «Ворохтянське лісове господарство» та передавались у приватну власність не скасовані судом та є чинними, а вказане підприємство надало згоду на їх вилучення. Прокурором не надано належних доказів того, що спірна ділянка є однією із тих, що фігурують у кримінальній справі та знаходиться на землях, що перебувають у постійному користуванні лісгоспу. Державний акт на право власності на землю видано ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому №41 від 15.11.2002 року, яке не визнавалось недійсним та є чинним, а твердження про його підробку є припущенням прокурора з посиланням виключно на сам факт існування постанови суду у кримінальній справі, де зазначене рішення взагалі не згадується. Отже ОСОБА_2 набув право власності на спірну ділянку за рахунок земель сільської ради та на законних підставах. Також зазначено, що порушення прав ДП «Ворохтянське лісове господарство» відбулось у 2003 році, однак позовна заява подана до суду у вересні 2015 року, з того часу відбулось збільшення меж населеного пункту, а також була здійснена забудова значної частини села, в тому числі в районі спірної ділянки. При цьому в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач не міг дізнатись про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. Отже, позовна вимога про зобов`язання ОСОБА_2 повернути земельну ділянку кадастровий номер у якої відсутній з чужого незаконного володіння у державну власність в особі постійного землекористувача на підставі ч.3 ст.388 ЦК України є безпідставною. Прокурором не надано жодного доказу, що спірна ділянка є однією із тих, що фігурують у наведеній кримінальній справі та знаходиться на землях, що перебувають у постійному користуванні держлісгоспу. При цьому слід врахувати, що після кожного збільшення меж села Поляниця у ДП «Ворохтянське лісове господарство» відбувалось вилучення земель, які в подальшому були надані громадянам у приватну власність, однак державний акт на право постійного користування землею, виданий держлісгоспу, не був переоформлений, межі земельних ділянок в натурі(на місцевості) не встановлювались, а самі ділянки не були внесені до ДЗК, відтак вказаний державний акт не може бути належним доказом у справі. Окрім цього відповідач послався на те, що відповідно до ст.23 Закону України «Про прокуратуру» не допускається здійснення прокурором представництва у суді інтересів держави в особі державних компаній, а тому в даному випадку ДП «Ворохтянське лісове господарство» є неналежним позивачем і з цих підстав у позові слід відмовити. Окрім цього відповідач вказав на те, що спірна земельна ділянка ніколи не перебувала у власності чи користуванні Держлісагентства, а тому його право не могло бути порушене та не підлягає захисту у межах даного позову, а прокурором не доведено наявності у нього підстав для звернення до суду за захистом прав та інтересів даного суб`єкта. Також сільська рада звертає увагу на те, що, вказаний позов поданий до суду у серпні 2015 року, проте на зазначені позови поширюється загальна позовна давність тривалістю три роки. У відповідності до положень ст.46 ЦПК України норми щодо початку перебігу строку позовної давності встановлені для осіб, чиї права порушені поширюються і на звернення прокурора до суду на захист цієї особи. Посилаючись на презумпцію невинуватості прокурор зазначив, що до прийняття постанови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року прокуратура не могла стверджувати про наявність факту підроблення рішень виконкому Поляницької сільської ради, що унеможливлювало належне звернення до суду. Проте на обізнаність особи про порушене цивільне право не впливає подальше притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Прокурор дізнався про порушення прав лісгоспу з моменту винесення 23.03.2004 року постанови про порушення кримінальної справи №248436. У постанові про порушення кримінальної справи відносно сільського голови ОСОБА_3 від 21.09.2004 року, у затвердженому 18.05.2005 року прокурором Івано-Франківської області обвинувальному акті зазначено про підробку рішень сільської ради про вилучення земель у лісгоспу та передачу їх у приватну власність, а також 07.02.2005 року прокурором були внесені протести на вказані в обвинувальному акті рішення сільської ради, а в березні 2005 року прокурор звертався до господарського суду із позовом в інтересах держави в особі Державного комітету лісового господарства та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання цих рішень недійсними. В свою чергу лісгосп 25.03.2005 року подав цивільний позов у кримінальній справі та був визнаний цивільним позивачем, отже про порушення прав як прокурору так і лісовому господарству було відомо з березня 2004 року, а тому прокурором пропущено строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові і в аналогічній справі №354/619/15-ц за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах Держлісагентства та лісгоспу до Поляницької сільської ради та ОСОБА_7 постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 19.02.2019 року відмовлено у задоволенні позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

02.11.2020 року заступником керівника Івано-Франківської обласної прокуратури у даній справі подано заяву в порядку ст.49 ЦПК України про зміну предмету позову, відповідно до якої прокурор просив поновити строки позовної давності, визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 площею 0,1500 га, виданий ОСОБА_2 та витребувати у нього вказану земельну ділянку, яка розташована в с. Поляниця Яремчанської міської ради з чужого незаконного володіння у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

У відповіді на відзив, яка надійшла до суду 19.01.2021 року прокурор вказав, що доводи сільської ради про пропуск строку позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки підставою звернення до суду із вказаним позовом стала не сама наявність чи незаконність рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради про передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, а встановлений постановою Галицького районного суду від 04.03.2015 року факт підробки рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради на підставі яких фізичні особи, в тому числі відповідач на протязі 2002-2003 років отримали у приватну власність земельні ділянки, які перебували у постійному користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу і рішення про вилучення яких в установленому законом порядку не приймались. Факт порушення 23.03.2004 року кримінальної справи свідчить лише про те, що на той момент були достатні приводи та підстави для початку досудового розслідування по факту зловживання посадовим становищем службовцями сільської ради, вина яких підлягала подальшому доказуванню у встановленому законом порядку. Зважаючи на те, що вимоги прокурора вмотивовані не просто неправомірними діями відповідних посадових осіб, а саме їх кримінально-караними діяннями у прокурора могли з`явитися підстави для звернення із вказаним позовом лише після підтвердження вини обвинувачених і факту вчинення ними злочину. Враховуючи наведене та презумпцію невинуватості прокуратура області до прийняття постанови Галицького районного суду від 04.03.2015 року не могла стверджувати про наявність факту підробки рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради. Закриття кримінальної справи у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності є нереабілітуючою обставиною. При наявності відповідного вироку чи ухвали про закриття справи за нереабілітуючими обставинами преюдиційними є встановлені обставини заволодіння спірними земельними ділянками шляхом вчинення злочину, а отже їх- вибуття з володіння власника-держави відбулося поза її волею. Таким чином факт незаконного отримання відповідачем спірної ділянки є таким, що встановлений судовим рішенням у кримінальній справі і додаткового доведення не потребує. Відповідно до вимог ст.ст.330,387,658 ЦК України право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним майна, а порушене право підлягає захисту шляхом пред`явлення індикаційного позову. При цьому витребування майна в особи, яка не є його законним власником є триваючим порушенням права до моменту припинення в законному порядку правового титулу дійсного власника-позивача за віндикаційним позовом, а останній протягом всього часу, з моменту вибуття майна з його володіння до втрати правого титулу залишається законним власником майна та має право у будь-який час вимагати відновлення свого права, а отже наслідки спливу позовної давності до вимоги про витребування майна не застосовуються, що підтверджується правовими висновками Верховного Суду у постанові від 05.10.2016 року у справі №3-604гс16, від 17.04.2018 року у справі №916/712/15-ц, від 11.04.2018 року у справі №904/9655/16. При зверненні до суду із вказаним позовом прокурором переслідувалась мета задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про передачу земельної ділянки. Із урахуванням сталої практики ЄСПЛ щодо застосування положень ст.1 Першого протоколу, в тому числі висновків, викладених у рішеннях «Трегубенко проти України», «Депаль проти Франції», «Хамер проти Бельгії» протиправне вилучення спірної земельної ділянки порушує інтереси держави, а втручання у право власності особи в даному випадку переслідує суспільний інтерес та є пропорційним, спрямованим на захист громадських інтересів в сфері екології та охорони навколишнього природного середовища. Також зазначено, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало законодавчого визначення комунальної власності, спірна земельна ділянка перебувала у державній власності та відповідно до ст.4 ЗК України 1990 року не підлягала передачі у приватну власність. Статтею 7 ЗК України 1990 року передбачено, що у постійне користування із земель державної власності надаються земельні ділянки для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам. 10.11.2001 року Ворохтянському держлісгоспу був виданий державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002721, таким чином лісгоспу була передана у постійне користування земельна ділянка із земель державної форми власності. У рішеннях Івано-Франківської обласної ради №57-3/2002 від 27.08.2002 року та №493-18/2008 від 17.01.2008 року, на які посилається відповідач, як на підставу збільшення площі с. Поляниця не зазначено про вилучення чи передачу земель, які перебувають у користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство», а зміна площі села жодним чином не вплинула на право постійного користування землею даного підприємства. Статтею 83 ЗК України 2001 року визначено порядок набуття права комунальної власності на землю, а ст.173 ЗК України в редакції чинній на 2002 та 2008 рік визначено, що включення земельних ділянок у межі села не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками. Ні після набрання чинності Законом України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 05.02.2004 року №1457-IV, ні після зміни меж с. Поляниця розмежування земель державної та комунальної власності проведено не було. Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної і комунальної власності» №5245-VI від 06.09.2012 року, який набрав чинності 01.01.2013 року земельні ділянки, розташовані у межах населених пунктів, які перебувають у постійному користуванні державних підприємств, залишаються у державній власності. Таким чином, право постійного користування земельними ділянками ДП «Ворохтянське лісове господарство» у зв`язку із включенням частини земельних ділянок у межі населеного пункту с. Поляниця не втратило і державна форма власності на ці ділянки на комунальну не змінювалась. В свою чергу відповідно до ч.2 ст.84 ЗК України право державної власності на землю набувається та реалізується державою через органи виконавчої влади одним з яких являється Держлісагентство, до сфери управління якого входить ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Ухвалою суду від 19.01.2021 року підготовче провадження у даній справі закрито та призначено її до судового розгляду по суті.

08.02.2022 року Поляницька сільська рада подала клопотання про залишення без розгляду позову прокурора у даній справі відповідно до п.2 ч.1 ст.257 ЦПК України.

Ухвалою суду від 28.06.2022 року позов прокурора у вказаній справі в частині позовних вимог в інтересах держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду.

У судовому засіданні прокурор заявлений позов підтримав та просив його задовольнити у повному обсязі із наведених мотивів. Вказав, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248435 встановлено, що посадовими особами Поляницької сільської ради та Яремчанського міського управління земельних ресурсів протягом 2002-2003 років було підроблено три блоки документів- листи на адресу ДП «Ворохтянське лісове господарство» щодо погодження вилучення земельних ділянок лісового фонду, а в подальшому рішення про вилучення земель державного лісового фонду та їх передачу у приватну власність 105 громадянам, в тому числі і відповідачу ОСОБА_2 . Вказаною постановою суду встановлено як факт належності переданої ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,1500 га до земель державної форми власності так і той факт, що прізвище відповідача зазначене у переліку осіб, яким надані земельні ділянки та видано державні акти на право власності на землю згідно підроблених рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року із зазначенням розміру отриманої ним земельної ділянки. Із протоколу засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради за 15.11.2002 року вбачається, що прийняте на вказаному засіданні рішення №41 стосувалось питання переоформлення торгової точки, а у додатках до рішення №40, яким вирішено питання надання у приватну власність земельних ділянок громадянам прізвище відповідача не зазначено. Долученим до матеріалів справи листом ДП «Карпатигеодезкартографія» від 01.10.2004 року підтверджується, що вказане підприємство виготовляло технічну документацію ДП «Ворохтянське лісове господарство», а також фізичним особам, яким були надані у власність земельні ділянки на підставі підроблених рішень Поляницької сільської ради та за результатами опрацювання вказаної документації встановлено, що надана ОСОБА_2 земельна ділянка знаходиться у кварталі 9, ділянки, 49,57 Поляницького лісництва ДП «Ворохтянське лісове господарство». При цьому постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року встановлено факт належності зазначеної ділянки до земель державної форми власності та її незаконного вилучення у постійного землекористувача, оскільки на час виникнення спірних правовідносин не існувало такої форми власності як комунальна. Відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної і комунальної власності у комунальну власність перейшли земельні ділянки, що знаходились у межах населеного пункту, проте межі населеного пункту с. Поляниця досі не визначені, жодних доказів щодо переведення спірної ділянки із земель державної форми власності у землі комунальної власності відповідачами суду не надано, рішення Івано-Франківської обласної ради №57-3/2002 від 27.08.2002 року, на яке посилається у відзиві сільська рада, не містить будь-якої конкретизації та не дає підстав стверджувати за рахунок яких саме земельних ділянок збільшувалась площа села, а отже немає жодних доказів щодо вилучення цим рішенням у ДП «Ворохтянське лісове господарство» спірної земельної ділянки. При цьому слід врахувати, що відповідно до зазначеного Закону у державній формі власності залишались землі лісового фонду, які знаходились за межами населених пунктів. Порушена щодо посадових осіб Поляницької сільської ради кримінальна права закрита у зв`язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності за закінченням строків давності, що відноситься до нереабілітуючих підстав. Галицьким районним судом Івано-Франківської області у постанові від 04.03.2015 року встановлена вина посадових осіб сільської ради у службовому підробленні, а тому з огляду на те, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі фіктивного рішення, наявні усі необхідні правові підстави для задоволення позову, визнання недійсним виданого відповідачу державного акту та витребування спірної земельної ділянки в порядку ст. 388 ЦК України у державну власність в особі Держлісагенства, як центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства та у сфері управління якого перебуває ДП «Ворохтянське лісове господарство». Окрім цього прокурор зазначив, що строк позовної давності у даній справі не підлягає поновленню, оскільки не є пропущеним. Так, остаточно факти порушення інтересів держави щодо передачі земельних ділянок лісового фонду з порушенням вимог законодавства, в тому числі відповідачу встановлені у постанові Галицького районного суду Івано-Франківської області 04.03.2015 року. Позовні вимоги прокурора вмотивовані не просто неправомірними діями відповідних посадових осіб, а їх кримінально-караними діяннями і лише встановлення вини обвинувачених в судовому рішенні є підставою для звернення прокурора із вказаним позовом. А тому, строк позовної давності в рамках даного провадження слід рахувати саме з дати ухвалення постанови Галицького районного суду Івано-Франківської області, тобто, з 04.03.2015 року, а не з часу порушення кримінальної справи чи постановлення судом обвинувального вироку у зазначеній кримінальній справі від 12.04.2011 року, який був оскаржений прокуратурою. ДП «Ворохтянське лісове господарство» у рамках вказаної кримінальної справи був поданий цивільний позов, однак його предметом було відшкодування вартості незаконно відчужених земельних ділянок, а не їх повернення у державну власність. Оскільки після залишення даного цивільного позову без розгляду постійний землекористувач не вживав заходів щодо захисту інтересів держави, були наявні всі правові підстави для звернення прокуратури до суду із вказаним позовом.

Представник позивача Держлісагентства у судове засідання не з`явився, проте у матеріалах справи наявне клопотання про розгляд справи у відсутності представника позивача, заявлені позовні вимоги підтримують та просять задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області у судовому засіданні позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити у зв`зку із пропуском строку позовної давності. Зазначив, що Поляницька сільська рада як власник земель в межах населеного пункту вправі була розпоряджатися ними. Постанова Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 не може мати преюдиційного значення стосовно всіх обставин в даній справі, оскільки у тексті вказаної постанови жодного разу не вказується рішення №41 від 15.11.2002 року на підставі якого ОСОБА_2 набув у власність спірну земельну ділянку. Надати докази того, що ОСОБА_2 надавались земельні ділянки на підставі інших рішень сільська рада не має можливості, оскільки уся документація була вилучена під час розслідування кримінальної справи №248435. Окрім цього вважає, що строк позовної давності у даній справі слід обчислювати з 24.03.2003 року, тобто з моменту порушення кримінальної справи №248435, оскільки з того часу прокурору та ДП «Ворохтянське лісове господарство» було відомо про порушення інтересів держави та незаконне вилучення у Ворохтянського держлісгоспу 40,69 га земель, і на факт їх обізнаності про наявність порушеного права позивача не впливає подальше притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, а на вказані позови поширюється загальна позовна давність. Зазначаючи у позовній заяві та заяві про зміну предмету позову про необхідність поновлення пропущеного строку позовної давності, прокурор тим самим визнає факт її пропуску, однак не наводить доказів на підтвердження поважності причин його пропуску протягом такого тривалого періоду часу.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, не повідомивши причин неявки, хоча про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Відзиву на позов не подавав.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі докази кожен зокрема та в їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 10.11.2001 року Поляницькою сільською радою у відповідності до рішення №3 від 11.01.2002 року видано Ворохтянському державному лісогосподарському підприємству державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002701 на земельну ділянку площею 4358,5 га для ведення лісового господарства. Вказаний державний акт зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №00001.

Відповідно до Статуту ДП «Ворохтянське лісове господарство» у редакції станом на 13.07.2011 року, ДП «Ворохтянське лісове господарство» створене на підставі наказу Міністерства лісового господарства України №57 від 26.05.1995 року, засноване на державній власності та належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України, який відповідно до Указу Президента України №1085/2010 від 09.12.2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» реорганізовано у Державне агентство лісових ресурсів України.

29.12.2002 року ОСОБА_2 , жителю м. Івано-Франківськ, був виданий державний акт на право власності на землю серії ІV-ІФ №028126 на земельну ділянку площею 0,1500 га, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на території Поляницької сільської ради. В вказаному державному акті зазначено, що він виданий на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №41 від 15.11.2002 року та зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за №000058. Кадастровий номер земельній ділянці присвоєний не був.

Дослідженням протоколу №13 засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 15.11.2002 року встановлено, що на вказаному засіданні розглядались наступні питання: 1) Про стан боротьби із злочинністю на території села за 2001-2002 рік(рішення №39); 2) Про вилучення, надання та передачу земельних ділянок у приватну власність(рішення №40); 3) Про переоформлення торгової точки(рішення №41); 4) Про відкриття торгової точки у власному житловому будинку(рішення №42); 5) Про призначення головою господарства(рішення №43); 6) Про розпорядження, видані в період між засіданням виконкому; 7) Про наступне засідання виконкому.

Як вбачається із рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №40 від 15.11.2002 року «Про вилучення, надання, передачу земельних ділянок у приватну власність та надання дозволу на виготовлення проекту відводу» на підставі рішення сільської ради від 16.04.2002 року «Про делегування сільвиконкому повноважень в галузі регулювання земельних відносин» та розглянувши заяви громадян про вилучення, надання та передачу земельних ділянок у приватну власність, виконком відповідно до п.п.1-3, 6, 7 вказаного рішення вирішив вилучити земельні ділянки у громадян згідно ст.ст.140,141 ЗК України(додаток №1); надати громадянам земельні ділянки згідно ст.ст.40, 119, 120 ЗК України(додаток №2); передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки громадянам згідно ст.118 ЗК України(додаток №3); вилучити земельні ділянки площею 2,6 га в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ згідно ст. 149 ЗК України та віднести їх до земель запасу Поляницької сільської ради.

Дослідженням додатків №1,2,3 до рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №40 від 15.11.2002 року встановлено, що зазначеним рішенням питання передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1500 га у с. Поляниця не вирішувалось.

У лютому 2004 року начальником напрямку спецпідрозділу УСБУ в Івано-Франківській області була порушена кримінальна справа за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Поляницької сільської ради, Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру та Яремчанського міського управління земельними ресурсами за ознаками злочину, передбаченого ст.364 КК України за фактом незаконного вилучення та безоплатної передачі у приватну власність 13,1428 га земель рекреаційного призначення у с. Поляниця.

15.03.2004 року слідчим з ОВС СВ прокуратури Івано-Франківської області розпочато досудове розслідування у кримінальній справі №248436 за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Поляницької сільської ради, Карпатського державного підприємства геодезії, картографії, кадастру, Яремчанського управління земельних ресурсів при передачі на протязі 2002-2003 років у приватну власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків АДРЕСА_1 громадянам загальною площею 13,1 на землях рекреаційного призначення, за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.364 КК України.

23.03.2004 року слідчим з ОВС прокуратури Івано-Франківської області порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.364 КК України за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, які протягом 2002-2003 років без розгляду та вирішення на сесіях Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, незаконно вилучили із власності Ворохтянського держлісгоспу 40.69 га земель лісового фонду в межах с. Поляниця, без згоди державних органів лісового господарства, незаконного змінили їх цільове призначення, перевівши із земельних угідь лісового фонду у землі житлової та громадської забудови та безоплатно надали їх у приватну власність 160 громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам.

Вказану кримінальну справу об`єднано в одне провадження із кримінальною справою №248436.

21.09.2004 року начальником відділу нагляду за додержанням законів при проведенні слідства органами прокуратури Івано-Франківської області порушено відносно ОСОБА_3 кримінальну справу №248436 за ознаками злочинів, передбачених ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 КК України за фактом незаконного безоплатного вилучення у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ 40,69 га земельних угідь лісового фонду вартістю 3714997 грн. без відшкодування держлісгоспу втрат щодо вартості лісових та деревно-чагарникових насаджень в сумі 1432753,24 грн., незаконної зміни їх цільового призначення, переведення в землі житлової та громадської забудови та надання під будівництво індивідуальних житлових будинків окремим громадянам, що спричинило державним інтересам тяжкі наслідки, а також за фактом складення та видачі завідомо неправдивих рішень виконкому Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року. які він завірив печаткою Поляницької сільської ради про ніби-то колегіальне вирішення членами виконкому даних питань.

Постановою слідчого з ОВС прокуратури Івано-Франківської області від 25.03.2005 року ДП «Ворохтянське лісове господарство» було визнане цивільним позивачем у кримінальній справі №248436 про обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.365, ч.4 ст.190, ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 КК України. Згідно поданої позовної заяви розмір завданих збитків визначено у сумі 6944718,90 грн.

18.05.2005 року прокурором Івано-Франківської області був затверджений обвинувальний висновок у кримінальній справі №248436 про обвинувачення сільського голови с. Поляниця ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.365, ч.4 ст.190, ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 КК України, інженера-землевпорядника Поляницької сільської ради ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.365, ч.2 ст.366 КК України, начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_5 у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 КК України, головного бухгалтера ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених ч.4 ст.190, ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 КК України, начальника відділення Державного казначейства в м. Яремча Мотрук М.С. у вчиненні злочинів, передбачених ч.4 ст.190, ч.2 ст.364 КК України, який скеровано на розгляд до Галицького районного суду Івано-Франківської області.

Дана кримінальна справа розглядалась судами неодноразово, 20.04.2011 року Галицьким районним судом Івано-Франківської області був ухвалений обвинувальний вирок, який був залишений без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18.04.2012 року та набрав законної сили, однак в подальшому дані судові рішення були скасовані судом касаційної інстанції (справа №1-6/11).

В ході розгляду вказаної кримінальної справи ДП «Ворохтянське лісове господарство» 11.08.2009 року, 19.10.2009 року, 08.10.2010 року зверталось до Галицького районного суду Івано-Франківської області із клопотаннями про уточнення заявлених позовних вимог, остаточний розмір яких визначено у сумі 971258,61 грн.

Окрім цього, з досліджених матеріалів справи встановлено, що 07.02.2005 року прокуратурою Івано-Франківської області були внесені протести на рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002 року, №32 від 12.09.2002 року, №36 від 10.10.2002 року, №40 від 15.11.2002 року, №6 від 13.02.2003 року, №27 від 10.07.2003 року в частині пунктів щодо вилучення в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянок та віднесення їх до земель запасу сільської ради із зміною їх цільового призначення із земель лісового фонду на землі житлової та громадської забудови.

01.03.2005 року прокуратура Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного комітету лісового господарства України, який в подальшому був реорганізований у Державне агентство лісових ресурсів України та ДП «Ворохтянське лісове господарство» зверталась до господарського суду Івано-Франківської області із позовом про визнання недійсними п.п.5,6,7 рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №32 від 12.09.2002 року, який ухвалою суду від 10.05.2005 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2005 року залишено без розгляду(справа №А-5/79).

Окрім цього, ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 10.05.2005 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.06.2005 року залишено без розгляду позов першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного комітету лісового господарства України та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10.07.2003 року(справа №А-5/78).

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року (справа №1-6/11, провадження №1/341/6/15) у відповідності до ст.49 КК України звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364, ч.3 ст.28, ч.1 ст.366 КК України, ОСОБА_4 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364 КК України, ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28, ч.1 ст.366, ч.3 ст.28, ч.2 ст.364 КК України, ОСОБА_6 за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст.28 ч.1 ст.366 КК України. Цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду. Вказана постанова суду не оскаржувалась та набрала законної сили 11.03.2015 року.

Як вбачається із вказаної постанови суду, з метою протиправного вилучення з державної власності земель державного лісового фонду Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ та їх незаконної передачі у приватну власність фізичним особам шляхом зловживання владою та службовим становищем і службового підроблення офіційних документів, сільський голова с. Поляниця ОСОБА_3 у листопаді 2001 року створив та очолив організовану групу, до якої завербував спеціаліста 1 категорії Яремчанського міського відділу земельних ресурсів, інженера-землевпорядника Поляницької сільської ради ОСОБА_4 а також начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_5 . Так, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зловживаючи владою та службовим становищем, з корисливих мотивів, в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с.Поляниця Яремчанської міськради, склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи листи виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду № 25 від 26.11.2001, № 28 від 27.05.2002, № 28 від 27.08.2002, № 132 від 19.09.2002, № 171 від 07.10. без зазначення року, № 25 від 15.03.2003, № 24 від 26.05.2003, № 32 від 26.06.2003, які ОСОБА_3 підписав та завірив печаткою Поляницької сільської ради та направив на адресу керівників Ворохтянського ДЛГ.

В подальшому, всупереч вимог ст.ст.20, 118, 123, 149, 151, 156, 207 Земельного кодексу України, пункту 12 Перехідних Положень Земельного кодексу України, ст.42 Лісового кодексу України, генерального плану забудови с.Поляниця, затвердженого рішенням сесії сільської ради від 30.01.2001, «Правилам забудови населених пунктів області» від 12.11.2002, ст.ст. 3, 19 Закону України «Про планування та забудову територій» ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за погодженням з ОСОБА_5 , склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи - рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 4 від 14.02.2002, № 32 від 12.09.2002, № 36 від 10.10.2002, № 40 від 15.11.2002, № 6 від 13.02.2003, № 27 від 10.07.2003 «Про вилучення земельних ділянок» Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови, які ОСОБА_3 підписав та завірив печаткою Поляницької сільської ради, після чого ознайомив з ними начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_5 .

Надалі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , за погодженням з ОСОБА_5 , склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи додатки до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 4 від 14.02.2002, № 32 від 12.09.2002, № 36 від 10.10.2002, № 40 від 15.11.2002, № 6 від 13.02.2003, № 27 від 10.07.2003 «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам, в тому числі ОСОБА_2 -0,1500 га, які ОСОБА_3 підписав та завірив печаткою Поляницької сільської ради, після чого ознайомив з ними начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_5 . На підставі зазначених документів землепроектними організаціями було виготовлено технічну документацію на земельні ділянки державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Яремчанського ДЛГ та передано її для погодження начальнику відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради Реміцькій О.М., яка при наявних порушеннях в матеріалах технічної документації, які не відповідали вимогам п.1.16. Інструкції «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі», затвердженої наказом Держкомзему України № 43 від 04.05.1999, в порушення ст. 26 п. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 12, 118 п. 2б, ст. 198 Земельного кодексу України, при відсутності технічного завдання на виконання робіт, журналів польових вимірювань, висновків та погоджень відділу архітектури та відділу земельних ресурсів про наявні обмеження на використання земельної ділянки, погоджень сусідніх землекористувачів, а в окремих випадках - без виготовлення проекту відведення земельних ділянок, при наявних обмеженнях відділу архітектури стосовно їх використання, незаконно погодила матеріали технічної документації.

Окрім цього, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склали, підписали, завірили печатками Поляницької сільської ради та Яремчанського міського відділу земельних ресурсів та незаконно видали державні акти про право власності на земельні ділянки, в результаті чого незаконно вилучено з державної власності 40,69 га земель державного лісового фонду вартістю 3714997,00 грн. Також, упродовж 2002-2003 років ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймались у результаті чого незаконно вилучено з державної власності 5,452 га земель державного лісового фонду. Усього внаслідок злочинних дій ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 упродовж 2001-2004 років незаконно вилучено з державної власності всього 46,142 га земель державного лісового фонду, чим заподіяно збитків охоронюваним законом державним інтересам на загальну суму 6944718,89 грн. та спричинено тяжкі наслідки.

У відповідності до ч.6 ст.82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно до висновку проведеної у кримінальній справі №248436 комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року, встановлено, що сільський голова с. Поляниця ОСОБА_3 звертався із листами протягом 2001-2003 років у Ворохтянський держлісгосп про одержання згоди на вилучення земельних ділянок лісового фонду площею 27,87 га. Ворохтянський держлісгосп своїми листами не заперечував проти вилучення земельних ділянок і надавав попереднє погодження на передачу земельних ділянок лісового фонду в землі запасу с. Поляниця. Проте виконком сільської ради с. Поляниця прийняв рішення про вилучення в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянок лісового фонду загальною площею 40,69 га без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду, зокрема рішення №4 від 14.02.2002 року, яким вилучено земельні ділянки площею 4,89 га(кв.24 діл.18(1.12га), кв.24 діл.30,34(1,2 га), кв.24 діл. 13(0,7 га), кв.23 діл. 27(1,2 га), кв.31 діл. 22(0,22 га), кв.32 діл. 3,9(0,45га); рішення №32 від 12.09.2002 року, яким вилучено ділянки площею 0,60 га(кв.24 виділ 21);рішення №36 від 10.10.2002 року, яким вилучено ділянки загальною площею 14,10 га(кв.8 діл.35(1,2 га), кв.8 діл. 36(0,6га), кв.7 діл. 42(1,5га), кв.6 діл.11(8,5га), кв.24 діл. 11(0.3га), кв.32 діл.1(2,0га); рішення №6 від 13.02.20903 року, яким вилучено ділянки загальною площею 11,8 га(кв.8 діл.35(1,2га), кв.8 діл.36(0,6га), кв.7 діл.42 (1,5га), кв.6 діл.11(8,5га); рішення №40 від 15.11.2002 року, яким вилучено ділянки площею 2,6 га; рішення №27 від 10.07.2003 року, яким вилучено в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельні ділянки площею 6,7 га(кв.24 діл.11(0,3га), кв.22 діл.22,23(0,5га), кв.6 діл.17(0,5га), кв.3 діл.30(1.5га), кв.9 виділ 56(2,4га), виділ 57(1,0га), виділ 58(0,5га), віднесено до земель запасу сільської ради, змінено цільове призначення з переведенням з лісового фонду на землі житлової та громадської забудови.

При цьому відсутні відповідні рішення виконкому чи сесії сільської ради про вилучення окремих земельних ділянок лісового фонду, які фактично роздані громадянам у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків, а саме:кв.8, діл.29,31 площею 0,8358 га, кв.7 діл.43,44 площею 0,6375 га, кв.6 діл.12 площею 1,1 га, кв.9 діл.58,59 площею 0,75 га, кв.22 діл.9 площею 0,478 га, кв.24 діл.9 площею 0,335 га, кв.8 діл.28 площею 0,7157 га, кв.24 діл.4 площею 0,3 га та кв.32 діл. 2 площею 0,3 га. Загальна площа вказаних земель становить 5,452 га. Під час зміни цільового призначення земель Ворохтянського держлісгоспу та наданні їх громадянам під будівництво індивідуальних житлових будинків порушено вимоги ст.ст.12,20,118,123,149,151 ЗК України, п.34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.42 ЛК України; наявна технічна документація не відповідає вимогам Інструкції про порядок складання, видачу, реєстрацію і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку, затвердженої Держкомземом України №43 від 04.05.1999 року; відсутня державна землевпорядна експертиза проектної документації; всі рішення виконкому про безоплатне надання земельних ділянок у власність громадянам під будівництво індивідуальних житлових будинків на вилучених землях Ворохтянського держлісгоспу не відповідають генеральному плану забудови с. Поляниця, затвердженому рішенням сесії сільської ради від 30.01.2001 року, «Правилам забудови населених пунктів області» від 12.11.2002 року, ст.ст.31 Закону України «Про планування та забудову територій», ст.21 Закону України «Про основи містобудування». Виготовлена землевпорядними організаціями технічна документація на вилучені земельні ділянки не відповідає вимогам Інструкції про порядок складання, видачу, реєстрацію і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку, а саме: рішення про передачу земельних ділянок у власність громадянам приймались виконавчим комітетом, а не сесією сільської ради(п.34ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.1 ЗК України); відсутнє технічне завдання на виконання робіт, журнали польових вимірювань та висновки та погодження земельного відділу та відділу архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки (п.1.6 Інструкції по видачі державних актів); відсутнє погодження сусідніх землекористувачів(п.2а ст.198 ЗК України); земельні ділянки надані громадянам у власність із земель запасу сільської ради без виготовлення проекту відведення земельних ділянок(ст.118 ЗК України). На вилучених у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ землях лісового фонду незаконної рубки лісу не встановлено.

Із листа Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру за вих. №464 від 01.10.2004 року вбачається, що працівниками ДП «Карпатигеодезкартографія» виготовлялась технічна документацію громадянам, яким були надані земельні ділянки на території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу. Під №43 у додатку №1 «Список громадян, яким виготовлені державні акти на право власності на землю в с.Поляниця з розбивкою на квартали та ділянки» до вказаного листа зазначено прізвище ОСОБА_2 , якому надана ділянка площею 0,1500 га, у АДРЕСА_2 . Підприємством також зазначено, що розбивка на квартали та ділянки була здійснена спільно з Ворохтянським держлісгоспом.

27.08.2015 року прокуратура Івано-Франківської області в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» направила на адресу ДП «Ворохтянське лісове господарство» повідомлення за вих. №05/1-542вих-15 в якому вказала про те, що з моменту винесення постанови Галицького районного суду від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248436, якою встановлено що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради щодо безоплатної передачі ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 0,1500 га не приймалося, а було підроблене, а вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» та знаходиться у кварталі 9 виділ 49,57 Поляницького лісництва, лісгоспом не вжито жодних заходів щодо повернення вказаної земельної ділянки у державну власність. Із урахуванням наведеного прокурор, зважаючи на відсутність належного реагування з боку уповноважених державних органів, повідомив про наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави, в особі Держлісагентства та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним державного акту та повернення земельної ділянки.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, прокурор, звертаючись із позовом, вказав, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної форми власності, перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство», її вилучення, зміна цільового призначення та передача у приватну власність проведені всупереч в установленого законом порядку, а тому зазначена ділянка вибула з володіння держави в особі постійного землекористувача поза волею останнього, а відтак підлягає поверненню у державну власність.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 13 Конституції України, ст.324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст.1 Земельного кодексу України(надалі-ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За змістом частин першої та другої ст.3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про

ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Відповідно до ч.2 ст.1 Лісового кодексу України(надалі-ЛК України) ліси України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Частиною першою ст.8 ЛК України передбачено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Відповідно до ст.6 ЛК України( тут і надалі-в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або

вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та цим кодексами.

Відповідно до ст. 9 ЛК України користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи (далі - постійні лісокористувачі), для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому цим Кодексом. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

Статтею 13 ЛК України визначено, що до відання обласних Рад народних депутатів у галузі регулювання лісових відносин на їх території належить надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у постійне користування та припинення права користування ними.

Відповідно до ст.16 ЛК України до відання селищних і сільських Рад народних депутатів у галузі регулювання лісових відносин на їх території належить: 1) надання земельних ділянок лісового фонду у постійне користування в межах селищ і сіл та припинення права користування ними; 2) надання в межах селищ і сіл земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, а також за їх межами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань та припинення права користування цими

ділянками.

За приписами ст.21 ЛК України постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених Земельним кодексом України.

Відповідно до ст.42 ЛК України переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Згідно зі ст.12 ЗК України(тут і надалі- в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)до повноважень сільських, селищних рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

За змістом ст.ст.13,17 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до пункту «е» частини першої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, зокрема на землі лісового фонду.

Частиною другою ст.20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель(ст. 21 ЗК України).

Згідно ст.ст.56,57 ЗК України землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі ст.ст.83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом (п. «ґ» ч. 4 ст. 84 ЗК України).

Відповідно до ч.1 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

При цьому, відповідно до ч.5 ст.116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення(викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Положеннями ч.ч.6-9 ст.118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін та погоджується з органом по земельних ресурсах природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Згідно положень ст.ст.125,126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Відповідно до норм ст.149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Пунктом 12 «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до п.34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ст.155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Частиною 1 ст.393 ЦК України визначено, що правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №911/3681/17, від 15.10.2019 року у справі №911/3749/17, від 22.01.2020 року у справі №910/1809/18, від 01.02.2020 року у справі №922/614/19).

Згідно п.2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.ч.1,2 ст.319 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

За нормами ст.388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення ст.388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15 власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти й користуватися цим майном в результаті його незаконного вибуття з володіння за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У постанові від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі №202/436/17, від 11.11.2019 року у справі №757/36411/17-ц, від 17.12.2019 року у справі №522/3738/13-ц.

Таким чином, за змістом норм земельного та лісового законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин користування земельними ділянками лісового фонду здійснювалось виключно шляхом надання їх у постійне або тимчасове користування для використання за цільовим призначенням. Передачі у приватну власність підлягали лише замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. При цьому право розпорядження земельними ділянками, що знаходяться за межами населених пунктів та їх вилучення у постійних землекористувачів відносилось до компетенції відповідних органів виконавчої влади, а чинний порядок зміни цільового призначення земель лісового фонду передбачав необхідність погодження переведення лісових земель до інших категорій із відповідними державними органами лісового господарства. Окрім цього, вирішення земельних правовідносин на рівні органів місцевого самоврядування згідно чинного законодавства відносилось до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних та міських рад, які не були наділені правом делегувати зазначені повноваження виконавчому комітету ради.

Судом встановлено і це підтверджується дослідженими доказами, що спірна земельна ділянка площею 0,1500 га на момент передачі її у приватну власність належала до земель державної форми власності та перебувала у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство», оскільки знаходиться у кварталі 9, ділянки 49,57 Поляницького лісництва вказаного держлісгоспу і матеріали справи не містять належних та достатніх доказів щодо її переведення до категорії земель комунальної власності, оскільки відповідачами не надано суду належних доказів на підтвердження того, що збільшення площі с. Поляниця відповідно до рішення Івано-Франківської обласної ради №57-3/2002 від 27.08.2002 року відбулось саме за рахунок спірної земельної ділянки.

Натомість з висновку комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року, вбачається, що земельні ділянки, які знаходяться у кварталі 9, виділ 57 Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу були вилучені на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10.07.2003 року, яке згідно постанови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року в установленому законом порядку не приймалось та є підробленим.

Оскільки на момент передачі її у приватну власність спірна земельна ділянка належала до категорії земель державного лісового фонду, наданих у постійне користування, Поляницька сільська рада як орган місцевого самоврядування не була наділена відповідними повноваженнями щодо її вилучення у постійного землекористувача та розпорядження нею шляхом передачі у приватну власність, а відповідного розпорядження місцевої державної адміністрації про вилучення земельної ділянки у постійного землекористувача, а також погодження в установленому порядку зміни її цільового призначення матеріали справи не містять і доказів протилежного відповідачами суду не надано.

При зверненні до суду із вказаним позовом, прокурором зазначено, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №41 від 15.11.2002 року було підроблене і даний факт не потребує доказування в суді.

Разом з тим, вказані доводи не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, оскільки у зазначеній постанові суду відсутнє посилання на встановлений факт підробки посадовими особами Поляницької сільської ради рішення виконавчого комітету №41 від 15.11.2002 року, натомість прізвище відповідача зазначене у переліку осіб, вказаних у завідомо неправдивих офіційних документах додатках до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради №4 від 14.02.2002, №32 від 12.09.2002, №36 від 10.10.2002, №40 від 15.11.2002, №6 від 13.02.2003, №27 від 10.07.2003 «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків».

Окрім цього, дослідженими доказами підтверджується, що прийняте 15.11.2002 року на засіданні виконавчого комітету Поляницької сільської ради рішення №41 стосувалось питання переоформлення торгової точки, за результатами розгляду питання щодо передачі безоплатно у приватну власність земельних ділянок громадянам на вказаному засіданні було прийняте рішення №40, однак прізвище позивача у додатках до вказаного рішення у переліку осіб, яким надано та передано безоплатно у приватну власність земельних ділянок у с.Поляниця відсутнє. Зазначені обставини є додатковим доказом незаконності набуття відповідачем спірної земельної ділянки.

Таким чином, спірна земельна ділянка вибула із власності держави у протиправний спосіб на підставі фіктивного рішення органу місцевого самоврядування, який не був наділений відповідними повноваженням щодо розпорядження нею, що одночасно потягнуло за собою протиправну зміну її цільового призначення.

Відсутність спрямованого на відчуження спірної земельної ділянки рішення повноважного органу виконавчої влади означає, що держава як власник, не виявляла волю на вилучення та передачу у приватну власність цієї земельної ділянки та свідчить про те, що відповідач в установленому законом порядку не набув право власності на спірну земельну ділянку.

При цьому суд враховує те, що ОСОБА_2 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що вказана ділянка відноситься до земель лісового фонду, які не підлягали передачі у приватну власність для використання не за цільовим призначенням, що ставить добросовісність поведінки відповідача під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Висновком проведеної у кримінальній справі №248436 комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005 року підтверджується, що на момент проведення експертизи на вилучених у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянках, в тому числі тих, що були вилучені згідно рішення №27 від 10.07.2003 року та знаходяться зокрема у кварталі 9, виділ 57 фактів незаконної рубки лісу не встановлено, а отже зазначені земельні ділянки, зокрема і ділянка, площею 0,1500 га, передана у приватну власність ОСОБА_2 станом на березень 2005 року залишались залісненими.

Окрім цього, відповідно до ч.1 ст.44 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, органи, що приймають таке рішення, одночасно вирішують питання про збереження або вирубування дерев і чагарників та про порядок використання одержаної при цьому деревини. Водночас зазначене питання під час передачі земельної ділянки у приватну власність вирішене не було, про що не міг не знати відповідач, як особа на чию користь була відчужена земельна ділянка.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що дослідженими судом доказами повністю підтверджується, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та вибула з володіння держави в особі постійного землекористувача всупереч його волі у протиправний спосіб, а відтак вказана ділянка підлягає витребуванню з незаконного володіння відповідача у державну власність в особі Держлісагенства, а тому в цій частині позов прокурора підлягає до задоволення.

В силу принципу безпосередності судового розгляду суд не приймає в якості належного доказу долучений до матеріалів справи диск із аудіозаписом, на якому зафіксовані показання свідків-членів виконавчого комітету Поляницької сільської ради, допитаних під час судового розгляду у цивільній справі за позовом Івано-Франківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до виконавчого комітету Поляницької сільської ради, ОСОБА_8 , треті особи ДП «Ворохтянське лісове господарство», ОСОБА_9 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та договору дарування. Із клопотанням про допит в якості свідків членів виконавчого комітету сільської ради в ході розгляду даної справи прокурор до суду не звертався, доказів неможливості їх допиту суду не надано.

При вирішенні позовної вимоги про визнання недійсним виданого ОСОБА_2 державного акту на право власності на землю серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 року суд враховує наступне.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За приписами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до правил ст.ст.2,5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи, яка звернулася до суду.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 року у справі №925/642/19 зазначено, що розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок про те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові сформульований також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19, від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18.

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним заволодінням відповідачами земельною ділянкою державної власності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 року у справі № 911/3681/17, від 22.01.2020 року у справі № 910/1809/18, від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18 та інших.

У постанові від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, а визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння.

Із урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що позовна вимога про визнання недійсним виданого ОСОБА_2 державного акту на право власності на землю серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 року не відповідає належному способу захисту, а тому у її задоволенні слід відмовити з цієї підстави.

Щодо повноважень прокурора на представництво інтересів держави у даній справі в особі Держлісагенства суд зазначає наступне.

Частиною другою ст.2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до п.3 ст.131-1 Конституції України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з відповідним позовом) прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Положеннями частин ч.ч.4,5 ст.56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

З наведеного можна виснувати, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Останній не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може та бажає захищати інтереси держави. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 ч.4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову).Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (речення третє абзацу третього статті 45 ЦПК України у вказаній редакції).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 587/430/16-ц).

При цьому, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18).

Таким чином у кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд - перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Суд зобов`язаний дослідити чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Звертаючись до суду прокурор зазначив, що пред`явлення вказаного позову обумовлене необхідністю захисту інтересів держави порушення яких полягає у незаконному переданні спірної земельної ділянки приватній особі, внаслідок чого постраждали інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів; обґрунтував необхідність захисту цих інтересів політикою держави щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого використання зазначених ресурсів із урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства та невжиттям уповноваженими органами заходів представницького характеру щодо повернення спірної земельної ділянки у державну власність на підтвердження чого долучено відповідне повідомлення, адресоване ДП «Ворохтянське лісове господарство» та електронний лист Держлісагенства у якому зазначено, що при надходженні від органів прокуратури, в тому числі Івано-Франківської обласної прокуратури, повідомлень щодо звернення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» до судів із позовами в інтересах Держлісагентства та державних лісогосподарських підприємств, в тому числі ДП «Ворохтянське лісове господарство», до фізичних та юридичних осіб про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки, повернення земельних ділянок лісового фонду у державну власність, Держлісагентство завжди їх підтримувало у зв`язку з неможливістю подання таких позовів самостійно з об`єктивних причин.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Конституційний суд України у рішенні від 08.04.1999 року за №3-рп/99 вказав, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6,7,13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Вказаний позов подано прокурором в інтересах держави в особі Держлісагентства та постійного землекористувача, однак в ході судового розгляду позов прокурора в інтересах держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду відповідно до п.2 ч.1 ст.257 ЦПК України.

Відповідно до п.1 Положення про Держлісагентство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 року № Держлісагентство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

За змістом пункту 3 Положення основними завданнями Держлісагентства є, зокрема, реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Згідно з п.4 Положення Держлісагентство здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства; здійснює державне управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління; організовує ведення лісовпорядкування та впорядкування мисливських угідь; веде державний лісовий кадастр та облік лісів; здійснює моніторинг лісів; приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії; вносить пропозиції щодо надання в користування мисливських угідь та припинення права користування ними органам, що приймають зазначені рішення; здійснює управління об`єктами державної власності, які належать до сфери управління Держлісагентства; вирішує в межах повноважень, передбачених законом, спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів, що перебувають у державній власності.

Згідно зі ст. 28-1 ЛК України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, крім іншого, здійснює державний контроль за додержанням нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства, організовує ведення лісовпорядкування, державного лісового кадастру, обліку, моніторингу та проведення національної інвентаризації лісів, організовує ведення лісового господарства і раціональне використання лісових ресурсів

З аналізу вищенаведеного слідує, що Держлісагентство є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства та який здійснює управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, а також об`єктами державної власності, які належать до сфери його управління до яких відносяться відповідні державні лісогосподарські підприємства, у тому числі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Виходячи із вищенаведеного, Держлісагентство є органом державної влади, тобто суб`єктом владних повноважень, що відповідно до положень абзацу 1 частини 3 статті 23Закону України «Про прокуратуру» надає право прокурору звертатись до суду із позовом в інтересах держави в особі зазначеного суб`єкта владних повноважень.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 року у справі №911/3293/16.

Правомірність представництва прокурором інтересів держави в особі Держлісагенства також підтверджується висновками Верховного Суду у аналогічних справах, викладеними у постановах від 10.05.2022 року у справі №354/660/15-ц, від 25.05.2022 року у справі № 354/611/15-ц, від 02.06.2022 року у справі № 354/622/15-ц та у справі № 354/601/15-ц, від 20.07.2022 року у справі № 354/608/15-ц та у справі № 354/595/15-ц, від 27.07.2022 року у справі № 354/604/15-ц, від 21.09.2022 року у справі №354/606/15-ц.

Враховуючи те, що з моменту набрання законної сили постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року, якою залишено без розгляду цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» постійним землекористувачем та

Держлісагенством як уповноваженим органом не вжито жодних заходів щодо повернення спірного майна у державну власність, зважаючи на триваючий характер бездіяльності компетентних органів, суд приходить до переконання про наявність у прокурора достатніх підстав для пред`явлення даного позову в інтересах держави та вважає, що прокурором належним чином обґрунтовано правові підстави звернення до суду з даним позовом.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою суд зазначає наступне.

До правовідносин про витребування спірної земельної ділянки із володіння набувача та повернення її у власність держави в особі постійного землекористувача підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 2.01.2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі №469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст.ст.4,5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

При цьому суд також враховує те, що в питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Крім цього, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України). Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб.

У постанові від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 Земельного кодексу України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 29.05.2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12.06.2019 року у справі № 487/10128/14-ц.

Як встановлено судом, вилучення спірної земельної ділянки з із земель лісового фонду та її передача у приватну власність в порядку безоплатної приватизації відбулися всупереч вимог чинного на той час законодавства за відсутності рішення уповноваженого суб`єкта щодо її вилучення у постійного землекористувача та надання у власність, на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке в установленому порядку не приймалося, а було підроблене посадовими особами сільської ради, що також призвело до неправомірної зміни цільового призначення даної земельної ділянки без одночасного вирішення питання збереження наявних на ній лісових насаджень чи порядку використання одержаної лісодеревини.

Таким чином у даній справі повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі на підставі рішення органу місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

При цьому суд враховує те, що ОСОБА_2 не міг не знати про незаконність набуття ним спірної земельної ділянки, яка знаходилась у кварталі 9, ділянки 49,57 Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу та відповідно була залісненою. Відтак відповідач не може вважатися таким, що покладався на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 вказала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Із урахуванням наведеного, з огляду на характер спірних правовідносин, враховуючи встановлену незаконність вибуття земельної ділянки з володіння держави, суд не вбачає невідповідності заходу втручання в право власності кінцевого набувача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні права на земельну ділянку, витребування цієї земельної ділянки у добросовісного набувача у порядку, передбаченому ЦК України, є пропорційним заходом, що також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 року по справі № 554/10377/16-ц.

При цьому, суд враховує те, що жодних доказів щодо наявності на спірній земельній ділянці житлової забудови чи іншого нерухомого майна відповідачами суду не надано.

Поляницькою сільською радою Надвірнянського району Івано-Франківської області подано заяву про застосування позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки(стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 року у справі № 362/44/17).

За змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 року у справі №488/2807/17 вказала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України), тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою саме до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого виснувати про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

У вказаній справі прокурором відповідно до поданої в порядку ст.49 ЦПК України заяви про зміну предмету позову заявлено вимоги про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії IV-ІФ №028126 від 29.11.2002 року площею 0,1500 га, виданого ОСОБА_2 та витребування у нього вказаної земельної ділянки, яка розташована в с. Поляниця Яремчанської міської ради з чужого незаконного володіння у власність держави.

Із урахуванням того, що у даній справі не заявлено жодних позовних вимог до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, суд приходить до висновку, що підстави для застосування позовної давності за заявою вказаного учасника справи відсутні.

Однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними, згідно ст.77 ЦПК України, є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У відповідності до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з"ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

За таких обставин, суд, на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, приходить до переконання про обґрунтованість та доведеність позовних вимог та вважає, що позов першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Держлісагентства до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення шляхом витребування із незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Держлісагентства земельної ділянки площею 0,1500 га, що розташована у с. Поляниця Надвірнянського району Івано-Франківської області.

Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України з відповідача ОСОБА_2 слід стягнути на користь держави 1281,00 грн. судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 89, 158, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га в с. Поляниця та витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство»-задовольнити частково.

Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га, що розташована у с. Поляниця Надвірнянського району Івано-Франківської області у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України

У задоволенні решти позовних вимог-відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 1281(одну тисячу двісті вісімнадцять) гривень 00 коп. судового збору.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Перший заступник прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури, місцезнаходження(76015, вул. Грюнвальдська, 11 м. Івано-Франківськ Івано-Франківська область), код ЄДРПОУ: 03530483.

Позивач: Державне агентство лісових ресурсів України, місце знаходження: 01601, вул. Ш. Руставеллі, 9-а м. Київ, код ЄДРПОУ:307507901.

Відповідач: Поляницька сільська рада Надвірнянського району Івано-Франківської області, місце знаходження: 78593, вул. Карпатська, 1 с. Поляниця, Надвірнянський район Івано-Франківська область, код ЄДРПОУ: 25596005.

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований: АДРЕСА_3 .

Повне рішення суду складено 07 липня 2023 року.

Головуючий суддя: Т.Л. Ваврійчук