Рішення

від 11.07.2023 по справі 918/557/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" липня 2023 р. м. РівнеСправа № 918/557/23

Господарський суд Рівненської області у складі судді Марач В.В., розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи

за позовом Керівника Рівненської окружної прокуратури (33001, м. Рівне, вул. Гарна, 29, код ЄДРПОУ 02910077) в інтересах держави в особі Рівненської міської ради (33028, м. Рівне, вул. Соборна, 12а, код ЄДРПОУ 34847334)

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Легіон" (33001, м. Рівне, вул. Могили, 61, код ЄДРПОУ 13991050)

про стягнення в сумі 64 784 грн. 33 коп..

без повідомлення (виклику сторін)

ВСТАНОВИВ:

Керівник Рівненської окружної прокуратури, в інтересах держави, в особі Рівненської міської ради звернувся в Господарський суд Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Легіон" в якому просить стягнути з останнього безпідставно збережені кошти у розмірі 64 784 грн. 33 коп..

Даний позов обгрунтовує наступним. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 21.01.2010 за ТОВ «Легіон» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - адміністративний будинок за адресою: вул. Петра Могили, 61, м. Рівне. Окрім того, 21.01.2010 за ТОВ «Легіон» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю (бокс) літ. «Г-2» за адресою: вул. Петра Могили, 57, м. Рівне.

Рішенням Рівненської міської ради від 09.07.2020 № 7683 надано дозвіл Товариству з обмеженою відповідальністю "Легіон" на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність шляхом викупу земельної ділянки на вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61, на якій розташовані об`єкти нерухомого майна.

Рішенням Рівненської міської ради від 15.04.2021 №428 затверджено проект землеустрою щодо відведення ТОВ "Легіон" у власність шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення загальною площею 3 776 м.кв. за адресою: м. Рівне, вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,3776 га по вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61 між Управлінням комунальною власністю та ТОВ "Легіон" укладено 03.11.2021. Також 03.11.2021 проведено державну реєстрацію права приватної власності товариства на дану земельну ділянку.

Прокурор зазначає, що у той же час, ТОВ "Легіон", набувши право власності на нерухоме майно по вул. Петра Могили у м. Рівне, упродовж тривалого часу не оформило правовідносини щодо користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, на якій розташований об`єкт нерухомості за адресою: м. Рівне, вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61.

Прокурор зазначає, що за період перебування нежитлової будівлі по вул. Петра Могили у власності ТОВ "Легіон", останнє не сплачувало кошти за фактичне користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, кадастровий номер 5610100000:01:025:0450, у зв`язку з чи місцевий бюджет Рівненської міської територіальної громади недоотримав кошти у вигляді орендної плати за використання даної земельної ділянки, чим заподіяно значну шкоду інтересам територіальної громади.

Прокурор вважає, оскільки на земельній ділянці розміщене майно, що перебувало у власності відповідача, міська рада була позбавлена можливості вільно розпоряджатись вказаною земельною ділянкою з метою отримання доходу у вигляді орендної плати та наповнення місцевого бюджету.

Прокурор вважає, що ТОВ "Легіон" без достатньої правової підстави, знаючи про необхідність укладення договору та сплати орендної плати, за рахунок позивача (Рівненської міської ради) збережено у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, які повинне було сплатити за користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, кадастровий номер 5610100000:01:025:0450 за період з 25.08.2020 року по 02.11.2021 року.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 07 червня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідач подав суду відзив, в якому позовні вимоги не визнає, при цьому зазначає наступне. Користування земельною ділянкою відповідачем без укладеного договору оренди землі було зумовлене тим, що учасники правовідносин здійснювали дії по породженню у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, тобто укладення договору купівлі-продажу цієї ж земельної ділянки, який в подальшому, був укладений.

Відповідач вважає, що відсутні підстави стверджувати, що нараховані Позивачем суми коштів можуть вважатися набутим чи збереженим відповідачем без достатніх правових підстав, а тому підстави для застосування статті 1212 ЦК України відсутні.

Крім того, відповідач стверджує, що земельна ділянка на якій розміщені об`єкти нерухомості, які належать ТОВ «Легіон», розміщені на земельній ділянці, яка була сформована і якій було присвоєно кадастровий номер 5610100006:01:025:0450 та яка була зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - 22.09.2021 року.

Прокурор подав суду відповідь на відзив, в якій зазначає наступне. Користування відповідачем земельною ділянкою упродовж тривалого періоду часу, без правовстановлюючих документів, попри те, що спірна земельна ділянка перебувала у комунальній власності, Рівненська міська рада, як власник спірної земельної ділянки, мала обгрунтовані сподівання на отримання орендної плати за використання спірної земельної ділянки, однак не змогла їх реалізувати внаслідок не оформлення між сторонами відносин щодо її використання в порядку, встановленому законом.

Відповідачем подано суду заперечення на відповідь на відзив, в яких просить суд відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши документи і матеріали, які подані учасниками судового процесу, з`ясувавши обставини на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, безпосередньо дослідивши докази у справі, господарський суд встановив наступне.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 21.01.2010 за ТОВ «Легіон» зареєстровано право власності на об`єкти нерухомого майна - адміністративний будинок за адресою: вул. Петра Могили, 61, м. Рівне.

Підставою для реєстрації права приватної власності вказано договір купівлі-продажу ВМО № 879391 р № 3720 від 30.12.2009.

Окрім того, 21.01.2010 за ТОВ «Легіон» зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю (бокс) літ. «Г-2» за адресою вул. Петра Могили, 57, м. Рівне.

Підставою для реєстрації права приватної власності вказано договір купівлі-продажу ВМО № 879392 р № 3721 від 30.12.2009.

Рішенням Рівненської міської ради від 09.07.2020 №7683 надано дозвіл Товариству з обмеженою відповідальністю «Легіон» на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність шляхом викупу земельної ділянки на вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61, на якій розташовані об`єкти нерухомого майна.

Рішенням Рівненської міської ради від 15.04.2021 №428 затверджено проект землеустрою щодо відведення ТОВ «Легіон» у власність шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення загальною площею 3 776 м.кв за адресою: м. Рівне, вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,3776 га по вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61 між Управлінням комунальною власністю та ТОВ «Легіон» укладено 03.11.2021 року.

Також 03.11.2021 року проведено державну реєстрацію права приватної власності товариства на дану земельну ділянку.

Відповідно до п. 8.2 даного Договору, право власності на придбану земельну ділянку виникає у Покупця після державної реєстрації права на землю.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (далі по тексту ЗК України), у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Як вбачається із положень ст. 120 ЗК України, виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки.

Водночас, за змістом ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Зважаючи на ці положення, власник нерухомого майна не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Таким чином, з моменту виникнення права власності на нерухоме майно, у власника виникає обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею.

У той же час, ТОВ «Легіон», набувши право власності на нерухоме майно по вул. Петра Могили у м. Рівне, упродовж тривалого часу ( а саме з 21.01.2010р.) не оформило правовідносини щодо користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, на якій розташовані такі об`єкти нерухомості.

Відповідно до положень ст. 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

В силу ст. 206 ЗК України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За приписами ст. 14.1.147 Податкового кодексу України (далі по тексту ПК України), плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (ст. ст. 14.1.125,14.1.136,288.5).

Відповідно до вимог ст. 21 Закону України «Про оренду землі» та п. 14.1.136 ПК України, орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

За приписами ст. 1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Згідно ст. 288.5.1 ПК України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки.

З урахуванням викладеного, за період перебування нежитлової будівлі у власності ТОВ «Легіон», останнє не сплачувало кошти за фактичне користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, кадастровий номер 5610100000:01:025:0450, у зв`язку з чим місцевий бюджет Рівненської міської територіальної громади недоотримав кошти у вигляді орендної плати за використання даної земельної ділянки, чим заподіяно значну шкоду інтересам територіальної громади.

Окрім того, оскільки на земельній ділянці розміщене майно, що перебувало у власності відповідача, міська рада була позбавлена можливості вільно розпоряджатись вказаною земельною ділянкою з метою отримання доходу у вигляді орендної плати та наповнення місцевого бюджету.

Отже, ТОВ «Легіон» без достатньої правової підстави, знаючи про необхідність укладення договору та сплати орендної плати, за рахунок позивача (Рівненської міської ради) збережено у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, які зобов`язане було сплатити за користування земельною ділянкою площею 0,3776 га, кадастровий номер 561U100000:01:025:0450.

Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:025:0450 здійснена 25.08.2020. Вказане підтверджується Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ09923708092023 від 05.07.2023.

Також відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, викладеної в листі №10-17-0.2-4499/2-22 від 02.12.2022, нормативна грошова оцінка даної земельної ділянки становить:

станом на 25.08.2020 - 199 038.66 грн.;

станом на 01.01.2021 -269 827,87 грн.;

станом на 21.07.2021 - 6 745 696,76 грн.;

станом на 01.01.2022 - 7 420 266,44 грн..

Відповідно до Положення про порядок встановлення розмірів орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності на території міста Рівного та за земельні ділянки за його межами, які є власністю територіальної громади міста, затвердженого рішенням Рівненської міської ради від 19.10.2017 № 3427, орендна плата за земельні ділянки справляється у грошовій формі. Розмір орендної плати встановлюється в договорі оренди, але річна сума платежу:

1)не може бути меншою від розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території;

2)не може перевищувати дванадцяти відсотків від нормативної грошової оцінки.

Мінімальна величина розміру орендної плати (крім земельних ділянок, зазначених у пункті 5 розділу 2) за земельні ділянки, які перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Рівного, встановлюється на рівні трьох відсотків від нормативної грошової оцінки.

Відтак, розмір орендної плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5610100000:01:025:0450 :

- за період (199038,66:365*129з 25.08.2020 днів*3%).по 31.12.2020становить 2 110,35грн. =- за період з 01.01.2021по 20.07.2021становить 4 457,70грн. =(269 827,87:365*201 день*3%),

за період з 21.07.2021 по 02.11.2021 становить 58 216,28 грн. = (6 745 696,76:365* 105днів*3%).

Отже, загальна сума не отриманого Рівненською міською радою доходу у вигляді орендної плати з 25.08.2020 по 02.11.2021 (моменту набуття відповідачем права приватної власності на земельну ділянку) становить 64 784,33 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України) особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

З аналізу змісту норм статей 1212-1214 ЦК України випливає, що зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (кондикційне зобов`язання) виникає за одночасної наявності трьох умов:1) відбувається набуття чи збереження майна; 2) правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні; 3) набуття чи збереження здійснюється за рахунок іншої особи.

У даному випадку наявні усі три вказані ознаки.

По-перше, відповідач дійсно зберіг у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, що мала бути сплачена за користування земельною ділянкою площею 0,3776 га по вул. Петра Могили, 57 та вул. Петра Могили, 61 ум. Рівне.

Так, набуте відповідачем нерухоме майно, розташоване на вказаній земельній ділянці, є органічно і нерозривно пов`язане з цією земельною ділянкою, тому визнання за відповідачем права власності на нерухоме майно призвело до фактичного набуття відповідачем права володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташовано це нерухоме майно.

В результаті відбулося збереження (заощадження) відповідачем належних до сплати коштів у вигляді орендної плати, які останній мав спрямувати на рахунок міської ради.

По-друге, правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні. Передача прав володіння і користування земельною ділянкою згідно ст. 206 ЗК України, п.п.14.1.136 п. 14.1. ст. 14 ПК України здійснюється за плату, що має вноситися на користь позивача на підставі договору оренди земельної ділянки. Правові підстави для одержання відповідачем прав володіння і користування земельною ділянкою безоплатно в даному випадку відсутні. Так само відсутні правові підстави для не нарахування, несплати орендної плати за землю тощо.

По-третє, відповідач зберіг майно саме за рахунок позивача.

Судом встановлено, що власником відповідної земельної ділянки є територіальна громада м. Рівного в особі Рівненської міської ради.

Таким чином, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.

Так, п. 21 рішення Європейського суду з прав людини «Федоренко проти України» від 03.06.2006 визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У даних правовідносинах неотримані від оренди землі кошти підпадають під визначення Європейським судом з прав людини «виправданого очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права комунальної власності територіальної громади.

Як було зазначено вище, норми статей 1212-1214 ЦК України регламентують кондикційне зобов`язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Тобто, до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

З огляду на викладене, ТОВ «Легіон» як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегло у себе кошти, які мало заплатити за користування нею, зобов`язане повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.І ст. 1212 ЦК України.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20, від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.02.2022 у справі №646/473/19.

Зважаючи на те, що відповідач, як власник нерухомого майна, користується земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень ст.ст. 1212-1214 ЦК України, кошти, збережені ТОВ «Легіон» у вигляді несплаченої орендної плати, підлягають стягненню на користь Рівненської міської ради.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, законні інтереси Рівненської міської ради може бути поновлено шляхом стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів.

Заперечення відповідача проти позовних вимог є безпідставними та необгрунтованими з огляду на наступне.

Відповідач зазначає, що земельна ділянка з к.н.5610100000:01:025:0450 зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22.09.2021, що, з точки зору відповідача, впливає на період нараховування безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою.

Проте, відповідно до ч.І ст.79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із ч.ч. 1- 4, 9 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодоприватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.06.2021 у справ № 922/1646/20 та від 04.03.2021 у справі № 922/3463/19.

Як вбачається з матеріалів справи, державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:025:0450 здійснена 25.08.2020. Вказане підтверджується відповідним витягом з Державного земельного кадастру щодо даної земельної ділянки.

Отже, відсутні підстави ставити під сумнів інформацію, що міститься у листі Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області щодо моменту формування земельної ділянки.

Щодо пізнішого реєстрації права власності, ніж саме формування земельної ділянки та можливістю стягувати безпідставно збережені кошти з формування земельної ділянки до державної реєстрації прав власності на неї, слід зазначити наступне.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Касаційний господарський суд в постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 сформулював правовий висновок: «За загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. При цьому відсутність державної реєстрації речового права на земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку.

Крім цього, нездійснення державної реєстрації речового права на сформовану земельну ділянку за органом місцевого самоврядування у відповідності до положень статті 79-1 Земельного кодексу України не є підставою для звільнення набувача права власності на будівлю або споруду від обов`язку сплачувати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташований такий об`єкт нерухомості».

Отже, ТОВ «Легіон», як фактичний користувач земельної ділянки зобов`язане було платити за її користування з моменту формування такої земельної ділянки до набуття права приватної власності на неї, не зважаючи на те, що реєстрація права власності на таку земельну ділянку за міською радою відбулося пізніше, ніж формування земельної ділянки та набуття у власність об`єкту нерухомого майна, розміщеного на ній.

У своїх запереченнях на позов відповідач вказує на вжиття всіх необхідних заходів, спрямованих на оформлення права власності на земельну ділянку.

Однак, кондикційні зобов"язання - це зобов`язання за наявністю одночасно таких умов: набуття чи збереження майна окремою особою (набувачем) за рахунок іншого (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за всю правову підставу або підставу, на яку майно набувалось, згодом відпала.

За змістом приписів глави 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які забезпечують із закріплення шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондиційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом встановлення відповідальності в деліктних зобов`язаннях.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, після чого набувач зобов`язується повернути тільки це майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість майна.

Предметом позову в даній справі є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів - орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені.

Великою Палатою Верховного Суду у справі №922/3412/17 (постанова від 20.11.2018) сформульовано висновок, відповідно до якого «немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними».

Для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України).

Такий правовий висновок відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19 (провадження № 61-2105св20).

Відповідно до частин першої, другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним його отриманням чи збереженням і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що зобов`язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов.

По-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння.

По-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою.

По-третє, обов`язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстава набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (статті 11 Цивільного кодексу України).

Відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частини другої статті 11 Цивільного кодексу України.

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20, від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.

Отже, ключовим для даної категорії справ є саме встановлення факту користування земельною ділянкою без достатньої правової підстави упродовж періоду, кошти за який підлягають стягненню.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Легіон» упродовж понад 10 років з моменту набуття права власності на нерухоме майно продовжувало користуватися земельною ділянкою без належних правових підстав до листопада 2021 року, тобто до набуття права власності на вказану земельну ділянку.

Варто наголосити, що згідно зі ст. 206 ЗК України, використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72., 14.1.136. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України).

Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» в залежності від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Оскільки Відповідач упродовж періоду, за який стягуються кошти, не був власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, то він і не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата.

Аналогічна позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду від 13 липня 2022 року по справі № 922/246/21.

Подальше оформлення права власності або права користування на спірну ділянку не спростовує той факт, що упродовж періоду, кошти за який стягуються, відповідач фактично користувався земельною ділянкою, на якій розташоване належне йому на праві приватної власності нерухоме майно.

З огляду на викладене, необгрунтованими та безпідставними є аргумененти відповідача про те, що учасники правовідносин (товариство та міська рада) здійснювали дії для укладення договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки, та що у зв`язку з цим відсутні підстави для застосування ст. 1212 ЦК України.

Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.05.2018 №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, при врегулюванні спору у межах кондикційних правовідносин не мають значення та не підлягають встановленню обставини, в якому саме порядку землекористувач має намір/оформив у подальшому право користування земельною ділянкою, яким чином триває/тривала процедура оформлення та наявність вини учасників кондикційних правовідносин.

З урахуванням фактичних обставини справи, зокрема, користування відповідачем земельною ділянкою упродовж тривалого періоду часу без правовостановлюючих документів, попри те, що спірна земельна ділянка перебувала у комунальній власності, Рівненська міська рада як власник спірної земельної ділянки мала обґрунтовані сподівання на отримання орендної плати за використання спірної земельної ділянки, однак не змогла їх реалізувати внаслідок не оформлення між сторонами відносин щодо її використання в порядку, встановленому законом.

Статтею 131-1 Конституції України встановлено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно ч. 4 ст. 53 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обгрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Рішенням Конституційного суду України від 08.04.1999 №3-рп/99 визначено, що під представництвом прокуратурою інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави з урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, у зв`язку із чим прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство підставу позову та зазначає, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту.

З контексту даного рішення Конституційного суду України, враховуючи положення чинного законодавства, вбачається, що прокурором прояв порушення інтересів держави визначається самостійно з урахуванням суспільного інтересу. Держава зацікавлена у дотриманні процедур реалізації прав на землю, так само як і у дотриманні норм чинного законодавства. Додержання вимог закону не може не являти суспільного інтересу, оскільки є проявом управлінської функції держави та спрямоване на забезпечення єдиного підходу до врегулювання тих чи інших правовідносин, впровадження системності та прозорості при реалізації прав громадянами і юридичними особами, принципу конституційної рівності суб`єктів цивільних правовідносин.

У той же час, використання земель без правовстановлюючих документів та безоплатно не може відповідати суспільному інтересу та порушує інтереси держави, як гаранта дотримання принципу верховенства права у країні.

Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.

Аналогічна позиція викладена, у постанові Верховного Суду від 08.02.2019 у справі № 915/20/18.

Статтею 14 Конституції України та ст. 373 ЦК України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Несплата фактичним землекористувачем орендної плати за використання земель грубо порушує інтереси держави, оскільки спричиняє ненадходження до бюджету визначених земельним та податковим законодавством коштів, а тому має наслідком недофінансування бюджету та неможливість реалізації місцевих програм, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред`явлення цього позову.

Статтями 13, 14 Конституції України визначено, що земля та інші природні ресурси є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з п. «а» ст. 83 ЗК України, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЗК України, до повноважень селищних рад у галузі земельних відносин на території селищ належить здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержання земельного законодавства.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до відання виконавчих органів селищних рад належить справляння плати за землю, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, використанням і охороною земель.

Таким чином, територіальна громада міста Рівного в особі Рівненської міської ради є власником земельної ділянки та отримувачем коштів - орендної плати, тобто саме тим органом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а тому прокурор обгрунтовано звертається до суду з позовам саме в інтересах вказаної міської ради.

Плата за землю, яка є складовою податку на майно (ст. 265 ПК України), відповідно до вимог ст. 10 ПК України, ч.І ст. 64 БК України належить до доходів загального фонду бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів, у зв`язку з чим, збитки за безоплатне використання земельної ділянки у вигляді неотриманої орендної плати за землю підлягають перерахуванню на рахунок Рівненської міської ради.

Зі змісту положень ст. 53 ГПК України, ч. З ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вбачається, що прокурор, звертаючись до суду з позовною заявою в інтересах держави, зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, яким не здійснюється або неналежним чином здійснюється захист цих інтересів.

Так, Рівненською окружною прокуратурою направлено на адресу Рівненської міської ради лист від 28.03.2023 № 50-56-2472вих-23, яким повідомлено про факт тривалого користування ТОВ «Легіон» земельною ділянкою за відсутності правостановлюючих документів на неї.

Згідно відповіді Рівненської міської ради (лист №05-811 від 28.04.2023), останньою не вживались заходи претензійно-позовного характеру щодо стягнення безпідставно збережених коштів у судовому порядку.

Отже, незважаючи на те, що саме міська рада зацікавлена в отриманні коштів за оренду землі, розпорядником якої вона є, з метою їх подальшого використання на потреби територіального громади, жодних заходів для стягнення вказаних коштів не вжито.

Таким чином. Рівненська міська рада була обізнана про необхідність захисту інтересів держави, мала відповідні повноваження для їх захисту, проте ефективних заходів не вжила.

Вказане свідчить про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування захисту інтересів держави (територіальної громади), що відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Рівненської міської ради.

Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Статтею 53 ГПК України встановлено, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Із наведених положень чинного законодавства вбачається, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів (постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18).

Сам факт не звернення до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що вказаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обгрунтовані підстави для захисту інтересів держави у цій сфері та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18.

Крім того, відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор, вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідача порушуються державні інтереси, має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/11 11/15).

Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.10.2019 у справі № 903/129/18, сам факт не звернення до суду органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, свідчить про те, що такий орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникають обгрунтовані підстави для звернення до суду.

Позиція щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку бездіяльності уповноважених на здійснення функцій держави органів закріплена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійснені загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності, та господарювання тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Так, згідно з п. 1 резолютивної частини вищезазначеного Рішення Конституційного Суду України, прокурори та їх заступники подають позовні заяви саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ, організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Прокурор або його заступник самостійно визначає і обгрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави.

Як вбачається з п. 2 резолютивної частини зазначеного вище рішення Конституційного Суду України, під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).

У свою чергу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Підкреслюючи необхідність дотримання принципу рівності процесуальних можливостей сторін у справі «Бацаніна проти Росії» в п. 27, ЄСПЛ визначив, що підтримка прокуратурою одної із сторін може бути виправдана за певних обставин, в тому числі, у випадку, коли інтереси держави потребують захисту (рішення у справі «Бацаніна проти Росії» № 8927/02 від 26.05.2009).

Між тим, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін (постанова Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 4/166 «Б»).

У даному випадку допуск прокурора до суду у зв`язку з нездійсненням відповідним органом, уповноваженим на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, захисту інтересів держави, є виправданим відповідно до положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Звернення прокурора до суду у даному випадку з метою захисту майнових інтересів органу місцевого самоврядування здійснено прокурором в межах дискреційних повноважень.

У спірних правовідносинах також не вбачається порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Так, параграф 1 ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конвенція має сприйматись як «живий інструмент», її положення мають тлумачитись динамічно, тобто, одне й те саме положення в різних історичних умовах цілком може втрачати свою актуальність.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1V «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

У даному позові, з огляду на характер спірних правовідносин, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності Відповідача критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

Окрім того, з огляду на положення ст. 327 ЦК України, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Нерухоме майно, що є у комунальній власності це одна зі складових матеріальної і фінансової основи територіальних громад та держави.

Подання позову прокурором за таких умов є єдиним ефективним засобом захисту порушених інтересів держави.

В рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007 р., аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов`язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

У відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Поняття і види доказів викладені у статті 73 ГПК України, згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).

Згідно зі статтею 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги те, що Керівник Рівненської окружної прокуратури та Рівненська міська рада довели належними та допустимими доказами факт безпідставного збереження коштів Відповідачем та порушення при цьому інтересів держави, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

На підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.

Статтею 240 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення. Відповідно до цієї ж статті датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Відтак датою ухвалення даного рішення є дата складення його повного тексту.

Керуючись статтями 129, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Легіон» (33001, м. Рівне, вул. Могили, 61, код ЄДРПОУ 13991050) на користь Рівненської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі 64 784 гривні 33 коп..

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Легіон» (33001, м. Рівне, вул. Могили, 61, код ЄДРПОУ 13991050) на користь Рівненської обласної прокуратури (вул. 16 Липня, 52, м. Рівне, 33028, р/р иА2282017203431300С1000015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, банк: Державна казначейська служба, м. Київ, код класифікації видатків бюджету 2800) судовий збір у розмірі 2684 гривні.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається: http://rv.arbitr.gov.ua.

Суддя Марач В.В.