Постанова

від 11.07.2023 по справі 910/14327/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" липня 2023 р. Справа№ 910/14327/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Хрипуна О.О.

суддів: Агрикової О.В.

Чорногуза М.Г.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп"

на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023

у справі № 910/14327/22 (суддя Плотницька Н.Б.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Санвіт-Холдінг"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп"

про стягнення 107 006,35 грн

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Санвіт-Холдінг" (далі - позивач, ТОВ "Санвіт-Холдінг") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" (далі - відповідач, скаржник, ТОВ "Ріверсайд Груп") про стягнення 107 006,35 грн заборгованості за договором поставки від 19.11.2020 № 45, в тому числі: 76 125,22 грн - основної заборгованості, 12 138,32 грн - пені, 1 877,06 грн - 3 % річних та 16 865,75 грн - інфляційних втрат.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22 позовні вимоги задоволено повністю; cтягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Санвіт-Холдінг" заборгованість в розмірі 76 125,22 грн, пеню в розмірі 12 138,32 грн, 3 % річних в розмірі 1 877,06 грн та інфляційні втрати в розмірі 16 865,75 грн.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем не доведено, що введення воєнного стану знаходиться у причино-наслідковому зв`язку із неможливістю виконання ним грошового зобов`язання за договором.

Водночас, суд першої інстанції дійшов висновку, що дії відповідача є порушенням умов договору, що є підставою для захисту майнових прав та інтересів позивача, відповідно до норм статті 625 Цивільного кодексу України та застосування відповідальності відповідно до умов пункту 7.3. договору.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд прийняти до розгляду та задовольнити в повному обсязі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22; рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції в порушення вимог статті 238 ГПК України, приймаючи оскаржуване рішення, поза увагою суду та без належного правового дослідження та оцінки залишено подані та існуючі докази у даній справі, процесуально-правові позиції сторін, їх обґрунтування та твердження, зміст та сутність позовних вимог, їх сумнівність, незрозумілість, суперечливість дійсності, приховану хибність та помилковість у визначені суми заборгованості та здійсненні відповідних нарахувань пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Також скаржник зазначає, що суд першої інстанції вдався до такого явища, як "правовий пуризм", зокрема, судом першої інстанції залишено поза увагою той факт, що в даному випадку відповідачем доводилось до відома позивача про те, що у зв`язку із запровадженням на території України воєнного стану відповідний товар не можу бути використаний відповідачем у власній господарській діяльності, відповідач не в змозі отримати прибуток за результатами його використання та відповідно оплатити.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/14327/22; відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "РІВЕРСАЙД ГРУП" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22 до надходження даної справи з суду першої інстанції.

24.04.2023 супровідним листом № 910/14327/22/2462/2023 від 20.04.2023 матеріали справи № 910/14327/22 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "РІВЕРСАЙД ГРУП" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22. Справу № 910/14327/22 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "РІВЕРСАЙД ГРУП" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 вирішено розглядати без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

06.06.2023 на адресу Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Узагальнені доводи відзиву зводяться до такого:

- між сторонами не існує спору з приводу кількості поставленого позивачем і отриманого відповідачем товару;

- посилання відповідача на форс-мажорні обставини, як на підставу, що надає йому право не виконувати грошові зобов`язання не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на те, що строк виконання зобов`язання настав 16.02.2022, тобто до ведення на території України воєнного стану;

- відповідачем не надано доказів на підтвердження його доводів, щодо того що розмір нарахованих штрафних санкцій є надмірним, вочевидь завищеним і призведе до збагачення позивача за рахунок відповідача.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, 19.11.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Санвіт-Холдінг" (далі - постачальник за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" (далі - покупець за договором) укладено договір поставки № 45, відповідно до умов пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується передати, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити в порядку передбаченому даним договором гофропродукцію (далі - товар), асортимент, кількість, піна якою визначена в специфікаціях.

Згідно з пунктом 2.1 договору постачальник зобов`язується формувати асортимент та кількість товару в партії на підставі та в відповідності із заявкою покупця, а також передавати всі приналежності та документи, що стосуються товару і підлягають переданню разом із ним.

Умовами пунктів 2.2 та 2.3 договору сторони погодили, що покупець зобов`язаний оплатити та прийняти товар в порядку передбаченому даним договором, або вчинити необхідні з його боку дії для забезпечення йото одержання.

Фактичний асортимент та кількість товару визначається у специфікаціях та видаткових накладних. Якість товару, що постачається, повинна відповідати стандартам, технічним умовам та іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості (пункт 3.1 договору).

Відповідно до умов пунктів 4.3 та 4.4 договору поставка товару відбувається на умовах DDP згідно з міжнародними правилам Інкотермс-2010, місце поставки: склад покупця за адресою: м. Київ, вулиця Острівна, 19 В. Датою поставки товару вважається дата вказана в видатковій накладній, підписаній уповноваженими представниками сторін.

У відповідності до розділу 5 договору сторони погодили, що приймання товару здійснюється: за кількістю згідно видаткових накладних постачальника, за якістю згідно технічної документації. покупець повинен звірити кількість товару при відвантажені. В випадку, якщо виникають спірні питання щодо кількості та якості поставленого товару. сторони домовилися проводити приймання товару у відповідності інструкціям П-6, П-7 затвердженим Держарбітражем СРСР 1965. Присутність представника постачальника обов`язкова.

Відповідно до пункту 6.3. договору покупець здійснює оплату товару протягом 1 (одного) календарного дня з дати отримання покупцем товару, згідно з затвердженою заявкою га у відповідності до умов договору.

За змістом пункту 10.1 договору цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами ні його скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2022. Договір автоматично пролонгується на один календарний рік, якщо жодна із сторін не повідомить про зміну або розірвання договору в письмовій формі за 30 календарних днів до дати закінчення терміну дії даного договору.

На виконання умов укладеного договору поставки від 19.11.2020 № 45 позивачем було поставлено, а відповідачем прийнято передбачений договором товар на загальну суму 76 125,22 грн., що підтверджується підписаними повноважними представниками сторін видатковою накладною від 15.02.2022 № 15 на суму 76 125,22 грн., та товарно-транспортною накладною № 196 від 15.02.2022, копії яких наявні в матеріалах справи.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що відповідач у порушення умов договору поставки від 19.11.2020 № 45 та норм чинного законодавства не виконав взяті на себе зобов`язання щодо повної та своєчасної оплати поставленого позивачем товару, у зв`язку з чим в останнього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 76 125,22 грн.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач зазначає, що питання та вирішення спору щодо отримання товару в кількості 1 400 штук знаходяться поза межами регулювання правовідносин охоплених договором, а таким чином й поза межами спору у даній справі, оскільки відповідно до довіреності № 42 від 15.02.2022 відповідачем будо уповноважено особу на отримання товару в кількості 4 596 штук, а не 5 996 штук, як поставлено позивачем.

Крім того, відповідач зазначає, що порушення ним зобов`язань обумовлене повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України, внаслідок якої відповідач не може повноцінно здійснювати свою господарську діяльність та отримувати дохід для оплати своїх зобов`язань перед контрагентами, а також просить суд зменшити нараховані позивачем пеню, 3 % річних та інфляційних втрат на 99 %.

Розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп", колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Дослідивши зміст укладених між позивачем та відповідачем договорів, суд дійшов висновку, що дані правочини за своєю правовою природою є договорами поставки.

Відповідно до частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною 4 статті 265 Господарського кодексу України сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України.

Реалізація суб`єктами господарювання товарів негосподарюючим суб`єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (частина 6 статті 265 Господарського кодексу України).

Частинами 1 та 2 статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Нормами частини 1 статті 656 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Згідно з частиною 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

У відповідності до норм частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 Цивільного кодексу України відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги у частині кількості та якості поставленого товару, колегія суддів констатує, що доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність, ознак ушкодження чи псування поставленого товару від відповідача до суду не надходило.

Водночас, як вірно зазначено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання позивачем умов договору з боку відповідача відсутні.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі товару відповідачу, а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь - яких зауважень.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

За висновками суду першої інстанції, з якими погоджується колегія суддів, а також з урахуванням положень укладеного між сторонами договору, документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна, яка, як вбачається із матеріалів справи, сторонами належним чином оформлена та підписана без будь - яких зауважень, а також засвідчена печатками обох сторін.

Таким чином, підписання покупцем (скаржником в даному випадку) видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за № 168/174, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Окремо, колегія суддів звертає увагу, що ані в специфікації до договору, ані у видатковій накладній відсутні посилання на довіреність № 42 від 15.02.2022, а також в самій довіреності відсутні посилання на договір чи накладну. З огляд на що, колегією суддів не приймаються до уваги твердження скаржника щодо того, що поставка товару та умови оплати товару в кількості 1400 штук не мають жодного відношення до договору поставки № 45 від 19.11.2020.

Водночас, відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо форс-мажорних обставин, колегія суддів констатує, що в межах даної справи відповідачем не виконано зобов`язання з оплати товару ще до повномасштабної військової агресії російської федерації проти України. Жодних пояснень з приводу неналежного виконання та прострочення виконання обов`язку з оплати поставленого товару, строк оплати якого наступив до повномасштабної військової агресії російської федерації проти України, скаржником у своїй апеляційній скарзі не наведено.

Крім того, форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.

Ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за даних умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер.

Тобто, обставина, приклад якої наведено в статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", стає форс-мажорною для сторін правовідносин щодо тих чи інших зобов`язань виключно у разі доведення неможливості виконання конкретних зобов`язань.

Відтак, такі обставини, як оголошена чи неоголошена війна, військові дії, введення воєнного стану та комендантської години самі по собі не є абсолютними форс-мажорними обставинами.

Вони можуть набути статусу форс-мажорних виключно за умови правової кваліфікації їх такими судом в межах вирішення кожного окремого спору.

Іншими словами, повномасштабна військова агресія російської федерації проти України, яка розпочалася 24.02.2022, та зумовлені цими діями наслідки, є обставиною, яка за умови доведення неможливості виконання учасником цивільних правовідносин своїх договірних зобов`язань, може бути кваліфікована судом як форс-мажор та бути підставою для звільнення такої особи від відповідальності за порушення такого зобов`язання.

У свою чергу, дослідивши матеріали справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами, що введення воєнного стану знаходиться у причино-наслідковому зв`язку із неможливістю виконання ним грошового зобов`язання за договором.

Підсумовуючи вищевикладене, а також враховуючи факт невиконання відповідачем обов`язку з повної та своєчасної оплати поставленого позивачем товару за договором поставки від 19.11.2020 № 45, та факт наявності заборгованості у розмірі 76 125,22 грн., колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про стягнення з відповідача основної заборгованості підлягають задоволенню у повному обсязі.

Водночас, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором, позивач просить суд стягнути з відповідача 12 138,32 грн. пені, нарахованої за період прострочення з 19.02.2022 по 15.08.2022, а також 1 877,06 грн. 3 % річних та 16 865,75 грн. інфляційних втрат, нарахованих за загальний період прострочення з 17.02.2022 по 13.12.2022.

Суд зазначає, що у разі прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, підлягають стягненню річні відсотки відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

У відповідності до частини 2 статті 551 Цивільного кодексу України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Пунктом 7 Розділу IX Прикінцевих положень Господарського кодексу України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-IX (далі - Закон України від 30.03.2020 № 540-IX), який набрав чинності з 02.04.2020.

На момент розгляду даного спору в суді першої інстанції, на всій території України тривав карантин, який установлений згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" № 211 з 12.03.2020 та продовжений згідно постанови Кабінету Міністрів України від 23.12.2022 № 1423 до 30.04.2023.

За таких обставин, колегія суддів звертає увагу скаржника, що дія Закону України від 30.03.2020 № 540-IX надає можливість нараховувати штрафні санкції більше, ніж за шість місяців.

Пунктом 7.3. договору сторонами погоджено, що у випадку несвоєчасної оплати товару згідно умов договору покупець сплачує на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно оплаченої партії товару за кожен день прострочення.

Проаналізувавши спірні правовідносини, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що дії відповідача є порушенням умов договору, що є підставою для захисту майнових прав та інтересів позивача, відповідно до норм статті 625 Цивільного кодексу України та застосування відповідальності відповідно до умов пункту 7.3. договору.

В свою чергу, зазначаючи про помилковість розрахунку позивача, відповідачем (скаржником) ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто визначаючи розмір заборгованості за договором, зокрема, в частині штрафу, процентів річних та інфляційних втрат суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

У свою чергу, перевіривши розрахунок позивача заявленої до стягнення пені, інфляційних втрат та процентів річних, колегія суддів констатує, що розмір пені, інфляційних втрат та процентів річних, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам договору та є арифметично вірним, тому судом першої інстанції було цілком обґрунтовано та правомірно задоволено позовні вимоги про стягнення з відповідача 12 138,32 грн. - пені, 1 877,06 грн. - 3 % річних та 16 865,75 грн. інфляційних втрат.

Водночас, колегія суддів зазначає, що доводи викладені в апеляційній скарзі щодо невірного нарахування позивачем розміру пені, інфляційних втрат та процентів річних є необгрунтованими, оскільки спростовуються матеріалами справи.

Щодо клопотання скаржника про зменшення пені, 3 % річних та інфляційних втрат колегія суддів зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 18.03.2020 № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) дійшла висновку, що, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 913/89/18, від 04.12.2018 у справі № 916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18).

При цьому слід враховувати, що правила статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником.

Суд враховує правову позицію, викладену в рішенні Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013, про те, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Оскільки неустойка має на меті, в першу чергу, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

При цьому, зменшення суми неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке може бути реалізовано ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів (позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 10.02.2020 у справі № 910/1175/19, від 20.08.2020 у справі № 904/3546/19).

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що розмір пені, 3 % річних та інфляційних втрат не є надмірним, а визначено саме в тому розмірі, який передбачає нормами чинного законодавства України та укладеного між сторонами договору, у зв`язку із чим колегія суддів погоджується із судом першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача (скаржника) про зменшення заявлених до стягнення сум пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України).

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду у цій справі є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачається; підстави для задоволенні апеляційної скарги - відсутні.

У зв`язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги витрати за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріверсайд Груп" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.03.2023 у справі № 910/14327/22 залишити без змін.

3. Судові витрати, пов`язані з поданням апеляційної скарги, покласти на скаржника.

4. Справу №910/14327/22 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в порядку, визначеному ст.ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя О.О. Хрипун

Судді О.В. Агрикова

М.Г. Чорногуз