Рішення

від 05.07.2023 по справі 376/1886/22

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 376/1886/22

Провадження № 2/357/1022/23

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

05 липня 2023 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Орєхова О. І. ,

за участі секретаря Мартиненко Є. Є., Хоменко О.Р.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И В :

В вересні 2022 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Сквирського районного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості ( а. с. 1-2 ).

Позовна заява мотивована тим, що між ним, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 14 листопада 2018 р. було укладено договір позики, який був нотаріально посвідчений державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області за реєстр, номером 3-8798, відповідно якого відповідач позичив (отримав до підписання договору) грошові кошти у розмірі 558 200,00 (п`ятсот п`ятдесят вісім тисяч двісті) гривень, що за курсом НБУ 20 000 доларів США, що в еквіваленті на сьогодні (27.09.2022 р.) за офіційним курсом валют НБУ (1 долар = 36,56 грн.) становить 731 200,00 (сімсот тридцять одна тисяча двісті гривень) грн. зі строком повернення до 15 червня 2019 р. Також ним ним та ОСОБА_4 було укладено ще два договори позики у вигляді розписок ( прості письмові договори) від 19.11.2018 року, відповідно якої відповідач позичив додатково 10 000 тисяч доларів США строком до 15.06.2019 року та розписку від 29.11.2018 року, відповідно якої позичив ще 10 000 доларів США також з строком повернення 15.06.2019 року. Отже, в договорі та в розписках зазначений строк повернення коштів, а саме до 15 червня 2019 р. Загальна сума заборгованості відповідача перед позивачем становить 40 000 доларів США , що за офіційним курсом валют НБУ (1 долар = 36,56 грн.) становить 1 462 400,00 грн. ( один мільйон чотириста шістдесят дві тисячі чотириста гривень). У вищезазначених розписках передбачено отримання позивачем відсотків за користування відповідачем позичених коштів, відсоткова ставка встановлена у розмірі 2,2 % в місяць. Після спливу терміну повернення коштів він неодноразово в усному порядку просив відповідача повернути йому кошти, але він відмовився, не пояснюючи з яких причин. Одержання ним зазначеної суми коштів, підтверджується розписками, що в оригіналі знаходяться в нього. Під будь-яким приводом він ухиляється від виконання свого зобов`язання. В розмовах заявляє, що розписка не має жодних правових наслідків. Сума заборгованості за договорами позики була визначена та обумовлена сторонами в розмірі 40 000 доларів США., що в еквіваленті на сьогодні (27.09.2022 р.) за офіційним курсом валют НБУ (1 долар = 36,56 грн.) становить 1 462 400,00 грн. ( один мільйон чотириста шістдесят дві тисячі чотириста гривень) та на даний час не повернена (стягнута). Як вже зазначалось, розписками передбачена відсотка ставка 2,2 % місяць за користування коштами, тому заборгованість за відсотками станом на 27.09.2022 року становить: 40 000 дол. США х 2,2% х 34 місяця = 29 920 дол. США, що за офіційним курсом валют НБУ (1 долар = 36,56 грн.) становить 1 093 875,20 грн. ( один мільйон дев`яносто три тисячі вісімсот сімдесят п`ять гривень 20 коп). Тому, просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за розписками ( сума основного боргу) 1 462 400,00 грн. ( один мільйон чотириста шістдесят дві тисячі чотириста гривень) та відсотки за користування запозиченим коштами у розмірі 1 093 875,20 грн. (один мільйон дев`яносто три тисячі вісімсот сімдесят п`ять гривень ). Відшкодування судових витрат покласти на відповідача.

Одночасно з позовною заявою ОСОБА_3 було подано заяву про забезпечення позову ( а. с. 16-18 ).

Ухвалою судді Сквирського районного суду Київської області від 30 вересня 2022 року заява про забезпечення позову була задоволена повністю ( а. с. 25-26 ).

Ухвалою судді Сквирського районного суду Київської області від 28 грудня 2022 року позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості вирішено передати на розгляд за підсудністю до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області ( а. с. 29-30 ).

10 лютого 2023 року матеріали даної цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості надійшли на адресу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, про що свідчить відповідний штамп суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.02.2023 року, головуючим суддею визначено Орєхова О.І. (а. с. 37 ) та матеріали передані для розгляду.

Ухвалою судді від 13 лютого 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання у справі на 23 березня 2023 року ( а. с. 41-42 ).

Протокольною ухвалою від 23.05.2023 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті на 12.06.2023 року ( а. с. 77-80 ).

12 червня 2023 року за вх. № 26003 судом було отримано від представника відповідача відзив на позовну заяву про стягнення заборгованості ( а. с. 91-100 ).

Разом з відзивом на позовну заяву, представником відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності ( а. с. 101-103 ).

Відповідно до ч. ч. 7, 8 ст. 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Так, ухвалою судді від 13 лютого 2023 року, якою було прийнято позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості до розгляду та відкрито провадження, визначено для відповідача строк, який становить 15 днів з дня вручення цієї ухвали, для направлення суду відзиву на позовну заяву і всі письмові та електронні докази ( які можливо доставити до суду ), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову ( а. с. 41-42 ).

З наявного в матеріалах справи поштивого повідомлення про вручення вбачається, що ухвалу судді від 13.02.2023 року, позовну заяву з додатками та судову повістку на 10 годину 30 хвилин 23.03.2023 року, ОСОБА_4 отримав особисто 17.03.2023 року ( а. с. 47 ).

В строк визначений для подання відзиву, відповідач такий суду не направив.

Такий відзив був отриманий судом від представника відповідача лише 12.06.2023 року, тобто з пропуском строку для подання відзиву.

В свою чергу, представник відповідача направляючи відзив на позовну заяву, не клопотав перед судом про поновлення строку для його подачі.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Згідно статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення ( ч. 1 ст. 127 ЦПК України ).

Оскільки відзив представником відповідача поданий після закінчення строків на подання відзиву, заяви про поновлення пропущеного строку з боку представника відповідача не надано, вищевказаний відзив не сприймається судом та залишається поза увагою.

12 червня 2023 року розгляд справи було відкладено до 05.07.2023 року за клопотанням учасників судового розгляду для мирного врегулювання спору ( а. с. 110-113 ).

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, надав пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві та просив вимоги ОСОБА_3 задовольнити в повному обсязі. Заперечував, що позивачем пропущено строк давності для звернення до суду, оскільки наразі всі строки продовжуються враховуючи дію карантину та воєнного стану в країні, а тому з боку позивача не має пропуску строку, так як строк позовної давності продовжено в силу закону.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог позивача, просив відмовити в задоволенні позову, а також просив застосувати строк позовної давності.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Судом встановлені фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

Так, 14 листопада 2018 року було укладено договір позики, який був нотаріально посвідчений державним нотаріусом Другої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області за реєстр, номером 3-8798, відповідно якого відповідач ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 558 200,00 (п`ятсот п`ятдесят вісім тисяч двісті) гривень, що за курсом НБУ на дату укладення цього Договору становить 20 000 доларів США ( а. с. 46 ).

Пунктом 1 вищевказаного договору позики, Позичальник зобов`язується повернути Позикодавцеві таку ж суму грошових кошів без нарахування відсотків.

Згідно п. 2 Договору позики, грошові кошти, які є предметом цього договору, передані Позикодавцем та одержані Позичальником до підписання цього договору.

Пунктом 3 Договору передбачено, що Позичальник зобов`язується повернути суму грошей у доларах США незалежно від офіційного курсу НБУ на день платежу.

Відповідно до п. 4 цього Договору, Позичальник зобов`язаний повернути Позикодавцеві позику ( грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому Позикодавцем ) у строк до 15 червня 2019 року.

Повернення позики повинно бути здійснено в м. Біла Церква Київської області ( п. 5 договору ).

Згідно п. 11 Договору позики, за згодою сторін зміни і доповнення до цього договору вносяться шляхом укладання додаткового договору, посвідченого нотаріально. При відсутності домовленості, питання вирішуються в судовому порядку. В такому ж порядку вирішуватимуться питання, що стосуються тлумачення договору чи визнання його недійсним.

Крім того, в матеріалах справи міститься оригінал розписки від 14.11.2018 року, в якій зазначено, що ОСОБА_4 отримав гроші в сумі 20 000 доларів США у ОСОБА_3 на термін 7 місяців, до 15.06.2019 року. За користування коштами зобов`язується сплачувати відсотки в розмірі 2,2%, щомісячно ( а. с. 74 ).

Також, міститься в матеріалах справи оригінал додаткової розписки від 19.11.2018 року, в якій зазначено, що ОСОБА_4 , додатково до суми, яку взяв раніше, а саме 14.11.2018 року в еквіваленті 20 000 доларів США під відсотки 2,2%, та на термін до 15.06.2019 року. Додаткова сума становить 10 000 доларів США. На 19.11.2018 року загальна сума позики становить 30 000 доларів США. В разі неповернення даної суми, зобов`язується розрахуватись нерухомістю ( а. с. 75 ).

Окрім цього, позивач звертав увагу суду на тому, що міститься ще розписка від 29.11.2018 року, копія якої додана до позовної заяви ( а. с. 11 ), відповідно до якої відповідач отримав в борг 10 000 доларів США.

Так, датою від 29.11.2018 року міститься додаткова розписка, в якій ОСОБА_4 додатково до суми, яку взяв раніше, 14.11.2018 року в еквіваленті 20 000 доларів США та 19.11.2019 року, 10 000 доларів США, позичає суму 10 000 доларів США під 2,2% на термін до 15.06.2019 року. Загальна сума становить 40 000 доларів США.

Позивач ОСОБА_3 наголошує, що відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання та не повернув суму боргу, відповідач ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань, тому його права повинні бути захищені в судовому порядку.

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У свою чергу національне законодавство України встановлює наступне.

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями гл.71 ЦК України.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми ( договори ).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у його Постанові від 13.12.2017 р. у справі № 309/3458/14-ц, а також у справі No 6-2789цс16 від 18.01.2017 р.

У постанові від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц Верховний Суд також зазначив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням його повернення і дати отримання коштів.

Постановою від 22.08.2019 р. у справі № 369/3340/16-ц ВС вказав, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником Позикодавцеві за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору і зміст умов договору, так і факт отримання боржником від Позикодавця певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від Позикодавця до позичальника.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч.1 ст.207 ЦК).

Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві грошові кошти у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до ч. 2 статті 1049 ЦК України, позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Отже, відповідно до вимог ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, де сторони є вільними в укладені договору.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначеним змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16.

Отже, тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Також, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 194/1126/18, підкреслив, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із особою_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, у тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що особою_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Таким чином, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18.

В зазначеній постанові ВС дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції у визначеному чинним цивільним процесуальним законодавством порядку оцінив розписку від 9 липня 2011 року і дійшов висновку, що вона не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику, тобто не підтверджує факт передачі коштів 9 липня 2011 року або у будь-який інший день.

Встановивши, що згідно з розпискою від 9 липня 2011 року ОСОБА_2 лише зобов`язався віддати позивачу грошові кошти у сумі 18 000 гривень після продажу земельної ділянки, а не повернути отриману у борг суму коштів, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України і дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим мотивовано позов.

Такої ж позиції дотримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, провадження № 61-6634св20.

ВС у вищевказаній постанові зазначив, що у справі, що переглядається, суди встановили, що зміст розписки 24 квітня 2018 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог.

Зазначеної правової позиції дотримується і Верховний Суд в постанові від 06.04.2020 року у справі № 464/5314/17.

Отже, як зазначено вище, позивачем до позовної заяви на підтвердження своїх вимог надано нотаріально посвідчений договір позики від 14.11.2018 року №3-8798 (далі - договір), згідно пункту 1 якого відповідач позичив у позивача грошові кошти у розмірі 558 200 грн., що за курсом НБУ на дату укладання цього Договору становить 20 000 доларів США, а відповідач зобов`язується повернути позивачу таку ж суму грошових коштів без нарахування відсотків.

Договором визначено строк повернення грошових коштів до 15.06.2019 року.

Як визначено пунктом 11 договору: за згодою сторін зміни та доповнення до цього договору вносяться шляхом укладання додаткового договору, посвідченого нотаріально.

З матеріалів справи вбачається, що позивач вважає, що між ним та ОСОБА_4 було укладено декілька договорів позики, а саме договір позики від 14.11.2018 року та договори позики від 19.11.2018 року та 29.11.20218 року.

Однак, така позиція позивача не відображає дійсних правовідносин між сторонами та спрямована на підміну поняття і змісту договірних відносин між позивачем та відповідачем.

Так, розписки від 19.11.2018 року та 29.11.2018 року не можуть бути прийняті судом, як окремі договори позики, оскільки вони фактично є додатковими договорами до первісного, нотаріально посвідченого договору позики від 14.11.2018 року, виходячи з наступного.

Відповідно до розписок від 19.11.2018 року та 29.11.2018 вбачається, що такі розписки є додатковими договорами до первинного договору позики від 14.11.2018 року, оскільки у самих розписках вказано, що «розписка додаткова», а також міститься чітке посилання на умови отримання коштів саме за основним нотаріально посвідченими договором позики.

Тобто, вищезазначені розписки не відповідають вимогам Цивільного кодексу України щодо форми нотаріального посвідченого договору, а також порушують умови договору позики від 14.11.2018 року, оскільки в п. 11 Договору позики зазначено, що за згодою сторін зміни і доповнення до цього договору вносяться шляхом укладання додаткового договору, посвідченого нотаріально.

Виходячи з цього, вбачається, що вищевказаними розписками вносилися зміни стосовно істотних умов первісного нотаріально посвідченого договору позики, а саме збільшення розміру отриманих грошових коштів (суми договору), а також запроваджувалися проценти за користування позикою (що протирічить пункту 1 договору, щодо безпроцентної позики).

Відповідно до пункту 7 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору здійснюється шляхом складання окремого договору.

Договір про зміну або розірвання договору підписується сторонами і посвідчується нотаріусом. На всіх наданих нотаріусу примірниках основного договору проставляється відмітка про його зміну або розірвання, у якій зазначаються номер за реєстром та дата посвідчення договору про зміну або розірвання, проставляється нотаріусом підпис і скріплюється його печаткою.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що наступні боргові розписки є саме додатковими угодами, оскільки змінюють істотні умови договору позики, зокрема щодо загальної суми позики та відсотків, а тому сторони зобов`язані були їх посвідчити нотаріально. Докази нотаріального посвідчення розписок у матеріалах справи відсутні.

Відтак, розписки про отримання додаткових коштів не відповідають вимогам договору позики, не змінюють його умов, зокрема щодо предмета договору, а отже і не можуть бути підставою для стягнення коштів з відповідача.

Окрім цього, розписки, в порівняні договору, не передбачають такі умови, як факт передання грошових коштів, не встановлено, в якому порядку були передані грошові кошти, не вказано порядок повернення позики, а також, не вказано особу позикодавця.

Тобто, не виконанні основні вимоги, щодо складання розписки, як договору позики.

Також, суд зазначає наступне стосовно вимог позивача щодо нарахування відсотків за користування коштами.

У пункті 1 Договору від 14.11.2018 року, як зазначалось вище, вказано, що відповідач зобов`язується повернути позивачу таку ж суму грошових коштів без нарахування відсотків.

Натомість, у розписці від 14.11.2018 року передбачена сплата відсотків за користування коштами у розмірі 2,2% щомісяця.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти ) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.06.2022 року №6-р(ІІ)/2022, приписи статті 1048 Цивільного кодексу України визначають загальні умови нарахування, сплати процентів за користування коштів як істотні умови договору позики, кредитного договору.

З цього, можна дійти висновку, що відсотки за користування коштами є однією з істотних умов договору позики.

Але, договір та розписка від 14.11.2018 року містить взаємовиключні умови - у першому зазначено, що кошти надаються безвідсотково, а відповідно до розписки встановлений відсоток за користування грошима у розмірі 2,2% щомісячно.

А тому, з цього вбачається, що сторони не досягли згоди, щодо всіх істотних умов договору позики.

Тож, відповідно до абзацу 5 розділу «Правові наслідки недодержання вимог щодо форми правочину» Узагальнення практики Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочииів недійсними» від 24.11.2008 року, неукладений правочин прав та обов`язків для сторін не породжує.

Більш того, договір позики і розписка дублюють одну і ту суму грошових коштів, позивач не зазначає, що вона є окремими договором від договору позики від 14.11.2018 року, а навпаки підтверджено в судовому засіданні представником останнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача в частині стягнення з відповідача суми боргу за розписками від 14.11.2018 року, 19.11.2018 року та 29.11.20218 року є такими, що не підлягають задоволенню, як не підлягають задоволенню і вимоги щодо стягнення з відповідача відсотків зазначених у вищевказаних розписках.

Так, суд приходить до переконання, що за наданими доказами з боку позивача, дійсно вимоги позивача до відповідача про стягнення грошових коштів за договором позики від 14.11.2018 року, який нотаріально посвідчений є обґрунтованими.

Згідно частини другої статті 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

У частині другій статті 533 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки сторони договору позики домовилися про встановлення «валютного застереження», то сума, що підлягала сплаті у гривні, на підставі частини другої статті 533 ЦК України має визначатися за офіційним курсом долара США.

Скасовуючи судове рішення, Верховний Суд зробив висновок про те, що «Якщо заборгованість за грошовим зобов`язанням стягується в судовому порядку, сума боргу визначається за курсом на день прийняття судового рішення, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже, на день ухвалення рішення, при визначенні суми до стягнення, суд повинен визначити і врахувати курс долара США та ухвалити рішення про стягнення сум в межах заявлених позовних вимог».

У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 520/5338/14-ц (провадження № 61-13891св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з посиланням на частину другу статті 533 ЦК України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про стягнення з відповідача на користь позивача коштів у розмірі 196 234,73 грн, що еквівалентно 15 000,00 доларів США, визнавши їх авансом, який на момент передачі відповідачу становив 119 700,00 грн і за домовленістю сторін був визначений як еквівалент 15 000,00 доларів США.

Таким чином, в справі № 922/1151/18, в яких за умовами договору грошове зобов`язання виражене в національній валюті України - гривні з визначенням грошового еквівалента - долара США, суди дійшли висновку про стягнення саме такої суми, яка визначена у договорі, в інших справах суди вважали, що сума боргу визначається за курсом валюти на час звернення з позовом або на день прийняття судового рішення.

Тому колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постанові Верховного Суду складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18.

Окрім цього колегія суддів звертає увагу, що в правозастовчій практиці неоднозначністю характеризується механізм визначення суми платежу на підставі валютного застереження при порушенні грошового зобов`язання і винесенні судового рішення, а саме щодо того на який момент відбувається визначення суми в гривні: (а) на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог). Наприклад, у постанові Верховного Суду України від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16 вказано, що «якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог)»; (б) на день ухвалення судового рішення. Наприклад, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2011 року у справі № 6-2216ск11 вказано, що «для правовідносин щодо боргових зобов`язань такий порядок не встановлено. У зв`язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні, на день ухвалення рішення».

Разом з тим, навряд чи повністю відповідає підхід, що еквівалент має визначатися на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог) змісту частини другої статті 533 ЦК України. Це пов`язано з тим, що законодавець не встановлює винятків при застосуванні вказаної статті як при нормальному виконанні грошових зобов`язань, так і при їх порушенні. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, в силу прямого припису частини другої статті 533 ЦК, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами. Проте для випадків прийняття судового рішення у разі порушення грошового зобов`язання не передбачено таких правил. Вочевидь за аналогією потрібно вести мову про «день ухвалення рішення».

Тому колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, зробленого в постанові Верховного Суду України від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16 та вказати, що еквівалент має визначатися в на день ухвалення судового рішення.

Такої позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 22 квітня 2020 року у справі № 740/4842/15-ц, провадження № 61-1257св19.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Звертаючись до суду з позовними вимогами, позивач просив стягнути суму боргу за договором позики в розмірі 731 200 грн., що за курсом НБУ 20 000 доларів США, що в еквіваленті на день звернення ( 27.09.2022 року ) за офіційним курсом валют НБУ ( 1 долар = 36,56 грн. ).

Станом на ухвалення судом рішення, за офіційним курсом валют НБУ на 05.07.2023 року ( 1 долар = 36,56 грн. ).

Тобто, на день ухвалення судового рішення за курсом НБУ 20 000 доларів США становить 731 200 грн., яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за невиконання взятого на себе зобов`язання за договором позики грошових коштів від 14.11.2018 року та відповідно суд погоджується з вказаною сумою, яку просив стягнути позивача звертаючись до суду з вказаним позовом.

В свою чергу, представником відповідача в судовому засіданні не заперечувалося, що дійсно відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав та не повернув позивачу в строк обумовлену договором позики суму.

Однак, представник відповідача в судовому засіданні просив відмовити позивачу у стягненні вказаної суми у зв`язком із пропущенням строку позовної давності, який просив суд застосувати.

Представник позивача в свою чергу заперечував проти цього, та зазначав про те, що наразі всі строки продовжуються враховуючи дію карантину та воєнного стану в країні, а тому з боку позивача не має пропуску строку, так як строк позовної давності продовжено в силу закону.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, згідно умов договору позики грошових коштів від 14.11.2018 року, Позичальник зобов`язаний повернути Позикодавцеві позику у строк до 15.06.2019 року.

Тобто, строк позовної давності починається з наступного дня ( 16.06.2019 року невиконання зобов`язання ) та закінчується 16.06.2022 року (позовна давність встановлюється тривалістю у три роки ), позивач звернувся до суду 29.09.2022 року.

Однак, суд не може погодитеся з доводами представника відповідача, що позивачем пропущено вказаний строк, виходячи з наступного.

Варто врахувати, що Постановою КМУ №211 від 11.03.2020, початок карантину 12 березня 2020 до 03 квітня 2020, подальшому постановами КМУ карантин продовжувався та останньою постановою КМУ №383 від 25.04.2023, карантин було продовжено на всій території України до 30 червня 2023 року.

Відповідно до Прикінцевих положень до Цивільного кодексу України, п. 12 під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширення коронавірусної хвороби ( COVID-19 ), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Окрім цього, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» Із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 133/2022 від 14.03.2022 року , № 259/2022 від 18.04.2022 року, № 341/2022 від 17.05.2022 року, № 573/2022 від 12.08.2022 року, затвердженого Законом № 2102-ІХвід 24.02.2022 року введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24лютого 2022 року строком на 30 діб.Строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента № 133/2022 від 14.03.2022 року. Строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента № 259/2022 від 18.04.2022 року. Строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб згідно з Указом Президента № 341/2022 від 17.05.2022 року. Строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб згідно з Указом Президента № 573/2022 від 12.08.2022 року. Законом затверджено Указ Президента України від 1 травня 2023 року № 254/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 05 години 2023 року 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб, тобто до 18 серпня 2023 року.

Відповідно до пункту 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк його дії.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що позивачем не пропущено строки позовної давності, так як строк позовної давності продовжено в силу закону, тому зава відповідача про його застосування є такою, що не може бути прийнята та застосована судом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду наведеного, даючи оцінку зібраним доказам по справі, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Частиною 1 статті 131 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. п. 1, 2 ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.

Поняття судових витрат міститься в п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», де судові витрати передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Так, при зверненні до суду позивачем було сплачено судовий збір за подачу позовної заяви у розмірі 12 405 гривень, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки № ПН3394 від 28.09.2022 року ( а. с. 3 ).

Враховуючи, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, то з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума пропорційно розміру задоволених позовних вимог, саме в розмірі 7 312 гривень.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 202, 207, 256, 257, 261, 267, 524, 525, 526, 533, 610, 638, 1046, 1047,1048, 1049 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 10,12, 13, 19, 82, 89, 76,77,81,120, 126, 127, 133, 141, 178, 263-265, 273, 353-355 ЦПК України, п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», суд, -

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 14.11.2018 року в розмірі 731 200 гривень та судові витрати в розмірі 7 312 гривень, загалом 738 512 ( сімсот тридцять вісім тисяч п`ятсот дванадцять ) гривень.

В решті позовних вимог, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( адреса проживання: АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_1 );

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , ІПН: НОМЕР_2 ).

Повний текст судового рішення буде виготовлено 13 липня 2023 року.

Суддя О. І. Орєхов