Рішення

від 12.07.2023 по справі 280/1648/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12 липня 2023 року (11:22)Справа № 280/1648/23 м.Запоріжжя Запорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Калашник Ю.В.,

секретар судового засідання Келюх К.С.,

за участю представників: позивача Федорович Ю.Г., відповідача Букіна С.М., третьої особи 1 Богач А.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради та Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

17.03.2023 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач) Запорізької міської ради (далі відповідач), в якій позивач просить: визнати протиправним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 07.12.2022 №46 «Про реорганізацію юридичної особи - комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що позивач раніше проходила лікування у комунальному некомерційному підприємстві «Міська лікарня №10», але їй стало відомо, що в майбутньому вона не зможе більше проходити стаціонарне лікування у зв`язку з прийняттям рішення Запорізької міської ради від 07.12.2022 №46 Про реорганізацію юридичної особи - комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №6». Вважає таке рішення таким, що грубо порушує її права. Посилається на факт несвоєчасного опублікування проекту оскаржуваного рішення, що позбавило позивача можливості ініціювати та здійснити громадське обговорення вказаного проекту, звернутись до депутатів міської ради щодо внесення змін до нього. Також зазначає, що відповідач має право приймати рішення про реорганізацію комунального некомерційного підприємства, але з урахуванням вимог спеціального законодавства. А нормами спеціального законодавства імперативно визначено, що орган місцевого самоврядування може прийняти рішення про реорганізацію чи ліквідацію закладу охорони здоров`я виключно у відповідності з планом розвитку госпітального округу, затвердженим у встановленому порядку. З урахуванням того, що планом розвитку Запорізького госпітального округу не передбачено реорганізації КНП «Міська лікарня №10» ЗМР, то при прийнятті оскаржуваного рішення вказана обставина безпідставно не була врахована відповідачем. Також позивач посилається на наявність законодавчої заборони на ліквідацію медичних закладів та обов`язок органів місцевого самоврядування розвивати мережу закладів охорони здоров`я. Саме з цією метою Запорізька міська рада має діяти на виконання повноважень в сфері охорони здоров`я. У той же час, відповідно до оскаржуваного рішення вирішено реорганізувати юридичну особу - комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня № 10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня № 6» Запорізької міської ради. З преамбули оскаржуваного рішення не вбачається обґрунтованої юридичної підстави для його прийняття, адже відсутні посилання на імперативні норми щодо необхідності припинення діяльності закладу охорони здоров`я, доцільності та потреби прийняття такого рішення, переслідування легітимної мети таких дій. Просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою суду від 22.03.2023 відкрито загальне позовне провадження, залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради та Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради, призначено підготовче засідання на 19.04.2023.

10.04.2023 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№14496), в якому представник відповідача позовні вимоги не визнає, зокрема зазначає, що засновником та власником корпоративних прав підприємства комунальної форми власності є територіальна громада, інтереси якої представляє відповідна рада, яка в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. До компетенції міської ради належить здійснення розпорядчих функцій та прийняття рішень, зокрема, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади. КНП «Міська лікарня №10» - підприємство засноване на комунальній власності територіальної громади міста Запоріжжя. Засновником і власником підприємства є територіальна громада міста Запоріжжя в особі Запорізької міської ради. До компетенції власника належить, зокрема, прийняття рішень про реорганізацію та ліквідацію підприємства, призначення ліквідаційної комісії, комісії з припинення, затвердження ліквідаційного балансу. Саме з урахуванням вказаного Запорізькою міською радою прийнято рішення № 46, згідно якого вирішено реорганізувати юридичну особу - КНП «Міська лікарня №10» ЗМР, шляхом приєднання до КНП «Міська лікарня №6» ЗМР. КНП «Міська лікарня №6» ЗМР визнано правонаступником всіх прав та обов`язків позивача. Отже, на думку відповідача, оскаржуване рішення прийняті в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України. Також відповідач у відзиві вказує на відсутність порушених прав позивача. Праву на позов повинно відповідати певне конкретне порушене право чи охоронюваний законом інтерес. Так, підставою для звернення із позовом позивачкою зазначено, що реалізація оскаржуваного рішення призведе до неможливості в майбутньому проходити стаціонарне лікування. Тобто, позивач ставить у залежність реалізацію оскаржуваного рішення з майбутнім та неминучим, на її думку, настанням юридичних наслідків у вигляді припинення можливості отримувати медичну допомогу. Проте, жодних доказів того, що права позивачки, на момент звернення з позовом до суду, вже порушені, матеріали справи не містять. Крім того, позивачкою не заперечується, що на момент подання позову її право не зазнало жодного втручання, обмеження чи порушення. Крім того, оскаржуване розпорядження передбачає правонаступництво всіх прав та обов`язків КНП «Міська лікарня № 10». Тому, у позивачки зберігається можливість отримати медичні послуги у юридичній особі правонаступника. Відповідач зазначає, що скорочення мережі закладів охорони здоров`я не відбулося, оскільки заклади не ліквідовуються, а лише реорганізовуються шляхом приєднання, а КНП «Міська лікарня №10» ЗМР стає відокремленим підрозділом та в подальшому буде надавати медичні послуги в порядку та обсязі, встановлених законодавством. Оскаржуване рішення не є актом індивідуальної дії відносно позивачки, а є розпорядчим документом реорганізації власності територіальної громади. Таким чином, приймаючи спірне рішення, відповідач діяв правомірно, в межах своїх повноважень та з урахуванням інтересів територіальної громади, а отже у позивачки відсутні підстави вважати рішення сесії неправомірним, а тому обрання такого виду захисту права не відповідає принципам та меті адміністративного судочинства. Щодо несвоєчасного оприлюднення проекту оскаржуваного рішення відповідач зазначив, що в силу вимог п. 10 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», у період дії воєнного стану на акти органів місцевого самоврядування не поширюються вимоги пункту 3 частини першої (у частині оприлюднення проектів актів), частини четвертої статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та Закону України «Про державну допомогу суб`єктам господарювання». Тому проект оскаржуваного рішення не підлягав оприлюдненню. У відзиві також зазначено, що КНП «Міська лікарня №10» ЗМР не є опорним закладом охорони здоров`я. Також зауважив, що реорганізація юридичної особи - медичного закладу шляхом його приєднання не призводить та не може призвести до скорочення існуючої мережі медичних закладів, а, відповідно, є лише зміною у такій мережі в частині створення нової організаційно-правової форми закладу охорони здоров`я. Отже, реорганізація закладу охорони здоров`я шляхом приєднання до іншого не є ліквідацією закладу охорони здоров`я, а лише внесенням змін до існуючої мережі державних і комунальних закладів охорони здоров`я. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

19.04.2023 представник третьої особи - КНП «Міська лікарня №10» ЗМР надав суду пояснення, в яких зазначено, що ні до сесії, ні після прийняття рішення адміністрація КНП «Міська лікарня №10» ЗМР до обговорення рішення не запрошувалась. Відповідно до плану розвитку Запорізького госпітального округу, реорганізація або припинення КНП «Міська лікарня №10» ЗМР не передбачена. Запланована ліквідація лікувально-діагностичного підрозділу, скорочення штатних одиниць з 449 до 214,75, фактична ліквідація поліклініки, лабораторії, рентгенологічного відділення, харчоблоку.

19.04.2023 у підготовчому засіданні оголошено перерву до 22.05.2023.

Протокольною ухвалою суду від 22.05.2023 закрито підготовче провадження та призначено судовий розгляд справи по суті на 31.05.2023.

31.05.2023, за клопотанням представника позивача судове засідання відкладене до 12.07.2023.

У судовому засіданні 12.07.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача проти позову заперечив та надав пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи КНП «Міська лікарня №10» ЗМР позовні вимоги підтримала відповідно до наданих пояснень.

Враховуючи норми ч.3 ст.243 КАС України, у судовому засіданні 12.07.2023 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, судом встановлено таке:

07 грудня 2022 року Запорізькою міською радою прийняте рішення №46 «Про реорганізацію юридичної особи - Комунального некомерційне підприємство «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до Комунального некомерційне підприємства «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради, відповідно до якого органом місцевого самоврядування вирішено:

«1.Реорганізувати юридичну особу комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради (місцезнаходження: 69001, м. Запоріжжя, бул. Шевченка, буд.25, код ЄДРПОУ 05498708) шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради (місцезнаходження: 69035, м.Запоріжжя, вул. Сталеварів, буд.34, код ЄДРПОУ 05498683).

2.Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради вважати правонаступником усіх прав та обов`язків комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради.

3.Доручити виконавчому комітету Запорізької міської ради створити комісію з реорганізації комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради, провести відповідні заходи згідно з діючим законодавством.

4.Делегувати виконавчому комітету Запорізької міської ради повноваження щодо затвердження передавального акту комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради.

5.Закріпити майно комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради за комунальним некомерційним підприємством «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради на праві оперативного управління…».

Не погодившись із вищевказаним рішенням та вважаючи, що воно порушує її права позивач звернулась із вказаним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Із позовної заяви вбачається, що позивач обґрунтовує позовні вимоги такими підставами:

неможливість у майбутньому отримувати медичні послуги у медичному закладу - КПН «Міська лікарня №10» ЗМР;

порушенням процедури прийняття оскаржуваного рішення, а саме, не опублікування проекту рішення.

Щодо наявності порушеного права позивача на отримання медичних послуг у КНП «Міська лікарня №10» ЗМР, суд зазначає наступне.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

З наведеного офіційного тлумачення частини 2 ст. 55 Конституції України слідує, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, що якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Таким чином, право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, про яке йдеться у частині 2 ст. 55 Конституції України, має спеціальну мету і призначення - правовий захист порушених прав та свобод людини, усунення перешкод у їх реалізації.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду і доведеність позивачем порушення відповідним рішенням, дією чи бездіяльністю його прав та законних інтересів.

Порушення прав та інтересів слід відрізняти від порушення закону. Підставою звернення до суду є протиправні рішення (дії чи бездіяльність), які порушують права (свободи чи інтереси) конкретної особи. Саме лише порушення закону, яке не призводить до порушення прав особи, не дає підстав для задоволення позову такої особи.

Отже, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень та/або органами місцевого самоврядування особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Згідно із ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права.

У статті 5 КАС України взаємозв`язок між правом особи на звернення до суду і порушенням їх суб`єктивних прав знайшов остаточне закріплення. Зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Отже, завдання адміністративного судочинства не можуть бути реалізовані у разі звернення особи до суду за захистом прав та свобод, які не належать їй особисто.

Проаналізувавши ч. 1 і 2 статті 55 Конституції України у взаємозв`язку та з урахуванням їх офіційного тлумачення, суд дійшов висновку, що конституційна гарантія права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб має на меті захист прав та свобод безпосередньо людини, яка вважає, що її права та свободи порушені, або порушуються, або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (має місце протиправне втручання).

Право на оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, складовою якого є право звернення до суду (право на доступ до судової процедури), не є абстрактним, а пов`язане з правом конкретної особи, в інтересах якої виникає судовий процес, і з її переконанням у тому, що держава (в особі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб) протиправно втрутилася у її права або свободи.

Конституція України закріплює гарантію для звернення до суду за захистом прав, але не має на меті гарантувати сам лише судовий розгляд (судове слухання). Для звернення до суду особа повинна мати матеріально-правову заінтересованість у вирішенні спору. Юридична зацікавленість у зверненні до суду повинна мати об`єктивну основу.

Право, свобода або законний інтерес може бути захищено судом лише у разі його порушення. З цього слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення права, свободи або інтересу. Позивач повинен довести, що він має право або законний інтерес і є потерпілим від порушення цього права та інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Потерпілим від порушення є особа, яка безпосередньо зазнала або з великим ступенем ймовірності зазнає суттєвих негативних наслідків від стверджуваного порушення.

У справі, що розглядається, оскаржується рішення Запорізької міської ради яке є індивідуально-правовим актом щодо реорганізації комунального підприємства і не встановлюють прав та обов`язків безпосередньо позивача.

Посилання позивача на той факт, що вона раніше проходила лікування у КНП «Міська лікарня №10» ЗМР, а прийняття оскаржуваного рішення позбавляє її можливості проходити у майбутньому лікування у вказаному закладі не є порушеним правом, оскільки на час звернення до суду таке право не порушене.

Фактично, позивач посилається на неможливість лікуватися у КНП «Міська лікарня №10» ЗМР у майбутньому та не зазначає, у чому саме полягає порушення її прав та інтересів на час звернення до суду.

Щодо повноважень відповідача на прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень органів місцевого самоврядування належить, зокрема, управління закладами освіти, охорони здоров`я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, молодіжними центрами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення організаціямедичного обслуговуваннята харчування в комунальних оздоровчихзакладах, забезпечення в межах наданихповноважень доступності і безоплатності медичного обслуговування на відповідній території, а також розвиток всіх видів медичного обслуговування, зокрема, розвиток мережі закладів охорони здоров`я, та сприяння підготовці і підвищенню кваліфікації спеціалістів.

Частинами першою-третьою статті 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безоплатно;існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 10-рп/2002 від 29 травня 2002 року, положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров`я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Закон України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров`я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Частиною 3 ст. 16 Закону № 2801-XII передбачено, що мережа державних і комунальних закладів охорони здоров`я формується з урахуванням планів розвитку госпітальних округів, потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Статтею 3 Закону № 2801-XII визначено, що госпітальний округ - територія, у межах якої забезпечено надання якісної, комплексної, безперервної і орієнтованої на пацієнтів медичної та реабілітаційної допомоги шляхом організації спроможної мережі закладів охорони здоров`я; мережа закладів охорони здоров`я - сукупність закладів охорони здоров`я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території; заклад охорони здоров`я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації.

Відповідно до положень ч.4-5 ст. 16 Закону № 2801-XII з метою забезпечення територіальної доступності якісної медичної та реабілітаційної допомоги населенню визначається госпітальний округ. Госпітальний округ поділяється на госпітальні кластери, в межах яких організовано комплексний доступ населення до медичного обслуговування в стаціонарних умовах. Межі госпітальних округів та госпітальних кластерів, порядок їх визначення та функціонування, а також порядок визначення кластерних, надкластерних та інших видів закладів охорони здоров`я, що входять до спроможної мережі закладів охорони здоров`я госпітального округу, визначаються Кабінетом Міністрів України на основі потреб населення у комплексному медичному обслуговуванні в стаціонарних умовах.

Органи місцевого самоврядування здійснюють планування розвитку мережі закладів охорони здоров`я комунальної форми власності, приймають рішення про створення, припинення, реорганізацію чи перепрофілювання закладів охорони здоров`я з урахуванням затвердженого у встановленому порядку плану розвитку госпітального округу.

На запровадження медичної реформи в Україні 30.11.2016 Кабінетом Міністрів України прийнята постанова №932 «Про затвердження Порядку створення госпітальних округів» (на даний час втратила чинність 27.11.2019).

На виконання постанови Розпорядженням Кабінету Міністрів України №201-р від 22.03.2017 «Про затвердження переліку і складу госпітальних округів Запорізької області» затверджено перелік і склад госпітальних округів Запорізької області.

Розпорядженням Голови Запорізької обласної державної адміністрації від 23.01.2020 №26 «Про створення госпітальної ради госпітального округу Запорізької області, затвердження складу та положення про неї» створено госпітальну раду госпітального округу Запорізької області та затверджено Положення про госпітальну раду та її персональний склад.

Відповідно до Положення про госпітальну раду госпітального округу Запорізької області (пп. 1 п.3 Положення) до завдань госпітальної ради належить розроблення пропозицій та рекомендацій щодо плану розвитку госпітального округу.

Вказані завдання кореспондуються із п. 10 Постанови КМУ № 1074 від 11.2019 «Деякі питання створення госпітальних округів» (була чинна на час виникнення спірних правовідносин).

З огляду на зазначене, Запорізька міська рада має право приймати рішення про реорганізацію закладу охорони здоров`я, але з урахуванням вимог спеціального законодавства. В той же час, вищенаведеними нормами спеціального законодавства імперативно визначено, що орган місцевого самоврядування може прийняти рішення про реорганізацію чи ліквідацію закладу охорони здоров`я виключно у відповідності з планом розвитку госпітального округу, затвердженим у встановленому порядку.

Однак, станом на час ухвалення оскаржуваного рішення, план розвитку Запорізького госпітального округу у встановленому порядку не прийнято.

Згідно з положеннями п. 12-14 Постанови № 1074 у межах госпітального округу формується спроможна мережа госпітального округу, яка складається з опорних закладів охорони здоров`я та інших закладів охорони здоров`я, у тому числі багатопрофільних дитячих лікарень, перинатальних центрів, спеціалізованих центрів та закладів охорони здоров`я, які надають медичну допомогу при онкологічних, інфекційних захворюваннях, туберкульозі та інших соціально значущих хворобах.

Спроможна мережа госпітального округу, за винятком опорних закладів охорони здоров`я, визначається Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською чи Севастопольською міською держадміністрацією з урахуванням пропозицій госпітальної ради.

Заклади охорони здоров`я, віднесені до опорних, діють відповідно до положення про функціонування опорних закладів охорони здоров`я, що затверджується МОЗ.

Пунктом 25 вказаної Постанови передбачено, що перелік опорних закладів охорони здоров`я затверджується Кабінетом Міністрів України та може бути переглянутий за результатами виконання програми державних гарантій медичного обслуговування населення та виконання плану розвитку госпітального округу.

Системний аналіз вищенаведених положень дає підстави стверджувати, що мережа госпітального округу складається з опорних закладів охорони здоров`я та інших закладів охорони здоров`я. При цьому, перелік опорних закладів затверджується виключно Кабінетом Міністрів України.

Проте, КНП «Міська лікарня №10» ЗМР не відноситься до опорних закладів охорони здоров`я, перелік яких визначається та затверджується лише Кабінетом Міністрів України, та складає самостійну одиницю госпітального округу.

Щодо доводів позивача про порушення відповідачем порядку оприлюднення рішення, суд зазначає наступне.

1 жовтня 2020 року набув чинності Закон України № 890-ІХ «Про внесення змін до статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» яким передбачено, що проекти рішень органів місцевого самоврядування, оприлюднюються ними не пізніш як за 10 робочих днів до дати їхнього розгляду з метою ухвалення.

Проте, 20 травня 2022 року набув чинності Закон України від 12.05.2022 №2259-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» (далі Закон №2259), яким, серед іншого, уточнено окремі питання здійснення місцевого самоврядування в умовах воєнного стану.

Згідно з ч. 10 ст. 9 Закону України від 12.05.2015 №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі Закон № 389), у період дії воєнного стану на акти органів місцевого самоврядування, військово-цивільних адміністрацій та військових адміністрацій, а також їх посадових осіб не поширюються вимоги пункту 3 частини першої (у частині оприлюднення проектів актів), частини четвертої статті 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації", Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" та Закону України "Про державну допомогу суб`єктам господарювання".

Відтак, доводи позивача в цій частині суд вважає безпідставними.

Суд також не погоджується із доводами представника позивача, що оскаржуване рішення є регуляторним актом, а тому відповідач мав дотримуватись всіх законодавчо встановлених процедур, пов`язаних із підготовкою проектів та прийняттям регуляторних актів.

Регуляторні акті мають чіткі ознаки, зокрема, встановлюють загальні правила безособистісного характеру та розраховані на багаторазове використання для всіх передбаченими ним випадків, його юридична сила зберігається незалежно від виконання приписів в часі.

В той же час, оскаржуване рішення не має жодних ознак, які притаманні регуляторним актам та за своєю суттю не є таким актом.

Відтак, суд не погоджується із доводами представника позивача, що оскаржуване рішення є регуляторним актом.

Суд також зауважує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справіСерявін та інші проти Українизауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справіТрофимчук проти УкраїниЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частинами першою та другою статті 71 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відтак, суд констатує недоведеність порушення прав позивача оскаржуваним рішенням, суд не вбачає порушення відповідачем своїх обов`язків щодо оприлюднення проекту оскаржуваного рішення, а також судом не встановлено інших порушень відповідачем норм чинного законодавства, а відтак, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Одночасно суд зауважує, що обставини, викладені у поясненнях третьої особи - КНП «Міська лікарня №10» ЗМР щодо скорочення штатних одиниць, щодо ліквідації відділень і лабораторій та відділів КНП «Міська лікарня №10» ЗМР та щодо не обговорення із КНП «Міська лікарня №10» ЗМР прийнятого рішення про реорганізацію, не можуть розглядатися судом як підстави для задоволення позовних вимог, оскільки вказані обставини не свідчать про порушення прав та інтересів позивача та безпосередньо на позивача не впливають.

В той же час, КНП «Міська лікарня №10» ЗМР із позовом про скасування рішення Запорізької міської ради від 07.12.2022 №46 «Про реорганізацію юридичної особи - комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради до суду не зверталась.

З огляду на висновки суду про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати стягненню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 243, 243-246 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Запорізької міської ради (69105, м. Запоріжжя, пр. Соборний, 206, код ЄДРПОУ 04053915), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №10» Запорізької міської ради (69001, м. Запоріжжя, бул. Шевченка, буд. 25, код ЄДРПОУ 05498708), Комунальне некомерційне підприємство «Міська лікарня №6» Запорізької міської ради (69035, м. Запоріжжя, вул. Сталеварів, буд. 34, код ЄДРПОУ 05498683) про визнання протиправним та скасування рішення, - відмовити повністю.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 13.07.2023.

Суддя Ю.В. Калашник