КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/3435/2023
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ Справа № 761/29612/21
06 липня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарях - Осадченко І.В.,Савлук І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Павлій Андрія Григоровича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 грудня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Притули Н.Г., у справі за позовом Дочірнього підприємства «Катрін» до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович про витребування майна,-
в с т а н о в и в:
16 серпня 2021 року Дочірнє підприємство «Катрін» звернулося до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович та просило суд:
витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства «Катрін» групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 655475080000);
скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенка Микола Олександрович про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48554683 від 06.09.2019 року 11:31:31 (реєстраційний номер нерухомого майна 655475080000) за ОСОБА_1 права приватної власності на групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 ;
скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно № 33107921 від 06.09.2019 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, на підставі договору купівлі-продажу від 06.09.2019 року, серія та номер 1267;
визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», який 09.10.2019 року посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, серія та номер 1500;
скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенка Миколи Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо державної реєстрації договору іпотеки, серія та номер 1500, посвідченого 09.10.2019 року, індексний номер 49082654 від 09.10.2019 року, 11:40:03 (реєстраційний номер запису про іпотеку 33594221), іпотекодержатель Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», іпотекодавець ОСОБА_1 ;
скасувати та виключити запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію іпотеки № 33594221, зареєстрований 09.10.2019 року на підставі договору іпотеки, серія та номер 1500, посвідченого 09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем;
скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенка Миколи Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо державної реєстрації , індексний номер 49082654 від 09.10.2019 року щодо державної реєстрації заборони на нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
скасувати та виключити запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про обтяження у вигляді заборони на нерухоме майно № 33593988, зареєстрований 09.10.2019 року, на підставі договору іпотеки, серія та номер 1500, посвідчений 09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем;
визнати недійсним договір управління, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтерком», посвідчений 09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, серія та номер 1499;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, індексний номер 49080236 від 09.10.2019 щодо державної реєстрації іншого речового права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про інше речове право, індексний номер 33591853, зареєстрований 09.10.2019 року на підстав договору управління, серія та номер 1499, посвідчений 09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем.
16 вересня 2022 року Дочірнє підприємство «Катрін» звернулося до Шевченківського районного суду м. Києва з заявою про зменшення позовних вимог до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович та просило суд витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства «Катрін» групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 655475080000).
В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 07.07.2006 року між Управлінням з питань управління комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві Ради та Дочірнім підприємством «Катрін» було укладено договір купівлі-продажу групи нежитлових приміщень №76, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 . На підставі вказаного договору 03.10.2006 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна видано реєстраційне посвідчення № 026828, яким посвідчено право власності на вказані нежитлові приміщення за Дочірнім підприємством «Катрін».
В подальшому позивачу стало відомо, що 13.06.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В. посвідчено договір купівлі-продажу групи нежитлових приміщень №76, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та здійснено державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_3 .
У зв`язку з чим, Дочірнє підприємство «Катрін» звернулось до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення та було розпочате кримінальне провадження №12015100100009368 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України.В ході розслідування кримінального провадження стало відомо, що документи, які стали підставою для відчудження 13.06.2015 року ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 групи нежитлових приміщень АДРЕСА_2 , є підробленими.
Відповідно до системи АРМОР вбачається, що паспорт громадянина України ОСОБА_2 серії НОМЕР_1 , виданий Костянтинівським МВ УМВС України в Донецькій області від 22.04.2003 року, який надано приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В. для посвідчення правочину від 13.06.2015 року, значиться викраденим з 25.12.2008 року.
Відтак, юридичні факти, які стали підставою для набуття ОСОБА_2 права власності на групу нежитлових приміщень АДРЕСА_1 не виникали, як наслідок, договір купівлі-продажу від 13.06.2015 року групи нежитлових приміщень №76, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В., є нікчемним в силу вимог ст.ст.215, 228 ЦК України.
В подальшому, 04.09.2019 року відбулося хакерське втручання в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, з використанням ідентифікатора доступу державного виконавця Сторожинецького РВ ДВС Бординюк А.М., та вилучено запис про арешт нерухомого майна, а саме: групи нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , внесений на підставі ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 16.12.2015 року. Вказані обставини підтверджуються даними досудового розслідування.
Внаслідок чого, 06.09.2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу групи нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем.
На підставі вказаного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем вчинено державну реєстрацію права приватної власності на групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
В подальшому, 09.10.2019 року між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, серія та номер 1500. Цього ж дня, 09.10.2019 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтерком» було укладено договір управління, серія та номер 1499.
Враховуючи викладене вище, стверджує, що спірне майно вибуло із володіння Дочірнього підприємства «Катрін» незаконно, а тому права позивача, як власника нерухомого майна, підлягають захисту саме шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача, з підстав передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2022 року позовні вимоги Дочірнього підприємства «Катрін» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович про витребування майна задоволено, витребувано від ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства «Катрін» групу приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомості 655475080000.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 12 грудня 2012 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Павлій Андрій Григорович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2022 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Дочірнього підприємства «Катрін» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович про витребування майна.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним та порушує права ОСОБА_1 на мирне володіння майном, як добросовісного дійсного власника групи приміщень № НОМЕР_2 , приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомості 655475080000.
Вказує на те, що судом першої інстанції під час розгляду вказаної справи було грубо порушено норми процесуального права, оскільки було прийнято, подану позивачем 16.09.2022 року, та розглянуто заяву про зменшення позовних вимог. Проте, вказаною заявою позивач фактично не зменшив розмір позовних вимог, а зменшив кількість своїх позовних вимог, що не узгоджується з приписами ч.2 ст.49 ЦПК України. Крім того, у вказаній заяві позивачем залучено до участі у справі нового відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», якого не було зазначено у первісному позові.
Вказує на те, що відповідачем ОСОБА_1 групу приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомості 655475080000 передано в управління та розпорядження Товариству з обмеженою відповідальністю «Інтерком», а тому суд першої інстанції зобов`язаний був залучити вказане товариство до участі у справі в якості співвідповідача, чого зроблено не було. Відтак, у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, заявлених виключно до ОСОБА_1 , судом не перевірено доводи відповідача щодо фактичного володільця спірним майном.
Стверджує, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано до позовних вимог Дочірнього підприємства «Катрін» наслідки спливу строку позовної давності, оскільки застосування строків позовної давності є обов`язком, а не правом суду.
Зазначає, що позивач про порушення свого права власності на спірне майно дізнався ще у 2015 році, що підтверджується змістом позовної заяви Дочірнього підприємства «Катрін» та доданими до неї доказами. До позовних вимог про витребування майна на підставі ст.ст.387, 388 ЦК України застосовується загальний трирічний строк позовної давності, а тому наполягає на застосуванні до спірних правовідносин строку позовної давності, та як наслідок, відмову в задоволенні позовних вимог.
Вважає, що судом першої інстанції було порушено права апелянта та неправомірно позбавлено належного йому майна.
13.02.2023 року представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком» адвокатом Павлій Андрієм Григоровичем до Київського апеляційного суду було подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що не погоджується з рішенням суду першої інстанції, так як дане рішення впливає на права та обов`язки товариства, як управителя спірного майна. А тому, незалучення судом першої інстанції Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком» до участі у справ в якості співвідповідача є підставою для скасування рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2022 року.
07.03.2023 року Дочірнім підприємством «Катрін» до Київського апеляційного суду було подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що твердження апелянта про те, що в заяві про зменшення позовних вимог позивачем залучено до участі у справі нового відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», якого не було зазначено у первісному позові, є без підставним та такими, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Зазначає, що зі змісту позовної заяви від 16.08.2021 року вбачається, що позивач у якості відповідача зазначив Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс» та вказав код ЄДРПОУ 39367974, в свою чергу в заяві про зменшення позовних вимог позивачем зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» та вказано код ЄДРПОУ 39367974.
Таким чином, під час написання і подання позовної заяви від 16.08.2021 року позивачем було допущено описку у назві відповідача та замість Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» вказано Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс», але при цьому вірно зазначено код ЄДРПОУ вказаної юридичної особи, який значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме 39367974. Відтак, під час подання заяви про зменшення позовних вимог позивачем лише приведено назву відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» у відповідність із даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, при цьому в заяві вказано код ЄДРПОУ 39367974, як і в позовній заяві. При цьому, звертає увагу, що у судовому засіданні 15.09.2022 року відповідачі та їх представники не заперечували щодо прийняття судом до розгляду заяви позивача про зменшення позовних вимог, що підтверджується протоколом судового засідання від 15.09.2022 року.
Вважає доводи апелянта про те, що у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, заявлених виключно до ОСОБА_1 , оскільки управителем майна є Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», необґрунтованими, оскільки згідно даних Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень єдиним власником спірного майна є ОСОБА_1 , до якого позивачем правомірно було пред`явлено віндикаційний позов. Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерком» не є власником спірного майна, а лише його управителем на підставі договору управління від 09.10.2019 року.
Зазначає, що позивачем дотримано загальний строк позовної давності на звернення до суду з позовом, оскільки про порушення своїх прав, як власника нерухомого майна, дізнався 20.10.2019 року, коли отримав повідомлення від служби охорони Національної поліції України про розірвання договору охорони нерухомого об`єкта та обмеження апелянтом доступу позивача до спірного майна.
Вказує, що посилання апелянта на те, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо ще у 2015 році, не заслуговують на увагу, оскільки підставою для звернення у 2015 році до правоохоронних органів стало не порушення права власності Дочірнього підприємства «Катрін» на спірне нерухоме майно, а наявність в діях невстановлених на той час осіб ознак кримінального правопорушення. Крім того, станом на 2015 рік спірне нерухоме майно належало позивачу і за даними БТІ не змінювало власника на іншого, позивач здійснював утримання об`єкту нерухомості власними коштами та займався в ньому господарською діяльністю до жовтня 2019 року, допоки ОСОБА_1 не обмежив право доступу позивача до спірного майна.
Вказані твердження позивача також підтверджуються інформацією наданою суду першої інстанції з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про те, що ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_3 право власності на групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місцезнаходження АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна 655475080000) не реєстрували.
Також, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами твердження апелянта про те, що позивачем не надано жодного доказу утримання ним спірного майна, оскільки позивачем надано до суду договір про централізовану охорону майна від 23.06.2016 року, який було припинено з 13.11.2019 року у зв`язку з припиненням права власності Дочірнього підприємства «Катрін» на спірні нежитлові приміщення, через набуття на них права власності ОСОБА_1 .
З огляду на вище викладене, просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 , його представник адвокат Жевак Людмила Миколаївна, представник ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю " Інтерком" адвокат Павлій Андрій Григорович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
Представники позивача Дочірнього підприємства " Катрін" Недяк Володимир Володимирович та адвокат Савчук Олександр Костянтинович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Представник Товариства з обмеженою відповідальністю " Центрбудсервіс КС " та третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович в судове засідання не з`явились, про день та час слухання справи судом повідомлені, причин неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 07.07.2006 року між Управлінням з питань управління комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві Ради та Дочірнім підприємством «Катрін» було укладено договір купівлі-продажу групи нежитлових приміщень №76, які складаються з приміщень з №1 по №9 в літері А, загальною площею 142,10 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г.
03.10.2006 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна Дочірньому підприємству «Катрін» було видано реєстраційне посвідчення № 026828, яким посвідчено право приватної власності на нежитлові приміщення в літері А загальною площею 142,10 кв.м, за адресою АДРЕСА_1 , про що вчинено запис в реєстровій книзі №56п-62 за реєстровим №5200п.
20.02.2015 року начальником відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві Гоцій Б.І. був затверджений акт державного виконавця про проведені прилюдні торги.
10.06.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В. на підставі зазначеного акту було видано свідоцтво яким посвідчено, що ОСОБА_2 належить на праві власності майно, що складається з нерухомого майна - групи приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , яке придбане ОСОБА_2 за 500 000,00 грн., що раніше належало на праві власності ОСОБА_4 на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2008 року, справа №42/69, зареєстроване 29.04.2008 року Київським міським бюро технічної інвентаризації права власності на об`єкти нерухомого майна у реєстровій книзі Д30п, номер запису 283п.
13.06.2015 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав групу приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , про що уклали договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноног Л.В., реєстровий номер 768 та вчинено відповідні реєстраційні дії.
10.08.2015 року Шевченківське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві за заявою ОСОБА_5 ( керівника підприємства) розпочало кримінальне провадження №12015100100009368 за ч.4 ст.190 КК України щодо незаконного заволодіння приміщеннями в АДРЕСА_1 , які на праві власності належать Дочірньому підприємству «Катрін».
16.09.2015 року начальник Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві Хорішко О.О. листом повідомив слідчого, що станом на 16.09.2015 року на виконання до відділу не надходив та не перебуває виконавчий документ по якому проводилась реалізація майна, а саме: нежилих приміщень (група приміщень) №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Також повідомлено, що відділом не видавався акт про реалізацію зазначеного майна, яке придбав ОСОБА_2 за 500 000,00 грн.
16.12.2015 року Шевченківським районним судом міста Києва постановлено ухвалу по справі № 761/37563/15, якою клопотання слідчого 4 ВП (з обслуговування центральної частини міста) управління поліції в Шевченківському районі Головного управління Національної поліції в місті Києві Бобокала Р.В. про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015100100009368 від 11.08.2015 року за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст.190 КК України задоволено.
Накладено арешт на нежитлові приміщення (група приміщень) №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , заборонено ОСОБА_3 та будь яким іншим особам розпоряджатися та користуватися нежитловими приміщеннями (групою приміщень) №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі, для проживання, проводити будь які ремонтні роботи, перепланування, перебудови, встановлювати будь яке обладнання.
Господарський суд міста Києва листом від 18.02.2016 року №01-18/123 повідомив слідчого, що справа №42/69 про визнання права власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 Господарським судом міста Києва не розглядалася.
06.09.2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень (групи приміщень) №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, реєстраційний номер 1267.
06.09.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження: АДРЕСА_1 , індексний номер 48554683 від 06.09.2019 року 11:31:31 (реєстраційний номер нерухомого майна 655475080000).
08.10.2019 року між ОСОБА_1 (позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» (позикодавець) було укладено договір позики на суму 200 000 грн.
09.10.2019 року між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки на підставі якого в іпотеку було передано групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місцезнаходження АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, реєстраційний номер 1500.
09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію іпотеки № 33594221, зареєстрований 09.10.2019 року на підставі договору іпотеки, серія та номер 1500, посвідченого 09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем.
09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович здійснено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію обтяження: заборони на нерухоме майно, а саме групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місцезнаходження АДРЕСА_1 .
09.10.2019 року ОСОБА_1 передав в управління Товариству з обмеженою відповідальністю «Інтерком» групу нежитлових приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудованих в житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, загальною площею 142,10 кв.м, адреса місця знаходження АДРЕСА_1 , на підставі договору управління, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем, реєстраційний номер 1499.
09.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Миколою Олександровичем проведено державну реєстрацію іншого речового права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - право оперативного управління.
Задовольняючи позовні вимоги Дочірнього підприємства «Катрін» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович, витребовуючи від ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства «Катрін» групу приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомості 655475080000, суд першої інстанції посилався на те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не набули право власності на вказані нежитлові приміщення, а тому ОСОБА_3 не мав права відчужувати спірні нежитлові приміщення, а тому дані нежитлові приміщення вибули з володіння Дочірнього підприємства «Катрін» не з його волі, а відтак позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
Суд не погоджується із твердженням відповідачів про пропуск позивачем строків позовної давності, оскільки Велика палата Верховного Суду у постанові по справі №914/3224/16 від 26.11.2019 року зробила висновок, що початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається з моменту, коли майно вибуло з власності власника.
Як встановлено судом, група приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 вибули із володіння позивача після набуття права власності на вказані приміщення ОСОБА_1 09.10.2019 року, а тому на момент звернення позивача до суду з позовом - 16.08.2021 року, не минули, встановлені ЦК України, строки позовної давності.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна. Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.
Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22), викладені такі правові висновки «за вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».
Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Встановивши, що спірна група приміщень №76, приміщення громадського призначення, вбудовані у житловий будинок, які складаються з приміщень з №1 по №9, поверх 1, літ. А, загальною площею 142,10 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомості 655475080000, вибули з володіння Дочірнього підприємства «Катрін» поза його волею, а ОСОБА_3 не мав права відчужувати це майно на користь відповідача ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та витребування спірних приміщень з незаконного володіння ОСОБА_1 , який є останнім його набувачем.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апелянта про те, що витребування майна призвело до безоплатного позбавлення ОСОБА_1 права власності на вказане майно, як добросовісного набувача, колегія суддів відхиляє, оскільки названий відповідач може захистити своє право на отримання сплачених ним за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця вказаного майна.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанцій порушив загальні принципи та критерії правомірного втручання в права ОСОБА_1 на мирне володіння майном, колегія суддів також відхиляє з огляду на таке.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом першої інстанції обставини та застосовані правові норми, колегією суддів не встановлено невідповідності заходу втручання держави в особі суду в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Визначаючи пропорційність здійсненого втручання у права та інтереси відповідача, суд апеляційної інстанції оцінює баланс інтересів сторін - з однієї сторони - врахувавши інтереси Дочірнього підприємства «Катрін», з іншої - інтереси окремої особи, що заслуговують на врахування та повагу. Проте, у наведеному з`ясуванні інтереси позивача, з урахуванням усіх інших наведених судом міркувань, мають переважати у цьому спорі над інтересами окремої особи, яка набула майно за відсутності належної волі власника, від неуповноваженої особи, у спосіб, що не відповідає праву.
Також апеляційний суд звертає увагу на те, що апелянт в рамках даної цивільної справи не заявляв вимог про стягнення компенсації за шкоду внаслідок витребування спірного майна, таке питання судом першої інстанції не вирішувалось.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано до позовних вимог Дочірнього підприємства «Катрін» наслідки спливу строку позовної давності, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Матеріали справи свідчать і судом попередніх інстанцій встановлено, що відповідач подав заяву про застосування позовної давності до вирішення спору.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Відповідно до практики ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32; далі - Конвенція), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007).
ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.
Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.
Так, стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦКУкраїни).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦКУкраїни і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦКУкраїни).
Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК України, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (стаття 267 ЦКУкраїни) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини стосовно того, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу, за відсутності поважних причин щодо пропущення. При цьому суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
Згідно правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року по справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), Велика Палата дійшла висновку, що за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України, з огляду на принцип непорушності права володіння майном, початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника.
Як правильно встановлено судом першої інстанції та не спростовано апелянтом, право приватної власності на спірне майно зареєстровано за позивачем у 2006 році, що підтверджується реєстраційним посвідченням № НОМЕР_3 , виданим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.
В матеріалах справи відсутні, а апелянтом не надані будь які належні та допустимі докази на підтвердження того, що в період з 2006 року по 2019 рік право власності на спірне нерухоме належало будь-якій іншій особі, відмінній від Дочірнього підприємства «Катрін». Як правильно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не реєстрували право власності на спірні нежитлові приміщення та ОСОБА_3 не мав права їх відчужувати.
23.06.2016 року між позивачем та службою охорони Національної поліції України було укладено договір про охорону спірного нерухомого об`єкта. Вказаний договір було припинено 13.11.2019 року за ініціативою служби охорони Національної поліції України у зв`язку з припиненням права власності Дочірнього підприємства «Катрін» на спірні нежитлові приміщення, через набуття на них 06.09.2019 року права власності ОСОБА_1 та перешкоджанням останнім позивачу в користуванні спірним нежитловим приміщенням. Доказів зворотного апелянтом ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надано.
А відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про звернення Дочірнього підприємства «Катрін» до суду з віндикаційним позовом в межах строків загальної позовної давності.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції прийнято подану позивачем 16.09.2022 року та розглянуто заяву про зменшення позовних вимог, якою позивачем залучено нового відповідача, якого не було зазначено у первісному позові, оскільки при подачі позову до суду позивач вказав відповідачем Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс» (код ЄДРПОУ 39367974), при подачі заяви про зменшення позовних вимог Дочірнє підприємство «Катрін» зазначило одним із відповідачів Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС» (код ЄДРПОУ 39367974), тобто, одну і ту ж юридичну особу.
Доводи апеляційної скарги про те, що заява позивача про зменшення позовних вимог не узгоджується з приписами ч.2 ст.49 ЦПК України, оскільки позивач фактично не зменшив розмір позовних вимог, а зменшив кількість своїх позовних вимог, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, з огляду на наступне.
Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див. DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19), застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року).
У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 Цивільного кодексу України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
При поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовної якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Водночас не можна вважати зміною підстав позову: доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин; зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, провадження № 61-9545сво21.
Верховний Суд у постанові від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21) зазначив, що у разі надходження заяви (клопотання) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог позивачем суд, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її або як подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.
Також у цій постанові Верховний Суд указав, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що письмову заяву позивача від 16.09.2022 року про зменшення позовних вимог, не можна вважати поданням окремої письмової заяви з іншими підставами позову, оскільки позивач у даній заяві скористався своїм процесуальним правом, до закінчення підготовчого засідання зменшив позовні вимого до однієї, яка і заявлялася у первісному позові та лишилася незмінною і у заяві від 16.09.2022 року.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви.
Більше того, у судовому засіданні 15.09.2022 року відповідачі та їх представники не заперечували щодо прийняття судом до розгляду заяви позивача про зменшення позовних вимог, що підтверджується протоколом судового засідання від 15.09.2022 року .
Таким чином, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідні доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди апелянта з ухваленими судовими рішеннями.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції зобов`язаний був залучити до участі у справі як співвідповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерком», чого зроблено не було, з огляду на таке.
Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.
Зі змісту позовної заяви Дочірнього підприємства «Катрін» від 16 серпня 2021 року вбачається, що, звертаючись до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом позивач визначив відповідачами ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третьою особою - приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович.
12.10.2021 року Шевченківським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі, з резолютивної частини якої вбачається, що судом першої інстанції відкрито провадження за позовом Дочірнього підприємства «Катрін» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Микола Олександрович про витребування майна.
Отже, ухвалою про відкриття провадження у справі від 12.10.2021 року Шевченківським районним судом м. Києва за позовною заявою Дочірнього підприємства «Катрін» визначено коло співвідповідачів по справі № 761/29612/21, серед яких ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрбудсервіс КС», Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерком».
А відтак, доводи апеляційної скарги про незалучення до участі у справі в якості співвідповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерком» є необґрунтованими.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не надано аргументованої оцінки всім доводам ОСОБА_1 , колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасіу проти Греції» національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України»(Заява № 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Таким чином, доводи, викладені представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Павлій Андрієм Григоровичем апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2022 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Павлій Андрія Григоровича.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Павлій Андрія Григоровича залишено без задоволення, а судове рішення без змін, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Павлій Андрія Григоровича залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 18 липня 2023 року.
Головуючий Судді:
Суд | Київський апеляційний суд |
Дата ухвалення рішення | 06.07.2023 |
Оприлюднено | 21.07.2023 |
Номер документу | 112297933 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них: |
Цивільне
Київський апеляційний суд
Ратнікова Валентина Миколаївна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні