Постанова

від 06.07.2023 по справі 495/4522/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3053/23

Справа № 495/4522/20

Головуючий у першій інстанції Боярський О. О.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.07.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М .

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюка П.С.,

представника ОСОБА_2 - адвоката Коновалової Н.О.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року про укладення мирової угоди у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, -

встановив:

31 липня 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, мотивуючи тим, що ОСОБА_3 перебувала у шлюбу з відповідачем ОСОБА_2 . Рішенням суду від 26 листопада 2014 року №495/4975/14-ц шлюб між сторонами був розірваний. 12 січня 2002 року на підставі договору купівлі-продажу відповідач за спільні кошти подружжя придбав 47/100 частин жилого будинку, право власності, на яке було зареєстровано за ним особисто, який розташовано на земельній ділянці 0,059 га, яка належить відповідачу на праві власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю від 02.10.2002 серії IV-ОД №039715.

Сторонами під час шлюбу було придбано гараж № НОМЕР_1 , розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на гараж було зареєстровано Білгород-Дністровським МБТІ за відповідачем реєстраційний номер 10119324 на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 від 10.03.2005, видане виконкомом Білгород-Дністровської міської ради, рішення №91 від 17.02.2005.

Під час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти побудували житловий будинок АДРЕСА_2 . Право власності на будинок було зареєстровано за відповідачем 16.11.2010 року КП «Білгород-Дністровським бюро технічної інвентаризації», реєстраційний номер 32013971. Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,040 га у межах згідно з планом, право власності на яку також було зареєстровано за відповідачем на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 292850 кадастровий номер земельної ділянки № 5110300000:02:026:0046.

Після розірвання шлюбу позивач з відповідачем не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна.

19 серпня 2020 року від позивача ОСОБА_3 та представників відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які діють на підставі довіреності до суду надійшла заява про визнання мирової угоди, з проханням закрити провадження по справі та визнати мирову угоду. Сторони просять заяву розглянути у їх відсутність, наслідки, передбачені ч. 2 ст. 256 ЦПК України їм роз`яснені та зрозумілі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськраойнного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року затверджено умови мирової угоди, укладеної 19 серпня 2020 року між ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ), та представниками відповідача ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , АДРЕСА_3 ) - ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_5 , проживає за адресою: АДРЕСА_4 ) та ОСОБА_5 (РНОКПП: НОМЕР_6 , АДРЕСА_4 ), які діють в інтересах ОСОБА_2 визнавши наступні її умови:

Припинити право спільної сумісної власності та залишити у власності ОСОБА_3 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ) право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , який в цілому складається з: житлового будинку літ. А, загальною площею 532,4 кв.м, житловою площею 346,0 кв.м, літньої кухні літ. Б; споруд 1-6.

Припинити право спільної власності та залишити у власності ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ) земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,040 га кадастровий номер № 5110300000:02:026:0046 та визнати її особистою приватною власністю останньої.

Визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ) право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,040 га кадастровий номер №5110300000:02:026:0046.

Гараж, розташований за адресою: АДРЕСА_5 , (реєстраційний номер НОМЕР_7 , свідоцтво про право власності серії НОМЕР_2 від 10.03.2005 року), видане виконкомом Білгород-Дністровської міської ради, рішення №91 від 17.02.2005 року) залишити у власності ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , АДРЕСА_3 ) та визнати його особистою приватною власністю останнього, припинивши право спільної сумісної власності подружжя.

Припинити право спільної сумісної власності на 47/100 частин житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_3 та на земельну ділянку загальною площею 0,059 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 .

Визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ) право власності на 47/100 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , який в цілому складається з: жилого будинку з 1/3 ракушнякового та 2/3 шлакобетонна, жилою площею 35,3 кв.м літ. "А", літньої кам`яно-ракушнякової кухні літ. "Б", літньої кам`яно-ракушнякової кухні літ. "В", дерев`яного сараю літ. "Г", залізного гаражу літ. "Д", дерев`яної убиральні літ. "Є", дерев`яної убиральні літ. "Ж", споруд №1-5, І, ІІ. Ця 47/100 частина житлового будинку складається з жилого будинку літ. «А»: 1-3 кухня, 1-4 жила кімната, жилою площею 16,0 кв.м, віранда літ. «а», сіні літ. «а3», тамбур літ. «а4», літня кухня літ. «В», сарай літ. «Г», убиральня літ. «Є», хвіртка №2, водопровід №4, замощення ІІ, в загальному користування забор №І.

Визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ) право власності на земельну ділянку площею 0,059 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , на території Затоківської селищної ради.

Вказано, що мирова угода вступає в силу з дати її підписання ОСОБА_3 і представниками відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 й затвердження судом та діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань.

Вказано, що у мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб (частина перша статті 207 ЦПК України).

Сторони ствердили, що ця мирова угода не суперечить їх інтересам та не порушує їх майнових чи немайнових прав, а також прав будь-яких третіх осіб.

Сторони ствердили, що наслідки закриття провадження по справі, передбачені частиною другою статті 256 ЦПК України, їм відомі та зрозумілі.

Вказана мирова угода складена у трьох примірниках, які мають однакову юридичну силу, один з яких зберігається у матеріалах цивільної справи, а два інші передаються сторонам, які підписали мирову угоду.

Добровільність складання цієї мирової угоди сторони скріпили власноручними підписами.

У відповідності до частини третьої статті 208 ЦПК України у разі невиконання затвердженої судом мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя судом закрито.

ОСОБА_1 оскаржив ухвалу суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою у вересні 2020 року, на ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року закрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

ОСОБА_1 оскаржив ухвалу суду апеляційної інстанції в касаційному порядку.

Постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі №495/4522/20 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року скасовано та справу передано на розгляд Одеського апеляційного суду у зв`язку з тим, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для закриття апеляційного провадження на підставі на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив суду поновити строк на апеляційне оскарження судового рішення та скасувати ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року з направленням справи для продовження розгляду по суті до суду першої інстанції в іншому складі суду, посилаючись на те, що відповідач у справі ОСОБА_2 є підозрюваним у скоєнні злочину, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України, знаходиться в СІЗО м. Ізмаїл. Він, ОСОБА_1 , визнаний потерпілим у кримінальному провадженні №12020160240001216. Овідіопольським районним судом Одеської області проводиться розгляд кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у скоєнні злочину, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 115 КК України. Потерпілим ОСОБА_1 на стадії досудового розслідування подано цивільний позов про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 583 057, 00 грн та моральної шкоди у розмірі 2 800 000, 00 грн, а у зв`язку із припиненням права спільної сумісної власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, відступленням від принципу рівності часток дружини й чоловіка при поділі майна, погіршено майновий стан останнього, що негативно впливає на інтереси ОСОБА_1 , який бажає домогтися реального відшкодування ОСОБА_2 заявленої до стягнення шкоди. Отже, ухвала суду стосується його прав та обов`язків та постановлена з порушенням норм процесуального права.

ОСОБА_3 в судове засідання до апеляційного суду не з`явилась, про розгляд справи повідомлена належним чином та завчасно, про що свідчить рекомендоване повідомлення про отримання нею судової повістки.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомленого про дату судового засідання позивача по справі.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві адвоката Коновалової Наталії Олександрівни в інтересах відповідача ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до частини 1 статті 207 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.

Укладаючи дану мирову угода, суд першої інстанції виходив, що мирова угода відповідає чинному законодавству, не ущемляє права сторін, відповідає встановленим у справі фактичним обставинам. Умови мирової угоди відповідають дійсній волі сторін, угода укладена сторонами з метою врегулювання спору, ґрунтується на взаємних поступках та стосується лише прав і обов`язків сторін та предмету спору. При визнанні мирової угоди судом враховано, що сторонами обрано спосіб вирішення їх спору, що ґрунтується на взаємних поступках сторін, сторонами вжито всіх необхідних заходів для подолання спору, що існував між сторонами.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку в цій частині вимог докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Згідно із частиною 1 статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Так, переглядаючи в касаційному порядку ухвалу Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, Верховний Суд у постанові від 10 травня 2022 року у справі №495/4522/20 (провадження №61-813св22) вказав, що «Із конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено справедливість, добросовісність та розумність.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення виконання боржником зобов`язання. Поділ майна може порушувати майнові інтереси кредитора, свідчити про недобросовісні дії, спрямовані на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі №337/474/14-ц (провадження №61-15813сво18).

Колегія суддів не заперечує права подружжя на поділ майна, що є спільною сумісною власністю, а також права сторін у справі укласти мирову угоду. Але реалізація цих прав не може здійснюватися на шкоду іншим учасникам правовідносин.

Дійшовши висновку про наявність підстав для закриття апеляційного провадження у справі, передбачених положеннями пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки діям відповідача у цій справі, який на час укладення мирової угоди був підозрюваним у кримінальному провадженні №12020160240001216 і до якого у подальшому було ОСОБА_1 пред`явлено цивільний позов.

Також суд апеляційної інстанції залишив поза вагою, що шлюб між подружжям було розірвано ще у 2014 році, однак до моменту повідомлення відповідачу про підозру у скоєнні особливо тяжкого злочину його колишня дружина не порушувала питання про поділ майна подружжя. У той же час у обвинувальному акті (кримінальне провадження №12020160240001216) зазначено, що ОСОБА_2 зареєстрований по АДРЕСА_3 , а рушницю зберігав у будинку по АДРЕСА_2 .

Апеляційний суд не надав оцінки тій обставині, що ОСОБА_1 звернувся із цивільним позов в межах кримінального провадження №12020160240001216, він заявив вимоги майнового характеру до ОСОБА_2 , а у зв`язку із припиненням права спільної сумісної власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, відступленням від принципу рівності часток дружини й чоловіка при поділі майна, погіршено майновий стан останнього, що негативно впливає на інтереси ОСОБА_1 , який бажає домогтися реального відшкодування ОСОБА_2 заявленої до стягнення шкоди».

Отже, укладеною мировою угодою суттєво порушені права ОСОБА_1 на реальне відшкодування шкоди, оскільки у зв`язку із припиненням права спільної сумісної власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, відступленням від принципу рівності часток дружини й чоловіка при поділі майна, погіршено майновий стан останнього, що негативно впливає на інтереси ОСОБА_1 , який бажає домогтися реального відшкодування ОСОБА_2 заявленої до стягнення шкоди.

Верховний суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Й, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності……

Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБІ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом».

На переконання суду апеляційного інстанції такі дії колишніх подружжя ОСОБА_6 при поділі майна, яке є об`єктом спільно сумісної власності подружжя, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 й ухилення від реального відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, за рішенням суду, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи положення Європейської конвенції з прав людини, практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 6 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 379, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 серпня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та подальшому оскарженню не підлягає.

Повний текст судового рішення складено: 17 липня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І. Дришлюк