Рішення

від 23.05.2023 по справі 740/5549/21

НОСІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер 740/5549/21

Провадження № 2/741/55/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Носівка 23 травня 2023 року

Носівський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючого - судді Киреєва О.В.,

з участю секретаря судового засідання Герасимчук Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Гранд О» про стягнення середнього заробітку на час прийняття на військову службу, виплату вихідної допомоги і зміну запису про звільнення у трудовій книжці,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, мотивуючи його тим, що 10 липня 2017 року він був прийнятий на роботу в ТОВ «Гранд О» на посаду комірника. 30 жовтня 2017 року його (позивача) було призвано на службу до Збройних Сил України. 12 жовтня 2018 року він (позивач) підписав контракт для подальшого проходження військової служби, брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. У наказі ТОВ «Гранд О» від 27 жовтня 2017 року № 38-К його (позивача) було звільнено від роботи в зв`язку із призивом на строкову військову службу відповідно до вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України зі збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку в період проходження строкової військової служби. Однак, в його (позивача) трудовій книжці зроблено запис «Звільнено з займаної посади відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України». При призові для проходження строкової військової служби працівника звільняють від роботи, а не з посади, тобто такого працівника не допустимо звільняти на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Відповідач відмовляється проводити йому (позивачу) виплату грошового забезпечення у розмірі середнього заробітку, мотивуючи свою відмову тим, що у роботодавця відсутні підстави для виплати середньої заробітної плати, так як ці виплати здійснюються за рахунок Державного бюджету України.

ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким:

- визнати дії відповідача незаконними;

- зобов`язати відповідача виплатити йому середній заробіток за час проходження військової служби в ЗСУ з 30 жовтня 2017 року по теперішній час з урахуванням вимог ст.ст. 33 та 34 Закону України «Про оплату праці»;

- зобов`язати відповідача здійснювати виплату середнього заробітку за час проходження військової служби до закінчення термінів контракту в ЗСУ;

- зобов`язати відповідача змінити запис в трудовій книжці із «Звільнено з займаної посади ст. 36 п. 3 КЗпП України» на запис «Звільнений від роботи у зв`язку із призовом на строкову військову службу в Збройні Сили України відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України».

У судове засідання позивач не з`явився, подав до суду заяву, в якій зазначив, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просив розгляд справи проводити без його участі.

У судове засідання представник відповідача не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки до суду не повідомив, не просив розгляд справи відкласти.

Суд розглядає справу у загальному порядку в відсутності сторін за наявними у ній доказами, оскільки позбавлений можливості з`ясувати думку позивача щодо проведення заочного розгляду справи та в даному випадку відсутні підстави, передбачені ст. 223 ЦПК України, для відкладення розгляду справи.

Вивчивши та дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.

У судовому засіданні встановлено, що 10 липня 2017 року на підставі наказу № 37-К від 7 липня 2017 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу в ТОВ «Гранд О» на посаду комірника, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 8).

Наказом № 38-К ТОВ «Гранд О» ОСОБА_1 було звільнено від роботи з 30 жовтня 2017 року у зв`язку із призивом на строкову військову службу зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період проходження строкової військової служби, у трудовій книжці серії НОМЕР_1 вчинено запис під № 11 про те, що ОСОБА_1 на підставі зазначеного наказу звільнено із займаної посади згідно ст. 36 п. 3 КЗпП (а.с. 7; 16).

З матеріалів справи (а.с. 13; 14; 15) вбачається, що з 1 листопада 2017 року ОСОБА_1 проходив строкову військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , з 26 грудня 2017 року - перебував на військовій службі в ІНФОРМАЦІЯ_1 .

12 жовтня 2018 року та 6 грудня 2019 року ОСОБА_1 підписав контракти для подальшого проходження військової служби, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 24-27).

У судовому засіданні встановлено, що у період з грудня 2017 року по червень 2018 року ОСОБА_1 звертався до ТОВ «Гранд О», Головного управління Держпраці у Київській області, Міністерства соціальної політики України, Оболонського управління поліції ГУ НП в м. Києві із заявами стосовно можливого порушення ТОВ «Гранд О» норм трудового законодавства України, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 17-23).

20 серпня 2021 року ОСОБА_1 на адресу відповідача надіслав рекомендованим листом копії зазначених контрактів, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 28-29).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами 1 та 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною 2 ст. 264 ЦПК України встановлено, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Статтею 233 КЗпП України встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Відповідно до ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), зауважив, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)).

У судовому засіданні встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом про зобов`язання відповідача змінити у трудовій книжці формулювання причини його звільнення з пропуском строку позовної давності, встановленої ст. 233 КЗпП України, не просив поновити цей строк та не зазначив поважних причин його пропуску, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Доводи позивача про застосування в даному випадку строку позовної давності, встановленого ст. 257 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки спірні правовідносини регулюються нормами КЗпП України.

У позовній заяві позивач не конкретизував, які саме дії відповідача він просить визнати незаконними, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають вирішенню.

Вирішуючи позовні вимоги в частині грошових вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 44 КЗпП України встановлено, що у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі двох мінімальних заробітних плат.

Позивачем на надано суду доказів того, що відповідачем не було виконано вимоги ст. 44 КЗпП України в частині виплати йому вихідної допомоги.

З матеріалів справи (а.с. 18) вбачається, що за зверненням позивача інспектором праці Головного управління Держпраці у Київській області у період з 14 по 21 травня 2018 року було проведено інспекційне відвідування ТОВ «Гранд О» та встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем з 10 липня 2017 року по 27 жовтня 2017 року. У ході інспекційного відвідування було встановлено, що у порушення вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України у ТОВ «Гранд О» не дотримано строків розрахунку з працівником при звільненні, а саме компенсацію за невикористані 7 днів основної щорічної відпустки позивачу нараховано в розмірі 770 грн. відповідно до розрахунково-платіжної відомості № ГР000017/1, та перераховано до банку для зарахування та виплати через поточний рахунок з використанням платіжної картки в розмірі 619,85 грн. згідно відомості розподілу виплат 18 травня 2018 року.

Суд приймає до уваги те, що інспекційним відвідуванням інспектором праці Головного управління Держпраці у Київській області ТОВ «Гранд О» не було виявлено порушень трудового законодавства в частині не виплати позивачу вихідної допомоги, а тому приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року №303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування 18 березня 2014 року.

Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VII, який набрав чинності 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації та доручено Кабінету Міністрів України перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду.

Рішень про переведення національної економіки України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

З урахуванням наведеного, за позивачем, який в особливий період був прийнятий на військову службу, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві (установі, організації), в якому він працював, незалежно від підпорядкування та форми власності.

До подібного висновку про наявність правових підстав для стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час проходження військової служби дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2018 року у справі № 682/1634/16-ц (провадження № 61-1307св17).

Однак, позивачем не надано суду доказів про розмір його середньої заробітної плати на посаді комірника ТОВ «Гранд О», не зазначено про неможливість самостійно надати суду такий доказ, а також не заявлено клопотання про витребування відповідного доказу.

Таким чином, на підставі доказів, наданих позивачем, суд позбавлений можливості вирахувати суму середнього заробітку за час проходження військової служби в ЗСУ, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, а тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача здійснювати виплату середнього заробітку за час проходження військової служби до закінчення термінів контракту в ЗСУ не відповідають приписам процесуального закону, оскільки обраний ним спосіб захисту порушеного права є занадто абстрактним, загальним, неконкретним, охоплює майже невизначений період для зобов`язання відповідача здійснювати такі виплати.

При цьому, суд звертає увагу, що вимоги на майбутнє є неприпустимими.

Проаналізувавши докази по справі в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263, 264, 265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 , до товариства з обмеженою відповідальністю «Гранд О», код ЄДРПОУ 39177706, місцезнаходження: м. Київ, вул. Марко Вовчок, 14, про стягнення середнього заробітку на час прийняття на військову службу, виплату вихідної допомоги і зміну запису про звільнення у трудовій книжці - відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В.Киреєв