Постанова

від 17.07.2023 по справі 916/2470/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" липня 2023 р. Справа№ 916/2470/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Кропивної Л.В.

Руденко М.А.

при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,

за участю представників:

від позивача - Романенко Г.В.,

від першого відповідача - Ігнатенко Т.Б.,

від другого відповідача - представник не прибув,

від третьої особи - Марченко О.М.,

розглянувши апеляційні скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 р., а також апеляційну скаргу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2021 р. у справі №916/2470/20 (суддя Босий В.П.) за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" до Міністерства інфраструктури України (після зміни найменування - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України); Управління державної реєстрації та правового забезпечення Виконавчого комітету Чорноморської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1 - Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ", про визнання незаконним та скасування рішення, скасування запису.

ВСТАНОВИВ наступне.

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" (надалі - ОСББ "Паркова 22А") звернулося до суду з позовом до Міністерства інфраструктури України та Управління державної реєстрації та правового забезпечення Виконавчого комітету Чорноморської міської ради про:

- визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 46019659 від 19.03.2019 про реєстрацію права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м.;

- скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за державою в особі Міністерства інфраструктури України права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м., реєстраційний номер майна: 1789012751108, номер запису про право власності 30752419, шляхом його виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позовні вимоги мотивовані неправомірністю реєстрації права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м. за державою в особі Міністерства інфраструктури України, оскільки наведене приміщення є допоміжним а отже, в силу закону це майно належить співвласникам квартир на праві спільної сумісної власності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 року у справі №916/2470/20 позов Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" задоволено частково. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 46019659 від 19.03.2019 про реєстрацію права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м.Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції прийшов до висновку, що нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м, не є окремим об`єктом нерухомого майна, а відтак не могло бути зареєстроване на праві власності за державою в особі Міністерства інфраструктури України.

При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є скасування рішення про державну реєстрацію, а не запису, тому позовні вимоги були задоволенні частково.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2021 у справі №916/2470/20 заяву Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з Міністерства інфраструктури України на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 451 (сім тисяч чотириста п`ятдесят одну) грн. 97 коп. В іншій частині в задоволенні заяви відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 року у справі №916/2470/20 повністю, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційні скарги мотивовані невірністю визначення місцевим господарським судом статусу спірного приміщення, а також обраного позивачем способу захисту у зв`язку з тим, що рішення та запис про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не можуть бути скасовані без одночасного визнання права власності на нього, а такої вимоги не заявлено.

Представники апелянтів - першого відповідача та третьої особи у справі в судовому засіданні підтримали вимоги апеляційних скарг та просили їх задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти вимог апеляційних скарг та просив залишити оскаржувані рішення без змін.

Другий відповідач правом на участь представника у даному судовому засіданні не скористався, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином; про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутнім у даному судовому засіданні від другого відповідача до суду не надійшло.

Слід також зазначити, що явка представників сторін не визнавалася обов`язковою, певних пояснень суд не витребував.

Враховуючи належне повідомлення другого відповідача, а також з урахуванням того, що неявка його представника в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційних скарг, вони розглянуті судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішень, дійшла до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, а оскаржувані рішення місцевого господарського суду не підлягають зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між Акціонерним банком "Київська Русь" (управитель) Державним підприємством "Іллічівський морських торговельний порт" (після зміни найменування - Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ") (забудовник) та фізичними особами був укладений договір про фінансування об`єкта будівництва з залученням коштів, наданих в управління Фонду фінансування будівництва №601-0, предметом якого є врегулювання цивільно-правових відносин сторін, пов`язаних з спорудженням об`єкта будівництва 5-ти поверхового 40-ка квартирного житлового будинку в м. Іллічівськ по вул. Паркова-22А за рахунок коштів, отриманих управителем в управління в порядку і на умовах, передбачених даним договором, введенням його в експлуатацію, та передачею об`єкта будівництва установникам.

Пунктом 2.3 вказаного договору передбачено, що у відповідності з предметом договору управитель замовляє забудовнику збудувати об`єкт будівництва - багатоквартирний житловий будинок із вбудованими приміщеннями соціально-побутового призначення (вбудовані в житловому будинку) згідно затвердженої проектно-кошторисної і технічної документації, ввести його в експлуатацію та передати об`єкт будівництва установникам на умовах і в терміни, визначені цим договором та правилами фонду.

Об`єкт будівництва введено в експлуатацію згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ОД143142390001від 26.08.2014, після чого за фізичними особами було зареєстровано право власності на відповідні квартири.

Рішенням установчих зборів співвласників багатоквартирного будинку, що розташований за адресою: м. Іллічівськ, вул. Паркова, 22А (протокол №1) від 08.01.2016 створено ОСББ "Паркова 22А", а 18.01.2016 проведено державну реєстрацію юридичної особи.

06.05.2016 був підписаний акт приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, яким третьою особою було передано на баланс позивачу 5-ти поверховий 40 квартирний будинок загальною площею 5 026,4 (4 289,7) кв.м, яка складається із загальної площі квартир та загальної площі допоміжних приміщень.

19.03.2019 державним реєстратором виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 46019659 від 19.03.2019 про реєстрацію права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м.

На підставі вказаного рішення в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності №30752419 на вказане нежитлове приміщення за державою в особі Міністерства інфраструктури України.

Спір у справі виник у зв`язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання незаконним та скасування вказаного рішення державного реєстратора, а також скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за державою в особі Міністерства інфраструктури України права власності на спірне нежитлове вбудоване приміщення.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку":

- багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна;

- допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення);

- нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна;

- спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

До загального та неподільного майна відносяться виключно допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку та його технічне обладнання, і не відносяться окремі нежилі приміщення.

Згідно зі статтею 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно з пунктом 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т.ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Водночас за приписами статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

У рішенні від 09.11.2011 №14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

У пункті 4 мотивувальної вищезазначеного рішення вказано про те, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №598/175/15-ц).

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі №904/1040/18, від 15.05.2019 у справі №906/1169/17, від 08.04.2020 у справі №915/1096/18.

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку статусу допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі №922/1406/21).

Крім того, за змістом законодавства, у багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, які мають самостійний правовий статус та до житлового фонду не входять.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин і до житлового фонду не входять, необхідно враховувати місце їхнього розташування, так і загальні характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №910/13903/18).

Таким чином, для правильного вирішення даної справи ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме, встановлення того, чи відносяться вказані приміщення до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується з частиною третьою статті 13 цього Кодексу, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Позивач у позовній заяві посилався на те, що спірні приміщення підпадають під правовий режим допоміжних приміщень, що вказує на безпідставність їх реєстрації за державою в особі Міністерства інфраструктури України.

Так, 06.05.2016 був підписаний акт приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, яким третьою особою було передано на баланс позивачу 5-ти поверховий 40 квартирний будинок загальною площею 5 026,4 (4 289,7) кв.м, яка складається із загальної площі квартир та загальної площі допоміжних приміщень.

Із вказаного акту вбачається, що на баланс ОСББ "Паркова 22А" були передані допоміжні приміщення площею 310,8 кв.м (в тому числі, сходові клітини 297,3 кв.м, підвали 14,8 кв.м, інші технічні приміщення 13,5 кв.м) із загальної площі приміщень 1 047,5 кв.м.

Позивач неодноразово звертався до третьої особи з листами, в яких просив передати на обслуговування підвальне приміщення будинку, яке є невід`ємною частиною об`єкту будівництва, проте Підприємством відповідні дії з передачі допоміжних приміщень підвалу на баланс позивача вчинені не були.

Місцевий господарський суд, дослідивши технічну документацію на будівництво 5-ти поверхового житлового будинку по вул. Паркова, 22А у м. Іллічівськ, прийшов до висновку, що спірне приміщення підвалу загальною площею 736,7 кв.м відноситься до приміщень загального користування.

Так, в судовому засіданні суд першої інстанції оглянув технічний паспорт на квартирний (багатоповерховий) житловий будинок №22-А по вул. Парковій, та встановив, що в підвалі вказаного будинку знаходяться приміщення загальною площею 736,7 кв.м, яка повністю збігається із площею приміщень загального користування.

Також, суд послався на те що із комплексного експертного висновку №289/03 від 21.01.2005, складеного Одеською обласною службою Української державної інвестиційної експертизи, вбачається проектування спірного будинку саме як житлового багатоквартирного будинку з підвалом.

Більш того, з декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ОД143142390001 від 27.08.2014 вбачається наступна характеристика інших нежитлових приміщень: підвал, топочна, сходи, загальна площа 1 047,5 кв.м. При цьому, в декларації визначено тип нежитлового приміщення - підвал площею 736,7 кв.м. з функціональним призначенням нежитлового приміщення - для технічних цілей.

З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до висновку, що нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м, не є окремим об`єктом нерухомого майна, а відтак не могло бути зареєстроване на праві власності за державою в особі Міністерства інфраструктури України.

Апелянти в апеляційних скаргах вказують про невірність визначення місцевим господарським судом статусу спірного приміщення та зазначають, що воно не є допоміжним.

Враховуючи предмет доказування у даній справі ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.12.2021 призначено у справі № 916/2470/20 судову будівельну-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено наступне питання:

- чи є нежитлове приміщення № 45-Н, загальною площею 736,7 кв.м, розташоване в підвальному поверсі житлового багатоквартирного будинку за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Паркова, 22-А, допоміжними приміщеннями багатоквартирного житлового будинку?

Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції було складено висновок, за результатом проведення судової будівельно-технічної експертизи від 28.02.2023 №22-620.

Так, згідно вказаного висновку нежитлове приміщення № 45-Н, загальною площею 736,7 кв.м, розташоване в підвальному поверсі житлового багатоквартирного будинку за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Паркова, 22-А, є допоміжними приміщеннями житлового будинку, які за функціональним призначенням передбачені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками експертів.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань (ч. 1, ч. 2 ст. 98 ГПК України).

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

Колегією суддів було досліджено вказаний висновок експертизи та встановлено відсутність підстав для його не прийняття, як належного доказу.

Отже, наявними в матеріалах даної справи доказами підтверджуються доводи позивача про те, що нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м, не є окремим об`єктом нерухомого майна, а відтак не могло бути зареєстроване на праві власності за державою в особі Міністерства інфраструктури України.

Апелянтами доказів на спростування статусу вказаного нежитлового приміщення як допоміжного, не подано.

Таким чином, суд першої інстанції вірно визначив правовий статус спірного майна як допоміжного приміщення, а отже, в силу закону це майно належить співвласникам квартир на праві спільної сумісної власності.

Допоміжні приміщення будинку становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду. Особливістю правового статусу допоміжних приміщень є те, що вони є спільною власністю власників квартир у багатоквартирному будинку в силу прямої норми закону (частина 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", частина 2 статті 382 ЦК України) і підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення співвласниками (у даному випадку - в особі позивача) будь-яких додаткових дій. Зазначене виключає набуття будь-якою особою права власності на такі приміщення, як на окремий об`єкт цивільних прав.

Щодо способу захисту шляхом скасування державної реєстрації прав, колегія суддів зазначає наступне.

У частині 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020 та на час прийняття оскаржуваного рішення) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 23.06.2020 у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19, від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19 та від 28.10.2020 у справі № 10963/19, від 11.02.2021 у справі № 911/1530/19, від 03.03.2021 у справі № 913/175/20.

З урахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про належність обраного позивачем способу захисту в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 46019659 від 19.03.2019 про реєстрацію права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м.

Стосовно доводів апелянтів про невірність обраного позивачем способу захисту у зв`язку з тим, що рішення та запис про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не можуть бути скасовані без одночасного визнання права власності на нього, а такої вимоги не заявлено, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У свою чергу згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Судовому захисту в порядку статті 392 ЦК України підлягає право власності на окрему, самостійну річ, якою допоміжне приміщення, як приналежність (частина 1 статті 186 ЦК України) не є та не може бути в силу своєї правової природи.

Як було наведено вище, сам по собі статус спірного приміщення, як допоміжного, свідчить про автоматичне, в силу прямої норми закону, набуття власниками квартир в будинку розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А права спільної сумісної власності на це приміщення, а тому така вимога (визнання права власності на допоміжні приміщення) не може бути задоволена.

Отже, не пред`явлення позивачем вимоги про визнання права власності жодним чином не свідчить про невірність обраного ним способу захисту в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Щодо доводів апелянта - першого відповідача у справі про те, що до нього не пред`явлено жодних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Як вже було вказано, 19.03.2019 державним реєстратором виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 46019659 від 19.03.2019 про реєстрацію права власності на нежитлове вбудоване приміщення №45-Н, розташоване за адресою: Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Паркова, буд. 22-А, загальною площею 736,7 кв.м.

На підставі вказаного рішення в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності №30752419 на вказане нежитлове приміщення за державою в особі Міністерства інфраструктури України (перший відповідач).

За обставинами даного спору саме здійснення державної реєстрації прав за першим відповідачем порушує право власності співвласників багатоквартирного будинку на допоміжне приміщення, яке підлягає захисту шляхом скасування такої реєстрації.

Отже, вимоги апелянта в наведеній частині підлягають відхиленню за необґрунтованістю.

Щодо доводів апеляційної скарги третьої особи про те, що даний позов подано ОСББ без погодження власниками квартир, а також про відсутність повноважень у Велитченко В.О. на подання позову, колегія суддів зазначає наступне.

Так, згідно ст. 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами (ч. 1 ст. 4 вказаного Закону).

Враховуючи те, що об`єднання є самостійною юридичною особою, метою якого є, зокрема, забезпечення і захист прав співвласників, погодження співвласників на подання позову не потребується.

Стосовно повноважень у Голови Правління ОСББ Велитченко В.О. на подання позову, слід зазначити, що згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань наведена особа є керівником позивача, дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи в Реєстрі відсутні.

Таким чином, з урахуванням наведеного вище, висновки місцевого господарського суду про часткове задоволення позову визнаються колегією суддів обґрунтованими.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційних скарг відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за їх подання покладаються на апелянтів.

Щодо оскарження додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2021 р. у справі №916/2470/20, апеляційний суд вказує наступне.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу ).

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 вказано, що метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі статтею 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частина восьма статті 129 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У позовній заяві позивач зазначив щодо попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв`язку з розглядом даної справи.

З огляду на викладене, доводи апелянта - першого відповідача у справі про те, що позивачем до закінчення судових дебатів не було зроблено відповідної заяви про судові витрати, не знайшли свого підтвердження матеріалами даної справи.

Протягом п`яти днів з дня прийняття рішення судом першої інстанції позивачем були подані до суду докази, понесених витрат правничої допомоги.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу у сумі 14 903,94 грн. заявник надав: договір про надання правничої (правової допомоги) від 07.02.2020; додаткові угоди до договору від 10.06.2020 та №2 від 21.10.2020; акти приймання-передачі наданих послуг: №1 від 15.06.2020 на суму 900,00 грн.; №2 від 20.08.2020 на суму 5 230,00 грн.; №3 від 01.04.2021 на суму 8 773,94 грн.; квитанції до прибуткового касового ордера від 15.06.2020 на суму 900,00 грн., від 28.11.2020 на суму 2 000,00 грн., від 29.11.2020 на суму 230,00 грн. та від 01.04.2020 на суму 8 773,94 грн.; докази здійснення адвокатом поштових відправлень заяв з процесуальних учасникам судового процесу; докази понесення адвокатом витрат на проїзд.

За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19).

За змістом частини 4 статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

За змістом положень частини п`ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Наведене вище повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Одночасно, загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Проте, у частині п`ятій наведеної статті цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу.

Відтак, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята, шоста статті 126 ГПК України).

Тобто у розумінні цих норм процесуального права зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Такий висновок Верховного Суду викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 11.02.2021 у справі №920/39/20.

До того ж, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Колегія суддів зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З огляду на викладене, враховуючи підтверджений обсяг наданих адвокатом послуг, виходячи з критерію реальності і розумності розміру цих витрат, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що визначений позивачем розмір витрат на послуги адвоката є співмірним з виконаною адвокатом роботою щодо представлення інтересів ОСББ "Паркова 22А" у даній справі.

На підставі викладеного, враховуючи те, що позивачем підтверджено правовий статус адвоката, наявність доказів фактичного надання послуг на підставі договору про надання правової допомоги, а також співмірність розміру витрат з наданими послугами, колегія суддів погоджується з тим, що витрати позивача на професійну правову допомогу є обґрунтованими в розмірі 14 903,94 грн.

Також відповідно до пункту 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються в разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки рішенням Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 р. у даній справі позовні вимоги задоволено частково, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають покладенню на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване додаткове рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги першого відповідача відсутні.

При цьому, оскільки, у задоволенні апеляційної скарги першого відповідача на рішення суду від 29.03.2021 р. відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати за проведення судової експертизи покладаються на вказаного скаржника.

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 р. та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2021 р. у справі №916/2470/20 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційних скарг покласти на їх заявників.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 р. у справі №916/2470/20.

4. Стягнути з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Паркова 22А" 15 856, 68 грн. витрат по оплаті судової експертизи.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 26.07.2023 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді Л.В. Кропивна

М.А. Руденко