Постанова

від 27.07.2023 по справі 910/10685/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/10685/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючий, Вронська Г. О., Губенко Н. М.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Ягічевої Н. І.

від 04 листопада 2021 року

та на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Гаврилюка О. М., Ткаченка Б. О., Суліма В. В.

від 27 квітня 2023 року

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон",

про стягнення 700 191, 78 дол. США та 1 727 246,91 грн,

за участю представників:

від позивача: Гончарук М. П., Грибенко А. Л.

від відповідача: Штронда А. М.

від третьої особи: не з`явилися

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У липні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення 700 191, 78 дол. США та 1 727 246,91 грн, з яких: 700 000,00 доларів США - основний борг (сума вкладу), 191,78 доларів США - відсотки на вклад за період з 11 лютого 2017 року по 20 лютого 2017 року, 1 727 246,91 грн- три відсотки річних за період з 02 липня 2018 року по 02 липня 2021 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення умов укладеного з позивачем договору № 1997790 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" не виконав свої зобов`язання в частині повернення позивачу банківського вкладу.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

13 червня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (Клієнт) та Акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (Банк) був укладений договір про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" № 197790 (далі по тексту - договір, депозитний договір) та додаткова угода № 1 від 13 червня 2013 року до цього договору, предметом якого (з урахуванням додаткової угоди № 1 до договору) є внесення Клієнтом на депозитний рахунок тимчасово вільних коштів (далі - вклад, кошти) у сумі 700 000,00 доларів США на строк, зазначений в пункті 3.1. цієї додаткової угоди. Датою внесення вкладу вважається дата надходження коштів на депозитний рахунок.

Відповідно до пункту 3.1. договору в редакції додаткової угоди № 1 до договору строк розміщення коштів на депозитному рахунку встановлюється до 14 червня 2014 року.

Згідно з пунктом 3.12. договору в редакції додаткової угоди № 1 проценти за вкладом виплачуються Клієнту в день закінчення строку розміщення вкладу, передбаченого пунктом 3.1. додаткової угоди, або щомісяця кожного числа місяця, наступного за звітним місяцем. Проценти, що залишалися невиплаченими, підлягають виплаті одночасно з сумою вкладу або за письмовою заявою Клієнта перераховуються на поповнення вкладу з подальшим продовженням терміну дії цього договору (або без продовження терміну дії договору) на підставі укладання додаткової угоди з урахуванням цих змін.

Відповідно до пункту 3.3. договору нарахування процентів за вкладом проводиться за період розміщення коштів, починаючи з дня, наступного за днем надходження вкладу на депозитний рахунок, що зазначено в пункті 2.5. договору в редакції додаткової угоди до цього. День повернення Банком вкладу і інтервал розрахунку процентів не включається.

Нарахування процентів за договором здійснюється щодня з розрахунку фактичної кількості днів у місяці та році (пункт 3.4. договору).

Відповідно до пункту 3.5. договору у випадку невитребування Клієнтом коштів вкладу у визначений пунктом 3.1. цього договору строк, з урахуванням умов пункту 3.2. договору, договір вважається продовженим зі сплатою процентів у розмірі, який передбачено за вкладами на вимогу Банку, починаючи з дня закінчення строку розміщення вкладу відповідно до пункту 3.1. цього договору. Повернення Клієнту невитребуваного за строком вкладу та нарахованих процентів здійснюється Банком на підставі письмової заяви Клієнта з урахуванням умов пункту 3.2. цього договору.

На виконання умов договору Банк відкрив Клієнту рахунок № НОМЕР_5 для розміщення грошових коштів, а Клієнт згідно з платіжним дорученням № 843 від 13 червня 2013 року вніс 700 000 доларів США на зазначений рахунок.

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" платіжним дорученням № Е0528L0KDZ від 28 травня 2014 року здійснило переказ грошових коштів у сумі 700 000 USD з рахунку № НОМЕР_1 (платник - Підприємство Таврида Електрик Укр., ООО, банк платника Сев. Ф. ПАТ КБ "ПриватБанк", м. Севастополь) на рахунок № НОМЕР_2 (отримувач - Підприємство Тавріда Електрик Укр., ООО, банк отримувача ПАТ КБ "ПриватБанк").

02 вересня 2014 року Клієнт звернувся до Банку із заявою № 0039, в якій, посилаючись на свої неодноразові попередні звернення (листи № 019 від 19 березня 2014 року, № 0019 від 22 квітня 2014 року, № 39 від 19 травня 2014 року, № 49 від 03 липня 2014 року, № 0037 від 05 серпня 2014 року), просив надати йому детальну інформацію щодо порядку доступу до коштів, розміщених на його рахунках у Севастопольській філії ПАТ КБ "ПриватБанк" та посприяти у перерахуванні коштів на рахунки позивача у філії "Київ сіті" ПАТ КБ "ПриватБанк".

Банк 06 жовтня 2014 року надіслав Клієнту лист №20.1.0.0.0/7-20140430/4017, в якому повідомив про вимушене припинення своєї діяльності на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя відповідно до вимог постанови Національного банку України № 2602 від 06 травня 2014 року.

22 липня 2015 року Клієнт звернувся до Банку з листом № 0042 від 17 липня 2015 року, до якого додав, зокрема платіжне доручення № 11 від 20 липня 2015 року щодо перерахування депозитного вкладу в сумі 700 000,00 доларів США з рахунку № НОМЕР_3 на рахунок Клієнта № НОМЕР_4 , відкритий у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «Приватбанк» у місті Києві. Зазначене платіжне доручення було отримане Банком 24 липня 2015 року та залишене без виконання.

17 лютого 2017 року Клієнт звернувся до Банку з вимогою (лист № 9 від 17 лютого 2017 року) про виконання платіжних доручень, зокрема платіжного доручення № 7 від 17 лютого 2017 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 700 000,00 доларів США з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок Клієнта № НОМЕР_4 . Зазначені лист та платіжне доручення були отримані Банком 20 лютого 2017 року та залишені без виконання.

Зазначені вище обставини були також встановлені господарськими судами в іншій господарській справі № 904/1569/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про зобов`язання виконати умови договору № 426753 від 03 березня 2003 року шляхом списання грошових коштів з рахунків позивача в ПАТ КБ «Приватбанк» на його інші рахунки в цьому банку, а також про стягнення процентів за доларовими депозитами, штрафних санкцій (пені за договором та пені за законом), трьох відсотків річних та інфляційних втрат.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 13 вересня 2017 року у справі № 904/1569/15 змінив рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2017 року, виклав резолютивну частину рішення у новій редакції, відповідно до якої позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" задовольнив частково: зобов`язав Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" виконати платіжні доручення Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" згідно з наведеним судом у постанові переліком, зокрема і платіжне доручення № 7 від 17 лютого 2017 року на суму 700 000 доларів США щодо перерахування грошових коштів у зазначеній сумі з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" № НОМЕР_4 , відкритий у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві.

Однак, судове рішення у справі № 904/1569/15 не було виконане, про що свідчить постанова Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві про закінчення виконавчого провадження № 55374350 від 10 вересня 2019 року (після повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення не може бути виконано без участі боржника).

З огляду на те, що Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" не повернуло Товариству з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" грошові кошти у сумі 700 000,00 доларів США, розміщені на рахунку, відкритому у відповідача, як банківський вклад згідно з умовами договору № 197790 від 13 червня 2013 року, Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" у липні 2021 року звернулося до суду з позовом про стягнення 700 191,78 дол. США та 1 727 246,91 грн, з яких: 700 000,00 доларів США - основний борг (сума вкладу), 191,78 доларів США - відсотки на вклад за період з 11 лютого 2017 року по 20 лютого 2017 року, 1 727 246,91 грн- три відсотки річних за період з 02 липня 2018 року по 02 липня 2021 року.

3. Короткий зміст оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Господарський суд міста Києва рішенням від 04 листопада 2021 року у справі № 910/10685/21 позовні вимоги задовольнив повністю: стягнув з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" грошові кошти у сумі 700 191,78 доларів США, 3% річних у розмірі 1 727 246,91 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 313 520,53 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.

Місцевий господарський суд виходив з того, що:

- відповідно до частини першої статті 530, статей 598, 599, 1058, 1060, 1061 Цивільного кодексу України та пункту 3.5. укладеного між сторонами у справі депозитного договору відповідач зобов`язаний повернути позивачу депозитний вклад та виплатити нараховані на вклад відсотки;

- заміна відповідача (боржника) у цьому зобов`язанні за договором переведення боргу від 17 листопада 2014 року на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» не відбулася, оскільки суду не надано належних та допустимих доказів надання позивачем як кредитором згоди на переведення боргу з відповідача на зазначену особу;

- обов`язок з повернення позивачу депозитного вкладу та нарахованих на вклад відсотків виник у відповідача 20 лютого 2017 року - з моменту отримання банком від позивача платіжних доручень щодо перерахування депозитного вкладу за договором № 197790 від 13 червня 2013 року, що було встановлено господарськими судами в іншій господарській справі № 904/1569/15, однак, відповідач не виконав зазначені зобов`язання, не надав суду належних та допустимих доказів виконання ним цих своїх зобов`язань або доказів, які б свідчили про відсутність у нього такого обов`язку;

- проведений позивачем розрахунок відсотків по вкладу є обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства;

- позовна вимога про стягнення трьох відсотків річних заявлена в межах строку позовної давності та є обґрунтованою, оскільки відповідач прострочив виконання свого грошового зобов`язання з повернення позивачу суми його вкладу, а проведений позивачем розрахунок трьох відсотків є арифметично правильним, обґрунтованим та здійснений відповідно до вимог чинного законодавства.

- заявлена позивачем до стягнення з відповідача сума його витрат на правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн встановлена в укладеному між позивачем та Адвокатським бюро "Гончарук та партнери" договорі про надання правничої допомоги у фіксованому розмірі та не залежить від обсягу наданих послуг та витрат часу на їх надання, підтверджена належними та допустимими доказами, відповідає усім критеріям, передбачених частиною четвертою статті 126 Господарського процесуального кодексу України; відповідач не довів наявності підстав для зменшення цієї суми витрат позивача.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 27 квітня 2023 року резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року у справі № 910/10685/21 залишив без змін, змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року, виклавши мотивувальну частину в редакції зазначеної постанови, судовий збір за розгляд апеляційної скарги поклав на відповідача.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського, однак змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року в частині висновків про виконання рішення у справі № 904/1569/15 у повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що місцевий господарський суд за результатом розгляду справи встановив та зазначив про це в своєму рішенні, що постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року у справі № 904/1569/15 була виконана у повному обсязі, однак, зазначене не відповідає дійсності, зазначене судове рішення виконане не було, з огляду на що змінив мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду.

Крім того, суд апеляційної інстанції додатково зазначив про те, що укладений між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» як між первісним та новим боржниками, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року за відсутності згоди позивача, як кредитора, на заміну боржника у зобов`язанні не породив для позивача як кредитора правових наслідків. У спірних правовідносинах саме Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" є належним відповідачем у цій справі, який у порушення статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 квітня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Судові рішення у цій справі оскаржені позивачем з підстави, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. За твердженням відповідача суди попередніх інстанцій:

- неправильно застосували статті 205, 520, 521 Цивільного кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм стосовно «мовчання» як форми виразу волі кредитора на заміну боржника у зобов`язанні, викладені у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18;

- неправильно застосували статті 213, 629, 637 Цивільного кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм стосовно тлумачення та обов`язковості договору, викладені у постановах від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17;

- дійшли помилкового висновку про те, що Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" є належним відповідачем у цій справі, не врахували висновки Верховного Суду щодо належності відповідача, викладені у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18;

- неправильно застосували статті 653, 1061, 1070 Цивільного кодексу України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм стосовно відсутності підстав для стягнення нарахованих на депозитний вклад відсотків після розірвання депозитного договору, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17ц та у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17, від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18;

- порушили пункт 3 частини першої статті 231 та пункт 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, залишили поза увагою наявність підстав для закриття провадження у цій справі, оскільки існує рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/1569/15, що набрало законної сили, яким уже вирішений спір між тими самими сторонами, про той самий предмет спору і з тих самих підстав, що у цій справі, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права, викладені у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18-ц;

- порушили статті 45, 75 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не дослідили належним чином зібрані у справі докази;

- порушили та неправильно застосували статті 123, 126 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання щодо розподілу витрат позивача, понесених на професійну правничу допомогу, залишили поза увагою те, що заявлений до стягнення розмір цих витрат є необґрунтованим, нереальним та є завищеним, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм, викладені у постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18.

Також відповідач зазначив про те, що суд апеляційної інстанції порушив статтю 269 Господарського процесуального кодексу України, помилково не прийняв в якості доказів надані відповідачем документи, що підтверджують пов`язаність позивача з російською федерацією - країною агресором та підсанкційною особою, залишив поза увагою існування таких доказів на момент розгляду справи судом першої інстанції. У зв`язку з цим скаржник послався на окрему думку судді Великої Палати Верховного Суду Ткачук О. С., висловлену на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Верховний Суд ухвалою від 05 липня 2023 року встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу - до 21 липня 2023 року.

Проте, позивач подав до Верховного Суду засобами електронного зв`язку відзив на касаційну скаргу відповідача 25 липня 2023 року, тобто з пропуском встановленого Верховним Судом строку для надання відзиву на касаційну скаргу.

За змістом частин першої та другої статті 119 Господарського процесуального кодексу України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу не просить продовжити процесуальний строк для подання відзиву на касаційну скаргу, проте, враховуючи те, що відзив на касаційну скаргу був поданий позивачем за два дні до призначеної Верховним Судом дати судового засідання, що є достатнім для ознайомлення з відзивом на касаційну скаргу, Верховний Суд, керуючись правом, передбаченим частиною другою статті 119 Господарського процесуального кодексу України, на продовження встановленого судом строку за ініціативою суду, продовжує позивачу строк на подання відзиву на касаційну скаргу за власною ініціативою до 25 липня 2023 року та приймає поданий ним відзив на касаційну скаргу.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити відповідачу у задоволенні касаційної скарги повністю, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не відповідають вимогам закону, а оскаржувані судові рішення є законними, обґрунтованими та узгоджуються з висновками Верховного Суду, зробленими у справах з подібними правовідносинами.

Також позивач у відзиві на касаційну скаргу просить покласти на відповідача у справі усі судові витрати, включаючи витрати на професійну правничу допомогу, у зв`язку зі здійсненням касаційного провадження у цій справі, наводить розрахунок суми цих витрат, який становить 40 000,00 грн.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення 700 000,00 доларів США основного боргу, що є сумою депозитного вкладу позивача, розміщеного у відповідача, 191,78 доларів США відсотків, нарахованих на депозитний вклад за період з 11 лютого 2017 року по 20 лютого 2017 року, та 1 727 246,91 грн трьох відсотків річних за період з 02 липня 2018 року по 02 липня 2021 року.

Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, спірні правовідносин виникли між сторонами у цій справі на підставі укладеного між ними договору про розміщення коштів на строковому депозиті № 197790 від 13 червня 2013 року, який за своєю правовою природою є договором банківського вкладу.

Відповідно до частини першої статті 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно зі статтею 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.

За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу.

Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Отже, за договором банківського вкладу банк є зобов`язаним видати вкладнику його вклад на умовах, встановлених у договорі. Момент настання у банка цього обов`язку залежить від виду банківського вкладу, погодженого в договорі: строковий вклад чи вклад на вимогу.

Суди попередніх інстанцій встановили, що за умовами укладеного між сторонами у справі договору розміщений позивачем на депозитному рахунку у відповідача вклад мав строковий характер, згідно з пунктом 3.1. договору в редакції додаткової угоди № 1 до договору вклад був внесений позивачем на строк до 14 червня 2014 року. Проте, у пункті 3.5. договору сторони погодили, що у випадку не витребування позивачем коштів вкладу у визначений пунктом 3.1. договору строк, договір вважається продовженим із сплатою процентів у розмірі, передбаченому за вкладами на вимогу Банку (відповідача). Повернення позивачу не витребуваного за строком вкладу та нарахованих процентів здійснюється відповідачем на підставі письмової заяви позивача.

У визначений пунктом 3.1. договору строк (до 14 червня 2014 року - до закінчення строку дії депозиту) депозитний вклад не був витребуваний позивачем, з огляду на що згідно з умовами договору дія строкового депозиту скінчилась, а відповідно до умов пункту 3.5. договору останній був продовжений на умовах повернення банком вкладу (депозиту) на вимогу вкладника, що має бути пред`явлена вкладником (позивачем) Банку у письмовій формі.

17 лютого 2017 року Клієнт звернувся до Банку з листом № 9 та, зокрема з платіжним дорученням № 7 від 17 лютого 2017 року щодо перерахування депозитного вкладу в сумі 700 000,00 доларів США з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок Клієнта № НОМЕР_4 , відкритий у філії «КиївСіті» ПАТ КБ «Приватбанк» у місті Києві. Зазначені лист та платіжне доручення були отримані Банком 20 лютого 2017 року та залишені без виконання.

З огляду на пред`явлення позивачем як вкладником для виконання банку (відповідачу) зазначеного платіжного доручення про повернення депозитного вкладу, який є вимогою про повернення вкладу за депозитним договором, укладений між ними договір № 197790 від 13 червня 2013 року припинив свою дію з 20 лютого 2017 року - з дати отримання банком цього платіжного доручення.

Зазначені обставини були встановлені господарськими судами в іншій господарській справі № 904/1569/15 (зокрема в постанові Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року у справі № 904/1569/15, що набрала законної сили), в якій брали участь ті самі особи, що є сторонами спору у цій справі № 910/10685/21, що переглядається. Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ці обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

Суди попередніх інстанцій у цій справі № 910/10685/21 правильно врахували зазначені встановлені господарськими судами у справі № 904/1569/15 обставини та дійшли правильного висновку про те, що обов`язок з повернення позивачу депозитного вкладу та нарахованих на вклад відсотків за укладеним між договором № 197790 від 13 червня 2013 року виник у відповідача з 20 лютого 2017 року - з моменту отримання банком від позивача платіжних доручень щодо перерахування депозитних вкладів.

Як вбачається з матеріалів справи та з доводів касаційної скарги відповідач заперечує наявність у нього обов`язку перед позивачем з повернення депозитного вкладу та нарахованих на вклад відсотків за укладеним між ними договором № 197790 від 13 червня 2013 року, зазначає про те, що він є неналежним відповідачем у цій справі № 910/10685/21, оскільки між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» був укладений договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, за яким відбулася заміна боржника у зобов`язанні з повернення депозитного вкладу за депозитним договором № 197790 від 13 червня 2013 року.

Відповідно до частин першої та третьої статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Згідно з частиною другою статті 45 Господарського процесуального кодексу України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у господарському (судовому) процесі": сторонами в господарському (судовому) процесі є такі її учасники: позивач і відповідач, особи, які вказані у статті 4 Господарського процесуального кодексу України; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27).

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 910/12047/21 з подібними до цієї справи правовідносинами, які, як вбачається з оскаржуваної постанови у цій справі № 910/10685/21, були правильно враховані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору.

Відповідно до частини першої статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов`язанні (як кредитора (статті 512 - 519 Цивільного кодексу України, так і боржника (статті 520 - 523 Цивільного кодексу України)), однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.

Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516, Цивільного кодексу України).

Натомість заміна боржника у зобов`язанні відповідно до вимог закону пов`язується з волею кредитора.

Згідно зі статтею 520 Цивільного кодексу України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Отже, заміна боржника у зобов`язанні не може бути здійснена поза волею кредитора, така заміна здійснюється лише за згодою кредитора.

Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу (постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18) та від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22)).

Для заміни боржника у зобов`язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з вимогами статті 520 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 922/1029/16 (провадження № 3-300гс17)).

Однак, як встановили суди попередніх інстанцій, в матеріалах справи відсутні докази надання позивачем як кредитором своєї згоди на заміну боржника (Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк») у зобов`язанні з повернення депозитного вкладу та сплати нарахованих на вклад відсотків на іншу особу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон».

Відповідно до частини третьої статті 205 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Однак, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, у спірних правовідносинах ні укладеним між сторонами у цій справі договором, ні законом не встановлено, що воля кредитора на заміну боржника може виражатися її мовчанням.

Верховний Суд неодноразово вже розглядав це питання і дійшов однозначного висновку, що передбачені статтею 205 Цивільного кодексу України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до спірних правовідносин щодо заміни боржника (АТ КБ «Приватбанк») іншою особою (ТОВ ФК «Фінілон») у зобов`язанні з повернення депозиту (постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-3221св21) від 02 листопада 2021 року № 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21) та інші, а також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 29 вересня 2022 року у справі № 910/12047/21).

З оскаржуваної постанови у цій справі вбачається, що суд апеляційної інстанції врахував зазначені висновки Верховного Суду та правильно і обґрунтовано відхилив твердження відповідача про переведення боргу на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" з мовчазної згоди Клієнта, який не надав своїх заперечень на виконання вимог пункту 1.1.7. "Додаткові положення" Умов та Правил надання банківських послуг. Суд апеляційної інстанції правильно визнав ці доводи відповідача безпідставними, зазначивши про те, що укладений між сторонами у справі договір № 197790 від 13 червня 2013 року не містить положень про мовчання, як спосіб вираження згоди позивача на відступлення відповідачем своїх прав чи обов`язків третім особам, не містить умов про те, що його сторони керуються Умовами та правилами надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк». При цьому, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не надав суду жодного доказу приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», а також доказів того, що ці Умови регулюють, зокрема відносини сторін за договором № 197790, та є його частиною, не навів посилання на жоден пункт договору № 197790, з якого б слідувало, що Умови є його частиною.

Відповідно до положень частини першої статті 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода кредитора) повинна оформлюватися письмово. Однак, докази надання позивачем як кредитором письмової згоди на заміну кредитора за депозитним договором в матеріалах справи відсутні.

З огляду на те, що відповідач не довів обставин надання позивачем згоди на заміну боржника у зобов`язанні за договором № 197790 від 13 червня 2013 року на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон», Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що укладений між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року за відсутності згоди позивача, як кредитора, на заміну боржника у зобов`язанні не породив для позивача як кредитора правових наслідків.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах саме Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" є боржником за укладеним між сторонами справі договором № 197790 від 13 червня 2013 року та є належним відповідачем у цій справі, який у порушення статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси.

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, дійшовши зазначених висновків, правильно застосували положення статей 205, 213, 520, 521, 637 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 та від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, оскільки зазначені висновки Верховного Суду зроблені у неподібних до цієї справи № 910/10685/21 правовідносинах та є нерелевантними для цієї справи.

У справі № 263/11275/18 спірні правовідносини виникли між фізичними особами та стосувалися усунення перешкод у користуванні орендним майном. Натомість спірні правовідносини у цій справі № 910/10685/21, що переглядається, виникли між юридичними особами: банком та його вкладником. Стягнення грошових коштів, що є депозитним вкладом, та нарахованих на вклад відсотків та трьох відсотків річних не було предметом спору у справі № 263/11275/18, договір банківського вкладу не був підставою виникнення спірних правовідносин у справі № 263/11275/18, обставин заміни боржника у зобов`язанні у зазначеній справі були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у справі № 263/11275/18 правовідносинам у цій справі № 910/10685/21, що переглядається, за усіма трьома критеріями: змістовним, суб`єктним та об`єктним.

У справі № 607/11746/17 спірні правовідносини виникли між фізичними особами (комітентом та комісіонером), підставою їх виникнення був договір комісії на вчинення правочинів по придбанню автомобілів на території Швецарської Конфедерації. У спірних правовідносинах у справі № 670/11746/17 комісіонер порушив зобов`язання і допустив втрату майна (грошових коштів) комітента та не довів, що втрата майна відбулася не з його вини, з огляду на що заявлені у справі № 607/11746/17 комітентом до стягнення з комісіонера грошові кошти були стягнуті як реальні збитки.

У справі № 355/385/17 спірні правовідносини виникли між сторонами договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття), предметом спору було зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.

Отже, спірні правовідносини у справах № 607/11746/17, № 355/385/17 не стосувалися стягнення грошових коштів, що є депозитним вкладом, нарахованих на вклад відсотків та трьох відсотків річних. Договір банківського вкладу не був підставою виникнення спірних правовідносин у зазначених справах, обставини заміни боржника у зобов`язанні у зазначеній справі були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у справі № 263/11275/18 правовідносинам у цій справі № 910/10685/21.

Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на обставини правомірності, чинності та обов`язковості укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що були встановлені у межах розгляду господарськими судами справи № 904/1721/20, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна», що є позивачем у цій справі № 910/10685/21, не є стороною зазначеного договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, спір у справі № 904/1721/20 виник виключно між Акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» як сторонами договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року та стосувався внесення змін до цього договору у зв`язку з істотною зміною обставин. При цьому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Тавріда Електрик Україна» не було учасником спору у справі № 904/1721/20. Наявність рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.11.2020 у справі №904/1721/20 про задоволення позову та внесення змін до договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що було залишене в силі постановою Верховного Суду від 01 червня 2022, не впливає на спірні правовідносини у цій справі № 910/10685/21, оскільки, як правильно встановив суд апеляційної інстанції та зазначалося вище по тексту цієї постанови, зазначений договір про переведення боргу не створив для кредитора (позивача у цій справі № 910/10685/21) жодних правових наслідків.

Крім того, Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, оскільки висновки суду апеляційної інстанції у цій справі про те, що Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є належним відповідачем у цій справі № 910/10685/21 не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, щодо визначення того, хто є належним та / або неналежним відповідачем, оскільки судами попередніх інстанцій з достовірністю встановлено, що саме Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є боржником за укладеним з позивачем депозитним договором № 197790 від 13 червня 2013 року, який має виконати свої договірні зобов`язання, зокрема з повернення депозитного вкладу та нарахованих на вклад відсотків. Тобто суди встановили обставини належності відповідача у цій справі та розглянули позов, заявлений до належного відповідача у справі.

Крім позовної вимоги про стягнення суми депозитного вкладу позивач також заявив до стягнення 191,78 доларів США відсотків, нарахованих на суму депозитного вкладу.

Згідно з частиною першою статті 1061 Цивільного кодексу України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, встановивши обставини настання у відповідача обов`язку з повернення позивачу його банківського вкладу, правильно задовольнили позовну вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача 191,78 доларів США відсотків, нарахованих на суму депозитного вкладу, за період з 11 по 20 лютого 2017 року за ставкою 1 % річних, розмір якої відповідачем не заперечується. При цьому, суди перевірили проведений позивачем та наданий суду розрахунок нарахованих ним процентів за вкладом та встановили, що розрахунок є правильним та обґрунтованим, проведений за період до дати припинення договору № 197790 від 13 червня 2013 року.

Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на те, що укладений між ним та позивачем договору № 197790 від 13 червня 2013 року припинився 14 червня 2014 року, оскільки обставина припинення зазначеного договору саме 20 лютого 2017 року була встановлена господарськими судами в іншій господарській справі № 904/1569/15, в якій брали участь ті самі особи, що є сторонами спору у цій справі № 910/10685/21, що переглядається, та відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ця обставина не підлягає повторному доказуванню при розгляді цієї справи, про що зазначалося вище по тексту цієї постанови.

З огляду на викладене Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування статей 653, 1061, 1070 Цивільного кодексу України стосовно відсутності підстав для нарахування відсотків на депозитний вклад після припинення строку дії договору, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17ц та у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/51306/17, від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18.

Також позивач заявив до стягнення з відповідача у цій справі три відсотки річних в сумі 1 727 246,91 грн, що розраховані за період з 02 липня 2018 року по 02 липня 2021 року.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суди попередніх інстанцій, розглянувши зазначену позовну вимогу дійшли правильного висновку про те, що ця вимога заявлена в межах строку позовної давності та є обґрунтованою, оскільки відповідач прострочив виконання свого грошового зобов`язання з повернення позивачу суми його депозитного вкладу. Суди перевірили проведений позивачем розрахунок заявленої до стягнення суми трьох відсотків та встановили, що розрахунок є арифметично правильним, обґрунтованим та здійснений відповідно до вимог чинного законодавства.

У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що суди попередніх інстанцій порушили пункт 3 частини першої статті 231 та пункт 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, залишили поза увагою наявність підстав для закриття провадження у цій справі, оскільки існує рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/1569/15, що набрало законної сили, яким уже вирішений спір між тими самими сторонами, про той самий предмет спору і з тих самих підстав, що у цій справі, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права, викладені у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18-ц.

Однак, Верховний Суд вважає зазначені доводи безпідставними та не бере їх до уваги, оскільки для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 231 та пункту 2 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України необхідна наявність одночасно трьох однакових складових: рішення у справі, що набрало законної сили, повинно бути ухвалене щодо тих самих сторін, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.

Однак, предмети позову у справі № 904/1569/15 (зобов`язання виконати платіжні доручення) та у справі № 910/12047/21 (стягнення грошових коштів) є різними, з огляду на що відсутні підстави для закриття провадження у цій справі № 910/10685/21.

При цьому, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 757/31948/18, на яку посилався скаржник, суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку, виходячи з інших фактичних обставин та інших предметів спорів у порівнюваних справах.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 910/12047/21 з подібними до цієї справи правовідносинами.

У касаційній скарзі відповідач послався на те, що суд апеляційної інстанції порушив статтю 269 Господарського процесуального кодексу України та безпідставно не прийняв надані відповідачем докази, що підтверджують пов`язаність позивача з російською федерацією - країною агресором та підсанкційною особою, які існували на момент розгляду справи судом першої інстанції. У зв`язку з цим скаржник послався на окрему думку судді Великої Палати Верховного Суду Ткачук О. С., висловлену на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.

Верховний Суд вважає зазначені доводи відповідача необґрунтованими та не бере їх до уваги, оскільки, як уже зазначалося, підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі відповідач визначив пункт 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Однак, відповідач в обґрунтування зазначених доводів щодо порушення судом апеляційної інстанції статті 269 Господарського процесуального кодексу України не навів жодної постанови Верховного Суду з висновками щодо застосування цієї норми, які не були враховані судом апеляційної інстанції, а іншої підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції відповідач не визначив. Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника в обґрунтування зазначених доводів на окрему думку судді Ткачук О. С., висловлену на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, оскільки окрема думка судді не має статусу судового рішення, а згідно з нормами чинного Господарського процесуального кодексу України окрема думка судді не є джерелом правозастосовчої практики та не є обов`язковою для врахування при застосуванні судами норм права.

Визначена у пункті 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстава касаційного оскарження судових рішень передбачає таку умову, як неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду. Частина четверта статті 236 Господарського процесуального кодексу України також передбачає врахування судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин висновків щодо застосування норм права, викладених саме у постановах Верховного Суду.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач за результатом розгляду справи в суді першої інстанції заявив до стягнення з відповідача в порядку розподілу витрати на професійну правничу у розмірі 50 000,00 грн.

Місцевий господарський суд задовольнив цю вимогу позивача повністю та стягнув з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу у розмірі 50 000,00 грн. Суд апеляційної інстанції залишив рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.

Верховний Суд не вбачає підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень в цій частині з огляду на таке.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 16 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 126 Господарського процесуального кодексу України Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Системний аналіз наведених норм процесуального права свідчить про те, що факт понесення стороною судових витрат на професійну правничу допомогу та їх розмір встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів, зокрема на підставі договору про надання правничої допомоги та відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг (виконаних робіт) та їх вартості. Відсутність документального підтвердження факту понесення стороною судових витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Як встановили суди попередніх інстанцій на підтвердження обставин понесення судових витрат на професійну правничу допомогу при розгляді цієї справи в суді першої інстанції позивач надав суду такі документи (в копіях): договір про надання правової допомоги № 03/06/21 від 25 червня 2021 року, укладений між позивачем та Адвокатським бюро «Гончарук та партнери», ордер на надання правничої (правової) допомоги на ім`я адвоката Гончарука Михайла Петровича від 02 липня 2021 року, платіжне доручення № 9081 від 20 жовтня 2021 року.

Дослідивши зазначені надані позивачем докази, суди попередніх інстанцій встановили, що 25 червня 2021 року між позивачем, як клієнтом, та Адвокатським бюро «Гончарук та партнери» в особі директора Гончарука Михайла Петровича, як адвокатом, був укладений договір про надання правової допомоги № 03/06/21, відповідно до пункту 1.1. якого Адвокат зобов`язується здійснювати представництво та надавати інші види правової допомоги Клієнту щодо стягнення в судовому порядку грошових коштів (банківський вклад) з АТ "КБ Приватбанк", що належить замовнику на підставі договору № 197790 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" від 13 червня 2013 року, на умовах і в порядку, що визначені цим договором, а Клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, що необхідні для виконання цього договору.

Відповідно до підпункту 4.1. пункту 4 договору про надання правової допомоги за правову допомогу, передбачену цим договором Клієнт сплачує Адвокату винагороду (гонорар) незалежно від результату надання правової допомоги у фіксованому розмірі, зокрема за надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань щодо стягнення в удовому порядку грошових коштів (банківський вклад) з АТ "КБ Приватбанк"; представництво інтересів клієнта у суді першої інстанції під час здійснення господарського судочинства - 50 000,00 (п`ятдесят тисяч) гривень.

Отже, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, розмір винагороди Адвоката за надання позивачу правничої допомоги щодо стягнення в судовому порядку грошових коштів (банківський вклад) з АТ "КБ Приватбанк", що належить замовнику на підставі договору № 197790 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" від 13 червня 2013 року в суді першої інстанції визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, яка не залежить від витраченого адвокатом (адвокатським бюро / об`єднанням) часу на надання правничої допомоги клієнту, про що обґрунтовано зазначили суди попередніх інстанцій.

Суди попередніх інстанцій також встановили, що позивач платіжним дорученням № 9081 від 20 жовтня 2021 року перерахував адвокату Гончаруку Михайлу Петровичу в якості часткової оплати за надання правової (правничої) допомоги згідно з договором № 03/06/21 від 25 червня 2021 року без ПДВ суму грошових коштів у розмірі 40 000,00 грн.

Відповідач в заперечення розміру заявленої позивачем до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу послався на те, що в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження розміру понесення позивачем заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 50 000,00 грн

Однак, суди обґрунтовано відхилили ці доводи відповідача та правильно зазначили про те, що сума витрат у розмірі 50 000,00 грн, що була погоджена в договорі, є фіксованою та визначеною, а витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено. Зазначені висновки судів узгоджуються зі сталою судовою практикою, зокрема з висновками Верховного Суду, викладеними, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

З огляду на викладене Верховний Суд не бере до уваги доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, про те, що фактично понесеними витратами позивача на професійну правничу допомогу є сума витрат у розмірі 40 000,00 грн.

У касаційній скарзі відповідач також посилається на те, що заявлені позивачем до стягнення з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн є необґрунтованими, не відповідають складності справи та предмету розгляду, оскільки позовна заява у цій справі не містить ґрунтовного аналізу норм матеріального та процесуального права, не містить складних математичних розрахунків, відтворює обставини, встановлені судами в іншій господарській справі № 904/1569/15.

Верховний Суд не бере до уваги ці доводи скаржника з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини п`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Отже, частина четверта статті 126 Господарського процесуального кодексу України стосується такого критерію оцінки розміру витрат на оплату послуг адвоката як співмірність. За змістом цієї норми розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частин п`ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України містяться у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Надаючи оцінку критерію співмірності, а також обставинам, передбаченим частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, суди попередніх інстанції дійшли висновку про те, що заявлені відповідачем до стягнення з позивача в порядку розподілу витрати на професійну правничу допомогу є співмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також з ціною позову та значенням справи для сторони (за предметом спору та ціною позову ця справа не відноситься до малозначних та стосується стягнення значної суми грошових коштів).

При цьому, як уже зазначалося, між позивачем і його адвокатом у договорі про надання правової допомоги був визначений фіксований розмір адвокатського гонорару, з огляду на що у контексті цієї справи відсутні підстави для надання оцінки співмірності розміру понесених відповідачем витрат на послуги правничої допомоги із часом, витраченим адвокатом на надання відповідачу таких послуг.

Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідач у своїх запереченнях щодо розміру заявлених позивачем до стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу не навів обставин неспівмірності заявлених позивачем до стягнення з відповідача цих витрат зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), ціною позову та (або) значенням справи для сторони, а доводи відповідача не підтверджені жодними доказами та по суті є загальними фразами.

Отже, виходячи з критерію реальності, співмірності до предмета спору і розумності розміру заявлених витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що в цій конкретній справі заявлений до стягнення позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, є доведеним, документально обґрунтованим та таким, що відповідає вказаним критеріям.

З огляду на викладене, а також враховуючи те, що суди задовольнили позовні вимоги у цій справі повністю, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сума витрат позивача на професійну правничу допомогу, понесених при розгляді цієї справи в суді першої інстанції, у розмірі 50 000,00 грн є обґрунтованою та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18, на неврахування яких послався відповідач у касаційній скарзі, оскільки суди не встановили факт завищення заявленого позивачем до стягнення з відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу, натомість встановили, що цей розмір є розумним, співмірним та обґрунтованим.

Інших доводів щодо висновків судів попередніх інстанцій стосовно розподілу витрат позивача на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, касаційна скарга не містить, а виходячи з вимог частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, а наведена ним підстава касаційного оскарження є необґрунтованою, Верховний Суд не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення Господарського суду міста Києва області від 04 листопада 2021 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 910/10685/21.

Враховуючи те, що Північний апеляційний господарський суд за результатом перегляду справи № 910/10685/21 за результатом здійснення апеляційного розгляду цієї справи змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року, виклавши мотивувальну частину в редакції зазначеної постанови, а резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2021 року у справі № 910/10685/21 залишив без змін, Верховний Суд за результатом здійснення касаційного провадження залишає без змін лише постанову Північно-західного апеляційного господарського суду.

9. Судові витрати.

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Крім того, Верховний Суд зазначає про те, що згідно з частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України заява позивача про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з касаційним розглядом цієї справи, будуть розглянуті після подання заявником відповідних доказів розміру цих витрат протягом п`яти днів після ухвалення цієї постанови. У разі неподання заявником відповідних доказів протягом встановленого строку ця заява залишається без розгляду.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, cуд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 910/10685/21 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді Г. Вронська

Н. Губенко