Рішення

від 20.07.2023 по справі 631/423/20

НОВОВОДОЛАЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 631/423/20

провадження № 2/631/57/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 липня 2023 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Мащенко С. В.

за участю:

секретаря судового засідання Дядик С. В.

розглянувшиу відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Мезін Віталій Вікторович, до ОСОБА_2 «Про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності»,-

в с т а н о в и в:

28.05.2020року ОСОБА_1 ,від іменіта інтересахякої дієадвокат МезінВ.В., звернулася до Нововодолазького районного суду Харківської області із позовом до ОСОБА_2 «Про виділчастки ізмайна,що єу спільнійчастковій власності»(вхідний № 3019/20-вх), на обґрунтування якого сторона позивача зазначила, що 08.11.2017 року ОСОБА_3 прийняла та оформила спадщину на житловий будинок з надвірними будівлями, який розташований за адресом: АДРЕСА_1 ,- що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом (серії НМТ № 17278), зареєстрованим в реєстрі під № 1829. В подальшому, 28.02.2018 року позивачем було дооформлено спадщину, а саме: частки у праві власності не земельну ділянку, загальною площею 0,0521 гектарів, з кадастровим № 6324255100:01:004:0047, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресом: АДРЕСА_1 . Зазначена земельна ділянка належить по позивачу та відповідачу, оскільки вона належала померлій ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. На вказаній земельній ділянці розташований житловий будинок, що був у спільній частковій власності по частці, та який в свої часи був фактично розділений, а його частки були виділенні в натурі, сформовані окремі входи, присвоєні нові адреси та проведена відповідна реєстрація права власності по цілій частці як окремий об`єкт. Зазначений житловий будинок належав спадкодавцю позивача померлій ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 28.12.2012 року Нововодолазькою селищною радою Нововодолазького району Харківської області, на підставі рішення виконавчого комітету цієї ж ради від 24.12.2012 року за № 546, та зареєстровано відповідним чином. На теперішній час позивач не в змозі вільно розпоряджатись своїм майном, тобто не має можливості зробити його відчуження. ОСОБА_1 вичерпала всі можливі засоби вирішення питаний виділення із спільної часткової власності свої частки в досудовому порядку, та, оскільки між нею та відповідачем не було знайдено порозуміння, сторона позивача звернулась до суду із цим позовом й просить виділити в натурі із спільної часткової власності в окремий об`єкт нерухомого майна з земельної ділянки, розмір якої 0,0521 гектарів, кадастровий № 6324255100:01:004:0047, що перебуває у спільній частковій власності по частині ОСОБА_2 та частина ОСОБА_1 , визначити поділ земельних ділянок ОСОБА_1 0,0260 гектара; ОСОБА_2 0,0261 гектара; а також судові витрати покласти на відповідача (а. с. 2 6).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області, постановленою 19.06.2020 року, прийнято позовну заяву, відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання (а. с. 32 - 35).

26.08.2020 року за вхідним № 4836/20-вх представник позивача ОСОБА_1 адвокат Мезіна В. В., який діє за ордером (серії ДН № 113070), виданим 04.01.2019 року на підставі договору про надання правової допомоги № 2 від 04.01.2020 року, що укладений між ним та ОСОБА_1 , а також свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (серії ДН № 5686), виданим 24.12.2019 року Радою адвокатів Донецької області на підставі рішення № 17, надав клопотання, в якому просив призначити у справі земельно-технічну експертизу задля з`ясування обставин виділення в натурі із спільної часткової власності в окремий об`єкт нерухомого майна земельної ділянки, розмір якої 0,0521 гектарів, кадастровий № 6324255100:01:004:0047, проведення якої доручити експертам Харківського НДІ судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, поставивши на вирішення експерту такі питання:

-чи можливофактично намісцевості,не порушуючиправ третіхосіб,виділити внатурі ізспільної частковоївласності вокремий об`єктнерухомого майназ земельноїділянки,розмір якої0,0521га,кадастровий номер6324255100:01:004:0047,що перебуваєу спільнійчастковій власностіпо частині ОСОБА_2 та 1/2 частині ОСОБА_1 ;

- чи можливо визначити поділ земельних ділянок ОСОБА_1 0,0260 гектарів та ОСОБА_2 0,0261 гектарів.

На час проведення судової експертизи провадження у справі зупинити (а. с. 17 20, 21, 22, 23, 50 - 51).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 24.09.2020 року провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Мезін В. В., до ОСОБА_2 «Про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності» зупинене із призначенням земельно-технічної експертизи, проведення якої доручено експертам Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса та покладенням її оплати на сторону позивача (а. с. 58 - 62).

26.10.2020 року за вхідним № 6556/20-вх від експертної установи надійшло клопотання про надання додаткових матеріалів (вихідних даних), необхідних для проведення експертизи, та безперешкодного обстеження об`єкту № 18059, що складене 20.11.2020 року, а також рахунок № 2193 від 19.11.2020 року на суму 9806,40 гривень, які були направлені сторонам по справі за вихідним № 631/423/20/7762/2020 (а. с. 65, 66, 67, 69).

У зв`язку із несплатою позивачем ОСОБА_1 наданого рахунку за проведення судовим експертом відповідного експертного дослідження, згідно з приписами пункту 1.13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998 року (із змінами та доповненнями), цивільну справу з єдиним унікальним № 631/423/20 (провадження № 2/631/180/21) повернуто до Нововодолазького районного суду Харківської області без виконання судової будівельно-технічної експертизи № 18059 (а. с. 73).

02.07.2023 року за вхідним № 3677/21-вх представник позивача ОСОБА_1 адвокат Мезіна В. В. звернувся з клопотанням про поновлення провадження для вирішення питання про витребування необхідних для проведення експертизи доказів, які не містяться в матеріалах справи та відсутність яких унеможливлює проведення та вирішення поставлених перед експертами питань, провівши судове засідання за відсутності сторони позивача (а. с. 76).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області провадження у справі з єдиним унікальним № 631/423/20 (провадження № 2/631/180/21) за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Мезін В. В., до ОСОБА_2 «Про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності» поновлено та призначено підготовче судове засідання (а. с. 78 - 80).

30.12.2021 року Нововодолазький районний суд Харківської області відповідною ухвалою закрив підготовчепровадження уцій цивільнійсправі тапризначив їїдо судовогорозгляду посуті (а. с. 109 - 112).

20.01.2022 року за вхідним № 423/22-вх сторона позивача в особі представника за ордером надала клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме:

- довідки № 33 з КП «Нововодолазьке архітектурно-інвентаризаційне бюро»;

- реєстраційного посвідчення;

- поверхового плану;

- рішення виконавчого комітету Нововодолазької селищної ради Нововодолазького району Харківської області № 486 від 22.11.2012 року;

- рішення виконавчого комітету Нововодолазької селищної ради Нововодолазького району Харківської області № 546 від 24.12.2012 року;

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно;

- витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно;

- витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності;

- свідоцтва про право на спадщину за заповітом;

- витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності;

- свідоцтва про право на спадщину за заповітом;

- витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності;

- технічного паспорту;

- технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (а. с. 125 - 179).

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилась, про дату, час і місце засідання повідомлялась належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяви про відкладення розгляду справи або про її розгляд за її відсутності не надала, однак скористалась правом, наданим їй частиною 1 статті 58 зазначеного кодексу, щодо участі у судовому процесі через представника за ордером - адвоката Мезіна В. В. (а. с. 17 - 20, 21, 22, 23, 203, 206).

Представник позивача ОСОБА_3 адвокат Мезін В. В. - в судове засідання теж не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяв про відкладення або про розгляд справи за його відсутності не надав (а. с. 17 - 20, 21, 22, 23, 203).

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання також не з`явився, про дату, час і місце цього засідання повідомлявся належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяви про відкладення розгляду справи або про її розгляд за його відсутності не надав (а. с. 203, 208).

Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.

За таких обставин, беручи до уваги те, що суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації сторонами, що не з`явились, їх процесуальних прав на безпосередню участь у розгляді справи в суді, ураховуючи те, що підстав для визнання необхідним давання ними особистих пояснень не має, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Вирішуючи питання про заочний розгляд справи, суд виходить з того, що у частині 1 та 2 статті 280 Цивільного процесуального кодексу України обумовлена можливість суду ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач (у разі участі у справі кількох відповідачів стосується їх всіх) належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин та не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Хоча відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, дійсно повторно не з`явився в судове засідання без повідомлення причин неявки та не подав відзив на позов, проте сторона позивача не висловлювалась стосовно їхньої позиції щодо заочного розгляду справи, що суд вважає перешкодою задля ухвалення заочного рішення.

Відтак, здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об`єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з`ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторони та їх представники посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.

За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.

Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.

Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади, та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.

При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.

Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.

Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, а тому справа перебувала на розгляді судді належного суду.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно з частиною 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.

З копії Державного акту на право власності на земельну ділянку (серії ЯГ № 084468), виданого 27.09.2006 року та зареєстрованого в Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010670000225, вбачається, що ОСОБА_2 на підставі Рішення Нововодолазької селищної ради IV сесії V скликання № 165 від 07.07.2006 року є власником земельної ділянки, площею 0,0521 гектарів, яка розташована по АДРЕСА_1 , із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, співвласником земельної ділянки зазначена ОСОБА_4 (а. с. 9).

Відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за заповітом (бланк серії ННА № 851811), виданого 28.02.2018 року приватним нотаріусом Нововодолазького районного нотаріального округу Харківської області Крючковою Л. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 216, ОСОБА_1 отримала у спадщину частки у праві власності на земельну ділянку, площею 0,0521 гектарів, з кадастровим № 6324255100:01:004:0047, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія землі житлової та громадської забудови, що розташована за адресом: АДРЕСА_1 (а. с. 10).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом (бланк серії НМТ № 172780), виданого 08.11.2017 року приватним нотаріусом Нововодолазького районного нотаріального округу Харківської області Крючковою Л. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 1829, ОСОБА_1 отримала у спадщину житловий будинок з надвірними будівлями, який розташований за адресом: АДРЕСА_1 (а. с. 11).

Як убачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний № 115666019), сформованого 28.02.2018 року о 13:46:03 годин приватним нотаріусом Нововодолазького районного нотаріального округу Крючковою Л. А., на підставі заяви ОСОБА_1 проведено за нею реєстрацію частки в спільній частковій власності земельної ділянки, з кадастровим № 6324255100:01:004:0047, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а. с. 12).

Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-6312594962020, сформованого 13.02.2020 року за заявою ОСОБА_1 з параметрами пошуку «кадастровий № 6324255100:01:004:0047», земельна ділянка, розташована за адресом: АДРЕСА_1 , із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зареєстрована за співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із часткою у спільній власності кожного(а. с. 13 - 15).

З висновку про вартість об`єкту оцінки, зробленого 02.03.2020 року ТОВ «АНТЕЙ ІНВЕСТ ГРУП» на замовлення ОСОБА_1 стосовно земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 0,0521 гектарів, кадастровий № 6324255100:01:004:0047, яка розташована за адресом: АДРЕСА_1 ,- з метою визначення ринкової вартості майна для цілей прийняття майнових рішень встановлено ринкову вартість об`єкта оцінки, яка дорівнює 9900,00 гривень (а. с. 16).

Відтак, згідно із частиною 2 статті 76 цивільного процесуального кодифікованого закону України, доказами є: письмові, речові і електронні документи, висновки експерта та показання свідків.

Як визначено у частині 5 статті 81 та частинах 2, 8 і 9 статті 83 цього ж нормативно-правового акта України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Позивач, особи, яким надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Наведеним знехтувала сторона позивача, а тому додаткові письмові докази, долучені представником позивача за ордером на стадії судового розгляду справи (вхідний № 423/22-вх від 20.01.2022 року), не можуть бути взяті судом до уваги як такі, що подані поза відповідною процедурою та тягнуть суттєве обмеженням задля їх використання в суді (а. с. 125 - 179).

Також суд зауважує, що згідно з частиною 1 статті 109 Цивільного процесуального кодексу України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Оскільки в рамках справи саме за клопотанням сторони позивача на обґрунтування їх позовних вимог щодо виділення часток нерухомого майна (земельної ділянки, що перебуває у спільній частковій власності) в натурі призначалась судова земельно-технічна експертиза, яка повернута без виконання з підстав ухилення позивача ОСОБА_1 від подання експертам необхідних матеріалів, суд не знаходить підстав задля визнання фактів, для з`ясування яких призначалась експертиза, доведеними у процесуальний спосіб.

Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями), Земельного кодексу України № 2768-ІІІ від 25.10.2001 року (із змінами та доповненнями), постановами Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, прийнятими 19.05.2023 року в межах справи з єдиним унікальним № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19) та 28.07.2021 року в справі з єдиним унікальним 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Отже, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року у справі № 9-зп).

Цивільний кодекс України у своїх статтях 1 та 2 регламентує, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, якими є фізичні та юридичні особи.

За змістом статей 15 і 16 цього кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема, є: справедливість, добросовісність та розумність. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового інтересу.

Розв`язуючи спір, суд виходить з того, що його правове регулювання здійснюється як нормами чинного міжнародного, так і національного законодавства з огляду на зміст статті 9 Конституції України, яка мовить про те, що міжнародні договори, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Відтак, ураховуючи зміст наведеної конституційної норми права однією із складових національної правової системи є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учинена 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, зокрема, статті 1 Першого проколу, якою закріплені основоположні принципи захисту права власності.

Вказана норма міжнародної Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

На рівні національного законодавства основні правові принципи регулювання відносин власності, головним з яких є принцип рівного визначення й захисту усіх форм власності, закріплені в Конституції України, яка у своїх частинах 1, 2 та 4 статті 13 й частині 2 статті 14 гарантує, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності які рівні перед законом. Право власності на землю гарантується, воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У свою чергу й стаття 41 Основного Закону нашої держави наголошує на тому, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частиною 1 статті 316, статтею 328 та частинами 1 і 2 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, й власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Крім того, положення частини 1 статті 317 наведеного кодексу обумовлюють, що зміст права власності включає право власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Також, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Отже, як норма статті 41 Конституції України, так і частини 1 статті 321 цивільного кодифікованого акту України закріплюють непорушність права власності та передбачають заборону на протиправне позбавлення цього права чи обмеження у його здійсненні.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами 2 та 4 статті 373 цього ж кодексу констатовано, що право власності на землю гарантується Конституцією України, набувається і здійснюється відповідно до закону й власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Відповідно до змісту частин 1 і 2 статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю це право володіти, користуватись і розпоряджатись земельними ділянками, яке набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

При цьому як роз`яснюють частини 1 та 2 стаття 116 й пункти «а» і «б» частини 1 статті 90 зазначеного кодексу, громадяни набувають права власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом , шляхом передачі земельних ділянок у власність, а власники земельних ділянок мають право передавати її в оренду, заставу, спадщину, самостійно господарювати на землі.

Також, статтею 380 і частиною 1 статті 381 Цивільного кодексу України визначено, що житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. ОСОБА_5 є земельна ділянка з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Відтак, право власності, зокрема на нерухомість та на землю, належить до основоположних прав людини, утілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу.

Крім того, приписами статей 1216 та 1217 цивільного кодифікованого закону України обумовлено, що спадкуванням, яке може здійснюватися за заповітом або за законом, є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкоємиць який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, відсутність якого не позбавляє його права на спадщину (частини 1 і 3 статті 1296 Цивільного кодексу України).

Одночасно й вимоги частини 1 статті 1297 цього ж кодексу, зобов`язують спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, звернутись до нотаріуса або в сільських населених пунктах до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Доказом виконаннянаведених вимогчинного законодавствапозивачем єотримання нею08.11.2017року і28.02.2018року відповіднихсвідоцтв проправо наспадщину зазаповітом (бланксерії НМТ№ 172780і серіїННА №851811),виданих приватнимнотаріусом Нововодолазькогорайонного нотаріальногоокругу Харківськоїобласті КрючковоюЛ.А.

Отже, ОСОБА_1 отримала у спадщину частки у праві власності на земельну ділянку, площею 0,0521 гектарів, з кадастровим № 6324255100:01:004:0047, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія землі житлової та громадської забудови, що розташована за адресом: АДРЕСА_1 , а також житловий будинок з надвірними будівлями, який розташований за адресом: АДРЕСА_1 .

Також, як обумовлено статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.

З оглядом на таке, факт належності ОСОБА_1 частки у праві власності на земельну ділянку, площею 0,0521 гектарів, з кадастровим № 6324255100:01:004:0047, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія землі житлової та громадської забудови, що розташована за адресом: АДРЕСА_1 , засвідчується й відповідними даними, викладеними у витягах з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний № 115666019), сформованого 28.02.2018 року о 13:46:03 годин приватним нотаріусом Нововодолазького районного нотаріального округу Крючковою Л. А., і з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-6312594962020, сформованого 13.02.2020 року за заявою ОСОБА_1 з параметрами пошуку «кадастровий № 6324255100:01:004:0047».

З огляду на положення частини 1 статті 356 Цивільного кодексу України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Отже, спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує множинність суб`єктів права та єдність об`єкта. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Положеннями частини 3 статті 358 Цивільного кодексу України передбачено право кожного з співвласників на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У свою чергу норми права, які містяться у частині 1 статті 364 вищенаведеного кодифікованого акта України, також передбачають права співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Нормою права, викладеною у частинах 1 і 2 статті 86 Земельного кодексу України, обумовлено, що земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Суб`єктами права спільної власності на земельну ділянку можуть бути громадяни та юридичні особи, а також держава, територіальні громади.

Виходячи з положень частини 1 статті 88 цього ж кодексу, володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Натомість, з огляду на припис частини 3 вказаної вище статті учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

На підставі частини 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові, прийнятій 19.05.2023 року в межах справи з єдиним унікальним № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), зробив висновок про те, що «відповідно до статті 367 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій на наведене уваги не звернули, не врахували, що спірне майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, у зв`язку з чим виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, у разі якого право спільної часткової власності на нього припиняється».

Аналогічна позиція висловлена й Верховним судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові, прийнятій 28.07.2021 року в межах справи з єдиним унікальним № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20), з огляду на яку слід дійти висновку проте, що якщо позивач пред`явив позовні вимоги саме про виділ належної частки в праві спільної часткової власності за правилами статті 364 Цивільного кодексу України й позовних вимог про поділ в натурі між сторонами в порядку статті 367 цього ж кодексу вимог не заявляв, ураховуючи, що домоволодіння належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, то виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, а тому є помилковим висновок про наявність правових підстав для задоволення позову.

Підтвердженням віднесення наведеної позиції й стосовно земельних ділянок є зміст частин 8 10 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» № 3613-VI від 07.11.2011 року (із змінами та доповненнями), відповідно до якого на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки заявнику безоплатно видається витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. Витяг містить всі відомості про земельну ділянку, внесені до Поземельної книги. Складовою частиною витягу є кадастровий план земельної ділянки. При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер. Державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: поділу чи об`єднання земельних ділянок.

Про скасування запису про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастрового номеру земельної ділянки, а також про закриття Поземельної книги на земельну ділянку мовиться й у частині 1 статті 27 зазначеного Закону що маж місце за умови поділу або об`єднання земельних ділянок.

Як визначено у частинах 1, 2 та 5 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з договорів та інших правочинів. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

При цьому норма права, що міститься у частині 1 статті 12 й частинах 1 статті 13 зазначеного вище нормативно-правового акту, роз`яснює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Також, особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 наведеної вище статті).

Крім того, у відповідності із змістом частини 1 статті 15, частини 1 й пункту 3 абзацу 1 частини 2 статті 16, а також частини 1 статті 20 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке вона здійснює на свій розсуд.

Зазначені норми кореспондують із приписами частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 й частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, які суд захищає, здійснюючи правосуддя, з метою ефективного їх захисту у спосіб, визначений законом або договором.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких він звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити його поновлення.

Позивач, від імені та в інтересах якої діє представник за ордером, просила виділити в натурі із спільної часткової власності в окремий об`єкт нерухомого майна з земельної ділянки, розмір якої 0,0521 гектарів, кадастровий № 6324255100:01:004:0047, що перебуває у спільній частковій власності по частині ОСОБА_2 та частина ОСОБА_1 , визначити поділ земельних ділянок ОСОБА_1 0,0260 гектара; ОСОБА_2 0,0261 гектара.

На виконання вимог чинного законодавства України щодо доведеності своєї позиції у справі сторона позивача зверталась в суд із проханням про призначення судової експертизи, проте справу повернуто в суд без виконання та проведення експертного дослідження внаслідок їх ухилення від подання експертам необхідних матеріалів, документів та оплати за її проведення.

Проте абзацом 2 пункту 18-1 постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами та доповненнями) передбачено, що розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

Виходячи з наведеного, позивач не надала судові необхідні докази та не довела у процесуальний спосіб наявність технічної можливості виділення належної її частки із спільної часткової власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Статтею 129 Основного Закону нашої Держави визначені основні засади судочинства, однією з яких, з огляду на зміст пункту 3 частини 2 вказаної норми права, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості.

Аналогічні за своїм правовим змістом норми містяться й у частинах 1 і 3 статті 12, а також частині 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна з яких повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

При цьому, у відповідності до змісту частини 6 статті 81 наведеного вище процесуального кодифікованого закону, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, нормативно закріплений принцип змагальності сторін полягає у прояві змагальної ініціативи та активних дій усіх осіб, які беруть участь у справі. Саме цей принцип забезпечує повноту дослідження судом обставин кожної судової справи.

Також, з огляду на зміст частини 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відтак, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, прямо передбачених законом.

Крім того, як обумовлено пунктом 2 частини 1 статті 43 та частиною 1 статті 49 цивільного процесуального кодифікованого закону України учасники справи, зокрема, сторони у цивільній справі, користуються рівними процесуальними правами щодо подання доказів, участі у їх дослідженні та у доведеності перед судом їх переконливості.

Вони зобов`язані самостійно визначити коло фактів, на які слід посилатись як на підставу своїх вимог чи заперечень, а також доказів, що містять інформацію про предмет доказування у справі, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).

Проте, як роз`яснює частина 2 статті 78 вказаного кодифікованого акту, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Окрім того, суд зауважує, що частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Отже, у разі порушення цивільного права та/або його невизнання у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, що залежить від виду порушення, тобто особа має право обирати той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.

За положеннями статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших прав, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до її статті 13 повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

Відтак, обраний у позові спосіб захисту права не призводить до захисту чи відновлення порушеного права позивача, а суд не наділений процесуальним повноваженням за власної ініціативою змінити його на належний.

Крім того, обставини, які за законом мають доводитись саме висновком експерта з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо, не підтверджені ним.

Зважаючи на таке, позивачем у законний та процесуальний спосіб не доведено, що дійсно її позов може бути задоволений саме шляхом виділити в натурі із спільної часткової власності в окремий об`єкт нерухомого майна з земельної ділянки, розмір якої 0,0521 гектарів, кадастровий № 6324255100:01:004:0047, що перебуває у спільній частковій власності по частині ОСОБА_2 та частина ОСОБА_1 , визначити поділ земельних ділянок ОСОБА_1 0,0260 гектара; ОСОБА_2 0,0261 гектара, а тому у позові слід відмовити повністю.

Ухвалюючи рішення, суд зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» рішення від 10.02.2010 року у заяві № 4909/04).

Беручи до уваги, що за змістом статті 392 Цивільного кодексу України належним відповідачем у таких справах є особа учасник цивільних правовідносин, яка не визнає або оспорює право власності позивача на майно, зокрема, житловий будинок, земельну ділянку тощо, тому суд вважає, що до участі у справі залучений належний відповідач співвласник спірного майна.

Позивач, звертаючись до суду із цим позовом, вимагає компенсації (відшкодування) понесених нею і документально підтверджених судових витрат.

Відтак, згідно з підпунктом 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України суд вважає за необхідне вирішити питання про розподіл між сторонами у справі судових витрат.

Приписи частини 1 та 2 статті 133 вказаного кодексу передбачають, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

З матеріалів справи убачається, що позивач зазнала судові витрати тільки у виді судового збору.

Частина 1 статті 141 цивільного процесуального кодифікованого акта України мовить про те, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки за наслідками розгляду справи суд не знайшов підстав задовольнити позов ОСОБА_1 , понесені та документально підтверджені нею судові витрати слід покласти на сторону позивача.

На підставі викладеного, керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі та ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї; статтями 13, 14, 19, 41, 55, 125 і 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтями 1, 2, 5, 11 - 13, 15, 16, 20, 316, 317, 319, 321, 328, 356, 358, 364, 380, 381, 392, 1216, 1217, 1296 і 1297 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями); статтями 12, 78, 86, 88, 90, 116 і 125 Земельного кодексу України № 2768-ІІІ від 25.10.2001 року (із змінами та доповненнями); статтями 24і 27Закону України«Про Державнийземельний кадастр»№ 3613-VIвід 07.11.2011року (іззмінами тадоповненнями);статтею 17 та пунктом 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року; статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями); пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; Рішеннями Європейського суду з прав людини у справі «Стрижак проти України» від 08.11.2005 року та «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року; постановами Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, прийнятими 19.05.2023 року в межах справи з єдиним унікальним № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19) та 28.07.2021 року в справі з єдиним унікальним 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20); пунктом 18-1 постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами та доповненнями); та статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 17 19, 23, 42, 48, 58, 60, 62, 65, 67, 76 81, 83, 89, 128 131, 133, 137, 141, 211, 214, 223, 227, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354 і 355 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями),-

в и р і ш и в:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Мезін Віталій Вікторович, до ОСОБА_2 «Про виділчастки ізмайна,що єу спільнійчастковій власності»відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано, а у разі подання - після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення, що набрало законної сили, обов`язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_2 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_1 ), паспорт громадянина України (серії НОМЕР_2 );

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_3 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків не відомий, паспорт громадянина України (серії НОМЕР_3 ).

Скорочене рішення було ухвалено шляхом прийняття, складено за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею у нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Повне рішення складено з урахуванням приписів частини 3 статті 124 Цивільного процесуального кодексу України за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику 31.07.2023 року.

Суддя С. В. Мащенко