Постанова

від 25.07.2023 по справі 461/4634/19

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/4634/19 Головуючий у 1 інстанції: Гирич С. В.

Провадження № 22-ц/811/28/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.

№22-ц/811/27/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 липня 2023 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря Матяш С.І.,

з участю: ОСОБА_1 , його представника

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , його представника ОСОБА_4 ,

представника ОСОБА_5 ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 , ОСОБА_5 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2022 року та ОСОБА_3 на додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_5 , про стягнення коштів за договором позики та позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики,

в с т а н о в и в:

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 60000 доларів США та процентів за неправомірне користування грошовими коштами.

Свої вимоги позивач ОСОБА_1 обгрунтовував тим, що у листопаді 2012 року за договором позики він передав відповідачу ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 50000 доларів США строком до 31.12.2013 року, а 01.02.2013 року додатково передав відповідачу за цим же договором позики грошові кошти в розмірі 20000доларів США строком до 31.12.2013 року. У встановлений строк ОСОБА_3 суму позики не повернув, але не відмовляючись від зобов`язань, попросив продовжити строк дії договору. За угодою сторін строк дії договору було продовжено до 02.11.2017 року, що підтверджується наданою ОСОБА_3 розпискою від 08.11.2016 року, згідно з якою відповідач підтвердив факт укладення договору позики, отримання позикових коштів у зазначеному розмірі, а також зобов`язався в строк до 02.11.2017 року повернути кошти в розмірі 60000 доларів США. При цьому, заборгованість за договором позики в розмірі 10000 доларів США (різниця між 70000 і 60000 доларів США) була погашена шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог до моменту складення розписки від 08.11.2016 року. Таким чином, розпискою від 08.11.2016 року ОСОБА_3 підтвердив наявність боргу за договором позики та зобов`язався повернути кошти у визначений строк та у визначеному розмірі.

Окрім цього, позивач просив стягнути з відповідача проценти на підставі статті 625 ЦК України та понесені судові витрати по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.

У січні 2021 року третя особа ОСОБА_5 звернулась до суду із самостійним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання недійсним укладеного між ними договору позики, який оформлений розпискою ОСОБА_3 від 08.11.2016 року.

Свої вимоги обгрунтовувала тим, що з 07.02.1991 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який було розірвано рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13 березня 2017 року. Після розірвання шлюбу вона звернулась до свого колишнього чоловіка ОСОБА_3 з пропозицією мирно поділити спільне майно, однак, він заявив, що ОСОБА_1 пред`явив до нього вимогу про стягнення боргу в сумі 1653575,16 грн. і відповідно до чинного законодавства при поділі майна подружжя слід ураховувати також борги подружжя, а оскільки позика отримана ще до розірвання шлюбу, то погашати борг за цією розпискою повинна також і вона ( ОСОБА_5 ), однак, про позику грошових коштів їй нічого не було відомо, згоди на укладення договору позики у неї не запитувалось, такі кошти в інтересах сім`ї не витрачались і, взагалі, вказана сума грошових коштів не передавалась в позику її колишньому чоловікові.

Вважає, що договір позики, на підтвердження укладання якого надано розписку ОСОБА_3 , є недійсним, поданим лише з метою використання в майбутньому юридичних фактів для зменшення її ( ОСОБА_5 ) частки у спільному майні колишнього подружжя та створення для неї боргових зобов`язань.

Зазначає, що сума договору позики у формі розписки виходить за межі дрібного побутового, а тому для укладення договору позики необхідна була її письмова згода, яку вона не давала. Оскільки, договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений стосовно цінного майна без її відома та згоди, а отримані кошти не використовувались в інтересах сім`ї, вважає, що такий договір підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Окрім того, вважає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 діють спільно та недобросовісно по відношенню до неї, а розписка, датована 08.11.2016 року, складена незадовго до подання позову ОСОБА_1 без реального передавання коштів та без намірів щодо настання реальних наслідків правочину, спеціально для зменшення її ( ОСОБА_5 ) частки у спільному майні колишнього подружжя та штучного створення їй боргових зобов`язань, що свідчить про фіктивність договору позики.

У березні 2021 року відповідач ОСОБА_3 також звертався до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, оформленого розпискою від 08.11.2016 року, з тієї підстави, що не підписував цієї розписки, однак, за його заявою вказаний позов було залишено без розгляду ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 27 липня 2021 року.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 кошти за договором позики в розмірі 60000 доларів США, 3% річних за період з 03 листопада 2017 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 7757,26 доларів США, що в загальному становить 67757,26 доларів США, що станом на день постановлення рішення становить 2477788,14 грн.

Вирішено здійснювати нарахування3% річних із суми боргу 60000 доларів США, починаючи з тридцять першого дня після припинення або скасування дії в Україні воєнного, надзвичайного стану у разі прострочення ОСОБА_3 виконання грошового зобов`язання за рішенням судудо моменту повного виконання рішення суду.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 9605 грн.

В задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 про закриття провадження у справі відмовлено за безпідставністю.

В задоволенні позову третьої особи ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики відмовлено за безпідставністю.

Додатковим рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2022 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 21275 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20775 грн.

Обидва рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_3 , просить їх скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Апелянт вказує, що, задовольняючи позовні вимоги, суд дійшов помилкового висновку про наявність між ним та позивачем правовідносин за договором позики, про укладення якого нібито свідчить представлена позивачем розписка від 08.11.2016 року, при цьому, суд не надав значення тій обставині, що позивач неодноразово вводив суд в оману щодо фактичних обставин справи, неодноразово змінював свою позицію щодо подій, і не врахував, що в судовому засіданні позивач сам визнав ту обставину, що в момент написання розписки він коштів ОСОБА_3 не передавав.

Окрім того, звертає увагу, що позивач визнав ту обставину, що, насправді, розписка написана ОСОБА_3 не 08.11.2016 року, а 02.11.2017 року.

Також зазначає, що будучи допитаним у суді першої інстанції, як свідок, позивач повідомив суду неправдиві відомості щодо передання ОСОБА_3 50000 доларів США 21 листопада 2012 року та 20000 доларів США 01 лютого 2013 року. Апелянт стверджує, що у вказані дати він фізично не міг зустрічатись із ОСОБА_1 , так як перебував у відрядженні в м. Києві, що підтверджується низкою письмових доказів, у долученні яких суд першої інстанції безпідставно відмовив.

Окрім того, зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тій обставині, що розписка, на яку суд покликається, як на підтвердження факту укладення договору позики, не містить жодних підтверджень фактів отримання ОСОБА_3 в позику 21.11.2012 року 50000 доларів США та 01.02.2013 року 20000 доларів США.

Звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази фактів передання йому грошей, існування будь-яких домовленостей в межах договору позики, в тому числі й щодо строку повернення позики до 31.12.2013 року.

Вважає помилковими висновки суду про те, що він не оспорював вказаний договір, адже він постійно наголошував на безгрошовості договору за розпискою від 08.11.2016 року та недоведеності позики в листопаді 2012 року та у лютому 2013 року.

Зазначає, що суд безпідставно послався на показання свідка ОСОБА_7 , яка підтвердила, що позивач двома траншами позичив відповідачу гроші, оскільки з пояснень ОСОБА_8 передача грошей відбувалася за відсутності свідків.

Не погоджується апелянт і з висновками суду про визнання ним грошового боргу перед позивачем і вважає, що жодного належного доказу на підтвердження цієї обставини в матеріалах справи немає.

На переконання апелянта, суд неправильно встановив фактичні обставини справи, не надавши належної правової оцінки доводам сторін та доказам, які вони подали на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім того, безпідставно не звернув уваги на пропуск позивачем строку позовної давності.

Додаткове рішення відповідач вважає незаконним у зв`язку із незаконністю рішення суду по суті вирішення спору.

Окрім того, вважає присуджений позивачу розмір витрат на правничу допомогу явно завищеним і неспівмірним з фактично виконаною роботою представника позивача.

Рішення суду оскаржила також третя особа ОСОБА_5 , просить його скасувати з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а її зустрічний позов задовольнити.

Апелянт вказує, що їй не було відомо під час перебування в шлюбі з ОСОБА_3 про факт укладення договору позики та отримання ним коштів, а розписка від 08.11.2016 року складена значно пізніше, ніж датована, для зменшення її ( ОСОБА_5 ) реальної частки у спільному майні колишнього подружжя.

Вважає, що суд безпідставно відмовив їй у задоволенні клопотання про призначення технічної експертизи по дослідженню спірної розписки.

Звертає увагу, що показання позивача, допитаного як свідка, не відповідають дійсним обставинам справи, однак, суд взяв їх до уваги.

Зазначає, що під тиском неспростованих фактів, позивач у судовому засіданні визнав той факт, що розписка ОСОБА_3 , яка є підставою позову ОСОБА_1 , складена значно пізніше, ніж датована, а тому ці обставини є доказом фіктивності договору позики та обгрунтованості її позовних вимог за зустрічним позовом.

Вказує, що спірна розписка не підтверджує існування між сторонами правовідносин за договором позики, оскільки не підтверджує факт отримання ОСОБА_3 у позику грошової суми від позивача.

Таким чином, на думку апелянта, наведені обставини у своїй сукупності є доказом фіктивності договору позики та обгрунтованості її позовних вимог.

Заслухавши пояснення сторони відповідача та третьої особи в підтримання апеляційних скарг, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У частині першій статті 1047 ЦК України вказано, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми.

Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі №756/8630/14-ц (провадження №61-8792св18) та від 08 квітня 2021 року у справі №500/1755/17 (провадження №61-1899св20).

Окрім цього, розмір позики та строк її повернення можна уточнити розпискою, виданою позичальником позикодавцеві після отримання коштів (п.37 постанови Верховного Суду від 17.04.2019 у справі №428/3392/14-ц).

Судом встановлено, що згідно з текстом розписки відповідача ОСОБА_3 від 08.11.2016 року (а.с.8 т.1), оригінал якої знаходиться в позивача ОСОБА_1 , відповідач підтвердив факт отримання в позику від позивача ОСОБА_1 грошових коштів в сумі еквівалентній 60000 доларів США. Так, зокрема в розписці у ствердній формі вказано «позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі еквівалентному 60000 (шістдесят тисяч) доларів США готівкою». Окрім того, відповідач констатував, що цією розпискою він підтверджує отримання від позивача всієї суми коштів готівкою на момент написання розписки і зобов`язався повернути позичені кошти готівкою в доларах США в строк до 02.11.2017 року або ж за першою вимогою позикодавця.

Також у розписці відповідач зазначив, що дана розписка складена ним з власної волі при повному розумінні значення його дій та слугує підтвердженням укладення між ним та ОСОБА_1 договору позики.

Отже, цією розпискою відповідач підтвердив факт отримання від позивача в позику грошової суми, еквівалентної 60000 доларів США, та свій обов`язок повернути позивачу позичені кошти у вказаний в розписці строк або ж на першу вимогу позикодавця, підтвердивши тим самим існування між ними договірних правовідносин, які випливають із укладеного між ними договору позики.

За встановлення даного факту підтвердження відповідачем, як позичальником, у визначений законом спосіб (у законний спосіб) існування боргового зобов`язання перед позивачем, як позикодавцем, інші обставини, на які посилається сторона відповідача, не мають правового значення для вирішення даного спору, оскільки не спростовують добровільність (із власної волі) написання відповідачем розписки про позику, в якій зафіксовано суму позики, строк її повернення та обов`язок відповідача з повернення вказаної у розписці суми грошових коштів.

Також необхідно зазначити, що наявність в позивача, як кредитора, оригіналу боргової розписки свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Правильність такого висновку суду підтверджується усталеною судовою практикою Верховного Суду, правові позиції якого було застосовано судом першої інстанції при вирішенні даного спору.

Правильним є й висновок суду першої інстанції про не пропущення позивачем строку позовної давності, оскільки позов до відповідача пред`явлено в межах трьох років з моменту порушення відповідачем права позивача на повернення позичених коштів у строк, вказаний у розписці від 08.11.2016 року.

Відповідно до положень статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильних висновків і в частині наявності правових підстав для стягнення з відповідача трьох процентів річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, провівши відповідні розрахунки, обґрунтування яких викладено в оскаржуваному рішенні.

Законними і обґрунтованими є висновки суду й за наслідками вирішення позову третьої особи ОСОБА_5 .

Так, зокрема, третя особа, як на правову підставу позову посилається на положення статті 203 ЦК України (зміст правочину не може суперечити положенням ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства), а також на положення статті 65 СК України щодо необхідності письмової згоди подружжя для укладення договорів стосовно цінного майна. Окрім того, посилається на те, що такий договір був укладений на шкоду третьої особи, на фіктивність правочину.

За змістом вимог ч.3 ст.65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Разом з тим, суд виходив із того, що приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.

Такий договір створює обов`язки для другого з подружжя лише у разі якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

А тому, для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не обов`язкове, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Отже, доводи позову третьої особи про те, що договір позики укладений всупереч положенням ч.3 ст.65 СК України, є безпідставними.

Окрім того, відповідно до змісту статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Обґрунтовуючи вимоги позову, третя особа ОСОБА_5 посилається на те, що є підстави вважати, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 діяли спільно та недобросовісно по відношенню до неї, а розписка, датована 08.11.2016 року, складена незадовго до подання позову ОСОБА_1 , умисно для зменшення її частки у спільному майні подружжя та штучного створення їй боргових зобов`язань.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що такі доводи ОСОБА_5 жодними доказами не підтверджені, оскільки заявляючи позов про стягнення боргу з відповідача ОСОБА_3 , позивач не діяв спільно та недобросовісно разом з відповідачем, а переслідував свої власні інтереси повернути заборговану відповідачем позику.

Окрім цього, як правильно констатував суд, ОСОБА_1 не заявляв вимоги про солідарне стягнення боргу з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 і в даному випадку жодні права третьої особи ОСОБА_5 не порушені. При цьому, суд врахував, що і сам відповідач ОСОБА_3 не вимагав визнати борг спільними зобов`язаннями колишнього подружжя і жодних доказів на підтвердження використання позичених коштів на потреби сім`ї суду не надано.

Суд визнав безпідставними і доводи ОСОБА_5 про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 діяли умисно для зменшення частки ОСОБА_5 у спільному майні подружжя та штучного створення останній боргових зобов`язань, оскільки з часу подачі позову ОСОБА_1 ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_5 з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталися, а з часу розірвання шлюбу пройшло більше 5 років.

Вказані висновки суду не спростовані апелянтом ОСОБА_5 , а тому її доводи про незаконність та необґрунтованість рішення суду в цій частині є безпідставними.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги в частині розподілу судових витрат додатковим рішенням суду, то колегія суддів виходить з наступного.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1 ст.133 ЦПК України).

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема: витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Так, зокрема, частинами першою та другою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача; у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Ураховуючи наведені вище норми процесуального закону й те, що докази понесених витрат позивач подав з дотриманням вимог ч.8 ст.141 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для прийняття додаткового рішення за заявою позивача.

Колегія суддів вважає, що присуджені позивачеві витрати на професійну правничу допомогу є співмірними із складністю даної справи, ураховуючи в тому числі й тривалий розгляд справи та наявність двох позовів (первісного та зустрічного), відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру за вказаних обставин, тому підстави для зменшення розміру цих витрат або скасування додаткового рішення в цій частині, як просить апелянт у своїй апеляційній скарзі, відсутні.

Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті, не допустив порушення норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування рішення, не допустив порушень норм процесуального закону, які регулюють вирішення питання розподілу судових витрат, при ухваленні додаткового рішення, а тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 листопада 2022 року та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 04 серпня 2023 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич