Постанова

від 17.08.2023 по справі 910/12041/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/12041/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кантієро» - Круглик В.В., адвокат (ордер від 07.06.2022 АІ №1208889),

відповідача - приватного підприємства «Виробничо-комерційна фірма «Інтар» - не з`явився,

третьої особи - приватного підприємства «Астрастарплюс» - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кантієро»

на рішення господарського суду міста Києва від 18.10.2022 (суддя Морозов С.М.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2023 (головуючий суддя Ткаченко Б.О., судді Сулім В.В., Гаврилюк О.М.)

у справі № 910/12041/19

за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кантієро» (далі - скаржник, позивач, Товариство, ТОВ «ФК «Кантієро»)

до приватного підприємства «Виробничо-комерційна фірма «Інтар» (далі - відповідач, Підприємство, ПП «ВКФ «Інтар»)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, на стороні відповідача - приватне підприємство «Астрастарплюс» (далі - третя особа, ПП «Астрастарплюс» )

про застосування наслідків нікчемного правочину.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь» (далі - Банк) (правонаступник - ТОВ «ФК «Кантієро») звернулося до суду з позовом до ПП «ВКФ «Інтар», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ПП «Астрастарплюс», про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовні вимоги обґрунтовані нікчемністю правочину з погашення заборгованості відповідача перед позивачем за кредитними договорами, у зв`язку з чим позивач просив суд визнати за позивачем право іпотеки, яке виникло на підставі договору іпотеки від 30.12.2009, укладеного між Банком та ПП «ВКФ «Інтар», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 20336.

Короткий зміст судових рішень

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.10.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2023, у задоволенні позову відмовлено повністю. Залишено за Банком судовий збір, сплачений до державного бюджету.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані, зокрема, тим, що:

- вид забезпечення зобов`язань Підприємства за кредитним договором - іпотека за договором іпотеки був замінений сторонами на заставу за договором застави № 75064-23/14-6;

- розірвання договору іпотеки відбулось 27.06.2014, що підтверджується відповідним договором про розірвання договору іпотеки, посвідченого 09.11.2012 Бочкарьовою Н.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим № 1353, тоді як рішення Правління Банку (витяг з протоколу №П-58/1) щодо здійснення погашення заборгованості перед Банком за кредитними договорами 1, 2, 3 шляхом звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс Банку цінних паперів на суму 136 504 168,70 грн прийнято 08.08.2014, тобто, після укладення договорів про розірвання договору іпотеки;

- на момент розірвання договорів іпотеки (27.06.2014), відповідач мав непогашені кредитні зобов`язання перед Банком, а Банк відмовився від власних майнових вимог за дійсними договорами забезпечення (прав на іпотеку), а саме від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника, що підпадає під ознаки нікчемності, передбачені пунктом 3 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

- проте на дату укладення договору про розірвання іпотечного договору стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мала іншу редакцію, і не містила положення, яке б вказувало на нікчемність договору, якщо банк протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації відмовився від власних майнових вимог. Отже, норма частини другої - третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 № 1586-VII, яка набрала чинності 11.07.2014 не застосовується до спірних правовідносин і не може бути підставою для визнання нікчемним договору від 27.06.2014 (реєстр. № 603) про розірвання договору іпотеки від 09.11.2012 (реєстр. № 1353);

- оскільки позивачем не доведено нікчемності договору про розірвання договору іпотеки, внаслідок укладення якого зобов`язання та права сторін за договором іпотеки припинились, вимоги позивача про застосування наслідків недійсного правочину є необґрунтованими;

- те, що директор Підприємства ОСОБА_2, який підписав договір про розірвання договору іпотеки, був одночасно директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку, не є підтвердженням того, що директор Підприємства є пов`язаною особою Банку в розумінні статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки його посада не відноситься до посад керівників Банку відповідно до статті 42 вказаного Закону;

- та обставина, що «тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку ОСОБА_3, а потім ОСОБА_1 , яка працювала в Банку на керівних посадах», не має значення для справи, оскільки «підстава недійсності правочину має існувати на момент вчинення правочину»;

- позивач у позові не зазначив норму, відповідно до якої ПП «ВКФ «Інтар» або її директор ОСОБА_2, що підписав договір про розірвання договору про іпотеки, є пов`язаною особою з Банком, що може мати наслідком для визнання правочину нікчемним. Позивач також не обґрунтував та не надав доказів того, що правочин з припинення дії договору іпотеки не відповідає вимогам законодавства України щодо укладення правочинів з пов`язаними особами. Статті 43 та 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», на які посилається позивач, не регламентують вимог до правочинів банку з пов`язаними особами. Відтак, позивач не довів наявності підстав для нікчемності правочину з припинення дії договору іпотеки за пунктом 8 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

- на момент отримання Банком у власність цінних паперів їхня ціна дорівнювала біржовому курсу станом на той момент, а визначеною відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок ринковою вартістю емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, є їх біржовий курс;

- Банк за правочином з погашення заборгованості отримав у власність цінні папери за ціною, що відповідала їх звичайним цінам (ринковій вартості) на момент укладення правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Товариство зазначає, що судові рішення попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим просить Суд судові рішення попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити у повному обсязі позовні вимоги ТОВ «ФК «Кантієро», відповідно визнати за Товариством право іпотеки, яке виникло на підставі договору іпотеки від 30.12.2009, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 20336.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи, що суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17, від 25.06.2019 у справі №924/1473/15, від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15, постанові Верховного Суду від 27.10.2020 у справі №914/2150/18 та неправильно застосували положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), статей 42, 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

- пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме пункту 5 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні зі статтями 42, 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Доводи інших учасників справи

Від відповідача та третьої особи відзиви на касаційну скаргу Товариства не надійшли.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, що ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «ВКФ «Інтар» уклали:

- Кредитний договір №70296-20/12-1 від 24.10.2012 (далі - Кредитний договір-1), відповідно до умов якого, ПП «ВКФ «Інтар» взяло на себе зобов`язання в строк по 23.10.2015 повернути кредит в сумі 24 500 000,00 грн, сплатити проценти за користування кредитними коштами у розмірі, зазначеному в договорі.

В забезпечення виконання зобов`язань ПП «ВКФ «Інтар» за цим Кредитним договором, між ним та Банком 09.11.2012 укладено договір іпотеки від 09.11.2012, який зареєстрований в реєстрі за №1353, відповідно до якого в іпотеку було передано нежитлову будівлю, загальною площею 1526,5 кв. м, яка розташована за адресою: Львівська область, місто Трускавець, вулиця Куліша П., будинок 6 (шість), заставною вартістю 27 309 962,00 грн та земельну ділянку загальною площею 0,0621 га, що розташована за адресою: Львівська область, місто Трускавець, вулиця Куліша П., будинок 6 (шість), заставною вартістю 908 391,00 грн;

- Кредитний договір №61901-20/9-1 від 24.12.2009 (далі - Кредитний договір-2), відповідно до умов якого ПП «ВКФ «Інтар» взяло на себе зобов`язання в строк по 28.02.2015 повернути кредит в сумі 11 000 000,00 грн, сплатити проценти за користування кредитними коштами у розмірі, зазначеному в цьому договорі.

В забезпечення виконання зобов`язань ПП «ВКФ «Інтар» за цим договором, між ним та Банком 30.12.2009 укладено договір іпотеки, який зареєстрований в реєстрі за №20336, відповідно до якого в іпотеку було передано нежитлову будівлю (банк), загальною площею 692,9 кв. м, яка розташована за адресою: Одеська область, місто Іллічівськ, вулиця Леніна, будинок 28-Б/1 (двадцять вісім «Б» дріб один), заставною вартістю 13 685 000,00 грн;

- Кредитний договір №70330-20/12-1 від 24.10.2012 (далі - Кредитний договір-3) із змінами та доповненнями, відповідно до умов якого ПП «ВКФ «Інтар» взяло на себе зобов`язання в строк по 23.10.2015 повернути кредит в сумі 105 000 000,00 грн, сплатити проценти за користування кредитними коштами у розмірі, зазначеному в цьому договорі.

В забезпечення виконання зобов`язань ПП «ВКФ «Інтар» за договором між ним та Банком укладено:

- договір іпотеки, який зареєстрований в реєстрі за №779, від 30.05.2014, відповідно до якого в іпотеку передано торгово-офісне приміщення, А, загальною площею 205,2 кв. м., що розташоване за адресою: Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, проспект Шевченка Т., будинок 2-Д, приміщення 380, заставною вартістю 1893 040,00 (один мільйон вісімсот дев`яносто три тисячі сорок) гривень 00 копійок;

- договір іпотеки, який зареєстрований в реєстрі за №781, від 30.05.2014 відповідно до якого в іпотеку передано торгово-офісне приміщення, загальною площею 63,7 кв. м, що розташоване за адресою: Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, проспект Шевченка Т., будинок 2-Д, приміщення 381, заставною вартістю 616 851,00 (шістсот шістнадцять тисяч вісімсот п`ятдесят одна) гривень 00 копійок;

- договір іпотеки, який зареєстрований в реєстрі за №783, від 30.05.2014 відповідно до якого в іпотеку передано нежитлове приміщення, загальною площею 101,6 кв. м., що розташоване за адресою: Київська область, м. Бориспіль, вулиця Привокзальна, будинок 8, приміщення 2, заставною вартістю 642 376,00 (шістсот сорок дві тисячі триста сімдесят шість) гривень 00 копійок.

У подальшому, в забезпечення виконання зобов`язань ПП «ВКФ «Інтар» перед ПАТ «Банк «Київська Русь» за вищевказаними кредитними договорами, 27.06.2014 ПП «ВКФ «Інтар» та Банком укладено договір застави №75064-23/14-б. Відповідно до умов цього договору, ПП «ВКФ «Інтар» передало в заставу ПАТ «Банк «Київська Русь» цінні папери загальною заставною вартістю 136 500 017,00 грн, а саме:

- акції ПАТ «Сінтрон» (код ЄДРПОУ 37175982, код ISIN UA4000084404) кількістю 301 700 шт. за ціною 27 457 717,00 грн,

- акції ПАТ «Юридичні послуги» (код ЄДРПОУ 37499765, код ISIN UA4000175947) кількістю 3 850 000 шт. за ціною 77 000 000,00 грн.,

- акції ПАТ «Сіам-Капітал» (код ЄДРПОУ 35723951, код ISIN UA4000149215) кількістю 1 281 692 шт. за ціною 32 042 300,00 грн.

Станом на 08.08.2014 за зазначеними кредитними договорами обліковувалась наступна заборгованість:

1. Кредитний договір 70296-20/12-1 від 24.10.2012, заборгованість 24 578 328,76 грн., в тому числі основної заборгованості за кредитом - 24 500 000,00 грн., за процентами - 48 328,76 грн.

2. Кредитний договір 61901-20/9-1 від 24.12.2009, заборгованість 11 022 000,01 грн., в тому числі основної заборгованості за кредитом - 11 000 000,00 грн., за процентами - 22 000,01 грн.

3. Кредитний договір 70330-20/12-1 від 24.10.2012, заборгованість 100 933 839,93 грн., в тому числі основної заборгованості за кредитом - 100 771 643,27 грн., за процентами - 162 196,66 грн.

Всього - 136 504 168,70 грн.

08.08.2014 за рішенням Правління ПАТ «Банк «Київська Русь» (витяг з протоколу №П-58/1) здійснено погашення заборгованості перед ПАТ «Банк «Київська Русь» за вищевказаними кредитними договорами в загальному розмірі 136 504 168,70 грн, шляхом звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс ПАТ «Банк «Київська Русь» цінних паперів на суму 136 504 168,70 грн, а саме: акцій ПАТ «Сінтрон» кількістю 301 700 шт. за ціною 27 458 018,70 грн, акцій ПАТ «Юридичні послуги» кількістю 3 850 000 шт. за ціною 77 003 850,00 грн, акцій ПАТ «Сіам-Капітал» кількістю 1 281 692 шт. за ціною 32 042 300,00 грн.

Після оприбуткування на баланс ПАТ «Банк «Київська Русь» акцій ПАТ «Сінтрон», ПАТ «Юридичні послуги» і ПАТ «Сіам-Капітал» і погашення заборгованості ПП «ВКФ «Інтар» за рахунок прийняття на баланс Банку зазначених акцій, припинено дію попередньо укладених забезпечувальних договорів, а саме:

- договору іпотеки від 09.11.2012, зареєстрованого в реєстрі за № 1353;

- договору іпотеки від 30.12.2012, зареєстрованого в реєстрі за №20336; договір іпотеки від 30.12.2009 №20336;

- договору іпотеки №779 від 30.05.2014;

- договору іпотеки №781 від 30.05.2014;

- договору іпотеки №783 від 30.05.2014.

Зазначене підтверджується меморіальними ордерами № 1238 від 27.06.2014, № 1270 від 27.06.2014, № 9507 від 27.06.2014, № 0332 від 27.06.2014, № 0379 від 27.06.2014, № 2834 від 27.06.2014 сформованими в системі електронного обліку Банку, копії яких є додатками до позовної заяви.

Судами також встановлено, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 19.03.2015 №190 «Про віднесення ПАТ «Банк «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 19.03.2015 було прийнято рішення №61 про запровадження з 20.03.2015 тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк «Київська Русь». Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк «Київська Русь» призначено Волкова Олександра Юрійовича.

Тимчасову адміністрацію в ПАТ «Банк «Київська Русь» запроваджено рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №61 від 19.03.2015 строком на 3 місяці з 20.03.2015 по 19.06.2015 включно.

Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 15.06.2015 №116 строк тимчасової адміністрації продовжено до 19.07.2015 включно.

Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.07.2015 №138 на підставі постанови Правління Національного банку України від 16.07.2015 №460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Київська Русь» з 17.07.2015. Уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк «Київська Русь» призначено Волкова Олександра Юрійовича строком на 1 рік з 17.07.2015 по 16.07.2016 включно.

19.04.2016 на адресу ПП «ВКФ «Інтар» направлений лист за підписом Уповноваженої особи Волкова О. Ю. вих. №2309/16, у якому позивач, керуючись статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», повідомив про те, що правочин з погашення заборгованості за рахунок передачі у власність предмету застави та правочини з припинення дії забезпечувальних договорів є нікчемними з підстав, визначених пунктами 3, 8 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Також у цьому листі позивач виклав вимогу до ПП «ВКФ «Інтар» погасити заборгованість перед Банком за кредитними договорами від 24.10.2012 №70296-20/12-1, від 24.12.2009 №61901-20/9-1 та від 24.10.2012 № 70330-20/12-1 в сумі 136 504 168, 70 грн у строк до 30.04.2016.

Станом на дату звернення з позовною заявою, вимога Банку не виконана, заборгованість не погашена.

Так позивач стверджував, що правочини, вчинені з метою врегулювання заборгованості ПП «ВКФ «Інтар» перед Банком за укладеними кредитними договорами є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в редакції чинній станом на дату перевірки, оскільки:

- Банк, прийнявши у власність цінні папери в рахунок заборгованості за кредитними договорами фактично відмовився від права вимоги грошових коштів в сумі 136 504 156,87 грн, яка є різницею між сумою заборгованості за кредитними договорами та визначеною вартістю акцій;

- Банк придбав майно за ціною, яка більше ніж на 20 відсотків відрізняється від реальної вартості майна. Банк придбав у власність цінні папери вартістю 12 гривень за ціною 136 504 168,87 грн;

- Банк прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів Банку перевищувала вартість майна - згідно оприлюдненої звітності на офіційному сайті Банку розмір зобов`язань Банку перед клієнтами становив 8 075 169 тис. грн., в той час, як Банк набув у власність майно вартістю 12 грн;

- звільнивши заставне майно від обтяжень Банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами Банку;

- звільнивши заставне майно від обтяжень Банк уклав правочини (у тому числі договір) з пов`язаною особою Банку - ПП «ВКФ «Інтар», в супереч вимогам статей 43 та 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки тривалий час засновником ПП «ВКФ «Інтар» був Голова правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_3, потім ОСОБА_1 яка працювала в Банку на керівних посадах, директором ПП «ВКФ «Інтар» був ОСОБА_2 , який теж працював в Банку на керівних посадах (станом на час укладання нікчемних правочинів).

Позивач звернувся до суду з позовом про застосування наслідків нікчемності правочину шляхом визнання за позивачем права іпотеки, яке виникло на підставі договору іпотеки від 30.12.2009, укладеного ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «ВКФ «Інтар», посвідченого призваним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 20336.

Відповідач в свою чергу проти позову заперечував, посилаючись на відповідність правочинів з погашення заборгованості та з припинення дії договору іпотеки вимогам законодавства, а також відсутність правових підстав для застосування до спірних правочинів положень статті 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх судових інстанцій

Предметом розгляду у даній справі є вимога позивача про застосування наслідків нікчемності правочину шляхом визнання за позивачем права іпотеки, яке виникло на підставі договору іпотеки від 30.12.2009, укладеного ПАТ «Банк «Київська Русь» та ПП «ВКФ «Інтар», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 20336.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх судових інстанцій дійшли висновку про те, що позивачем не доведено нікчемності договору про розірвання договору іпотеки, внаслідок укладення якого зобов`язання та права сторін за договором іпотеки припинились на підставі пунктів 3 та 8 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

Частинами першою, другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

У відповідності до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції станом на момент розірвання договорів іпотеки) протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку.

Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту його укладення згідно з частиною другою статті 215 Цивільного кодексу України і статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину, у тому числі обов`язок повернути все одержане за нікчемним договором (правочином), також настають для сторін у силу вимог закону.

Аналогічна позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16 та від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

При цьому наслідки недійсності нікчемного правочину відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України і статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовуються саме до договорів неплатоспроможного банку.

Доведення наявності обставин з якими положення Закону передбачають віднесення відповідного правочину до нікчемних, в т.ч. задля застосування наслідків нікчемного правочину, за наявності відповідного спору покладається саме на зацікавлену особу, якою ініційовано пов`язаний з цим спір, позаяк за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (вказане узгоджується з правовими позиціями, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).

Отже, у даному випадку слід з`ясувати наявність або ж відсутність підстав недійсності правочину, встановлених законом (нікчемний правочин).

Суди попередніх судових інстанцій, врахувавши сформовану судову практику в зазначених вище постановах, встановили, що розірвання договору іпотеки відбулось 27.06.2014, що підтверджується відповідним договором про розірвання договору іпотеки, посвідченого 09.11.2012 Бочкарьовою Н.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим № 1353, тоді як рішення Правління Банку (витяг з протоколу №П-58/1) щодо здійснення погашення заборгованості перед Банком за кредитними договорами 1, 2, 3 шляхом звернення стягнення на предмет застави та оприбуткування на баланс Банку цінних паперів на суму 136 504 168,70 грн прийнято 08.08.2014, тобто після укладення договору про розірвання договору іпотеки.

Частиною першою статті 598 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, уклавши 27.06.2014 договір про розірвання договору іпотеки, сторони припинили взаємні права та обов`язки за договором іпотеки.

При цьому за приписами статті 17 Закону України «Про іпотеку» відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Вид забезпечення зобов`язань відповідача за кредитним договором - іпотека за договором іпотеки був замінений сторонами на заставу за договором застави № 75064-23/14-6.

З огляду на викладені обставини, суди посилаючись на приписи статті 204 ЦК України, дійшли висновку, що на момент розірвання договорів іпотеки (27.06.2014), відповідач мав непогашені кредитні зобов`язання перед Банком, а Банк відмовився від власних майнових вимог за дійсними договорами забезпечення (прав на іпотеку), а саме від своїх прав звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості боржника, що підпадає під ознаки нікчемності, передбачені пунктом 3 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Разом з тим, суди вказали, що на дату укладення договору про розірвання іпотечного договору стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мала іншу редакцію, і не містила положення, яке б вказувало на нікчемність договору, якщо банк протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації відмовився від власних майнових вимог.

З урахуванням зазначеного суди попередніх судових інстанцій дійшли заснованого на законі висновку, що норма частин другої - третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 № 1586-VII, яка набрала чинності 11.07.2014, не застосовується до спірних правовідносин і не може бути підставою для визнання нікчемним договору від 27.06.2014 про розірвання договору іпотеки.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що вказане не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16), оскільки у вказаній справі договори про внесення змін до договору іпотеки, що були визнані судом нікчемними, були укладені 26.09.2014, 07.11.2014, 30.12.2014 та 20.01.2015, тобто після набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 № 1586-VII, яким було змінено редакцію статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Оскільки позивачем не доведено нікчемності договору про розірвання договору іпотеки, внаслідок укладення якого, зобов`язання та права сторін за договором іпотеки припинились, суди дійшли висновку, що вимоги позивача про застосування наслідків нікчемного правочину є необґрунтованими.

Судами встановлено, що Товариство стверджувало, що Банк, прийнявши у власність цінні папери в рахунок заборгованості за кредитними договорами, фактично відмовився від права вимоги грошових коштів у сумі 136 504 150,07 грн.

Однак, як вбачається з рішення правління Банку від 08.08.2014 про врегулювання заборгованості Підприємства (витяг з протоколу № П-58/1), оприбуткування цінних паперів на баланс Банку було здійснено на підставі останнього біржового курсу цінних паперів згідно з листами відповідних фондових бірж (лист «Української міжнародної фондової біржі» від 06.08.2014 за № 06/08-1, лист «Київської міжнародної фондової біржі» від 07.08.2014 за № 14/08-07/01, лист Фондової біржі ПФТС від 07.08.2014 за № 0624).

Біржовий курс отриманих Банком цінних паперів також підтверджується загальнодоступною інформацією, розміщеною на сайті Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку України smida.gov.ua, відповідно до якої:

1) біржовий курс на одну акцію ПАТ «Сінтрон» станом на 06.08.2014 складав 91,011 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 301 700 штук складала 27 458 018,70 грн;

2) біржовий курс на одну акцію ПАТ «Юридичні послуги» станом на 06.08.2014 складав 20,0010 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 3 850 000 штук складала 77 003 850,00 грн;

3) біржовий курс на одну акцію ПАТ «Сіам-Капітал» станом на 06.08.2014 складав 25 грн за одну акцію. Таким чином, загальна ринкова вартість пакету акцій у кількості 1 281 692 штуки складала 32 042 300,00 грн.

Відповідно до пункту 3 витягу з протоколу правління Банку від 08.08.2014 № П-58/1 «Про врегулювання заборгованості Підприємства (ідентифікаційний код 21516802)» ціна оприбуткованих на баланс Банку цінних паперів була визначена на підставі останнього біржового курсу цінних паперів відповідно до листів фондових бірж, в обігу на яких перебували цінні папери (інформаційна довідка «Української міжнародної фондової біржі» від 08.08.2014 за № 08/08-1, інформаційна довідка «Київської міжнародної фондової біржі» від 08.08.2014 за № 14/08- 08/04, інформаційна довідка Фондової біржі ПФТС від 08.08.2014 за № 0629).

Таким чином, на момент отримання Банком у власність вказаних цінних паперів їхня ціна дорівнювала біржовому курсу станом на той момент.

Крім того, суди прийняли до уваги наданий відповідачем звіт про ринкову вартість цінних паперів ПАТ «Юридичні послуги» (код ЄДРПОУ 37499765), ПАТ «Сіам-Капітал» (код ЄДРПОУ 35723951) та ПАТ «Сінтрон» (код ЄДРПОУ 37175982) станом на 08.08.2014 року, виконаний ТОВ «Адаміл»( код ЄДРПОУ 22956963), відповідно до якого вартість згаданих цінних паперів становить 136 504 168, 70 грн.

Отже судами з матеріалів справи встановлено,що Банк отримав у власність цінні папери загальною ринковою вартістю 136 504 168,70 грн. На таку ж саму суму була погашена заборгованість Підприємства перед Банком за кредитними договорами.

З огляду на зазначене, твердження Товариства про відмову Банку від права вимоги грошових коштів не відповідає дійсності.

У доводах касаційної скарги скаржник вказував на те, що суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалась не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Враховуючи зазначене, скаржник вважає, що незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із статтями 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Водночас саме позивач повинен довести обставини, які входять до предмета доказування у справі та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Водночас позивачем належних та допустимих доказів суду не надано.

Що ж до посилань Товариства на те, що, звільнивши заставне майно від обтяжень Банк уклав правочини з пов`язаною особою Банку - Підприємством всупереч вимогам статей 43, 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку ОСОБА_3, потім ОСОБА_1 , яка працювала в Банку на керівних посадах, директором Підприємства був ОСОБА_2 , який теж працював у Банку на керівних посадах, то судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 8 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з підстави, коли банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. При цьому вказаний пункт статті 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містився у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 № 1586-VII, який набрав чинності 11.07.2014, тобто на момент укладення оспорюваного договору про розірвання договору іпотеки діяла попередня редакція Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.04.2014, яка не містила положень щодо нікчемності правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку з підстави, коли банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Крім того, судами встановлено, що згідно з пунктами 1-9 частини другої статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній станом на 27.06.2014) для цілей цього Закону пов`язаними особами є: 1) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів правління банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку; 3) керівники юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 4) керівники та контролери споріднених осіб банку; 5) керівники та контролери афілійованих осіб банку; 6) афілійовані особи банку; 7) споріднені особи банку; 8) асоційовані особи будь-якої фізичної особи, зазначеної в пунктах 1 - 5 цієї частини; 9) юридичні особи, у яких асоційовані особи, визначені в пункті 8 цієї частини, є керівниками або контролерами. Згідно з частиною 1 статті 42 цього Закону керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів банку.

Отже, та обставина, що директор відповідача ОСОБА_2, який підписав договір про розірвання договору іпотеки, був одночасно директором Департаменту по роботі з проблемними активами Банку, не є підтвердженням того, що Підприємство є пов`язаною особою Банку в розумінні статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки його посада не відноситься до посад керівників Банку відповідно до статті 42 Закону. Та обставина, що «тривалий час засновником Підприємства був голова правління Банку ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_1 , яка працювала в Банку на керівних посадах», не має значення для справи, оскільки «підстава недійсності правочину має існувати на момент вчинення правочину».

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.08.2022 у справі №910/12044/19.

Крім того, позивач у позові не зазначив норму, відповідно до якої ПП «ВКФ «Інтар» або її директор ОСОБА_2, що підписав договір про розірвання договору про іпотеки, є пов`язаною особою з Банком, що може мати наслідком для визнання правочину нікчемним.

Позивач також не обґрунтував та не надав доказів того, що правочин з припинення дії договору іпотеки не відповідає вимогам законодавства України щодо укладення правочинів з пов`язаними особами. Статті 43 та 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», на які посилається позивач, не регламентують вимог до правочинів Банку з пов`язаними особами.

Враховуючи викладене та вказані встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи, суди дійшли висновку, що Банком не доведено наявності підстав нікчемності правочину з припинення дії договору іпотеки за пунктом 8 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Також, на врахування вказівки Верховного Суду, викладеної у постанові від 29.03.2021 у даній справі № 910/12041/19, а саме, що у матеріалах справи «наявні два кредитні договори, укладені між Банком та Національним банком України: від 08.05.2013 № 03, яким передбачено надання кредиту для підтримки ліквідності у сумі 200 млн грн на строк з 08.05.2013 по 30.04.2014 включно; від 04.03.2014 № 09, яким передбачено надання кредиту для збереження ліквідності у сумі 385 млн грн на строк з 04.03.2014 до 26.02.2015. Ці договори містять заборону набуття банком у власність цінних паперів (крім державних облігацій України, боргових цінних паперів, емітованих Національним банком України) протягом строку користування таким кредитом», судами встановлено, що пункт 1.7 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою правління Національного банку України від 13.07.2010 № 327 свідчить, що ця норма не містить імперативну заборону, а встановлює вимоги до змісту кредитного договору, тому у даному випадку можна говорити лише про недодержання (невиконання, порушення) кредитного договору, укладеного з Національним банком України щодо надання стабілізаційного кредиту Банку, що сама по собі не є підставою нікчемності правочину з погашення заборгованості за кредитними договорами, укладеними між Банком та Підприємством.

Судами зазначено, що норма статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначає чіткі підстави нікчемності правочинів, до переліку яких не віднесено недотримання банком умов договору про надання стабілізаційного кредиту та пункту 1.7 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Національного банку України від 13.07.2010 № 327.

Вимога про визнання недійсним правочину на підставі частини першої статті 203 ЦК України Банком не заявлялась.

За таких обставин, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Таким чином та враховуючи викладене, слід дійти висновку, що судами попередніх інстанцій було враховано вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.03.2021 у даній справі № 910/12041/19 та висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) щодо застосування статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», тому посилання Товариства у касаційній скарзі на неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) щодо застосування статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відхиляються Верховним Судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Отже, враховуючи викладені обставини, які були встановлені, досліджені та оцінені судами, Верховний Суд вважає безпідставними та необґрунтованими доводи Товариства про неврахування ними висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 17.05.2017 у справі № 910/22664/15 (провадження № 3-1295гс16) щодо застосування статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 щодо застосування частини третьої статті 38 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (фраудаторні правочини), від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 та постанові Верховного Суду від 27.10.2020 у справі № 914/2150/18 щодо обов`язку суду надавати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, оскільки ухвалені оскаржувані судові рішення за висновком колегії не суперечать вищевказаним постановам Верховного Суду і Верховного Суду України та судами було надано оцінку у відповідності до сформованих у цих постановах висновкам, застосовано ті правові висновки щодо застосування норм, які підлягають застосуванню до цих спірних правовідносин, ураховуючи докази наявні у цій конкретній справі, характер спірних правовідносин та законодавство яке їх регламентувало.

Доводи касаційної скарги в цій частині фактично спонукають суд касаційної інстанції до переоцінки вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

Скаржник також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме пункту 5 частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні зі статтями 42, 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Судами попередніх інстанцій у цій справі, зокрема, встановлено недоведення обставин пов`язаності з банком осіб у розумінні статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» при укладенні договору про розірвання договору іпотеки.

Водночас пункт 5 частини першої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній станом на час укладення договору про розірвання договору іпотеки), на який посилається скаржник як на аналогічний за змістом до пункту 8 частини третьої статті 38 цього Закону (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04.07.2014 № 1586-VII, яка набрала чинності 11.07.2014) в аспекті застосування принципу «суд знає закон», за своїм змістом пов`язує нікчемність правочину (у тому числі договору) з його укладенням з пов`язаною особою банку. Проте, у справі № 910/12041/19 обставин пов`язаності з банком осіб у розумінні статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» при укладенні договору про розірвання договору іпотеки не встановлено, відповідно приписи пункту 5 частини першої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній станом на час укладення договору про розірвання договору іпотеки) до спірних правовідносин застосуванню не підлягають. Отже, підстави для застосування судами вказаної норми права відсутні.

Доводи скаржника у зазначеному аспекті спрямовані насамперед на переоцінку обставин даної справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України.

Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Верховний Суд з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи, викладені у касаційній скарзі не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, у зв`язку з чим підстави для скасування судових рішень попередніх інстанцій - відсутні.

Судові витрати

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кантієро».

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кантієро» залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 18.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2023 зі справи № 910/12041/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова