Ухвала від 17.08.2023 по справі 755/11177/23

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №:755/11177/23

Провадження №: 1-кп/755/1460/23

"17" серпня 2023 р.

м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва (далі Суд) у складі головуючого судді ОСОБА_1 ,за участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 , сторін кримінального провадження: прокурора ОСОБА_3 , захисника ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження унесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.07.2023 за № 22023011000000177 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, громадянина України, з вищою освітою, не одруженого, не працюючого, зареєстованого а проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 26.06.2023 засудженого за ч. 2 ст. 436-2 КК України до 5 років позбавлення волі, із застосуванням ст. 75 КК України зі звільненням від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 року (вирок не набув чинності), у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст. 109, ч.2 ст. 110, ч.1 ст. 161, ч.2 ст. 436-2, ч. 3 ст. 436-2, ч. 2 ст. 442 КК України, установив :

Суть питання, що вирішується ухвалою, і за чиєю ініціативою воно розглядається

24 липня 2023 року укладено угоду про визнання винуватості між прокурором відділу прокуратури Автономної Руспубліки Крим та міста Севастополя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , за участю захисника ОСОБА_7 у межах кримінального провадження внесеного в ЄРДР 17 липня 2023 року за № 22023011000000177, згідно якої ОСОБА_5 визнається винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 109, ч. 2 ст. 110, ч. 1 ст. 161, ч. 2, 3 ст. 436-2, ч. 2 ст. 442 Кримінального кодексу (далі КК) України та йому узгоджується остаточне покарання у порядку ст. 70 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна та без позбавлення права обіймати посади чи займатися певною діяльністю.

Ухвалою суду від 04 серпня 2023 року у провадженні призначено підготовче судове засідання на розгляд у якому винесено, згідно ст. 474 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України, питання щодо можливості затвердження угоди про визнання винуватості.

Позиції сторін

Прокурор у кримінальному провадженні - начальник відділу нагляду за додержанням законів регіональним органом безпеки та процесуального керівництва і публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополь ОСОБА_3 та захисник ОСОБА_4 вважали можливим затвердити угоду про визнання винуватості від 24 липня 2023 року.

ОСОБА_5 зауважив, що ініціатором укладення угоди не був, позаяк погодився на її підписання після спілкування зі слідчою, яка вказала ця дії надасть змогу отримати мінімальне покарання в межах санкції статей з числа тих за якими висунуто підозру, в той час, як за іншого підходу, покарання можливе і у максимальних межах цих же статей. Угоду підписував у присутності слідчої, а не прокурора.

Щодо самих обставин за якими висунуто підозру за наведеними статями, то ОСОБА_5 відмітив, що дійсно описані події мали місце, однак він не вбачає у них ознак складів тих кримінальних правопорушень, які вказуються в підозрі, тобто за ч. 2 ст. 109, ч. 2 ст. 110, ч. 1 ст. 161, ч. 2, 3 ст. 436-2, ч. 2 ст. 442 КК України, оскільки перебував в афекті.

Мотиви, з яких виходив Суд при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався у ракурсі встановлених обставин із даного питання

Суд заслухавши думку сторін, вивчивши наявні матеріали, приходить до наступного.

Згідно з ст. 469 КПК угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.

Відповідно до ч. 6 ст. 474 КПК суд зобов`язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

У даній справі, було укладено угоду про визнання винуватості, однак за даними підозрюваного від нього така ініціатива не виходила. Ініціатором угоди, як він зрозумів, була інша особа, адже він спілкувався зі слідчою, в той час, як з прокурором не бачився в момент підписання угоди.

Згідно п. 4 ч. 7 ст. 474 КПК суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися.

З огляду на вказане, Суд, враховуючи позицію підозрюваного та надані ним пояснення в суді, вбачає дійсними обставини визначені п. 4 ч. 7 ст. 474 КПК (сторони не примирилися).

Більш того, слід зауважити, що перед ухваленням рішення про затвердження угоди Суд, згідно п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону та зокрема відмовляє в її затвердженні, якщо умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін.

У цьому випадку, виходячи з пояснень підозрюваного, умови угоди суперечать його інтересам.

Суд зауважує, що законний інтерес - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб`єкта користуватися конкретним правом з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Ознаки законного інтересу, в розумінні п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК, є, зокрема: 1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи випливає з його змісту та відповідає принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом»; 2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам; 3) виражається в можливості суб`єкта користуватися конкретним правом; 4) передбачає можливість звертатися за захистом до суду; 5) не має обов`язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну від суб`єктивного права).

Оцінюючи питання законних інтересів підозрюваного Суд враховує, що для України нормою міжнародного договору, яка є частиною національного законодавства, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), де у пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

У статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року підтверджено обов`язковість виконання Україною рішення Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) щодо України (стаття 46), а статтями 13 і 17 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Конвенція містить положення про те, що «Високі Договірні Сторони (якою є і Україна) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції».

Крім того, статтею 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення статті 9 КПК додатково конкретизують зміст статті 8 КПК положенням, що під час кримінального провадження суд, прокурор зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Обидві норми статей 8 і 9 КПК передбачають застосування норм КПК у кримінальному провадженні з урахуванням практики Суду.

У справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року Суд заявив, що «У демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення».

Угоди про визначення обсягу доказів, які підлягають дослідженню (стаття 349 КПК) є формами скороченого кримінального правосуддя, які були розроблені, відповідно до рекомендації Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи.

Щодо гарантій права на справедливий суд у такій категорії справ, Суд у справі «Бортник проти України» від 27 січня 2011 року зазначив, що «стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись - відкрито чи опосередковано - від свого права на деякі гарантії справедливого суду (рішення щодо прийнятності у справі "Квятковська проти Італії" (Kwiatkowska v. Italy), N 52868/99 від 30 листопада 2000 року та рішення у справі "Піщальніков проти Росії" (Pishchalnikov v. Russia), N 7025/04, пункт 77 від 24 вересня 2009 року).

Проте, для того, щоб відмова від права була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути встановлена у недвозначній формі і супроводжуватись мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю (рішення у справі "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 31, Series A N 277-A).

Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Основні критерії законності вироків на підставі угод і роль національних судів по контрою за їх дотриманням, які в однаковій мірі відносяться до процедур, передбачених статтею 349 КПК, як і у справах, які стосуються угод регламентованих ст. 468 КПК, оскільки вирішуються за скороченою судовою процедурою,

ЄСПЛ у справі «Natsvlishvili тa Togonidze проти Грузії» (Заява № 9043/05) від 29 квітня 2014 року зазначає, що угоди, що призводять до засудження, «без винятку є предметом перегляду компетентним судом і у цьому сенсі суди зобов`язані перевіряти, чи були досягнуті угоди відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним вини в угоді, і чи є умови угоди відповідними» (п. 66).

У цій справі, встановити у недвозначній формі, що (1) досягнуто вказану угоду відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм та що (2) її уклав підозрюваний добровільно і свідомо, враховуючи пояснення ОСОБА_5 в суді, не можливо.

Більш того, є дійсним факт, що перед ухваленням рішення про затвердження угоди суд під час судового засідання повинен з`ясувати в обвинуваченого, чи цілком він розуміє, що він має право на справедливий судовий розгляд, під час якого сторона обвинувачення зобов`язана довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують, а він має такі права: мовчати, і факт мовчання не матиме для суду жодного доказового значення (п. 1 ч. 5 ст. 474 КПК України), та в цій справі, підозрюваний фактично виразив бажання скористатися цим правом вказуючи на те, що перебував в стані афекту, відображені обставини не є тими, котрі дійсно витікають з його дій.

Тим самим, з`ясовано, що обвинувачений має бажання скористатися правом на судовий розгляд, під час якого прокурор буде зобов`язаний довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують, як наслідок у є наявними обставини визначені п. 3 ч. 7 ст. 474 КПК України за яких суд зобов`язаний відмовити в затвердженні такої угоди, так як стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись - відкрито чи опосередковано - від свого права на деякі гарантії справедливого суду, так і не перешкоджає їй навпаки скористатися цим правом.

Отже, у підсумку, на переконання суду, враховуючи позицію ОСОБА_5 , є наявними обставини визначені п. 3, 4 ч. 7 ст. 474 КПК за яких Суд зобов`язаний відмовити в затвердженні угоди.

З положень п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України слідує, що у підготовчому судовому засіданні суд має право, у разі надходження у його провадження обвинувального акту разом з угодою, затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу.

При цьому, Суд звертає увагу учасників процесу, що кримінальне провадження у разі відмови в затвердженні угоди, підлягає поверненню прокурору незалежно від того чи було дотримано стороною обвинувачення вимоги ст. 291 КПК України та Кримінального процесуального Кодексу в цілому при складанні обвинувального акта, позаяк вжитий у цій нормі сполучник «та» поєднує речення, які виражають одночасність дії.

За таких обставин, враховуючи той факт, що обвинувальний акт у провадженні надійшов до суду з угодою про визнання винуватості у затвердженні якої було відмовлено, Суд вважає, виходячи з п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України, що кримінальне провадження слід повернути прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу.

На підставі викладеного, керуючись ст. 369-372, 468-469, 471, 473-475 КПК України, Суд постановив:

У затвердженні угоди про визнання винуватості укладеної 24 липня 2023 року між прокурором відділу прокуратури Автономної Руспубліки Крим та міста Севастополя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , за участю захисника ОСОБА_7 , у рамках кримінального провадження внесеного в Єдиний реєстр досудових розслідувань 17.07.2023 за № 22023011000000177 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2.ст. 109, ч.2 ст. 110, ч.1 ст. 161, ч.2 ст. 436-2, ч. 3 ст. 436-2, ч. 2 ст. 442 КК України, відмовити та повернути дане кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу України.

Повторне звернення з угодою, у даному кримінальному провадженні, не допускається.

Ухвала окремому оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання на всій території України.

Визначити час проголошення повного тексту - 15:00 год. 18.08.2023.

Суддя: ОСОБА_1