Постанова

від 17.08.2023 по справі 688/476/22

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2023 року

м. Хмельницький

Справа № 688/476/22

Провадження № 22-ц/4820/938/23

Хмельницький апеляційний суд

в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Костенка А.М. ( суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Спірідонової Т.В.,

секретар судового засідання Дубова М.В.

з участю: представника позивача, відповідача, його представника

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 688/476/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2023 року в складі судді Стаднічук Н.Л. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд

в с т а н о в и в :

У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь кошти за договором позики від 07 грудня 2017 року в розмірі 1 900 000 грн боргу, 547 770 грн інфляційних, 3% річних в розмірі 224 876, 71 грн та проценти за користування коштами в розмірі 66 265,75 грн.

На підтримання заявлених позовних вимог, позивач вказував, що 07 грудня 2017 було укладено договір позики, який власноручно написано відповідачем ОСОБА_1 , про що свідчить розписка від 07 грудня 2017 року. Відповідно до вказаної розписки, ОСОБА_1 підтвердив, що взяв у борг у ОСОБА_2 1 900 000 грн та зобов`язався повернути грошові кошти до 01 березня 2018 року. Проте, станом на день подання позову до суду відповідач свої зобов`язання по поверненню грошових коштів не виконав. У зв`язку з неналежним виконанням умов договору позики, позивач просив стягнути інфляційні втрати, 3% річних та проценти за користування коштами.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2023 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в сумі 2 738 912 (два мільйона сімсот тридцять вісім тисяч дев`ятсот дванадцять) гривень 46 копійок, з яких: 1 900 000,00 грн. основний борг, 547 770,00 інфляційні втрати, 224 876,71 грн 3% річних, 66 265,75 грн проценти та 12 405,00 грн сплаченого судового збору.

ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, оскільки на думку апелянта висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Зокрема, суд без належного аналізу і дослідження доказів стверджує, що ОСОБА_3 не виконав договору позики, а заперечення його не заслуговують уваги, оскільки несправжність підпису не доведена відповідачем. При цьому, суд невірно визначив позицію відповідача, який в своїх в показаннях заперечував не щодо можливості його підпису на розписці, а щодо факту саме отримання позики від позивача - 07.12.2017 року і отримання цих коштів саме у позику. Апелянт, стверджує, що між сторонами відбувалися різного роду фінансові стосунки, крім позики, про що йдеться в тексті розписки зокрема. Однак суд не взяв до уваги текст розписки, не проаналізував його, адже з нього випливає, що стосунки між сторонами не позикодавець-позичальник, а інші, зокрема щодо продажу заводу тобто діяльність не пов`язана з позикою по цій розписці. Також посилається відповідач на пропуск строку позовної давності та зазначає, що позивач з клопотанням про його поновлення не звертався, хоча в ході розгляду справи в суді першої інстанції подавалася заяви про його застосування. На думку апелянта, суд з огляду на тексту розписки від 07.12.2017 року не міг установити факт передачі коштів, адже в розписці йдеться лише про визнання якогось боргу перед позивачем, а тому між сторонами не доведено існування правовідносин за договором позики.

З огляду на доводи викладені в апеляційній скарзі, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, вважає, що вона не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Розписка від 07 грудня 2017 року містить всі реквізити та елементи, які притаманні такого роду документам, в ній зазначено суму боргу, дату повернення, реквізити сторін даних правовідносин. В розписці нерозбірливо зазначено текст, що боржник для повернення коштів може продати об`єкт, проте це обумовлено тим, що текст розписки писав відповідач і таким чином бажав створити враження на позикодавця, що має серйозний намір виконати свої зобов`язання. Відповідач не навів суду переконливих доводів які правовідносини виникли між сторонами, якщо не позики та чому тоді він зазначав в розписці, написаній власноруч, про наявність заборгованості та строків повернення. Заява про застосування строків позовної давності та відсутність аргументованих заперечень свідчить про те, що борг існує, а розписка доводить наявність позики та боргу. Суд першої інстанції правильно не застосував строки позовної давності, враховуючи норми перехідних положень ЦК України.

Дослідивши матеріали справи, пояснення учасників справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Так судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 07 грудня 2017 року було укладено договір позики в формі розписки, яка була підписана позичальником. В даній розписці зазначено, що відповідач визнає, що винен кошти і має борг перед ОСОБА_2 в сумі 1900000 грн. які зобов`язується повернути до 01 березня 2018 року, отже факт отримання відповідачем грошових коштів підтверджується цією розпискою ОСОБА_1 , підписання якої відповідачем фактично не заперечується.

Сторони в договорі, визначили строк виконання зобов`язання за договором позики до 01 березня 2018 року.

Однак свої зобов`язання відповідач не виконав та грошові кошти ОСОБА_2 як в строк до 01 березня 2018 року, так і на даний час не повернув.

16 лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача коштів та просив стягнути з ОСОБА_1 1 900 000 грн основного боргу, 547 770 грн інфляційних втрат, 3% річних в розмірі 224 876, 71 грн та проценти за користування коштами в розмірі 66 265,75 грн.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Статтею 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру у вигляді розписки про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, та є доказом не лише факту укладення договору, а й передання грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

За ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Крім того цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 1051 Цивільного кодексу України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були ним одержані від позикодавця.

Однак відповідач договір позики від 07 грудня 2017 року на підставі статті 1051 Цивільного кодексу не оспорив, вказані ним в апеляційній скарзі обставини щодо існування різного роду фінансових стосунків між сторонами в судовому порядку не довів, відповідних доказів в обґрунтування своїх тверджень суду не надав.

В той же час наявна письмова розписка позичальника є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. При цьому за змістом розписки сам відповідач зазначив, що заборгував позивачу грошові кошти в сумі 1 900 000 грн., які зобов`язався повернути до 01 березня 2018 року, що спростовує його твердження про неотримання коштів.

Таким чином, правильним є висновок суду про укладення між сторонами договору позики у письмовій формі, у вигляді розписки, яка є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику в розмірі 1 900 000 грн.

Доводи апеляційної скарги, що суд невірно визначив позицію відповідача, який в своїх показаннях заперечував не щодо справжності його підпису на розписці, а щодо факту саме отримання позики від позивача 07.12.2017 року і сам факт отримання цих коштів у позику, адже між сторонами відбувалися різного роду фінансові стосунки, крім позики, слід відхилити.

Факт укладення договору позики та отримання грошових коштів відповідачем у позивача в борг підтверджується письмовим доказом - розпискою про визнання боргу та відповідно отримання коштів, власноручно написаною відповідачем. Доводи апелянта про неукладення договору позики та відповідно неотримання від позивача грошових коштів в судовому засіданні свого підтвердження не знайшли та не доведені відповідачем.

З огляду на факт укладення між сторонами договору позики, який не був спростований в ході розгляду справи, відповідач, як боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2021 року у справі № 496/3676/17 (провадження № 61-12728св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що: «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням».

Отже, три проценти річних від простроченої суми підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, ці проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання.

Сторони визначили строк виконання зобов`язання за договором позики до 01 березня 2018 року.

Відтак правильними є розрахунки інфляційних витрат, 3% річних та процентів за користування грошовими коштами, здійснені позивачем, за період з 02 березня 2018 року по 09 лютого 2022 року, дата подачі позову, які в свою чергу не заперечуються апелянтом з точки зору математичних розрахунків.

Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо застосовування судом строку позовної давності, з огляду на таке.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.

Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).

02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Тобто, строк позовної давності в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України продовжено на строк дії карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19», із подальшими змінами, на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року до 31 липня 2020 року, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, враховуючи зміни, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 500.

Дію карантину, встановленого цією постановою, продовжено з 1 серпня до 19 грудня 2020 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641, враховуючи зміни, внесені постановами Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2020 року № 760, від 13 жовтня 2020 року № 956, від 9 грудня 2020 року № 1236.

У подальшому, дію карантину, встановленого цією постановою, продовжено з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2022 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, враховуючи зміни, внесені постановами Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 червня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 19 березня 2022 року № 318, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928.

У пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Інститут позовної давності має на меті, зокрема, гарантувати правову визначеність, забезпечення захисту порушених прав, притягнення до відповідальності. Також він стимулює уповноважену особу до активних дій щодо реалізації належного їй права під загрозою його втрати, запобігає несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Рівність і недискримінація є одними із основних принципів реалізації прав людини.

Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень Цивільного Кодексу України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню до правовідносин у цій справі.

Таким чином, оскільки останнім днем трьохрічного строку позовної даності припадав на 01 березня 2021 року, а на це день такий строк був продовжений вищевказаними нормативними актами, в тому числі і на час подання позову, позивачем не пропущений трирічний строк позовної давності.

Рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги на вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 серпня 2023 року.

Судді А.М. Костенко

Р.С. Гринчук

Т.В. Спірідонова