Ухвала

від 14.08.2023 по справі 537/346/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 537/346/21

провадження № 61-11156ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області

від 1 лютого 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду

від 23 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області

від 1 лютого 2022 року позов задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не чинити ОСОБА_1 перешкод у використанні за цільовим призначенням земельної ділянки площею 30 кв.м

у АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5310436500:14:002:0662.

Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 1 000 грн у відшкодування моральної шкоди, по 499,40 грн - судового збору.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області

від 1 лютого 2022 року - без змін.

Не погоджуючись з рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постановою Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року, ОСОБА_3 21 липня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 390 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.

Вказана касаційна скарга подана до Верховного Суду з пропуском встановленого законом строку на касаційне оскарження і ОСОБА_3 заявляє клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, обґрунтоване отриманням копії постанови Полтавського апеляційного суду 23 червня 2023 року.

Розглянувши клопотання, касаційний суд дійшов висновку, щовказана заявником причина пропуску строку на касаційне оскарження судових рішень підтверджена наданим доказом - копією конверта, в якому апеляційним судом направлено копію оскаржуваної постанови, що свідчить про пропуск процесуального строку з поважних причин.

Встановлені обставини є підставою для задоволення клопотання і поновлення ОСОБА_3 строку на касаційне оскарженнярішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Підставою касаційного оскарження рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від16 січня 2019 року у справі № 826/25099/15 (провадження № 11-1138апп18), у постанові Верховного Суду від28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц (провадження № 61-4200св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначає недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення і частково задовольняючи позов, Крюківський районний суд міста Кременчука Полтавської області виходив із доведеності позовних вимог ОСОБА_1 .

Також суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнали факт чинення ними перешкод ОСОБА_1 у використанні за цільовим призначенням земельної ділянки площею 30 кв.м у АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5310436500:14:002:0662.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вважав, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи встановлено, що рішенням від 26 травня 2015 року «Про надання та відмову в наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам в м. Кременчуці» ОСОБА_1 надано відповідний дозвіл, а на підставі рішення від 30 серпня 2016 року «Про надання згоди на встановлення земельних сервітутів для розміщення тимчасових гаражів громадянам пільгової категорії у м. Кременчуці» Кременчуцькою міською радою Полтавської області та ОСОБА_1 укладено договір про встановлення особистого строкового земельного сервітуту на земельну ділянку площею 30 кв.м, кадастровий номер 5310436500:14:002:0662, для розміщення тимчасового гаражу.

ОСОБА_1 виділено в безоплатне сервітутне користування земельну ділянку площею 30 кв.м з кадастровим номером 5310436500:14:002:0662, цільове призначення - для будівництва індивідуальних гаражів, вид використання - для розміщення тимчасового гаража.

Згідно схеми прив`язки тимчасового гаражу, даних земельно-кадастрової документації, відстань від земельної ділянки, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 , до земельної ділянки, яка належала ОСОБА_4 , становить близько 1,7 м.

Встановлено, що ОСОБА_1 звертався до поліції зі скаргами на дії ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Статтею 41 Конституції України і статтею 321 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України визначено непорушність права власності. Право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 386 ЦК України та

статті 152 Земельного кодексу (далі - ЗК) України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Із системного аналізу положень статей 16, 386, 391 ЦК України можна дійти висновку про те, що вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб.

Судами попередніх інстанції встановлено, що у жовтні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 забороняли ОСОБА_1 використовувати за цільовим призначенням земельну ділянку площею 30 кв.м на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5310436500:14:002:0662, перешкоджали останньому встановити на ній тимчасовий гараж.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 надав докази на підтвердження свого порушеного права користування земельною ділянкою, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнали факт чинення ними перешкод позивачу у використанні за цільовим призначенням земельної ділянки площею 30 кв.м у АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5310436500:14:002:0662.

Статтею 23 ЦК України визначено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За таких обставин, стягуючи грошове відшкодування, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про покладення на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обов`язку відшкодувати моральну шкоду, оскільки факт чинення ними перешкод у користуванні земельною ділянкою підтверджений.

Висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, є законним і обґрунтованим, тобто таким, який відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від16 січня 2019 року у справі № 826/25099/15

(провадження № 11-1138апп18), у постанові Верховного Суду від28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц (провадження № 61-4200св18), відхиляється касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаній справі не є подібними із правовідносинами у справі № 537/346/21.

У постанові від16 січня 2019 року у справі № 826/25099/15

(провадження № 11-1138апп18) Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо юрисдикційності спору.

У постанові Верховного Суду від28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15 (провадження № 61-4200св18) позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним і скасування рішення ради, рішення державного реєстратора, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації земельної ділянки.

ОСОБА_3 посилається на висновок, викладений у вказаній постанові, про те, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.

Водночас ОСОБА_1 звернувся з позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відшкодування моральної шкоди і питання щодо дотримання порядку закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) судами попередніх інстанцій не вирішувалося.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року

у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Підставою касаційного оскарження рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року заявник також визначає недослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Проте такі посилання заявника як на підставу касаційного оскарження судових рішень не приймаються судом касаційної інстанції, оскільки заявлена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена

пунктом 1 частини другої статті 389 цього Кодексу, є необґрунтованою

(пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_3 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судового рішення.

Доводів щодо незаконності судових рішень у частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди касаційна скарга не містить; посилання на висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваних судових рішеннях, у касаційний скарзі відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, прийнятою з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області

від 1 лютого 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду

від 23 травня 2023 року.

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 1 лютого 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відшкодування моральної шкоди.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук