Рішення

від 29.08.2023 по справі 367/2703/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 367/2703/22

Провадження № 2/369/1960/23

РІШЕННЯ

Іменем України

29.08.2023 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Соловюк В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку,

в с т а н о в и в :

У серпні 2022 року позивачка звернулась до Ірпінського міського суду Київської області з даним позовом. Свої вимоги мотивувала тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . В її квартирі значиться зареєстрованою і відповідачка ОСОБА_2 , яка не є її родичем, не відноситься також до кола осіб, які постійно проживають разом з позивачем і ведуть з ним спільне господарство.

Вказала, що відповідачка самостійно 01 серпня 2022 року виїхала з квартири, будь-яких домовленостей щодо подальшого користування квартирою між ними немає, витрати по утриманню не несе. Але зніматись з реєстраційного обліку ОСОБА_2 у добровільному порядку не бажає. Своїми діями відповідач перешкоджає її правам власника, тому вважає свої права порушеними та такими, що підлягають судовому захисту.

Просила суд визнати ОСОБА_2 такою, втратила право користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою судді Ірпінського міського суду Київської області від 29 серпня 2022 року передано для розгляду за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області.

На підставі автоматизованого розподілу справи від 28 вересня 2022 року справу передано для розгляду до провадження судді Пінкевич Н.С.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 вересня 2022 року відкрито провадження по справі та справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

02 листопада 2022 року до суду надійшло клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні 15 листопада 2022 року за клопотанням представника відповідача суд продовжив розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження та перейдено на стадію підготовчого судового засідання.

16 листопада 2022 року до суду надійшов відзив відповідача. Не погоджуючись з позовом, ОСОБА_2 вказала, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 2012 року. Мають спільного малолітнього сина ОСОБА_4 , 2013 року народження. Квартира АДРЕСА_1 була придбана за час зареєстрованого шлюбу та є спільною сумісною власністю. Саме у цій квартирі вони проживали до серпня 2021 року, коли чоловік повідомив про припинення шлюбних відносин. За його позовом шлюб розірвано у січні 2022 року. Після припинення спільного проживання, малолітній син залишився проживати разом з нею у спірній квартирі.

Зазначила, що 15 липня 2022 року вона отримала вимогу від позивача ОСОБА_1 - сестра її колишнього чоловіка, як нової власниці квартири про виселення. Вважає, що позивачка з порушенням чинного законодавства набула квартиру у власність, тому нею поданий відповідний позов до суду (справа 367/3003/22). Разом з тим, прийнявши рішення на користь збереження здоров`я та психіки малолітньої дитини, усунення дитини від фізичних баталіях по захисту права користування квартирою, вона добровільно залишила квартиру. Оскільки задоволення позову суперечить чинному законодавству, праву її та малолітнього сина на проживання у спірній квартирі, тому у задоволенні позову слід відмовити.

21 грудня 2023 року до суду надійшла відповідь на відзив. Позивачка додатково вказала, що на час вирішення спору відповідачка разом з сином проживають в іншому помешканні та жодного відношення до її квартири не мають, своїх речей там не залишили, витрати по утриманню майна не несуть (в тому числі сплата комунальних платежів). Вона є законним власником, а подальше реєстрація місця проживання відповідача та дитини є надмірним тягарем та порушує її права як власника майна. Просила позов задоволити.

У судове засідання позивач не з`явився. Надав суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, просили позов задоволити.

У судове засідання відповідач не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Додатково викликався шляхом розміщення оголошення про виклик на сайті суду. Причини неявки суду не повідомив, будь-яких заяв, клопотань від відповідача станом на час прийняття рішення до суду не надходило.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступних підстав.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

При розгляді справи судом встановлено, що з 11 липня 2022 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 . На підтвердження чого подано суду витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №304931994.

Згідно довідки про склад сім`ї №105 від 22 листопада 2021 року, виданої відділом надання соціальних послуг Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області - за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

На час розгляду справи відсутнє судове рішення про визнання недійсним рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Встановлено, що 29 вересня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Ржищівського міського управління юстиції у Київській області.

Від спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 мають неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

07 грудня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 січня 2022 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано.

На підставі загальних зборів учасників ТОВ «Ерміт Естейт» від 08 липня 2022 року ОСОБА_1 при виході зі складу учасників товариства отримала вартість її частки за рахунок майна товариства - квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 зареєструвала право власності на квартиру 11 липня 2022 року на підставі рішення реєстратора Тимошенко О.О. Пристоличної сільської ради Київської області.

Після розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 склались напружені відносин, в тому числі щодо поділу спільного майна, що підтверджено поданою ОСОБА_2 позовною заявою до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю (справа 367/3003/22).

ОСОБА_1 є сестрою ОСОБА_3 , та між нею і ОСОБА_2 також склались неприязні відносини щодо користування спірною квартирою, що також підтверджується в заявою ОСОБА_1 про вчинення ОСОБА_2 злочину.

З пояснень відповідача судом встановлено, що отримавши вимогу ОСОБА_1 про виселення, ОСОБА_2 разом з сином ОСОБА_4 , 2013 року народження, виїхала з спірної квартири для уникнення конфліктних ситуацій.

Тобто у даній справі виник спір між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яка на час розгляду справи є власником квартири та є рідною сестрою колишнього чоловіка ОСОБА_3 , щодо користування відповідачем вказаним житлом. Як вказано у позові, рішення суду необхідно для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Отже, при розгляді даної справи по суті суд враховує баланс інтересів сторін спору. Так, ОСОБА_2 , яка є колишньою дружиною ОСОБА_3 , рідного брата, вселилася у спірну квартиру ще за час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_3 , де проживали всі разом, зі згоди власника цього будинку - ОСОБА_3 (щодо спільної сумісної власності подружжя у даному спорі суд не вирішує, а виходить з укладеного договору купівлі-продажу квартири) та зареєстрована у ньому з 24 листопада 2017 року, що підтверджується копією паспорту відповідача ОСОБА_2 та відповіддю відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби в м. Києві та Київській області від 16 серпня 2022 року.

Таким чином, у цій справі питання про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).

Встановлено, що ОСОБА_2 на даний час проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Дану обставину відповідачка не заперечувала, але вказувала на поважність залишення нею місця зареєстрованого проживання.

За таких обставин, по суті позовні вимоги є передчасними, а позивач на час розгляду справи у суді не має жодних перешкод з боку відповідача у праві користуванням квартирою, оскільки ОСОБА_2 добровільно залишила квартиру для уникнення конфліктних ситуацій, тобто у даній ситуації суд не вирішує питання виселення відповідача або вселення позивача.

Щодо доводів позивача, що визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є необхідним для подальшого зняття її з реєстраційного обліку і як наслідок зменшення витрат на утримання майна.

Так, донедавна зняття з реєстрації людини з житла без її згоди було лише у судовому порядку, якщо особа добровільно не погодилась. Наразі внесені зміни зокрема у ст. 18 Закону України "Про надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання", який набув чинності 21 січня 2023 року. І наразі одна людина має право зняти з реєстрації іншу без рішення суду.

Відповідно до ч. 1ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Звертаючись до суду з позовом, особа має право просити суд не з будь-яким способом захисту, а лише таким, який передбачений законом.

Відповідно до внесених змін та підставі ст.18 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні", ст.37-1 Закону України "Про місцеве самоврядування" ст. 37-1, постанова КМУ від 07.02.2022 №265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» для зняття повнолітньої особи з реєстраційного обліку власнику житла не вимагається надавати рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Згідно з ч. 1ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд зважає, що особа звертається до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Жодних доказів при цьому позивач не надав, не заявив клопотань про їх витребування, у разі складнощі в їх отриманні. При цьому суд враховує, що звертаючись до суду з певних підстав для вирішення певного спору, позивач не може підмінювати підстави та предмет спору на якийсь інший.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Належних та допустимих доказів на підтвердження існування фактів позбавлення відповідачкою позивача можливості здійснювати своє право володіння та користування спірним майном, останнім, у передбаченому ст.ст.12, 81 ЦПК України порядку суду не надано. Наявність спору щодо законності набуття права власності ОСОБА_1 на квартиру вирішується в іншому провадженні.

У даній справі, позивач не надала суду доказів того, що в неї існують перешкоди у знятті ОСОБА_2 з реєстраційного обліку. Позивач звертаючись до суду обмежився лише власними поясненнями, що по суті є необґрунтованими припущеннями. Отже, зважаючи на недоведеність позивачем порушеного, невизнаного або оспорюваного права на володіння та користування квартирою, відсутні підстави для задоволення позову.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття х реєстраційного облікувідмовити.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлено 29 серпня 2023 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ