Постанова

від 06.12.2023 по справі 367/2703/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/14755/2023

Справа № 367/2703/22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

06 грудня 2023 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 серпня 2023 року, ухвалене у складі судді Пінкевич Н.С. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, просила визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом за адресою АДРЕСА_1 , покласти на відповідача судові витрати.

Позов мотивувала тим, що їй на праві власності належить квартира за вказаною адресою, відповідач не є її родичкою, не відноситься до кола осіб, які проживають разом з позивачем та ведуть з ним спільне господарство. З 01 серпня 2022 року ОСОБА_3 виїхала з квартири самостійно, на даний час вони не спілкуються, на спроби домовитися про добровільне зняття з реєстрації місця проживання в квартирі не відповідає. Будь-яких домовленостей між ними щодо користування квартирою немає, участі в утриманні квартири відповідач не бере.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 серпня 2023 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просила скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 серпня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що при розгляді судом встановлено, що з 11 липня 2022 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 .

Згідно довідки про склад сім`ї № 105 від 22 листопада 2021 року, виданої відділом надання соціальних послуг Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області, в належній позивачу квартирі зареєстровані відповідач та її син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На час розгляду справи було відсутнє судове рішення про визнання недійсним рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 . З пояснень відповідача, які були надані в ході розгляду справи в суді першої інстанції, судом було встановлено, що отримавши вимогу позивача про виселення та зняття з реєстрації, відповідач разом з дитиною виїхала зі спірної квартири для уникнення конфліктних ситуацій. Як було вказано в позові, рішення суду необхідно для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку відповідача.

Наводила положення ст. 1, 8 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 47 Конституції України, ст. 316, 317, 319, 321, 391, 383, 396 ЦК України, посилалась на постанову Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Вказувала, що будучи власником житла, довела суду першої інстанції належними та допустимими доказами порушення права на користування та розпорядження належним їй майном, а також створення відповідачем перешкод щодо здійснення нею цих прав, а тому таке право підлягає захисту судом шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Зазначала, що сторони не є членами сім`ї, не проживали та не проживають разом, при цьому суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, помилково застосував норми законодавства, які стосуються сервітуту та прав члена сім`ї на користування житлом, які проживають разом з ним. При цьому, аналізуючи навіть норми законодавства, на які посилався суд першої інстанції, відмовляючи в позові, потрібно звернути увагу, що положення ст. 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Судом першої інстанції також встановлено, що відповідач з дитиною проживає більше року за іншою адресою, а саме АДРЕСА_3 , і дану обставину відповідач в судовому засіданні не заперечувала.

Від відповідача ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказувала, що стверджуючи про порушення норм матеріального права судом першої інстанції, позивач лише наводить їх зміст, не зазначаючи, яким чином судом порушено норми матеріального права або невірно їх застосовано. Єдиним обґрунтуванням скарги є те, що судом першої інстанції не враховано відсутність родинних зв`язків на момент розгляду справи та не враховано підстави подання позову - необхідність зняття відповідача з реєстрації.

При цьому апелянтом не доведено в апеляційній скарзі та не викладено пояснень щодо обставин, якими керувався суд першої інстанції, в тому числі по викладеним апеляційним обґрунтуванням.

Вказувала, що проаналізувавши низку висновків про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені в рішеннях ЄСПЛ, судом правомірно встановлено, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання в право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Зазначала, що судом встановлено, що в даній справі виник спір між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яка на час розгляду справи є власником квартири та є рідною сестрою колишнього чоловіка ОСОБА_6 , щодо користування відповідачем вказаним житлом, і як вказано в позові, рішення суду необхідно для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку.

Погоджувалася з висновками суду першої інстанції, що необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування ст. 391, 395, 405, 406 ЦК України та ст. 64, 150, 156 ЖК України. В результаті аналізу низки положень ЦК України та ЦК України зроблено обґрунтований висновок про те, що при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені ст. 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх прав користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Вказаний висновок також обґрунтовано і фактичними обставинами, вірно встановленими судом першої інстанції, що ОСОБА_3 на даний час проживає за іншою адресою, чого відповідач не заперечувала, але вказувала на поважність залишення нею місця зареєстрованого проживання. За таких обставин, по суті позовні вимоги є передчасними, а позивач на час розгляду справи в суді не має жодних перешкод з боку відповідача в праві користування квартирою, оскільки ОСОБА_3 добровільно залишила квартиру для уникнення конфліктних ситуацій, тобто в даній ситуації суд не вирішує питання виселення відповідача або вселення позивача. Позивач не надала суду доказів, що в неї існують перешкоди у знятті ОСОБА_3 з реєстраційного обліку, а звертаючись до суду, обмежилась лише власними поясненнями, що по суті є необґрунтованими припущеннями.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, від представників сторін надійшли заяви про розгляд справи в їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції врахував доводи позивача, що визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є необхідним для подальшого зняття її з реєстраційного обліку і як наслідок зменшення витрат на утримання житла, та виходив із того, що після внесення до ст. 18 Закону України «Про надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання» допускається зняття особи з реєстрації без рішення суду. Разом із тим, в даній справі позивачем не доведено, що в неї існують перешкоди у знятті ОСОБА_3 з реєстраційного обліку, і звертаючись до суду, позивач обмежилась лише власними поясненнями, що по суті є необґрунтованими припущеннями.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Судом встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 29 вересня 2012 року та є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 88 - 89).

07 грудня 2015 року ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири, на підставі якого останнім придбано квартиру за адресою АДРЕСА_1 . У договорі наявне застереження, що ОСОБА_6 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , яка надала згоду на укладення даного договору (а. с. 157, 160 - 163).

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 січня 2022 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 розірвано (а. с. 90 - 92).

Місце проживання відповідача ОСОБА_3 зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 з 24 листопада 2017 року (а. с. 11).

07 липня 2022 року ОСОБА_6 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Ермін Естейт», згідно якого продавець зобов`язується передати покупцю належну йому частку в статутному капіталі ТОВ «Ермін Естейт» в розмірі 350000 грн., що становить 98,59 % статутного капіталу товариства, а покупець зобов`язується прийняти частку та сплатити за неї обумовлену цим договором суму (а. с. 177 - 178).

Згідно акту приймання-передачі частки в статутному капіталі ТОВ «Ермін Естейт» від 07 липня 2022 року, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , в зв`язку з укладенням договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Ермін Естейт» склали цей акт про те, що ОСОБА_6 передав, а ОСОБА_1 прийняла частку в статутному капіталі ТОВ «Ермін Естейт» в розмірі 350000 грн., що становить 98,59 % статутного капіталу (а. с. 105).

08 липня 2022 року ОСОБА_1 подала заяву до державного реєстратора, ТОВ «Ермін Естейт», якою повідомила про свій вихід зі складу учасників ТОВ «Ермін Естейт», в зв`язку з її виходом, просила товариство повідомити про вартість її частки в статутному капіталі товариства, виплатити вартість її частки в статутному капіталі товариства шляхом передачі майна, розмір якої складає 98,59 % відповідно до ч. 7, 8 ст. 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (а. с. 106).

Згідно протоколу № 3 загальних зборів учасників ТОВ «Ермін Естейт» від 08 липня 2022 року, надано згоду ОСОБА_1 на вихід зі складу учасників товариства на підставі її заяви про вихід, в зв`язку з виходом ОСОБА_1 зі складу учасників товариства прийнято рішення про виплату ОСОБА_1 вартості її частки в розмірі 350000 грн., за погодженням з ОСОБА_1 здійснено виплату вартості її частки за рахунок майна товариства, а саме квартири АДРЕСА_2 (а. с. 107 - 108).

11 липня 2022 року зареєстровано право власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Ермін Естейт», серія та номер 3, виданий 08 липня 2022 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Т.М.; акту приймання-передачі майна, серія та номер б/н, виданий 08 липня 2022 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Т.М. (а. с. 13).

15 липня 2022 року ОСОБА_1 направила на адресу ОСОБА_3 вимогу про виселення з квартири, в якій повідомляла, що 14 березня 2022 року між нею та ОСОБА_6 був укладений договір оренди квартири АДРЕСА_4 передана йому в оренду до 14 липня 2022 року, згідно з домовленістю з ОСОБА_6 , в орендованій ним квартирі фактично буде проживати ОСОБА_3 з дитиною; 14 липня 2022 року строк дії договору оренди закінчився, і на сьогоднішній день ОСОБА_3 безпідставно займає та користується її власністю. Вимагала до 22 липня 2022 року не чинити їй як власнику перешкоди в користуванні квартирою за вказаною адресою, добровільно знятися з реєстрації та виселитись з квартири (а. с. 98 - 99).

В провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області знаходиться справа № 367/3003/22 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначення часток у спільній сумісній власності подружжя, визнання договору, що укладений без згоди другого з подружжя, недійсним, визнання права власності на визначені частки у спільній сумісній власності подружжя, в даній справі спірним майном є серед іншого квартира АДРЕСА_2 . Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 листопада 2022 року забезпечено позов у даній справі шляхом накладення арешту на квартиру за вказаною адресою (а. с. 55 - 57, 128 - 135).

Крім того, ухвалою Кагарлицького районного суду Київської області від 26 вересня 2022 року визнано мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 в справі № 368/436/22 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , третя особа служба у справах дітей Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області про визначення місця проживання дитини, відповідно до визнаної судом мирової угоди, визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 з матір`ю ОСОБА_3 (а. с. 58 - 60).

Місце проживання позивача ОСОБА_1 зареєстроване за адресою АДРЕСА_5 з 26 червня 2017 року (а. с. 7).

Згідно довідки про склад сім`ї, виданої відділом надання соціальних послуг Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 22 листопада 2021 року № 105, та згідно витягів з реєстру територіальної громади, за адресою АДРЕСА_1 з 24 листопада 2017 року зареєстровані ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 14, 61, 62).

04 серпня 2022 року депутатом Білогородської сільської ради складено акт обстеження житлово-побутових умов проживання за адресою АДРЕСА_1 , встановлено, що за вказаною адресою зареєстровано 2 осіб - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 з 24 листопада 2017 року. Зі слів сусідів, за вказаною адресою з 01 серпня 2022 року по теперішній час ніхто не проживає (а. с. 34).

09 серпня 2022 року інспектором та діловодом служби у справах дітей з метою визначення місця проживання дитини складено акт обстеження умов проживання за адресою АДРЕСА_3 , встановлено, що за вказаною адресою проживає ОСОБА_3 - мати. Встановлено, що у дитини є окреме місце для відпочинку, місце для виконання уроків, шафа для зберігання одягу, одяг відповідно віку та сезону, іграшки та книги відповідно віку (а. с. 35).

Листом відділення поліції № 4 Бучанського РУП ГУНП в Київській області від 11 серпня 2022 року надано відповідь на звернення ОСОБА_1 від 03 серпня 2022 року щодо неправомірних дій ОСОБА_3 , кваліфікованих останньою як грабіж, згідно якого 01 серпня 2022 року ОСОБА_3 без повідомлення проникла до квартири та вивезла з неї особисті речі належні заявнику. В ході розгляду звернення встановлено, що по даному факту працівниками ВП № 4 Бучанського РУП раніше проводилася перевірка та було прийнято рішення списати матеріали, оскільки в даному випадку вбачаються цивільно-правові відносини (а. с. 76 - 77).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність чи відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У справі, яка переглядається, позивачем ОСОБА_1 як власником квартири заявлено вимоги про визнання відповідача ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі N 686/26093/19-ц (провадження N 61-16974св20).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі N 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі N 753/481/15-ц (провадження N 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі N 695/2427/16-ц, (провадження N 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі N 523/12186/13-ц (провадження N 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17-ц (провадження N 14-64цс20).

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Розглядаючи дану справу, судом першої інстанції враховано баланс інтересів сторін спору та враховано, що ОСОБА_3 , яка є колишньою дружиною ОСОБА_6 , брата позивача, вселилася в спірну квартиру під час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_6 , з його згоди як попереднього власника квартири та зареєстрована за вказаною адресою з 24 листопада 2017 року.

При цьому судом першої інстанції наведено застереження, що суд не вирішує питання належності спірного житла до спільної сумісної власності подружжя, а виходить з укладеного ОСОБА_6 договору купівлі-продажу квартири.

Судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що ОСОБА_3 на даний час проживає за адресою АДРЕСА_3 , що відповідачем не заперечувалось, але вказувалось на поважність залишення нею місця зареєстрованого проживання - на підставі отриманої вимоги ОСОБА_1 про виселення, для уникнення конфліктних ситуацій.

Вирішуючи даний позов по суті, суд першої інстанції вірно визначився з тим, що у даній справі виник спір між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яка на час розгляду справи є власником квартири та є сестрою колишнього чоловіка відповідача ОСОБА_6 , щодо користування відповідачем вказаним житлом, придбаним ОСОБА_6 та ОСОБА_3 під час перебування в шлюбі. Як вказано у позові, рішення суду необхідно для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку та зменшення витрат на утримання майна, оскільки реєстрація відповідача в належній позивачу квартирі перешкоджає їй реалізувати своє право власності в повній мірі.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла без згоди на те зареєстрованої особи.

В матеріалах справи відсутні докази, що позивач зверталася до органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг з заявою про зняття відповідача ОСОБА_3 з зареєстрованого місця проживання і їй було би в цьому відмовлено.

Судом першої інстанції правомірно зауважено, що звертаючись до суду з певних підстав для вирішення певного спору, позивач не може підмінювати підстави та предмет спору на якийсь інший.

Відтак, на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, з яким погоджується апеляційний суд, що належних та допустимих доказів на підтвердження існування фактів позбавлення відповідачем позивача можливості здійснювати своє право володіння та користування спірним майном, ОСОБА_1 не надано, при цьому спір щодо законності набуття права власності ОСОБА_1 на спірне житлове приміщення вирішується в іншому провадженні.

Апеляційний суд також погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано суду доказів, що в неї існують перешкоди у знятті ОСОБА_3 з реєстраційного обліку, оскільки позивач, звертаючись до суду з позовом, обмежилася лише власними поясненнями, що по суті є необґрунтованими припущеннями.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже зазначені позивачем обставини ґрунтуються на припущеннях.

Повторне викладення позивачем в апеляційній скарзі обставин, якими вона обґрунтовувала свій позов, зазначення встановлених судом обставин та викладення змісту норм матеріального права, без зазначення, яким чином, на думку позивача, судом першої інстанції було неправильно застосовано або не застосовано вказані норми, не є передбаченою законом підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення та задоволення позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 повторно наголосила, що рішення суду необхідно їй для вирішення питання зняття з реєстраційного обліку відповідача. Однак вказані аргументи були враховані судом першої інстанції і їм надано обґрунтовану правову оцінку, зазначивши, що питання зняття особи з реєстраційного обліку вирішується в позасудовому (адміністративному) порядку за заявою власника квартири.

Доводи апеляційної скарги, що позивачем як власником житла доведено належними та допустимими доказами порушення її права на користування і розпорядження належним їй майном, створення відповідачем перешкод щодо здійснення нею цих прав, які підлягають захисту судом, зводяться до незгоди позивача з рішенням суду першої інстанції та є власною суб`єктивною оцінкою позивачем обставин справи, яка не ґрунтується на належних та допустимих доказах, а відтак відхиляється апеляційним судом як необґрунтована.

Доводи апеляційної скарги, що апелянт та відповідач не є членами сім`ї, не проживали та не проживають разом, і до спірних правовідносин не можуть застосовуватися норми законодавства, які стосуються сервітуту та прав члена сім`ї на користування житлом, які проживають разом з ним, і що положення ст. 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї, апеляційний суд відхиляє як безпідставні, з огляду на встановлені судом першої інстанції обставини, що відповідач ОСОБА_3 , яка є колишньою дружиною ОСОБА_6 , брата позивача, вселилася в спірну квартиру під час зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_6 , з його згоди як попереднього власника квартири та зареєстрована за вказаною адресою з 24 листопада 2017 року.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції встановлено проживання відповідача з дитиною за іншою адресою більше року, що відповідачем не заперечувалось, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, яким враховано, що відповідач залишила місце проживання за вимогою самої ОСОБА_1 для уникнення конфліктних ситуацій.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.

Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального права.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.