Постанова

від 24.08.2023 по справі 915/317/21

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2023 року м. ОдесаСправа № 915/317/21Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Колоколова С.І.,

суддів: Поліщук Л.В., Савицького Я.Ф.

секретар судового засідання: Кратковський Р.О.

за участю представників сторін:

від прокуратури: не з`явився;

від позивача: Дідух С.П., на підставі Витягу з ЄДРЮО;

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: Попроцький Д.М., ордер серія ВН №1244633 від 03.05.2023р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону

на рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р., повний текст якого складено та підписано „16" лютого 2023р.

у справі №915/317/21

за позовом Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідачів:

1) Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління;

2) Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАН"

про визнання недійсним договору від 06.07.2016 року №542/8 про спільний обробіток землі на майбутнє та повернення земельної ділянки,-

головуючий суддя: Літвінов С.В.

місце прийняття рішення: Господарський суд Одеської області

Сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В судовому засіданні 24.08.2023р. згідно ст. 233 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ВСТАНОВИВ:

У березні 2021 року заступник військового прокурора Миколаївського гарнізону (далі «Прокурор») в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі «Позивач», МОУ) звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаїв (далі «Відповідач-1», КЕВ м. Миколаїв) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Лан» (далі «Відповідач-2», ТОВ «Лан») в якій просив:

- визнати недійсним, укладений між Відповідачами, договір про спільний обробіток землі від 06.07.2016 № 542/8 (далі також «договір») та припинити його дію на майбутнє з моменту набрання рішенням суду законної сили;

- зобов`язати ТОВ «Лан» звільнити земельну ділянку площею 1010,52 га, розташовану на території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (територія полігону військової частини НОМЕР_1 ), яка використовується Відповідачем-2 на підставі оспорюваного договору.

Посилаючись на приписи статей 4, 10, 203, частин 1, 3 статті 215, статей 216, 391 Цивільного кодексу України, статей 207, 208 Господарського кодексу України, статей 152, 153, 212 Земельного кодексу України Прокурор стверджував, що оспорюваний ним правочин підлягає визнанню недійсним, як такий, що вчинений з порушенням норм національного законодавства, якими регулюється питання укладання договорів спільної діяльності, оскільки КЕВ м. Миколаїв передав у користування ТОВ «Лан» земельну ділянку, що відноситься до земель оборони без рішення (погодження) відповідних посадових осіб МОУ та органів місцевого самоврядування.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 10.09.2021, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021, позов задоволено частково. Визнано недійсним на майбутнє оспорюваний договір про спільний обробіток землі від 06.07.2016 № 542/8, укладений між КЕВ м. Миколаїв і ТОВ «Лан». В іншій частині позову відмовлено.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що Прокурор підтвердив свої повноваження на представництво інтересів держави в особі МОУ у даній справі, оскільки належним чином обґрунтував необхідність захисту таких інтересів та бездіяльність компетентного органу. Так, 18.01.2021 Прокурор на адресу МОУ направив листа № 5-2-136вих21 яким повідомив Позивача про те, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог діючого законодавства. Після отримання вказаного листа МОУ до суду з позовом самостійно не звернулося, а тому звернення Прокурора у березні 2021 року з позовною заявою у даній справі є таким, що узгоджується з положеннями статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та відповідними приписами Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» визначено, що військові частини можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування, за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Але, станом на час укладення оспорюваного договору, порядок використання земель оборони у господарських цілях Кабінетом Міністрів України затверджено не було, а тому раціонально вважати, що договір про спільний обробіток землі № 542/8 укладено Відповідачами без додержання законної процедури. Нормативні ж документи МОУ не можуть вважатися належним регулюванням даних правовідносин, адже саме на Кабінет Міністрів України як на вищий орган виконавчої влади Конституцією України та законами України покладено повноваження, зокрема, стосовно підзаконного регулювання порядку використання земель оборони.

Крім цього, згідно з даними витягу з Державного земельного кадастру органом уповноваженим розпоряджатися спірною земельною ділянкою є Миколаївська обласна державна адміністрація, а отже саме із зазначеним органом виконавчої влади мало бути погоджено надання дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури на землях державної власності, переданим у постійне користування військовій частині згідно з Державним актом серії Б № 062408 від 1978 року, проте матеріали справи відповідного погодження не містять, як відсутні у ній докази делегування відповідних повноважень.

За викладеного, доводи Прокурора про те, що оспорюваний правочин не відповідає закону, а тому підлягає визнанню недійсним є цілком правомірними та обґрунтованими. Оскільки зобов`язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, підставним є задоволення позову саме у запропонованому Прокурором вигляді.

Разом з тим, в частині позовним вимог про зобов`язання ТОВ "Лан" звільнити земельну ділянку слід відмовити, оскільки Прокурором не конкретизовано, від чого саме має бути звільнена земельна ділянка; не обґрунтовано необхідності звільнення вищевказаної земельної ділянки та не надано доказів перебування на спірній земельній ділянці належного ТОВ "Лан" майна. Крім того, доказів передачі земельної ділянки Відповідачу-2 матеріали справи не містять.

Подані відповідачами заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, які мотивовані тим, що МОУ ще з 2016 року знало про укладення оспорюваного правочину, погоджувало його та отримувало 50 % грошових коштів від спільної діяльності є необґрунтованими, адже у даному випадку МОУ, яке не є стороною оспорюваного правочину, не було і не могло бути відомо про порушення інтересів держави внаслідок укладення цього договору, так як про порушення такого права воно могло дізнатися і дізналося лише після отримання листа Прокурора від 18.01.2021. У цій частині слід враховувати, що початок перебігу позовної давності пов`язаний не з часом поінформованості особи про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушенням у зв`язку із цим прав і охоронюваних законом інтересів.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.06.2022р постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 грудня 2021 року і рішення Господарського суду Миколаївської області від 10 вересня 2021 року у справі № 915/317/21 в частині задоволених позовних вимог скасовано. Справу № 915/317/21 в цій частині направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14 (в подальшому неодноразово підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10.05.2018 у справі № 914/1708/17, від 22.05.2018 у справі № 922/1084/17 та від 19.11.2019 у справі № 910/16827/17) держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за діяльність її органів, прийняття нормативно-правових актів не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства.

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13 (висновок з неї застосували суди попередніх інстанцій) дійсно вказано про те, що закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів.

Але, зі змісту вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13 вбачається, що зроблений судом касаційної інстанції висновок був обумовлений тим, що позивачі (Київська ОДА, Обухівська РДА та ДІСГ в Київській області) про порушення інтересів держави (неправомірне розпорядження землями водного фонду), яке мало місце у 2003 році могли довідатися лише після того, як ДІСГ в Київській області як територіальний орган під час здійснення державного нагляду (контролю) в листопаді 2012 року виявив допущені виконавчим комітетом Козинської селищної ради порушення чинного законодавства при передачі у приватну власність громадянам земельних ділянок, які є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, тоді як Київська ОДА та Обухівська РДА згідно з наданими їм повноваженнями не мали можливості самостійно встановити зазначені обставини раніше.

Із оскаржуваних у справі №915/317/21 рішень вбачається, що застосовуючи вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду, суди попередніх інстанцій наведених особливостей справи № 372/1387/13 не врахували і не з`ясувавши повноважень МОУ щодо можливості перевірки оспорюваного правочину на предмет його відповідності приписам чинного законодавства, передчасно виснували про те, що компетентний орган дізнався про порушення інтересів держави лише після отримання листа прокуратури і знати про такі порушення раніше ніяк не міг.

Враховуючи те, що з`ясування вказаних (необхідних) обставин пов`язано із безпосередньою оцінкою доказів у справі, права на здійснення якої Верховний Суд немає, колегія суддів дійшла висновку, що виявлене порушення може бути виправлено лише при її новому розгляді місцевим господарським судом. Саме після такого розгляду можливим стане вирішення питання про застосування до спірних правовідносин відповідних наслідків спливу позовної давності (чи ні), як і надання висновку про релевантність у цих відносинах правової позиції Великої Палати Верховного Суду із постанови від 06.06.2018 у справі №372/1387/13.

При новому розгляді рішенням Господарського суду Одеської області від 06.02.2023 (суддя Літвінов С.В.) в задоволенні позову Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону в особі, якою є Міністерство оборони України до відповідачів: Квартирно-експлуатаційний відділ міста Миколаїв; Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАН" про визнання договору недійсним відмовлено повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач - МОУ з 28.11.2016 р. знав та повинен був знати про будь які порушення законодавства зі сторони КЕВ м. Миколаїв при укладанні оспорюваного правочину з ТОВ «Лан» №542/8 від 06.07.2016, які стали підставами цього позову, який підтримує Керівник Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону.

Отже, у зв`язку зі спливом позовної давності, про який заявлено ТОВ «Лан» та КЕВ м. Миколаїв, подана Прокурором у рамках провадження у даній справі позовна заява про визнання договору недійсним задоволенню не підлягає.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Керівник Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської від 06.02.2023 у справі №915/374/21 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання недійсним договору №542/8 від 06.07.2016 про спільний обробіток землі на майбутнє.

Зокрема, звертаючись з апеляційною скаргою, прокурор зазначає, що всупереч вимог ст.. 86 ГПК України, Господарським судом Одеської області не надано належної оцінки всім доказам у їх сукупності, не взято до уваги доводів позивачів та прокурора та не враховано інтересів держави.

Прокурор вказує, що згідно оскаржуваного рішення Господарського суду Одеської області - Міністерство оборони України з 28.11.2016 (дата складання аудиторського звіту Південного територіального управління внутрішнього аудиту №234/3/6/11 аз) знав та повинен був знати про будь-які порушення законодавства зі сторони КЕВ м. Миколаїв при укладенні оспорюваного правочину з ТОВ «ЛАН» №542/8 від 06.07.2016, які стали підставами пред`явлення керівником Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону даного позову.

Проте, на думку прокурора, вказане твердження є хибним, оскільки даний аудиторський звіт не виявив порушень законодавства під час укладення між КЕВ м. Миколаїв та ТОВ «ЛАН» договору №542/8 від 06.07.2016 про спільний обробіток землі.

Дійсно вказаний договір був предметом дослідження Південним територіальним управлінням внутрішнього аудиту під час проведення фінансового аудиту КЕВ м. Миколаїв. Проте, жодних порушень порядку його укладання аудиторами не виявлено, про що також свідчить відсутність у звіті пропозицій та рекомендацій щодо усунення будь-яких порушень з вказаного питання.

Таким чином, Міністерство оборони України не могло знати з 28.11.2016 про порушення законодавства під час укладення договору №542/8 від 06.07.2016, як ні через підзвітне йому Південне територіальне управління внутрішнього аудиту, так і через Головну контрольно-ревізійну інспекцію, посилання на повноваження якої зазначено в рішенні суду.

Натомість про порушення свого права та про особу, яка його порушила, Міністерство оборони України дізналося з листа Військової прокуратури Миколаївського гарнізону від 18.01.2021 за вих..№5-2-136вих21, що було фактично підтверджено рішенням суду першої інстанції, який дійшов висновку про неправомірність укладання КЕВ м. Миколаїв договору №542/8 від 06.07.2016.

Що стосується твердження суду щодо можливої обізнаності Військової прокуратури Миколаївського гарнізону про укладення оспорюваного договору, то остання, до моменту укладення з КЕВ М. Миколаїв договору №542/8 від 06.07.2016 не могла дізнатись раніше Міністерства оборони України про вчинений правочин, оскільки не є стороною договору, не є органом з яким цей договір мав погоджуватись, не проводила на момент укладення договору відповідних перевірок та не здійснювала нагляду за додержанням законів під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження за фактом протиправного укладення договору спільного обробітку землі.

Не врахувавши зазначеного суд дійшов передчасного висновку про пропуск прокурором строку позовної давності, який в даному випадку має відраховуватись від обізнаності Міністерство оборони України про наявність його порушеного інтересу, тобто з 18.01.2021.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 клопотання Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено; поновлено Керівнику Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону строк на апеляційне оскарження; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р., повний текст якого складено та підписано „16" лютого 2023р. у справі №915/317/21; зупинено дію рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р. у справі №915/317/21; призначено розгляд апеляційної скарги Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону до розгляду на 23 травня 2023 року о 14:00 год.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.04.2023 клопотання представника Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаїв Онищенко Лілії Вадимівни про проведення судового засідання, призначеного на 23 травня 2023 о 14:00, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено; судове засідання ухвалено провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою комплексу технічних засобів та програмного забезпечення „EASYCON".

08.05.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаєва надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просить в задоволенні апеляційної скарги Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 06.02.2023 відмовити в повному обсязі.

22.05.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАН" надійшла заява про відкладення слухання апеляційної скарги на іншу дату у зв`язку з хворобою представника відповідача - ТОВ "ЛАН".

Разом з тим, суддя-учасник колегії Богацька Н.С. з 22.05.2023 по 24.05.2023 ( Наказ в.о. Голови суду від 19.05.2023 №113-к) приймала участь у підготовці голів та заступників голів апеляційних судів, місцевих загальних, господарських та адміністративних судів. У зв`язку з чим, судове засідання, призначене на 23.05.2023р. не відбулось.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2023 продовжено розгляд апеляційної скарги Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р. у справі №915/317/21 на розумний строк; призначено апеляційну скаргу Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на 20 червня 2023 року о 14:30 год.; судове засідання ухвалено провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою комплексу технічних засобів та програмного забезпечення „EASYCON".

20.06.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із вступом в справу нового представника прокуратури.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.06.2023 клопотання Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про відкладення розгляду справи задоволено; відкладено розгляд апеляційної скарги Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р. у справі №915/317/21 на 24 серпня 2023 року о 14:00 год.; судове засідання ухвалено провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою комплексу технічних засобів та програмного забезпечення „EASYCON".

20.06.2023 під час судового засідання у даній справі до Південно-західного апеляційного господарського суду через електронний суд від представника Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління надійшла заява про заміну відповідача у справі №915/317/21 за позовом Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерство оборони України до відповідачів: Квартирно-експлуатаційного відділу міста Миколаїв та Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАН" про визнання недійсним договору від 06.07.2016 року №542/8 про спільний обробіток землі на майбутнє та повернення земельної ділянки на його правонаступника - Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління командування сил логістики Збройних Сил України (Миколаївське КЕУ) (54056, м. Миколаїв, проспект Миру,62а, ідентифікаційний код юридичної особи: 080295234). До вказаного клопотання долучено: копію витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління Командування Сил логістики Збройних Сил України (Миколаївське КЕУ) від 05.06.2023; копію Витягу з наказу начальника Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління №2 від 0.06.2023; копію Витягу із наказу Командувача Сил логістики Збройних Сил України №195 від 26.05.2023р.; копію Положення про Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління Командування Сил логістики Збройних Сил України №195 від 26.05.2023р.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.06.2023 задоволено заяву Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління про заміну сторони у справі; замінено відповідача-1 - Квартирно-експлуатаційний відділ міста Миколаїв на його правонаступника - Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління (54056, м. Миколаїв, проспект Миру,62а, ідентифікаційний код юридичної особи: 080295234).

Відповідно до розпорядження керівника апарату суду від 18.08.2023р. №164 та витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.08.2023р. апеляційну скаргу Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від „06" лютого 2023р. у справі №915/317/21 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Колоколова С.І., суддів Поліщук Л.В., Савицького Я.Ф., у зв`язку з перебування судді Богацької Н.С. у відпустці. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 прийнято справу №915/317/21 до провадження та розпочати апеляційний розгляд справи колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Колоколова С.І., суддів Поліщук Л.В., Савицького Я.Ф.; призначено розгляд апеляційної скарги Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону до розгляду на 24 серпня 2023 року о 14:00 год.; судове засідання ухвалено провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою комплексу технічних засобів та програмного забезпечення „EASYCON".

У судовому засіданні 24.08.2023р. представник позивача просив задовольнити апеляційну скаргу.

Представник відповідача-2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав викладених в відзиві на позовну заяву.

Представники прокуратури та відповідача-1 участі в судовому засіданні не приймали, хоча були належним чином сповіщені про час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як установлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, згідно із Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку площею 6977,5000 га, кадастровий номер 4821785000:06:000:0002, остання належить до державної власності як землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Крім того, за Миколаївською державною адміністрацією на вказану вище земельну ділянку було зареєстроване право постійного користування на підставі Державного акту Б № 062408 від 1978 року.

06.07.2016 між КЕВ м. Миколаїв (сторона-1) та ТОВ «Лан» (сторона-2) було укладено договір № 542/8 про спільний обробіток землі, за умовами пункту 1.1 якого, з метою відпрацювання співпраці з підприємствами і залучення додаткових джерел фінансування для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності та життєдіяльності КЕВ м. Миколаїв, сторони за договором домовилися про спільну діяльність і співробітництво без утворення юридичної особи з використанням земель, які надані стороні-1 в безстрокове користування та можливостей сторони-2 спільно діяти для досягнення загальних цілей, а саме: вирощування зернових, технічних та решти культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація.

Пунктом 3.1 вказаного договору сторони погодили, що сторона-1 за цим договором зобов`язується залучити до спільної обробки, що буде проводитися разом зі стороною-2 земельні ділянки, що надані стороні-1 в безстрокове користування, площею 1010,52 га, терміном на 7 сільськогосподарських років тобто до 31.12.2023.

Відповідно до пункту 6.1 договору внесок сторони-1 - вартість права обробки земельних ділянок загальною площею 1010,52 га, згідно до Акту обміру земельної ділянки, який є невід`ємною частиною Договору, а також ділова репутація та ділові зв`язки та складає 1 061 046 грн.

Згідно із пунктом 7.1. договору, грошові та майнові внески сторін, а також майно, створене сторонами в результаті їх діяльності є їх спільною власністю. Земельна ділянка є власністю держави.

Відповідно до пункту 8.1 договору прибуток, що отримується сторонами від спільної обробки землі, підлягає розподілу пропорційно понесеним фактичним затратам на вирощування сільськогосподарської продукції, при цьому сторона-1 в будь якому випадку повинна отримати прибуток у розмірі не менше частки та внеску, визначеними у статті 6 цього договору.

У пункті 8.2 договору сторони дійшли згоди, в разі необхідності, тримати під паром не більше 20% земельної ділянки, як цього вимагає технологічний процес сільськогосподарського виробництва, проте дана домовленість не змінює умови виконання сторонами пунктів 8.1 та 8.4 даного договору.

Фактичний розподіл прибутку здійснюється шляхом перерахування відповідної частки прибутку стороні-1 та утримання відповідної частки прибутку стороною-2 (пункт 8.3 договору).

Згідно із пунктом 8.4 договору, сторони домовились, що сторона-2 має право перераховувати стороні-1 щомісячно у рівних долях у строк до 01 червня поточного сільськогосподарського року грошові кошти на загальну суму, що дорівнює розміру внеску сторони-1 як достроково розподілений прибуток від спільної діяльності у сільськогосподарському році. В такому разі, сторона-2 самостійно на свій розсуд розпоряджається зібраним врожаєм, отриманим від результату діяльності. Кінцеві терміни етапів дострокового розподілу прибутку може змінюватися сторонами за взаємною згодою, але не перевищувати тримісячного терміну від дати зазначеної в договорі. Сплата усіх видів податків та зборів, що належать при здійснені такого виду діяльності здійснюється стороною-2 в порядку та у межах, передбаченому чинним законодавством та сутністю підприємства (фізичної особи-підприємця), окрім тих видів податків та зборів, які, згідно законодавства, покладаються виключно на сторону-1.

Пунктом 12.2. договору визначено, що цей договір укладений строком на 7 сільськогосподарських років, тобто до 31.12.2023 з обов`язковим щорічним узгодженням (індексацією) ціни внесків сторін за договором на кожний наступний сільськогосподарський рік впродовж строку дії договору.

Додатками до вказаного договору визначено схему земельних ділянок, акт обміру земель, бланки звітів, акт звірки розрахунків, список водіїв, які залучаються до спільної обробки земель (пункти 13.1- 13.5 договору).

Договір підписано сторонами та скріплено їх печатками, а також погоджено Командиром військової частини НОМЕР_1 та сільським головою.

В подальшому, до договору від 06.07.2016 №5 42/8 про спільний обробіток землі було укладено додаткову угоду від 12.08.2016 № 1, додаткову угоду від 07.04.2017 № 2 та додаткову угоду від 21.03.2018 № 3, згідно умов яких строк дії договору продовжено до 31.12.2025, змінено вартість права обробки земельних ділянок та збільшено вартість ділової репутації та ділових зав`язків до 2 314 090 грн 80 коп. Також сторони виклали пункт 8.4. розділу 8 договору у новій редакції.

Всі наведені додаткові угоди підписані сторонами без заперечень та зауважень, та скріплені печатками сторін.

У матеріалах справи наявне рішення Веселинівської районної ради Миколаївської області від 09.06.2016 № 30 щодо погодження військовій частині НОМЕР_1 та КЕВ м. Миколаїв надання дозволу фізичним та юридичним особам, зокрема ТОВ «Лан» на вирощування сільськогосподарських культур на землях, розташованих на території полігону «Києво-Олександрівський», що знаходиться на території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області.

Також, 09.06.2016 Веселинівська районна державна адміністрація Миколаївської області на лист КЕВ м. Миколаїв від 03.06.2016, надала погодження щодо вирощування сільськогосподарських культур на вказаних вище землях.

12.09.2016 за вих. № 303/22/2/268 Південно-Східне територіальне квартирно-експлуатаційне управління Збройних сил України на адресу Відповідача - 1 надіслало листа, за змістом якого Південно-Східним ТКЕУ не заперечувалося щодо укладення КЕВ м. Миколаїв договорів, предметом яких є надання послуг з вирощування зернових та технічних культур на землях військових полігонів, з рекомендацією - вартість наданих послуг за цінами, не нижче ринкових - не менше 1850 грн за 1 га; та повернуто оригінали договорів та додаткових угод до них, які було направлено КЕВ м. Миколаїв листом від 08.08.2016 за вих. № 2289.

01.09.2016 КЕВ м. Миколаїв також повідомило Південно-Східне територіальне квартирно - експлуатаційне управління Збройних сил України листом № 2505 про приведення ціни низки договорів, укладених між Відповідачем - 1 та суб`єктами господарської діяльності, до ринкових, а саме 1850 грн за 1 га.

Рішенням адміністративного департаменту МОУ від 18.03.2016, оформленого відповідним протоколом, було вирішено збільшити вартість внеску військової частини за договорами спільного обробітку землі.

Разом з тим, матеріали справи містять низку внутрішніх листів як КЕУ Збройних сил України, так і відповідальних осіб МОУ щодо організації роботи по надходженню коштів на спеціальні рахунки МОУ, раціонального використання земель МОУ, тощо; Методичні рекомендації щодо укладання договорів спільної обробки землі з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках землекористувачів МОУ, затверджені Заступником Міністра оборони України у 2016 року.

15.08.2016 КЕВ м. Миколаїв листом № 2352 повідомив Першого заступника військового прокурора Південного регіону України про те, що КЕВ м. Миколаїв 06.07.2016 та 29.07.2016 було дійсно укладено договори про спільний обробіток землі з суб`єктами господарювання на підставі статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» та Протоколу наради заступника Міністра оборони України з власниками фермерських господарств від 17.03.2016.

В подальшому, 18.01.2021 Військовою прокуратурою Миколаївського гарнізону на адресу МОУ було направлено листа № 5-2-136вих21, відповідно до якого Прокурор, посилаючись на укладений між Відповідачами у цій справі договір про спільний обробіток землі від 06.07.2016 зазначив, що вказаний договір КЕВ м. Миколаїв уклав з порушенням вимог діючого законодавства щодо укладення договорів спільної діяльності та порядку передачі земель оборони у користування, без погодження уповноваженими на це суб`єктами владних повноважень. Також, у цьому листі, Прокурор, з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, керуючись статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», просив МОУ повідомити прокуратуру про те, чи вживалися ним заходи щодо захисту порушених інтересів держави, та які саме.

У відповідь на вказаний вище лист, МОУ листом від 12.02.2021 вих. № 370/2/1454 повідомило прокуратуру про те, що відповідно до рішень, прийнятих МОУ у 2016 році, КЕВ організовано укладення договорів з вирощування сільськогосподарських культур на конкурсних засадах, при цьому, умовами таких договорів передача земельних ділянок та припинення права постійного користування не передбачено. На час надання відповіді, зобов`язання за договорами про спільний обробіток виконуються належним чином, строк дії договорів - 31.12.2025.

МОУ також зазначило, що Збройні Сили України заінтересовані в укладенні договорів вирощування сільськогосподарських культур, оскільки це зменшує ризик самовільного зайняття земельних ділянок сторонніми особами, надає можливість ефективного використання земель оборони та забезпечення надходження коштів до спеціального фонду МОУ з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ.

Міністерство окремо відмітило, що підстав та доцільності припинення договірних відносин з наведеними у листі суб`єктами господарювання не вбачається, та з огляду на відсутність порушених інтересів МОУ заходи претензійної та позовної роботи ним не вживалися.

Посилаючись на описані обставини прокурор в інтересах держави звернувся із позовом у даній справі. Предметом спору у даній справі є встановлення наявності або відсутності підстав для визнання недійсним договору від 06.07.2016 року №542/8, укладеного між Квартирно-експлуатаційним відділом м.Миколаїв та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАН" про спільний обробіток землі, та припинення його дії на майбутнє з моменту набрання рішенням суду законної сили, а також зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАН" звільнити земельну ділянку площею 1010,52 га, розташовану на території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (територія полігону військової частини НОМЕР_1 ), яка використовується останнім на підставі договору від 06.07.2016 року №542/8 про спільний обробіток землі, укладеного між Квартирно-експлуатаційним відділом м.Миколаїв та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАН".

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України у даній справі колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено ст. 1311, п. 3 ч. 1 якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (п. 2 ч. 1 с. 2 Закону).

Відповідно до п. 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії»).

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Частиною 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у ст. 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави (наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою) у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року у справі № 1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтерес держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005р., заява №61517/00, п. 27).

Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Враховуючи викладене, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року у справі № 924/1256/17.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц зазначила, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

При цьому судова колегія звертає увагу, що за висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, при вирішенні справ за позовами прокурора, який звертається до суду в інтересах держави в особі компетентного органу, необхідно враховувати таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З матеріалів справи вбачається, що обґрунтовуючи підстави для представництва прокурором держави в особі Міністерства оборони України у позовній заяві по справі №915/317/21, прокурор зазначає про те, що на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», військовою прокуратурою Миколаївського гарнізону повідомлено суб`єкт владних повноважень, у даному випадку - Міністерство оборони України про необхідність представництва військовою прокуратурою інтересів держави в особі Міністерства оборони України у формі звернення до суду з відповідним позовом та участі у його розгляді. При цьому, на підтвердження своєї правової позиції у частині наявності підстав для такого представництва інтересів держави в особі Міністерства, прокурор посилається на лист військової прокуратури Миколаївського гарнізону від 18.01.2021 року вих. №5-2-136вих21.

Вказані доводи прокурора колегія суддів приймає як належні, з огляду на наступне.

За вимогами ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Тобто, зі вказаної статті профільного закону слідує, що прокурор, попередньо, до звернення до суду з відповідним позовом до суду в інтересах держави повідомляє відповідний суб`єкт владних повноважень про намір такого звернення з позовом.

Так, 18.01.2021 року Військовою прокуратурою Миколаївського гарнізону на адресу Міністерства оборони України було направлено листа №5-2-136вих21, відповідно до якого прокурор, посилаючись на укладений між відповідачами по справі договір про спільний обробіток землі від 06.07.2016 року зазначив, що вказаний спірний договір КЕВ м.Миколаїв уклав з порушенням вимог діючого законодавства щодо укладення договорів спільної діяльності та порядку передачі земель оборони у користування, без погодження уповноваженими на це суб`єктами владних повноважень. Також, у цьому листі, прокурор, з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, керуючись ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», просив Міністерство повідомити прокуратуру про те, чи вживалися Міністерством заходи щодо захисту порушених інтересів держави, та які саме.

Таким чином, фактично прокурор, до звернення до суду з позовом, повідомив відповідного суб`єкта владних повноважень про його намір звернення до суду з відповідним позовом в інтересах держави щодо захисту прав.

Колегія суддів зазначає, що у даному випадку, лист №5-2-136вих21, направлений прокурором на адресу Міністерства оборони України є підтвердженням належного додержання прокурором вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо попереднього повідомлення позивача про намір представляти його інтереси під час захисту прав держави.

За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з`ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Реалізуючи право на судовий захист, передбачене ст. 55 Конституцією України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до ст. 11 Цивільного Кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Він може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ст. 202, 205 Цивільного кодексу України).

Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 Цивільного кодексу України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 Цивільного кодексу України).

Предметом розгляду даної справи є позовні вимоги прокурора щодо визнання договору від 06.07.2016 року №542/8, укладеного між Квартирно-експлуатаційним відділом м.Миколаїв та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАН" про спільний обробіток землі недійсним, та припинення його дії на майбутнє з моменту набрання рішенням суду законної сили, а також зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАН" звільнити земельну ділянку площею 1010,52 га, розташовану на території Ставківської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (територія полігону військової частини НОМЕР_1 ), яка використовується останнім на підставі договору від 06.07.2016 року №542/8 про спільний обробіток землі, укладеного між Квартирно-експлуатаційним відділом м.Миколаїв та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАН". При цьому, прокурор у позовній заяві обґрунтовує свою правову позицію тим, що спірний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, оскільки останній, як цивільно-правова угода, вчинена з порушенням норм чинного законодавства України, у зв`язку із тим, що його укладено з порушенням вимог діючого законодавства щодо укладання договорів спільної діяльності, порядку передачі земель оборони у користування, без погодження уповноваженими на це суб`єктами владних повноважень.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Частиною 1, 3 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до вимог ч.1 ст.1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Згідно із ч.2 ст.1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Глава 77 Цивільного кодексу України визначає умови спільної діяльності.

На відміну від будь-яких інших зобов`язань, в яких інтереси сторін є протилежними і відбувається перехід майна (права на майно) або результату роботи (послуги) від однієї сторони до іншої, при цьому, одна сторона має на меті продати (передати в користування) майно (результат роботи, послуги) та отримати за це певну грошову суму, а інша - набути майно (право на майно), отримати результат роботи, послугу тощо, в правовідносинах спільної діяльності взаємні права і обов`язки сторін опосередковані необхідністю досягнення загальної мети, тобто сторони мають загальний інтерес.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції під час розгляду справи вірно встановлено про те, що згідно умов договору, укладеного між сторонами у справі, правовідносини, які виникли між сторонами за своєю правовою природою підпадають під ознаки договору про спільну діяльність.

Так, відповідно до ч.1 ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно із вимогами ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У відповідності до вимог ч.1 ст.1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно із ч.1 ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

У відповідності до вимог ст.13 Земельного кодексу України, ст.ст.9, 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління, а вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об`єктів державної власності, зокрема земельних ділянок, відносяться до повноважень Кабінету Miністрів України.

У відповідності до ч. 1, 4 ст.77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

У відповідності до ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони", військові частини та установи зобов`язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України "Про використання земель оборони" визначено, що військові частини можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування, за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Статтею 117 Конституції України та ст. 49 Закону №794 встановлено, що Уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання; акти Кабінету Міністрів України підписує Прем`єр-міністр України.

Системний аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що для цілей одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності, військові частини вправі здійснювати господарську діяльність, у тому числі шляхом укладення з фізичними і юридичними особами відповідних договорів з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках, наданих військовим частинам у постійне користування. При цьому, порядок укладення таких договорів та надання дозволів фізичним та юридичним особам на використання земель оборони у сільськогосподарських цілях має визначатися Кабінетом Міністрів України.

Як зазначив у своєму рішенні від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002 Конституційний Суд України, для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб`єктів правовідносин (третє речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення).

Крім того, в абзаці третьому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 листопада 2008 року № 25-рп/2008 зазначено, що правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом.

Колегія суддів зазначає, що на час укладання спірного договору про спільний обробіток земельної ділянки, Кабінетом Міністрів України не визначений порядок використання земель оборони в господарських цілях.

Збройні Сили України перебувають у підпорядкуванні Міністерства оборони України, яке згідно ст.10 Закону України "Про Збройні Сили України" забезпечує їх життєдіяльність, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України.

Відповідно до п. 1, 2 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26.11.2014 року, Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва.

Міноборони є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили, у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Відповідно до п.п.3)-5) п.5 Положення, Міноборони з метою організації своєї діяльності, зокрема: організовує планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; забезпечує ефективне і цільове використання бюджетних коштів, державних фінансових і матеріальних ресурсів, усунення недоліків і порушень, виявлених органами державного фінансового контролю та правоохоронними органами; здійснює в межах повноважень, передбачених законом, контроль за цільовим використанням державних коштів, які передбачено для реалізації проектів, виконання програм, зокрема міжнародних.

Враховуючи, що відповідно до ст.4 Закону України «Про використання земель оборони» порядок надання військовими частинами дозволів фізичним і юридичним особам на вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби та заготівлі сіна на землях, наданих їм у постійне користування, має бути визначений Кабінетом Міністрів України, колегія суддів вказує, що саме на Кабінет Міністрів України як на вищий орган виконавчої влади Конституцією та законами України покладено повноваження, зокрема, стосовно підзаконного регулювання порядку використання земель оборони, тому заміна такого порядку нормативними документами Міністерства оборони України не може вважати належним врегулюванням даних правовідносин.

Вказаний висновок ґрунтується, в тому числі, на правовій позиції Верховного Суду, сформульованій у постанові від 21.07.2020 у справі №815/1784/18, відповідно до якої «для цілей одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності військові частини вправі здійснювати господарську діяльність, у тому числі шляхом укладення з фізичними та юридичними особами відповідних договорів з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках, наданих військовим частинам у постійне користування. При цьому порядок укладення таких договорів і надання дозволів фізичним та юридичним особам на використання земель оборони у сільськогосподарських цілях має визначатися Кабінетом Міністрів України. Отже, залучення уряду до розгляду справи зумовлено тим, що на Кабінет Міністрів України як на вищий орган виконавчої влади Конституцією та законами України покладено повноваження, зокрема, стосовно підзаконного регулювання порядку використання земель оборони, тож, відповідно, рішення у цій справі стосується обов`язків уряду щодо здійснення такого регулювання».

Отже, чинним на момент укладення спірного договору законодавством було передбачено, що військові частини мають, за наявності погодження відповідного органу, уповноваженого від імені держави на розпорядження цією землею, право надавати дозвіл фізичним та юридичним особам на вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках, що належать до категорії земель оборони. Між тим відсутність порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, унеможливлювала реалізацію такого права.

Крім того, згідно з даними витягу з Державного земельного кадастру, копія якого містяться в матеріалах справи, органом уповноваженим розпоряджатися земельними ділянками державної форми власності (вид використання-J.15.01; документ, що посвідчує право-державний акт серії Б №062408 від 1978р.) площею 6977,5 га (кадастровий номер 4821785000:06:000:0002) є Миколаївська обласна державна адміністрація.

Отже, саме із зазначеним органом виконавчої влади мало бути погоджено надання дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури на землях державної власності, переданим у постійне користування військовій частині згідно з Державним актом серії Б №062408 від 1978 року.

Таким чином, відповідно до оспорюваного договору КЕВ м. Миколаїв фактично передав ТОВ «ЛАН» земельну ділянку, що відноситься до земель оборони, без рішення(погодження) відповідних посадових осіб Міністерства оборони України та органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади суд дійшов висновку щодо неправомірності укладення КЕВ міста Миколаїв з ТОВ Лан договору про спільний обробіток землі №542/8 від 06.07.2016.

Щодо позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з положеннями наведеної норми у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об`єктивно могла дізнатись про порушення цього права або про особу, яка його порушила.

При цьому перебіг позовної давності у справах за позовами, заявленими прокурором в інтересах держави в особі її органів, починається від дня коли про порушене право довідався або міг довідатися саме такий державний орган, а не прокурор, який звернувся з позовом до суду. Зазначена правова позиція відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду, на які посилаються скаржники у касаційний скаргах, зокрема, від 05.03.2019 у справі № 908/1409/17, від 22.05.2018 у справі № 922/1084/17, від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі № 922/2756/17 та постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 23.12.2014 у справі № 3-194гс14, від 23.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 01.07.2015 у справі № 6-178цс15.

Початок обліку позовної давності у справах за позовами прокурора з моменту, коли відповідний орган, в інтересах держави в особі якого прокурор звертається до суду свідчить про те, що зазначені норми закону щодо позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушені, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Колегія суддів вважає, що Міністерство оборони України було обізнано про існування договорів про спільний обробіток землі з моменту їх укладання, про що свідчать, крім отримання погодження зазначених договорів, низка вказівних документів, датованих 2016 роком.

Також, відповідно до п 14.7. Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013 № 448, контроль за фінансово-господарською діяльністю квартирно-експлуатаційних органів ЗС України здійснюється контрольно-ревізійними органами МО України.

Так, відповідно до розділу 1, п.1. Положення про Головну контрольно-ревізійну інспекцію Міністерства оборони України, затверджене Наказом Міністерства оборони України N 313 від 31.12.93 (втратив чинність 16.04.2021 р. тобто діяло з 2016 по 2021 р.р. включно) головна контрольно-ревізійна інспекція (ГКРІ) є органом Міністерства оборони України, входить до апарату Міністра оборони України і має призначення здійснювати у межах своєї компетенції контроль за дотриманням чинного законодавства у Збройних Силах України.

Згідно розділу 1, п. 2. головна контрольно-ревізійна інспекція підпорядковується безпосередньо Міністру оборони України, виконує його доручення і про результати перевірок доповідає йому особисто для прийняття відповідного рішення.

Згідно розділу 2 Положення на головну контрольно-ревізійну інспекцію покладається:

1. Проведення планових перевірок додержання законності в адміністративно-господарській діяльності командирів та інших посадових осіб, виконання ними вимог чинного законодавства, Статутів Збройних Сил, наказів, директив Міністра оборони України, а також проведення вибіркових контрольних ревізій.

2. Проведення за дорученням Міністра оборони України перевірок фактів порушень чинного законодавства посадовими особами Збройних Сил.

3. Здійснення контролю за виконанням у Збройних Силах України законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей. Проведення перевірок з приводу порушень прав і свобод військовослужбовців та членів їх сімей і підготовка відповідних пропозицій Міністру оборони щодо поновлення порушених прав.

4. Проведення контрольних перевірок фактичного усунення раніше виявлених порушень вимог законів, військових статутів, наказів та директив Міністра оборони України.

5. Виконання доручень Міністра оборони з питань, які віднесені до компетенції інспекції.

6. Аналіз та узагальнення причин порушень законності і умов, що їм сприяють, внесення рекомендацій та пропозицій щодо їх усунення і запобігання в подальшому.

7. Організація і проведення контрольних перевірок і ревізій у військових формуваннях, де раніше працювали інші ревізійні структури Збройних Сил України.

8. Методичне керівництво контрольно-ревізійними органами Збройних Сил України.

9. Отримання, узагальнення та аналіз звітності контрольно-ревізійної роботи у Збройних Силах України, підготовка звітів до державних статистичних органів та відпрацювання пропозицій щодо удосконалення цієї роботи.

10. Організація і здійснення разом з Головним управлінням військової освіти Міністерства оборони України навчання інспекторського складу контрольно-ревізійних органів Збройних Сил України.

Згідно розділу 4 Положення робота інспекції організується на основі перспективних планів, які затверджуються Міністром оборони України на кожне півріччя. Головна контрольно-ревізійна інспекція, як правило, приймає до перевірки матеріали, що містять факти порушень законності посадовими особами центрального апарату Міністерства оборони України, видів Збройних Сил, керівним складом округів (оперативних командувань), об`єднань і з`єднань. Крім цього, можуть також прийматися матеріали перевірок, проведених раніше іншими органами військового управління, якщо об`єктивність їх висновків викликає сумнів.

Відповідно до вищенаведеного, МОУ через підконтрольну та підзвітну йому Головну контрольно-ревізійну інспекцію мало повноваження хоча б раз у півроку перевірити на відповідність діючому законодавству діяльність КЕВ м. Миколаєва та , як наслідок, мало можливість перевірити оспорюваний правочин №542/8 від 06.07.2016 на відповідність діючому законодавству щонайпізніше у другій половині 2016 р.

Як вірно зазначено господарським судом, при перегляді рішень у вказаній Верховним Судом дійсно було наголошено на тому, що судами попередніх інстанцій не було враховано та досліджено повноважень МОУ щодо можливості перевірки оспорюваного правочину на предмет його відповідності приписам чинного законодавства, передчасно виснували про те, що компетентний орган дізнався про порушення інтересів держави лише після отримання листа прокуратури і знати про такі порушення ніяк не міг.Адже всі надані КЕВ м. Миколаїв в якості доказів обізнаності МОУ щодо порядку укладання зазначених договорів, листи та повідомлення, внутрішнє листування та навіть Методичні рекомендації, що були розроблені самим Міністерством оборони України, свідчить про наявність у МОУ інформативної обізнаності та розуміння невідповідності укладених договорів про спільну діяльність, предметом яких є землі оборони, так і конкретного договору №542/8 від 06.07.2016, вимогам чинного законодавства України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з вірним висновком суду, що Міністерство оборони України ще з 2016 року знало та повинно було знати про будь-які порушення законодавства зі сторони КЕВ м. Миколаїв при укладанні оспорюваного правочину з ТОВ «Лан» №542/8 від 06.07.2016, які стали підставами цього позову, який підтримує Керівник Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону.

Таким чином, у зв`язку зі спливом позовної давності, про який заявлено ТОВ «Лан» та КЕВ м. Миколаїв, подана прокурором у рамках провадження у даній справі позовна заява про визнання договору недійсним задоволенню не підлягає.

За таких обставин, перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із чим дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Інші доводи прокурора не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення 06.02.2023р. не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскарженого процесуального акту колегія суддів не вбачає.

Відповідно до п. "в" ч.4 ст.282 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до п.«в» ч.4 ст.282 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

В даному випадку витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції (витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги), покладаються на скаржника, оскільки доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для скасування оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, колегія суддів

постановила:

1.Апеляційну скаргу Керівника Миколаївської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 06.02.2023р. у справі №915/317/21 залишити без змін.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови

складено та підписано

„29" серпня 2023 року

Головуючий суддя С.І. Колоколов

Суддя Л.В. Поліщук

Суддя Я.Ф.Савицький