Постанова

від 02.08.2023 по справі 910/13362/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" серпня 2023 р. Справа№ 910/13362/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаптали Є.Ю.

суддів: Гончарова С.А.

Яковлєва М.Л.

при секретарі Токаревій А.Г.

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 02.08.2023

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Приватного підприємства "Локо Інвест"

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі 910/13362/22 (суддя Пукшин Л.Г., повний текст рішення складено та підписано 25.05.2023)

за позовом Київської міської ради

до Приватного підприємства "Локо Інвест"

Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни

про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, припинення права приватної власності, зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку

ВСТАНОВИВ:

Київська міська рада звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства «Локо Інвест», Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.12.2020 №55807184 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код: 69:025:0117, за адресою вул. Олекси Тихого, будинок 91 у Солом`янському районі м. Києва, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2253578480000 за Приватним підприємством «Локо Інвест»;

- припинити право приватної власності за Приватним підприємством «Локо Інвест» на об`єкт нерухомого майна, а саме гараж №1, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код: 69:025:0117 за адресою вул. Олекси Тихого, будинок 91, м. Київ;

- зобов`язати Приватне підприємство «Локо Інвест» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку на вул. Олекси Тихого, будинок 91 у Солом`янському районі м. Києва (код ділянки 69:025:0117), привівши її у придатний для використання стан.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Київська міська рада, як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва, жодних рішень щодо передачі спірної земельної ділянки ні відповідачу, ні іншим юридичним чи фізичним особам у власність чи користування не приймала, що свідчить про вчинення відповідачами дій, направлених на заволодіння земельною ділянкою у незаконний спосіб та поза межами встановленого законодавством України порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у позовних вимогах до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни відмовлено.

Позовні вимоги до Приватного підприємства «ЛОКО ІНВЕСТ» задоволено повністю.

Визнано протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.12.2020 №55807184 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код: 69:025:0117, за адресою вул. Олекси Тихого, будинок 91 у Солом`янському районі м. Києва , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2253578480000 за Приватним підприємством «Локо Інвест».

Припинено право приватної власності за Приватним підприємством «Локо Інвест» на об`єкт нерухомого майна, а саме, гараж №1, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код: 69:025:0117 за адресою: вул. Олекси Тихого, будинок 91, м. Київ.

Зобов`язано Приватне підприємство «Локо Інвест» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку на вул. Олекси Тихого, будинок 91 у Солом`янському районі м. Києва (код ділянки 69:025:0117), привівши її у придатний для використання стан.

Стягнуто з Приватного підприємства «Локо Інвест» на користь Київської міської ради витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 443 грн 00 коп.

Суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог позивача, направлених до ПП «Локо Інвест», з огляду на їх доведення позивачем, та не надання при цьому відповідачем-1 жодних доказів на спростувань заявлених вимог позивача; а також висновку про відмову в позовних вимогах до приватного нотаріуса як неналежного відповідача.

Не погодившись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Приватне підприємство «Локо Інвест» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22 скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. В решті рішення залишити без змін. Стягнути з Київської міської ради на користь Приватного підприємства «Локо Інвест» судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 11 164,50 грн. за подачу апеляційної скарги та витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 10 000,00 грн.

Також в апеляційній скарзі викладено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Скаржник зазначає, що рішення суду було прийняте з порушенням норми матеріального права (пункту 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 25.12.2015 №1127) та процесуального права (ст.ст. 73, 74, 182, 183 Господарського процесуального кодексу України).

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що спірний гараж не належить до самочинного будівництва, а оскільки є спорудою, збудованою до 1992 року, то не підлягає проходженню процедури прийняття в експлуатацію, а позивач протягом тривалого часу не розглядає клопотання про передачу земельної ділянки відповідачу-1.

20.06.2023 безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Приватного підприємства «Локо Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі 910/13362/22.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.06.2023 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у наступному складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М.Л., Гончаров С.А.

На час надходження апеляційної скарги матеріали справи №910/13362/22 на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходили, у зв`язку з чим ухвалою від 26.06.2023 відкладено вирішення питання щодо апеляційної скарги Приватного підприємства «Локо Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі 910/13362/22 до надходження матеріалів справи на адресу Північного апеляційного господарського суду; доручено Господарському суду міста Києва надіслати матеріали справи №910/13362/22 на адресу Північного апеляційного господарського суду.

03.07.2023 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали вказаної справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2023 у справі №910/13362/22 поновлено Приватному підприємству «Локо Інвест» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22 та відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, розгляд якої призначено на 02.08.2023.

26.07.2023 до канцелярії суду від Київської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечив проти доводів апеляційної скарги, яку просить суд залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу зводяться до наступного:

- рішення про передачу земельної ділянки у власність чи користування фізичним чи юридичним особам, зокрема відповідачу-1, не приймалось, а тому відбулось самовільне зайняття відповідачем-1 земельної ділянки комунальної власності територіальної громади міста Києва;

- відповідачем-1 спочатку було незаконно зареєстровано права власності, а надалі відбулось звернення до КМР щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою про відведення земельної ділянки в оренду;

- на момент побудови об`єкта нерухомого майна прямо забороняло користуватись земельною ділянкою без одержання документа, що посвідчує право власності або право користування, якого матеріали справи не містять.

01.08.2022 до канцелярії суду від Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни надійшли письмові пояснення, у яких відповідач-2 підтримав доводи апеляційної скарги відповідача-1, зазначивши, що у відповідача-2 були відсутні підстави для невизнання поданих відповідачем-1 документів для здійснення державної реєстрації.

У судове засідання 02.08.2023 з`явилися представники позивача та відповідача-1, надали свої пояснення.

Представник скаржника підтримав подану апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення.

Відповідач-2 в судове засідання не з`явився.

Оскільки явка учасників апеляційного провадження в судове засідання не була визнана обов`язковою, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, зокрема, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, беручи до уваги строки розгляду апеляційної скарги, встановлені Господарським процесуальним кодексом України, суд апеляційної інстанції вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу за відсутності відповідача-2 за наявними у справі матеріалами та з урахуванням наданих суду письмових пояснень.

Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Звернувшись до суду з даним позовом, в обгрунтування заявлених позовних вимог Київська міська рада посилається на наступні обставини.

Приватне підприємство «Локо Інвест» звернулося до Київської міської ради із клопотанням від 20.10.2021 № 201175138 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування гаражів на вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва.

Позивач зазначає, що з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.12.2020 № 55807184, яким за ПП «Локо Інвест» зареєстровано приватну власність на об`єкт нерухомого майна по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва.

Підставою винесення даного рішення, зокрема, є: технічний паспорт, серія та номер: 3602/01/20, виданий 11.12.2020, видавник - ТОВ «Армовірбуд»; довідка серії та номер 3602, виданої 11.12.2020, видавник - ТОВ «Армовірбуд»; та рішення, серія та номер 08/12/2020, виданий 08.12.2020, видавник - ПП «Локо Інвест».

За доводами позивача, Київська міська рада як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва жодних рішень щодо передачі земельної ділянки під будівництво ні ПП «Локо Інвест», ні іншим юридичним чи фізичним особам у власність чи у користування не приймала, інформації щодо державної реєстрації речових прав на земельну ділянку у міському земельному кадастрі відсутня.

Оскільки Київська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі земельної ділянки, позивач стверджує, що рішення Приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.12.2020 № 55807184 щодо реєстрації приватної власності на об`єкт нерухомого майна може призвести до незаконного набуття прав на земельну ділянку, а тому підлягає скасуванню.

Позивач зазначає, що обов`язковою умовою для реєстрації права власності на гараж, збудований до 05.08.1992 і, навіть, після цього проміжку часу, є наявність зареєстрованого за особою, яка подає відповідні документи, речового права (власності чи користування) на земельну ділянку на якій розташована відповідна будівля.

Однак, враховуючи інформацію, викладену в листі старшого слідчого СВ Солом`янського УП ГУ НП в м. Києві від 29.07.2021 № 2857/125/55-2021, вбачається, що ПП «Локо Інвест» у 1991 році господарчим способом побудовано гаражі за адресою вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі м. Києва, хоча за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб вказане підприємство зареєстровано пізніше, а саме 19.02.1992.

За доводами позивача, відповідачем-2 в порушення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, при прийнятті спірного рішення про реєстрацію права власності не здійснено перевірку поданих відповідачем-1 документів та не перевірено наявність зареєстрованого за ПП «Локо Інвест» права власності чи користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний об`єкт будівництва.

Такі дії відповідача-2, на думку позивача, є незаконними та такими, що не відповідають нормам законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а тому рішення від 18.12.2020 № 55807184 підлягає скасуванню.

Також позивачем зазначено, що з урахуванням приписів Закону України від 05.12.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, зокрема ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено у новій редакції, та враховуючи правову позицію Верховного суду, ефективним захистом порушеного права територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради є також припинення права власності за ПП «Локо Інвест» на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі м. Києва.

Окрім іншого, позивачем заявлено вимоги про зобов`язання Приватного підприємства «Локо Інвест» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку на вул. Олекси Тихого, будинок 91 у Солом`янському районі м. Києва (код ділянки 69:025:0117), привівши її у придатний для використання стан, з тих підстав, що Київська міська рада, як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва, будь-яких рішень щодо передачі зазначеної земельної ділянки ПП «Локо Інвест» у власність чи у користування не приймала, документи, що посвідчують право користування нею відсутні.

У відповідності до ст. 212 ЗК України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Оскільки земельна ділянка не була відведена Київською міською радою як єдиним розпорядником земель комунальної власності відповідно до вимог законодавства для будівництва об`єкту нерухомого майна, вказана земельна ділянка підлягає приведенню у придатний для використання стан та поверненню позивачу.

Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, з чим погоджується колегія суддів, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права не нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрацій. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

У відповідності до ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованості активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Частиною 4 ст. 334 Цивільного кодексу України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній станом на момент прийняття рішення оспорюваного рішення, надалі - Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 2 Закону визначено, що заявником є власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав.

Загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (п.1 ч.1 ст. 3 Закону).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 4 Закону право власності підлягає державній реєстрації.

Частинами 1, 2 ст. 5 Закону визначено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 10 Закону реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.

Частиною 2 ст. 12 Закону України визначено, що записи, які містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться у документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії.

Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону України одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншим нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 22 Закону)

У ч.2 ст. 18 Закону зазначено, що перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У п. 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (надалі - Порядок), (в редакції чинній на час проведення оспорюваного рішення ), визначено, що даний порядок визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з п. 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених ст. 27 Закону та цим Порядком.

За приписами п. 41 Порядку для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються, зокрема:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність);

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.

У такому разі, державний реєстратор відповідно до наданих заявником у відповідній заяві відомостей про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, обов`язково перевіряє наявність реєстрації такого документа в Єдиному реєстрі документів, відсутність суперечностей між заявленими правами та відомостями, що містяться в цьому Реєстрі.

Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Відповідно до пункту 43 Порядку для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 05.08.1992 та розташовані на території сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених пунктом 42 цього Порядку, можуть бути подані:

документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги;

виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Тобто, обов`язковою умовою для реєстрації права власності на гараж, збудований до 05.08.1992 і, навіть, після цього проміжку часу, є наявність зареєстрованого за особою, яка подає відповідні документи, речового права (власності чи користування) на земельну ділянку на якій розташована відповідна будівля.

Як вбачається із матеріалів реєстраційної справи об`єкта нерухомого майна № 2253578480000, державна реєстрація права власності проведена Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною на підставі технічного паспорту, серія та номер: 3602/01/20, виданий 11.12.2020, видавник - ТОВ «Армовірбуд»; довідки серії та номер 3602, виданої 11.12.2020, видавник - ТОВ «Армовірбуд»; та рішення, серія та номер 08/12/2020, виданий 08.12.2020, видавник - ПП «Локо Інвест».

Натомість, слід наголосити, що інші документи передбачені пунктом 41, 43 Порядку, зокрема, документи, речового права (власності чи користування) на земельну ділянку на якій розташована відповідна будівля, у матеріалах вказаної вище реєстраційної справи відсутні.

За викладених обставин, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що відповідачем-1 не було надано всіх необхідних документів відповідно до вимог законодавства, які б засвідчували речове право (власності чи користування) на земельну ділянку на якій розташована відповідна будівля, а реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва, була здійснена лише на підставі технічного паспорту та довідки про показники об`єкта, тобто здійснена в порушення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та за відсутності обов`язкових документів, визначених п.п. 41,44 Порядку.

Разом з цим, слід наголосити, що технічний паспорт є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об`єкта та який свідчить про фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо).

При цьому, технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а відтак не може слугувати самостійною підставою для здійснення державної реєстрації.

Довідка, у свою чергу, складена на підставі проведеної технічної інвентаризації, також не є правовстановлюючим документом чи будь-яким іншим документом, який надає підстави для проведення реєстраційних дій щодо об`єкта нерухомості.

Судом враховано, що у наявних у справі документах вказано, що у 1991 році господарчим способом побудовано гаражі за адресою вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі м. Києва , однак за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб вказане ПП «Локо Інвест» зареєстровано лише 19.02.1992.

Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, відповідач-1 не міг бути особою, яка здійснила будівництво даного об`єкту, а отже не був власником нерухомого майна в розумінні положень Закону, оскільки такої юридичної особи, як ПП «Локо-Інвест» станом на 1991 рік не існувало.

За змістом п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

При цьому, із матеріалів реєстраційної справи вбачається, що на запит державного реєстратора Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», яке до 01.01.2013 здійснювало державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна на території міста Києва, листом від 16.12.2020 повідомило, що згідно з даними реєстрових книг Бюро, гараж (машиномісце) №1 на вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі м. Києва, на праві власності не зареєстрована.

Суд також враховує, що відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 15.09.2022 за вих. №062/14-8070 (И-2022) за даними реєстрових книг за адресою м. Київ, вул. Олекси Тихого, 91 нерухоме майно (в тому числі гаражі) на праві власності не реєструвалось.

Виходячи з викладеного, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що реєстрація за відповідачем-1 права власності на майно відбулася на підставі документів, які не відповідають вимогам законодавства, що не може свідчити про правомірне набуття відповідачем-1 нерухомого майна у власність, а відтак є підставою для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права на це майно.

При цьому, суд враховує позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та від 07.10.2020 у справі № 920/728/18 про те, що за змістом ст. 2 Закону державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації. При дослідженні обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Тобто, за відсутності законних підстав для здійснення державної реєстрації за відповідачем-1 права власності на об`єкт нерухомого майна по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва, сама по собі державна реєстрація не свідчить про виникнення прав власника на вказане нерухоме майно.

Відповідно до ст. 316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Нормами ст. 90, 95, 102-1 Земельного кодексу України визначено, що право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок, землекористувачі та особи, які набули право користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

При цьому, згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Суд враховує твердження позивача, які не спростовані скаржником, про те, що земельна ділянка по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва за даними міського земельного кадастру не обліковується, за поданням Департаменту рішення щодо передачі (надання) вказаної земельної ділянки фізичним чи юридичним особам у власність (користування) Київська міська рада не приймала, право оренди чи власності на земельну ділянку не реєструвалося.

Статтею 9 Земельного кодексу України передбачено, що розпорядження землями територіальної громади міста Києва відноситься до повноважень Київської міської ради.

Тобто оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, то виключно Київська міська рада має право розпоряджатися нею.

Як вбачається з матеріалів справи, Київська міська рада як власник земельної ділянки по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва , в установленому порядку відповідачу-1 або іншим фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, земельну ділянку не передавала, правовстановлюючі документи на неї не отримувались.

Відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.04.2018 у справі №914/1874/18.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, знаходження на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, об`єкту нерухомості відповідача-1 істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстрокове.

Позивач у цьому разі не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі, тобто на даний час відповідача-1.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, державна реєстрація нерухомого майна на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України та ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч.1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно частини 1 статті 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц зазначено, що з огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

З підстав наведеного суд дійшов висновків про те, що в даній справі з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача-1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц.

Згідно ч.1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, скасування рішення державного реєстратора про право власності на об`єкт нерухомого майна по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва має на меті захист прав позивача на земельну ділянку за вказаною адресою.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Пунктами 4 та 10 ч. 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Суд звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно із пунктами 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з огляду на наведену норму Закону, з урахуванням встановлених судом обставин щодо прийняття Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18.12.2020 № 55807184, яким за ПП «Локо Інвест» зареєстровано приватну власність на об`єкт нерухомого майна по вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва, з порушенням норм чинного законодавства, позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора та відповідно припинення права приватної власності за Приватним підприємством «Локо Інвест» на об`єкт нерухомого майна, а саме гараж №1, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код: 69:025:0117 за адресою вул. Олекси Тихого, будинок 91, м. Київ є обґрунтованою.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Приватного підприємства «Локо Інвест» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку привівши її у придатний для використання стан суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26-32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що одним із способів захисту порушеного права є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Згідно зі ст. 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною 2 ст. 376 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна не набуває право власності на нього.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 право на самочинне збудоване майно є неіснуючим не породжує прав щодо розпорядження майном. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, зазначила на принципі superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 також зазначено, що не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має право власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Отже, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності набуває той, хто має речове право на землю.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України).

Таким чином, особа, що використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

Як було зазначено вище, земельна ділянка на вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі м. Києва належить до комунальної власності міста, тому відповідно, виключно Київська міська рада має право розпоряджатися нею.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що Київська міська рада, як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва, будь-яких рішень щодо передачі зазначеної земельної ділянки ПП «Локо Інвест» у власність чи у користування не приймала, документи, що посвідчують право користування відсутні в останнього.

Зокрема, Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було направлено запит до Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 31.08.2022 № 057031-10547 щодо надання інформації за ким зареєстровано право власності на гаражі, що розташовані на вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва.

Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 15.09.2022 № 062/14-8070 (И-2022) повідомлено, що згідно з даними реєстрових книг Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за адресою вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва право власності на гараж № 1 не реєструвалося.

Наведеними вище обставинами в сукупності спростовуються доводи скаржника про те, що спірний гараж не належить до самочинного будівництва.

Твердження скаржника про те, що позивач протягом тривалого часу не розглядає клопотання про передачу земельної ділянки відповідачу-1 судом сприймається критично, оскільки оскаржувана державна реєстрація прав та їх обтяжень була здійснена 18.12.2020, а звернення Приватного підприємства «Локо Інвест» до Київської міської ради із клопотанням № 201175138 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації та обслуговування гаражів на вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва відбулось 20.10.2021, тобто після здійснення спірної державної реєстрації.

Відповідно до приписів ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Враховуючи викладене та зважаючи на те, що земельна ділянка не була відведена Київською міською радою як єдиним розпорядником земель комунальної власності відповідно до вимог законодавства для будівництва об`єкту нерухомого майна, а саме, гаража № 1 за адресою вул. Олекси Тихого, 91 у Солом`янському районі міста Києва, суд першої інстанції правильно зазначив, що така земельна ділянка підлягає приведенню у придатний для використання стан та поверненню позивачу.

Відтак, позовна вимога про зобов`язання Приватного підприємства «Локо Інвест» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку привівши її у придатний для використання стан підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог позивача, направлених до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни та визначення останньої у якості відповідача-2, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат», нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про нотаріат»).

Згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

За приписами ст. 45 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Отже, відповідач є обов`язковим учасником господарського процесу його стороною. Основною ознакою сторін господарського процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач, як на порушника свого права. Відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Відповідно до приписів чинного законодавства, нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником господарських/цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення. Тобто, нотаріус не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки предметом позову є спір про право. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Виходячи з норм Закону України «Про нотаріат», у нотаріуса немає спільних чи однорідних прав та обов`язків стосовно позивача. Нотаріус вчиняє нотаріальні дії від імені держави, тому в нього не можуть бути спільні чи однорідні права і обов`язки з особами, які звернулися до нього, або з особами, які вирішили, що їх права порушені нотаріальними діями.

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Вказані висновки, зокрема, визначені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020, у справі № 520/13067/17 та від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.

Так, зокрема у постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 визначено, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Отже, приймаючи до уваги зміст і характер заявлених позовних вимог позивача, а також приймаючи до уваги встановлені судом обставини за час розгляду справи, які підтверджують, що спір у позивача з приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни відсутній, суд доходить висновку, що заявлені вимоги позивача не можуть бути звернені до приватного нотаріуса, якого позивач визначив відповідачем, а отже такий відповідач є неналежним у даному спорі.

Встановивши, що позовні вимоги заявлені до неналежних відповідачів та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до таких відповідачів.

Вказані висновки встановлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04. 2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц та від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17.

Судова колегія враховує, що зазначені вище висновки суду першої інстанції щодо відмови у позовних вимогах до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни сторонами на стадії апеляційного перегляду оскаржуваного рішення не оспорюються.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Підсумовуючи викладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог позивача до відповідача-1 з огляду на доведеність позивачем своїх позовних вимог до ПП «Локо Інвест» та не спростування їх належними доказами відповідачем-1, а також з висновком щодо відмови у позовних вимогах до приватного нотаріуса з наведених вище підстав.

Апеляційний господарський суд, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи учасників справи, дійшов висновку, що судом першої інстанції за результатами розгляду справи було прийнято законне та вмотивоване рішення на підставі належних та допустимих доказів, а скаржником у поданій апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

Отже, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 р. N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 р. N3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Колегія суддів зазначає про те, що при апеляційному перегляді не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права щодо винесення судом першої інстанції рішення, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду, наведені в оскаржуваному рішенні.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Приватного підприємства «Локо Інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Крім того, оскільки ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.07.2023 дія оскаржуваного рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі №910/13362/22 була зупинена з огляду на приписи ч. 5 ст. 262 Господарського процесуального кодексу України та у зв`язку з прийняттям постанови за результатами його апеляційного перегляду, дія вказаного рішення підлягає поновленню.

Керуючись ст.ст. 129, 231, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Локо Інвест" - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.05.2023 у справі 910/13362/22 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/13362/22 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 28.08.2023 після виходу суддів з відпустки.

Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала

Судді С.А. Гончаров

М.Л. Яковлєв