Рішення

від 22.08.2023 по справі 910/1405/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.08.2023Справа № 910/1405/14 (910/16475/21)

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Хліб Інвестбуд" в особі ліквідатора Демчана О.І.

до Фізичної особи-підприємця Винниченка Юрія Валентиновича

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України"

третя особо, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Фермерське господарство "Агроінвест-Топилище"

про визнання недійсним правочину в межах справи № 910/1405/14

Суддя Пасько М.В.

Представники:

від позивача Різник О.Ю.,

від відповідача Винниченко Ю.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

В провадженні судді Яковенко А.В. перебуває справа № 910/1405/14 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Хліб Інвестбуд".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.09.2022 у справі № 910/1405/14 (910/16475/21) відмовлено в задоволені позову.

Постановою Верховного суду 13.06.2023 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2022, а справу передано до Господарського суду міста Києва на новий розгляд в іншому складі суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.07.2023 прийнято справу № 910/1405/14 (910/16475/21) до свого провадження та призначено підготовче засідання на 08.08.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.08.2023 закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 22.08.2023.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши представників сторін, суд -

ВСТАНОВИВ:

В поданій позовній заяві Товариство з обмеженою відповідальністю "Хліб Інвестбуд" в особі ліквідатора Демчана О.І. (далі - позивач) просить суд визнати недійсним договір доручення №14/01-01 від 21.01.2014 року (надалі - Договір), який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Хліб Інвестбуд" (надалі - боржник) та фізичною особою-підприємець Винниченком Юрієм Валентиновичем (надалі - відповідач).

Відповідно до Договору відповідно відповідач зобов`язується за дорученням боржника надати послуги щодо проведення допустимих законодавством України дій, спрямованих на повернення дебіторської заборгованості з боржника довірителя: Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище" у сумі 849.975, 59 грн. згідно рішення Господарського суду Волинської області від 07.05.2012 по справі № 5004/353/12.

В обґрунтування позовних вимог позивач вважає, що боржника уклавши оспорюваний Договір, фактично вчинив правочин, який не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а який спрямований на ухилення від виконання судового рішення та погашення кредиторської заборгованості перед кредиторами, оскільки Договір укладений за два місяці до порушення справи про банкрутство боржника (ухвала Господарського суду міста Києва у справі № 910/1405/14 від 19.03.2014), а тому існують підстави для визнання такого правочину недійсним.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив про неможливість її задоволення, у з в`язку з її не обґрунтованістю, просив суд відмовити в її задоволенні та застосувати наслідки спливу позовної давності.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Згідно положень статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до частини шостої статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство.

21.10.2019 введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.

21.03.2011 року між боржником та Фермерським господарством "Агроінвест-Топилище" був укладений контракт на поставку зерна майбутнього врожаю № МУ-0017 від 21.03.2011 р. (надалі - Контракт).

16.05.2011 року між боржником та Фермерським господарством "Агроінвест-Топилище" укладено Додаткову угоду № 1 до зазначеного контракту, якою були внесені зміни та доповнення до зазначеного Контракту.

Рішенням господарського суду Волинської області від 07.05.2012 р. по справі № 5004/353/12 у зв`язку із неналежним неповним та несвоєчасним виконанням Боржником вимог контракту на поставку зерна майбутнього врожаю № МУ-0017 від 16.05.2011 року та Додаткової угоди до нього, було стягнуто на користь боржника 849.975, 59 грн.

В якості однієї з підстав передачі справи № 910/1405/14 (910/16475/21) на новий розгляд у постанові Верховного Суду від 13 червня 2023 року зазначено, що судами попередніх інстанцій не було досліджено мету укладення спірного правочину та його правову природу, зокрема не з`ясовано доцільності укладення Договору доручення для стягнення заборгованості з Боржника на користь Позивача згідно з судовим рішенням від 07.05.2012 у справі № 5004/353/12.

З цього проводу слід зазначити, що з моменту ухвалення вказаного рішення до укладення між Позивачем та Відповідачем Договору доручення № 14/01-01 від 21.01.2014 р. минув 1 рік і 8 місяців, протягом яких всі спроби боржника самостійно стягнути заборгованість виявилися безрезультатними, що є доказом проблемності вказаної заборгованості.

Серед підстав направлення справи на новий розгляд, у постанові від 13.06.2023 року було зазначено недостатнє дослідження судами попередніх інстанцій наявності у оскаржуваного правочину ознак фраудаторності. При цьому, саме у вказаній постанові Верховний Суд зазначає, що мета фраудаторного правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку (п. 7.9).

В обґрунтування відсутності такої прихованої мети в момент укладення оскаржуваного Договору доручення, окрім як реальне та, якомога швидше, стягнення заборгованості з Фермерським господарством "Агроінвест-Топилище", слід зазначити що Відповідач, починаючи з 19.01.2010 р. після реєстрації, як фізична особа - підприємець, активно займався наданням юридичних послуг суб`єктам господарювання, зокрема у сфері стягнення проблемної та/або простроченої заборгованості.

24 лютого 2010 р. Відповідачем було отримано ліцензію про право діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Основними видами діяльності Відповідача, як фізичної особи - підприємця були "Консультування з питань комерційної діяльності й керування" (код виду економічної діяльності, що містив підвид "Діяльність арбітражного керуючого") та "Діяльність у сфері права" (витяг із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців станом на дату укладення Договору доручення №14/01-01 від 21.01.2014 р. - долучено до матеріалів справи в якості додатку до відзиву Відповідача № 22/02-01 від "01" лютого 2022 р.).

Я стверджує відповідач, інформацію щодо потенційних клієнтів він отримував, переважно, із Єдиного державного реєстру судових рішень (роздруківка частини клієнтської бази Відповідача, що містить інформацію про боржника долучена до матеріалів справи в якості додатку до відзиву Відповідача № 22/02-01 від 01.02.2022 р.).

13.01.2014 р. Відповідачем на адресу боржника звичайним листом, як і ряду інших потенційних клієнтів та кредиторів із проблемною заборгованістю, було направлено комерційну пропозицію щодо розгляду можливості відступлення права вимоги, що виникла у боржника до Фермерського господарства"Агроінвест-Топилище" на підставі рішення господарського суду Волинської області від 07.05.2012 р. по справі № 5004/353/12 (копію комерційної пропозиції міститься в матеріалах справи).

Як зазначає відповідач, після категоричної відмови боржника від можливості відступлення права вимоги, в ході переговорів сторонами було погоджено умови співпраці з надання Відповідачем юридичних послуг зі стягнення проблемної простроченої заборгованості із Боржника. Форматом співпраці сторонами було погоджено укладення саме договору доручення, а не договору про надання юридичних послуг зі стягнення проблемної заборгованості виходячи з тих міркувань, що на момент укладення договору, щодо боржника мали місце відкриті виконавчі провадження, в межах яких було накладено арешт на грошові кошти боржника, таким чином, після повернення заборгованості на поточний рахунок боржника, боржник не мав би можливості оплатити роботу Відповідача.

Відповідно до оспорюваного Договору, строк його дії було встановлено 2 (два) роки з моменту його підписання Сторонами.

Слід зауважити, що метою боржника в момент укладення Договору було прискорення стягнення проблемної заборгованості із Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище", яку не було стягнуто протягом майже 2 двох років з моменту ухвалення судового рішення, а відтак укладення Договору було спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлене ним.

Після проведення Відповідачем допустимих законодавством України дій, спрямованих на повернення дебіторської заборгованості з Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище", між Відповідачем та Фермерським господарством "Агроінвест-Топилище"було укладено Угоду № 03-02-2014 від 03.02.2014 р. про добровільне виконання Рішення Господарського суду Волинської області від 07.05.2012 р. по справі № 5004/353/12.

На виконання п. 5 зазначеної Угоди Фермерським господарством "Агроінвест-Топилище" було сплачено на рахунок Відповідача суму заборгованості, стягнутої з Боржника рішенням Господарського суду Волинської області від 07.05.2012 р. по справі № 5004/353/12.

Відповідно до п. 2.1.9 Договору доручення, Відповідач зобов`язаний одержані Відповідачем від Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище" кошти (за вирахуванням винагороди Відповідача, яка утримується Відповідачем у розмірі, передбаченому цим Договором) перерахувати боржнику протягом 10 (десяти) днів з дня отримання від боржника вказівки (електронною поштою або листом) про перерахування коштів на поточний рахунок.

Не отримавши від боржника оригіналу письмової вимоги (належним чином складеної та підписаної особою, що мала б достатній обсяг повноважень діяти від імені боржника із наданням доказів таких повноважень та доказів сплати заборгованості Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище" на рахунок Відповідача), грошові кошти Відповідачем боржнику не перераховувалися.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Ст. 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 626 ЦК України визначає договір, як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Цивільні права та обов`язки сторін у даному випадку виникли на підставі Договору доручення, укладеного між Позивачем та Відповідачем.

Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору (умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди).

Відповідно до ст. 1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. Повірений має право на плату за виконання свого обов`язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).

Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (ст. 1004 ЦК України).

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 у справі № 6-301цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15).

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 16, 203, 215 цього ж Кодексу для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13 та від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.

Таким чином, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20).

Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. (зазначену позицію викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 910/9030/20).

Відтак, неналежне виконання однією із сторін умов правочину саме по собі не є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Твердження Позивача, що укладений між боржником та Відповідачем Договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не відповідають дійсності, оскільки для його укладення виникли всі необхідні передумови (боржнику не вдалося стягнути заборгованість із Фермерського господарства "Агроінвест-Топилище" протягом майже двох років з моменту ухвалення судового рішення), а укладено його було у повній відповідності з нормами ЦК України.

Щодо застосування спеціальних норм матеріального права, що регулюють спори у процедурах банкрутства, суд зазначає наступне.

21 жовтня 2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволенням вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з підстави, зокрема, якщо боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

В силу пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодекс поширює свою дію на подальший розгляд справ про банкрутство незалежно від дати порушення (відкриття) провадження у таких справах, за винятком справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації.

З дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Провадження у справі №910/1405/14 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Хліб Інвестбуд" відкрито ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2014 року.

Частиною першою статті 58 Конституції України вбачається, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин, до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип - закріплений; у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі", визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок Верховного Суду України у постанові від 02.12.2015 у справі №3-1085гс15).

Принцип незворотності дії в часі законів. та інших нормативно-правових актів, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 №3-рп/2001).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 пункту З рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Як вбачається з Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства, ним не передбачено надання зворотної дії в часі положенням статті 42 цього Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу.

З огляду на викладене, до договорів, які укладені до моменту набрання чинності Кодексом застосовуються загальні чи спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину).

Що стосується застосування до спорів з визнання недійсними правочинів за участю Боржника норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (надалі - Закон №2343) в редакції, чинній станом на момент укладення оскаржуваного Договору доручення, слід зазначити наступне.

Помилковими є доводи Позивача щодо наявності у оспорюваного Договору доручення ознак, що підпадали б під критерії ст. 20 Закону № 2343, що регулює можливість визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника у відносинах, що мали місце до 21.10.2019 р.

Ст. 20 Закону №2343 передбачено, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з конкретного та вичерпного переліку підстав:

- боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;

- боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку;

- боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;

- боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;

- боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна;

- боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

В момент укладання оспорюваного Договору Боржник не брав на себе жодних зобов`язань, що спричинили б його неплатоспроможність, не відмовився від власних майнових вимог, а навпаки, мав на меті прискорення задоволення таких вимог.

Відтак, доводи Позивача щодо наявності у оспорюваного Договору ознак фраудаторного правочину, а його укладення нібито не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, суд вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають реальним обставинам.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі ст. ст. 8, 55 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У ст. 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто, сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

Інститут позовної давності покликаний також сприяти сталості цивільних відносин.

Застосування строку позовної давності (в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Оскільки позовна давність є інститутом цивільного права, вона може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій ст. 1 ЦК України, та у господарських відносинах (ст. 3 ГК України).

Позовна давність як цивільно-правова категорія наділена такими ознаками:

1) має юридичний склад;

2) позначає сплив строку;

3) має правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов в матеріальному розумінні (право на задоволення позову);

4) застосовується у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи;

5) встановлюється щодо вимог, які мають майновий характер і деяких нематеріальних благ, передбачених законом;

6) застосовується лише за ініціативою сторони спору.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки. Така правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 05.12.2018 у справі №522/2201/15-ц та відображена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16, від 26.05.2021 р. у справі № 5023/2005/12.

Відповідно до ст. 259 ЦКУ, позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Жодних угод що стосувалися б строків або перебігу позовної давності між Позивачем та Відповідачем не укладалося.

Відповідно до ст. 260, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 ЦКУ:

- перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок;

- строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку;

- якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції;

- письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв`язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності, слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2016 р. по справі № Б-19/207-09).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз понять "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (правова позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 30.06.2022 р. у справі № 922/2960/17, від 13.07.2021 р. у справі №1/157-09-5588(916/2070/20), від 26.09.2019 у справі № 924/1114/18 та у постанові від 03.04.2018 у справі № 910/31767/15 з посиланням на позицію Верховного Суду України в постанові від 16.11.2016 у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 6-2469цс16).

При визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати) порушення провадження у справі про банкрутство та дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), оскільки ні Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ні чинний Кодекс України з процедур банкрутства не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні норми позовної давності (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.07.2021 р. у справі №910/8137/19 (910/13186/20), Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №10/5026/995/2012 з посиланням на позицію Верховного Суду України у постанові від 13.01.2016 у справі № 922/5094/14).

Водночас, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09, постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.07.2021 р. у справі № 902/1255/15 (902/398/20)).

Для суб`єкта підприємницької діяльності, як сторони правочину (договору), днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Така правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09, постанові Верховного Суду від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18.

Відтак, перебіг позовної давності у даних конкретних правовідносинах розпочався 22.01.2014 р. (день, наступний після укладення спірного Договору доручення) та, відповідно, строк позовної давності сплив 22.01.2017 р.

Як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (такої усталеної практики дотримується Верховний Суд у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, від 30.05.2018 у справі №367/2271/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09, від 17.03.2020, у справі № 10/5026/995/2012, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.07.2021 р. у справі № 1/157-09-5588(916/2070/20), від 21.07.2021 р. у справі № 910/8137/19 (910/13186/20)).

В даному випадку, із заявою про визнання недійсним Договору доручення звернувся ліквідатор боржника, арбітражний керуючий Демчан О.І.

Ліквідатор в цьому випадку діє не як фізична особа у власних інтересах, а, з врахуванням положень ст.ст. 12, 61 Кодексу України з процедур банкрутства, виконує повноваження ліквідатора по відношенню до боржника (і відповідно до ліквідаційної маси).

В силу норм Кодексу України з процедур банкрутства, що введено в дію 21.10.2019 р., так само, як і в силу норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що діяв до 21.10.2019 р., арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є суб`єктом незалежної професійної діяльності, і водночас з моменту винесення ухвали (постанови) про призначення його арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) до моменту припинення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства - боржника; ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) боржника.

Стороною у справі є ТОВ "Хліб Інвестбуд", як суб`єкт господарювання, а дії арбітражного керуючого (прирівняного до службової особи боржника) у цій справі є здійсненням прав і обов`язків цієї особи відповідно до положень ст.ст. 12, 61 Кодексу України з процедур банкрутства та норм Глави 17 Цивільного кодексу України.

Враховуючи сталу практику Верховного Суду (зокрема, постанови від 24.04.2018 у справі № Б3/081-12/24 та від 10.07.2018 у справі № 904/8293/17, від 07.11.2018 у справі № 111/14б-03/3-06/11, від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09), заміна ліквідатора у справі та призначення нового не є підставою для поновлення строку позовної давності.

З метою належного дослідження обставин того, коли ліквідатор дізнався або міг дізнатися про існування та зміст спірного Договору доручення, слід зазначити, що про факт існування та зміст оспорюваного правочину ліквідатор Позивача міг дізнатися багатьма способами.

Оспорюваний правочин має зберігатися у архіві боржника у відповідності з нормами Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Наказу Міністерства фінансів України №88 від 24 травня 1995 р. (із змінами та доповненнями) "Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", Наказу Міністерства юстиції України №578/5 від 12 квітня 2012 р. (із змінами та доповненнями) "Про затвердження Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів" однак, щодо непередавання ліквідатору Оспорюваного правочину попереднім ліквідатором не надано жодного доказу, як і на доказ необізнаності попередніх ліквідаторів боржника щодо Оспорюваного правочину.

Оспорюваний правочин неодноразово згадувався у численних судових рішеннях першої, апеляційної та касаційної інстанцій, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень, починаючи із 2014 року (можна знайти за назвою боржника), в тому числі у справах, де боржника було залучено в якості третьої особи, а відтак і у паперовому вигляді судові рішення, що описують Оспорюваний правочин, мають, відповідно до вищезазначених норм законодавства, зберігатися у архіві боржника (роздруківку із Єдиного державного реєстру судових рішень рішення Господарського суду Київської області від 11.11.2014 р. по справі № 911/4072/14, в якій боржника було залучено в якості третьої особи долучено до матеріалів справи в якості додатку до заперечень Відповідача № 22/07-01 від "05" липня 2022 р.).

Так, у рішенні Господарського суду Київської області по справі № 911/4072/14, в якій боржника було залучено в якості третьої особи, прийнятого 11.11.2014 р., що було опубліковане на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень 03.12.2014 р. та, із врахуванням відповідних Правил ведення реєстру та оприлюднення інформації, стало доступним для перегляду/ознайомлення вже після відповідної публікації, описова частина містить опис змісту оспорюваного Договору доручення та факту погашення заборгованості Боржником:

"Так, судом встановлено, що 21.01.2014 між ТОВ "Хліб Інвестбуд" (довіритель) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (повірений) було укладено договір доручення №14/01-01, відповідно до п. 1.1. якого повірений зобов`язується за дорученням довірителя надати послуги щодо проведення допустимих законодавством України дій, спрямованих на повернення дебіторської заборгованості з боржника довірителя: Фермерського господарства "АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ" у 849975,59 грн. згідно рішення господарського суду Волинської області від 07.05.2012 по справі № 5004/353/12, котре прийняте у зв`язку із неналежним, несвоєчасним та неповним виконанням боржником грошового зобов`язання згідно контракту №МУ-0017 на поставку зерна майбутнього врожаю від 21.03.2011.

03.02.2014 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Фермерським господарством "АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ" було укладено угоду № 03-02-2014 про добровільне виконання рішення господарського суду Волинської області від 07.05.2012 у справі № 5004/353/12, якою сторони підтвердили факт наявності заборгованості та погодили графік виконання зобов`язань.

Судом встановлено, що за період з лютого по жовтень 2014 Фермерським господарством "АГРОІНВЕСТ-ТОПИЛИЩЕ" було частково погашено заборгованість у сумі 609975,59 грн., що підтверджується наявними копіями платіжних доручень."

У Законі України "Про доступ до судових рішень" від 22.12.2005 № 3262-IV врегульовано основні принципи оприлюднення судових рішень. Так, відповідно до ст. 2 зазначеного Закону "Про доступ до судових рішень", рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом.

Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (ст. 3).

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Фізичні та юридичні особи, державні та інші органи мають право на повний доступ до судових рішень в Реєстрі, ухвалених у справах, у яких вони брали участь як учасники справи. (ст. 4).

Відтак, зі змістом оскаржуваного правочину ліквідатор боржника мав можливість ознайомитися багатьма способами.

Відтак, беручи до уваги усталену на час розгляду цієї справи правову позицію Верховного Суду щодо початку перебігу строку позовної давності за вимогами ліквідатора в інтересах боржника з моменту, коли боржник довідався або міг довідатися про порушення своїх прав, в суд дійшов висновку застосувати наслідки спливу позовної давності у даних конкретних спірних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Частиною 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судовій збір відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 232, 233, 236-241 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Відмовити в задоволенні позову повністю.

2.Рішення набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та строк визначені розділом ІV ГПК України.

Суддя М.В. Пасько

Повний текст рішення складено 31.08.2023.