Постанова

від 29.08.2023 по справі 911/1937/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 911/1937/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

прокурора: Сімаченко А. О.,

позивача: не з`явився,

відповідача: Бірюкова О. М., Яременко Ю. Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Науково-виробниче сільськогосподарське підприємство "БЕСТЕР"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2023

та рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2022

у справі № 911/1937/21

за позовом Керівника Обухівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Української міської ради Київської області

до Приватного підприємства "Науково-виробниче сільськогосподарське підприємство "БЕСТЕР"

про зобов`язання повернути частину водного об`єкта,

В С Т А Н О В И В:

Керівник Обухівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Київської області з позовом про зобов`язання Приватного підприємства "Науково-виробниче сільськогосподарське підприємство "БЕСТЕР" (далі - ПП "НВСП "БЕСТЕР") повернути державі в особі Київської обласної державної адміністрації шляхом складання акту приймання-передачі, розташовану на території Обухівського району Київської області частину водного об`єкта - Канівського водосховища на річці Дніпро, площею 2 500 м2, разом із зайнятою цим водосховищем земельною ділянкою водного фонду.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що впродовж 2018 - 2021 рр. відповідач використовував водні ресурси держави, а саме частину водного об`єкта - Канівського водосховища на території Трипільської сільської ради Обухівського району Київської області для цілей здійснення рибного господарства, не маючи для цього правових підстав. Наявні у відповідача режим рибогосподарської діяльності та дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах не надають йому права користування частиною водосховища як водним об`єктом та земельною ділянкою під ним. Мотивує позов і тим, що Канівське водосховище (в тому числі і його частина, розташована в затоці вантажного порту біля с. Трипілля, Обухівського району, Київської області), у якому відповідач здійснює штучне розведення, вирощування водних живих ресурсів та їх вилов в режимі спеціального товарного рибного господарства, є водосховищем комплексного призначення та, відповідно до ст. 51 Водного кодексу України (далі - ВК України) взагалі не може бути об`єктом оренди.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 21.09.2021 замінено позивача Київську обласну державну адміністрацію на правонаступника - Українську міську раду Київської області відповідно до норм ст. 52 ГПК України.

Рішенням Господарського суду Київської області від 15.02.2022 (суддя - Заєць Д. Г.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2023 (колегія суддів у складі: головуючий - І. М. Скрипка, А. І. Тищенко, Ю. Б. Михальська), позовні вимоги задоволено.

Зобов`язано ПП "НВСП "БЕСТЕР" повернути державі в особі Української міської ради Київської області шляхом складання акту приймання-передачі, розташовану на території Обухівського району Київської області частину водного об`єкта - Канівського водосховища на р. Дніпро, площею 2500 м2, разом із зайнятою цим водосховищем земельною ділянкою водного фонду.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на території Трипільської сільської ради Обухівського району Київської області розташоване Канівське водосховище на р. Дніпро загальною площею 581 км2, корисний об`єм якого складає 0,28 км3, яке є штучною водоймою комплексного призначення, побудоване для перерозподілу стоку р. Дніпра та яке було прийнято в експлуатацію у 1972 році; слугує для забезпечення населення та всіх сфер його діяльності водою.

ПП "НВСП "БЕСТЕР" 14.11.2011 зареєстровано у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, основним видом економічної діяльності якого є прісноводне рибництво (аквакультура), код КВЕД 03.22.

На замовлення відповідача, Національним університетом біоресурсів і природокористування України розроблено режим рибогосподарської експлуатації ізольованої (стінкою садкової лінії із капронового сита) частини Канівського водосховища, розташованої в затоці вантажного порту біля села Трипілля Обухівського району Київської області, який погоджено Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Київської області, Головним державним управлінням охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства у Київській області 27.12.2011 та затверджено Державним агентством рибного господарства України 29.12.2011.

За інформацією Управління Державного агентства рибного господарства у м. Києві та Київській області від 13.04.2021 № 1-6-9/1966-21 термін дії режиму закінчився 31.12.2020.

23.04.2018 ПП "НВСП "Бестер" з метою здійснення спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) отримано від Київського рибоохоронного патруля дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) № 17 терміном дії з 23.04.2018 до 23.04.2023.

Прокурор зазначає, що на підставі відповідних режиму та дозволу відповідачем, як користувачем водних біоресурсів, у квітні 2017 року, травні 2018 року, березні 2019 року та у травні 2020 року виконано роботи із штучного розведення (відтворення) водних біоресурсів, зокрема, вселення до водного об`єкта - Канівського водосховища р. Дніпро таких водних біоресурсів: короп, білий амур, товстолоб, про що свідчать підсумкові акти про виконання робіт із вселення водних біоресурсів та робіт, які належать до природоохоронних заходів від 25.04.2017, від 22.05.2018, від 29.03.2019 та від 28.05.2020.

Судом першої інстанції встановлено, що починаючи з 2018 року ПП "НВСП "БЕСТЕР" здійснювалося добування (вилучення, вилов) водних біоресурсів з водного об`єкта, що підтверджується наданими відповідачем до Управління Державного агентства рибного господарства у м. Києві та Київській області звітами про обсяги вилову водних біоресурсів станом на 05.01.2018, на 01.01.2019 та на 02.01.2020.

На думку прокурора, відповідачем на частині водного об`єкта - Канівське водосховище (на території Трипільської селищної ради Обухівського району Київської області) здійснюється рибогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування водних біоресурсів, а також їх вилов, що вбачається із протоколу огляду від 14.04.2021, проведеного в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42021111200000070. Під час огляду встановлено зайняття частини Канівського водосховища, а також виявлено у воді садкову лінію, яка знаходиться в ізольованій частині водойми Канівського водосховища, нижче міста Українка, в районі вантажного порту Трипільської ТЕС. Вказана садкова лінія розміщена поблизу земельної ділянки з кадастровим номером 3223188000:06:001:000. Орієнтовна площа зайняття частини водного об`єкта садковою лінією становить 1500 м2.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, виходив з того, що впродовж 2018 - 2021 рр. відповідач використовував водні ресурси держави, а саме частину водного об`єкта - Канівське водосховище на території Трипільської сільської ради Обухівського району Київської області для здійснення рибного господарства не маючи на це правових підстав (режим рибогосподарської діяльності та дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах не дають підстави для використання відповідачем частини водосховища як водним об`єктом та земельною ділянкою під ним). Встановили, що Канівське водосховище (в тому числі, його частина, розташована в затоці вантажного порту біля села Трипілля Обухівського району Київської області), у якому відповідач здійснює штучне розведення, вирощування водних живих ресурсів та їх вилов в режимі спеціального товарного рибного господарства, є водосховищем комплексного призначення та, відповідно до ст. 51 ВК України, взагалі не може бути об`єктом оренди та відповідно передане у користування на умовах оренди. Господарські суди дійшли висновку про обґрунтованість здійснення захисту інтересів держави прокурором у цьому випадку та, що позов було подано в межах позовної давності (суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурор звернувся із негаторним позовом, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду).

Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими рішеннями, ПП "НВСП "БЕСТЕР" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на відсутність висновків Верховного Суду: щодо розмежування господарської діяльності у формі "промислового рибальства" і використання водних біоресурсів, які перебувають у ізольованих межах (садках) у природних водних об`єктах, наданих у користування для потреб аквакультури, що не належить до спеціального використання і здійснюється у формі "штучного розведення рибних ресурсів"; щодо необхідності залучення до участі у такій категорії справ Державного агентства меліорації та рибного господарства України третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача; щодо визначення органу, уповноваженого розпоряджатися землями водного фонду загальнодержавного значення, з урахуванням положень п. 24 роз. X Земельного кодексу України (далі - ЗК України) з урахуванням Закону України від 28.04.2021 № 1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

У касаційній скарзі, зазначаючи п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, стверджує, що господарськими судами обох інстанцій прийнято судові рішення без урахування висновку щодо застосування норм права - ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного в ухвалі Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, у постанові Верховного Суду у справі № 922/3219/20, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. VS FRANCE) від 31.03.2005 (заява № 61517/00, п. 27), прийнятих у подібних правовідносинах; ст. 52 ГПК України, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 1522/12471/12, від 16.12.2020 у справі № 296/6683/18; ст. 77 ГПК України, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), від 20.10.2021 у справі № 910/10222/19, від 30.09.2021 у справі № 927/741/19; висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, від 29.05.2018 у справі № 915/101/15, від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15, від 05.11.2019 у справі № 926/746/19, від 10.12.2019 у справі № 906/43/19 (не підтверджено належними доказами права Української міської ради (власності або користування) щодо водного об`єкту загальнодержавного значення, а також факту порушення її права на земельну ділянку відповідачем).

ПП "НВСП "БЕСТЕР" у касаційній скарзі стверджує і про таке:

- суди помилково встановили, що відповідачем здійснюється промислове рибальство на відповідному водному об`єкті (ПП "НВСП "БЕСТЕР" здійснював рибогосподарську діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування водних біоресурсів на підставі Закону України "Про аквакультуру", а діяльність у сфері аквакультури не належить до спеціального використання водних біоресурсів;

- судами залишено поза увагою те, що відповідач не користується водним об`єктом з грудня 2020 року;

- прокурор звернувся до господарського суду з порушенням порядок, визначеного ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", що належним чином не перевірили господарські суди;

- юридичні факти, які прокурор вважає підставою для правонаступництва у цій справі виникли до звернення з позовом до суду (станом на 12.06.2020 була створена Українська міська територіальна громада та визначено коло її повноважень, проте 30.06.2021 прокурором подано позов в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та згодом звернувся із клопотанням про заміну позивача (Київську обласну державну адміністрацію) правонаступником Українською міською радою Київською області);

- Українська міська рада Київської області не має повноважень щодо розпорядження акваторією Канівського водосховища;

- ГПК України не передбачає такого права у прокурора як заміна позивача у справі.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.07.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПП "НВСП "БЕСТЕР" з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, останню призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.08.2023 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2023.

До Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий прокурором Київської обласної прокуратури 14.08.2023, у якому останній просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними, обґрунтованими, прийнятими з урахуванням норм матеріального і процесуального права.

23.09.2023 до Верховного Суду від відповідача надійшло пояснення на відзив на касаційну скаргу.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора, представника відповідача, переглянувши в касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Тобто при касаційному оскарженні судових рішень з підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу, касаційна скарга має містити зазначення конкретної норми права щодо якої відсутній висновок про її застосування із конкретизацією правовідносин, в яких цей висновок відсутній.

Ця норма спрямована 1) на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору; 2) у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.07.2023 у справі № 906/524/21).

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Як встановлено апеляційним господарським судом, спірні правовідносини у справі виникли внаслідок наявності/відсутності у відповідача правових підстав для користування земельною ділянкою водного фонду площею 2 500 м2 на території Обухівського району Київської області, яка становить частину водного об`єкта - Канівського водосховища на р. Дніпро, що використовується відповідачем у господарській діяльності в режимі рибогосподарської експлуатації.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а у ст. 13 Конституції України серед іншого визначено, що земля та водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу, від імені якого відповідні права здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у визначених межах.

Згідно з ст. 6 ВК України води (водні об`єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Український народ здійснює право власності на води (водні об`єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об`єктами) можуть надаватися відповідним органам виконавчої влади та Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів (ч. 1 ст. 58 ЗК України, ст. 4 ВК України).

Земельною ділянкою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться (ч. ч. 1, 2 ст. 79 ЗК України).

Статтею 1 ВК України встановлено, що рибогосподарський водний об`єкт - це водний об`єкт (його частина), що використовується для рибогосподарських цілей.

Разом із тим спеціальним водокористуванням відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 48 ВК України є забір води з водних об`єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об`єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших державних і громадських потреб.

У ст. 51 ВК України, якою урегульовано питання користування водними об`єктами на умовах оренди, передбачено, що у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт можуть надаватися водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки, озера та замкнені природні водойми; не підлягають передачі у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб водні об`єкти, що: використовуються для питних потреб; розташовані в межах територій та об`єктів, що перебувають під охороною відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України"; водні об`єкти надаються у користування за договором оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом у порядку, визначеному земельним законодавством України. Право оренди земельної ділянки під водним об`єктом поширюється на такий водний об`єкт; водні об`єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними ЗК України, відповідно до договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства; надання водних об`єктів у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта водного об`єкта. Порядок розроблення та форма паспорта затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища; водні об`єкти надаються в користування на умовах оренди без обмеження права загального водокористування, крім випадків, визначених законом; умови використання водних об`єктів, розмір орендної плати та строк дії договору оренди визначаються у договорі оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом.

Надання частин рибогосподарських водних об`єктів, рибогосподарських технологічних водойм, акваторій (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України в користування для цілей аквакультури регулюються Законом України "Про аквакультуру".

За визначенням термінів, наведеним у ст. 1 Закону України "Про аквакультуру", аквакультура (рибництво) - це сільськогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування об`єктів аквакультури у повністю або частково контрольованих умовах для одержання сільськогосподарської продукції (продукції аквакультури) та її реалізації, виробництва кормів, відтворення біоресурсів, ведення селекційно-племінної роботи, інтродукції, переселення, акліматизації та реакліматизації гідробіонтів, поповнення запасів водних біоресурсів, збереження їх біорізноманіття, а також надання рекреаційних послуг.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про аквакультуру" за напрямами діяльності аквакультура може здійснюватися з метою: отримання товарної продукції аквакультури та її подальшої реалізації (товарна аквакультура); штучного розведення (відтворення), вирощування водних біоресурсів; надання рекреаційних послуг.

Рибогосподарський водний об`єкт для цілей аквакультури надається в користування на умовах оренди юридичній чи фізичній особі відповідно до ВК України (ч. 1 ст. 14 Закону України "Про аквакультуру").

Основні засади діяльності та державного регулювання в галузі рибного господарства, збереження та раціонального використання водних біоресурсів, порядок взаємовідносин між органами державної влади, місцевого самоврядування і суб`єктами господарювання, які здійснюють рибогосподарську діяльність у внутрішніх водних об`єктах України, внутрішніх морських водах і територіальному морі, континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні України та відкритому морі регулюються Законом України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів".

У ст. 1 цього Закону визначено, зокрема, що водні біоресурси (водні біологічні ресурси) - сукупність водних організмів (гідробіонтів), життя яких неможливе без перебування (знаходження) у воді. До водних біоресурсів належать прісноводні, морські, анадромні та катадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, у тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, водорості та інші водні рослини.

Використання водних біоресурсів, які перебувають у стані природної волі, здійснюється в порядку загального і спеціального використання (ст. 25 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів").

За ст. 27 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів" спеціальне використання водних біоресурсів здійснюється шляхом їх вилучення з природного середовища (крім любительського і спортивного рибальства у водних об`єктах загального користування в межах та обсягах безоплатного вилову) і включає, зокрема промислове рибальство.

Використання водних біоресурсів, які перебувають у межах ізольованих природних або штучно створених водних об`єктів, наданих у користування для потреб аквакультури, не належить до спеціального використання і здійснюється в порядку, визначеному власниками цих водних біоресурсів.

За змістом ч. 1 ст. 34 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів" суб`єкт рибного господарства (юридична чи фізична особа, яка провадить рибогосподарську діяльність відповідно до законодавства) мають право на користування рибогосподарськими водними об`єктами (їх частинами), землями водного фонду та використання водних біоресурсів на недискримінаційних умовах у встановленому порядку.

Частинами 1, 3 ст. 36 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів" встановлено, що юридичні та фізичні особи мають право користуватися водними біоресурсами як об`єктами права власності Українського народу відповідно до Конституції України та цього Закону. Надання у користування рибогосподарських водних об`єктів (їх частин) місцевого значення для провадження рибогосподарської діяльності здійснюється відповідно до закону.

Основні засади пріоритетного розвитку рибного господарства відповідно до ст. 53 зазначеного Закону передбачають, зокрема пріоритетне надання в оренду водних об`єктів (їх частин) з низькою рибопродуктивністю суб`єктам господарювання, які займаються вирощуванням водних біоресурсів.

З вказаних вище норм матеріального права вбачається, що законодавець розрізнив користування рибогосподарськими водними об`єктами (їх частинами), землями водного фонду та використання водних біоресурсів, як окремими об`єктами користування. Можливості використання водних біоресурсів без обов`язкового отримання в установленому ЗК України порядку в користування на умовах оренди рибогосподарських водних об`єктів (їх частин), у тому числі і земель водного фонду (зокрема і під цими об`єктами), де здійснюється використання цих водних біоресурсів, чинним законодавством не передбачена. Таке використання водних біоресурсів є нерозривно пов`язаним з використанням зазначених рибогосподарських водних об`єктів (їх частин), у тому числі і земель водного фонду (зокрема і під цими об`єктами).

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 923/213/18, від 06.10.2021 у справі № 914/1326/16, від 05.01.2022 у справі № 908/2153/20, які правомірно враховано, зокрема судом апеляційної інстанції.

Разом із тим порядок надання земель водного фонду у користування та припинення користування ними встановлюється земельним законодавством (ст. 85 ВК України).

За змістом ч. ч. 4-5 ст. 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу.

За ст. ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

У ст. 122 ЗК України визначено, зокрема, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Відповідно до п. 24, яким згідно із Законом України від 28.04.2021 № 1423-ІХ доповнено розділ X "Перехідні положення" ЗК України, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук). З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Врахувавши вказані вище норми матеріального права, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій встановили, що Київська обласна державна адміністрація, Українська міська рада Київської області, які у різні періоди часу були розпорядниками земельної ділянки водного фонду - Канівського водосховища, рішень про передачу ПП "НВСП "БЕСТЕР" у користування земельної ділянки водного фонду на яких розташований об`єкт - Канівське водосховище (відповідна його частина), не приймалося, не містять матеріали справи і укладеного з відповідачем договору щодо передачі у власність чи користування цього водного об`єкта в комплексі із земельною ділянкою.

В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно за ПП "НВСП "БЕСТЕР" речові права на земельну ділянку водного фонду не зареєстровані, що також підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 30.04.2021 № 10-10-0.221-4656/2-21.

Натомість, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач у своїй господарській діяльності використовує відповідний водний об`єкт - Канівське водосховище, на підставі режиму рибогосподарської експлуатації водосховища та дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах, що не є правовстановлюючими документами, які надають право користування водним об`єктом - частиною Канівського водосховища, розташованого в затоці вантажного порту біля села Трипілля Обухівського району Київської області загальною площею 2500 м2 чи землями водного фонду та не визначають правових підстав користування водним об`єктом.

Використання водосховища для рибогосподарської експлуатації, промислового вилову та вирощування риби здійснюватися тільки за наявності права на водний об`єкт (води) разом із розташованою під ним земельною ділянкою водного фонду.

При цьому, судом апеляційної інстанції на спростування аргументів відповідача про те, що він не здійснює спеціальне використання водних біоресурсів з огляду на вимоги Закону України "Про аквакультуру", зазначив: ПП "НВСП "БЕСТЕР" було видано дозвіл саме на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) від 23.04.2018 № 17 з терміном дії до 23.04.2023; відповідачем не було надано до суду відомостей з Державного реєстру рибогосподарських водних об`єктів (їх частин), з яких би вбачалося цільове використання ПП "НВСП "БЕСТЕР" (рибальство чи аквакультура); з наданої Управління Державного агентства рибного господарства у м. Києві та Київській області (лист від 13.04.2021 № 1-6-91/966-21) інформації, яка розміщена і на офіційному сайті Державного агентства рибного господарства України в Державному реєстрі рибогосподарських водних об`єктів (їх частин) станом на 18.03.2021 відсутня інформація про внесення ПП "НВСП "БЕСТЕР" до Державного реєстру суб`єктів аквакультури.

Також судами попередніх інстанцій установлено, що Канівське водосховище (в тому числі частина Канівського водосховища, розташована в затоці вантажного порту біля села Трипілля Обухівського району Київської області), у якому відповідач здійснює штучне розведення, вирощування водних живих ресурсів та їх вилов в режимі спеціального товарного рибного господарства є водосховищем комплексного призначення, а відповідно до положень ч. 1 ст. 51 ВК України водосховища комплексного призначення не можуть бути об`єктами оренди і відповідно передані у користування на умовах оренди.

Згідно з ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Отже, суди дійшли правильного висновку, що установленими у справі фактичними обставинами неправомірного використання відповідачем водного об`єкта та земельних ділянок під ним, доведено факт порушення прав Української міської ради, яка виконує функції розпорядника спірного майна - відповідного об`єкту водного фонду, а доводи скаржника про зворотнє є безпідставними.

Верховний Суд зазначає, що скаржник, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо необхідності розмежування господарської діяльності у формі "промислового рибальства" і використання водних біоресурсів, які перебувають у ізольованих межах (садках) у природних водних об`єктах, наданих у користування для потреб аквакультури, що не належить до спеціального використання і здійснюється у формі "штучного розведення рибних ресурсів" фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Щодо аргументів скаржника про незалучення Державного агентства меліорації та рибного господарства України третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні позивача, Верховний Суд зазначає, що вказаним агентством, яке реалізує державну політику у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних біоресурсів, регулювання рибальства, меліорації земель та експлуатації державних водогосподарських об`єктів комплексного призначення, міжгосподарських зрошувальних і осушувальних систем, тобто самою незалученою особою не було оскаржено із цих підстав судове рішення у апеляційному господарському суді і відповідач не звертався із такими аргументами до апеляційного господарського суду, а заявив їх уже на стадії касаційного перегляду справи.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегія суддів зазначає таке.

За п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб`єктивних прав та обов`язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (такий висновок викладений у п. 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

Щодо подібності правовідносин, необхідно зазначити, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (подібний висновок викладений в п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

У касаційній скарзі відповідач посилається на недотримання прокурором вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми права - ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" у подібних правовідносин, викладеного в ухвалі Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, у постанові Верховного Суду у справі № 922/3219/20, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. VS FRANCE) від 31.03.2005 (заява № 61517/00, п. 27).

Пунктом 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано і у ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи тлумачення ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", дійшла таких висновків:

"відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Судами обох інстанцій враховано висновки, викладені у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, на неврахування яких помилково посилається скаржник у касаційній скарзі, та за встановлених судами обставин, відповідно до яких зверненню прокурора з цим позовом передувало відповідне листування, а саме - листом від 15.04.2021 № 15/3-449вих-21 повідомлено Київську обласну державну адміністрацію, яка в силу вимог ст. 122 ЗК України здійснювала розпорядження відповідним водним об`єктом та земельною ділянкою під ним, про виявлене порушення (неправомірне зайняття відповідачем частини водного об`єкта та було запропоновано надати пояснення про вжиті заходи реагування щодо його усунення або повідомлення про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку (а. с. 211, т. 1), у відповідь на що остання зазначила, що нею не вживалися заходи щодо повернення частини водного об`єкта, зайнятого ПП "НВСП "БЕСТЕР". Вищевказане свідчить про те, що компетентний орган був обізнаний з фактом наявності порушення прав держави, проте жодних заходів протягом розумного строку після того, як йому стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, не вчинив.

Отже, судами попередніх інстанції на виконання вимог ч. ч. 3, 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" було встановлено наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Київської обласної державної адміністрації. При цьому, зважаючи на набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" та зміну розпорядника спірної земельної ділянки водного фонду з Київської обласної державної адміністрації на Українську міську раду (з урахуванням набрання чинності вказаного Закон відбулося передання (набуття) компетенції щодо розпорядження відповідними землями водного фонду від Київської обласної державної адміністрації до Української міської ради Київської області), суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, правильно здійснив заміну Київської обласної державної адміністрації на Українську міську раду за відповідним клопотанням прокурора на підставі ст. 52 ГПК України (усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив).

При цьому, доводи касаційної скарги щодо неправильності визначення прокурором належного позивача у справі є суперечливими, адже з однієї сторони скаржник фактично посилається на те, що Українська міська рада Київської області не є належним позивачем, адже до її повноважень не належить розпорядження відповідним водним об`єктом і землями під ними, а з іншої сторони зазначає про неналежне повідомлення цього органу про звернення прокурора з цим позовом та про відсутність його думку щодо подачі такого позову (прокурором надсилалася відповідна позовна заява Українській міській раді Київської області).

Враховуючи дотримання прокурором до подання позову в цій справі процедури, передбаченої ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор має право здійснювати представництво інтересів Української міської ради як правонаступника Київської обласної державної адміністрації (в частині розпорядження спірною земельною ділянкою з розміщеним на ній водним об`єктом), що спростовує доводи скаржника про зворотнє.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 922/3219/20, ухвалу Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17 колегія суддів відхиляє, оскільки обставини бездіяльності компетентного органу є предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин, про що також зазначено у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Скаржник у касаційній скарзі посилається і на те, що господарськими судами обох інстанцій прийнято судові рішення без урахування висновку щодо застосування ст. 52 ГПК України, викладеного у постановах Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 1522/12471/12, від 16.12.2020, у справі № 296/6683/18; щодо застосування ст. 77 ГПК України, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), від 20.10.2021 у справі № 910/10222/19, від 30.09.2021 у справі № 927/741/19; висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, від 29.05.2018 у справі № 915/101/15, від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15, від 05.11.2019 у справі № 926/746/19, від 10.12.2019 у справі № 906/43/19 (не підтверджено належними доказами права Української міської ради Київської області (власності або користування) щодо водного об`єкту загальнодержавного значення, а також факту порушення цього права на земельну ділянку відповідачем).

У постанові від 08.09.2021 у справі № 1522/12471/12 Верховний Суд за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, перевіряв правильність застосування/незастосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин, зокрема ст. 514 ЦК України, яка присвячена саме матеріальному правонаступництву, а у постанові від 16.12.2020 у справі № 296/6683/18 - Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, зазначив про необхідність судам уточнити статус ОСОБА_1 і вимоги позивачки до нього, тобто з`ясувати чи був ОСОБА_1 залучений як спадкоємець первісного відповідача - ОСОБА_2 , чи як сингулярний (одиничний) правонаступник, згідно з яким від одного до іншого суб`єкта переходять лише окремі права і обов`язки. Від встановлення вказаних обставин, на думку суду, залежать застосування відповідних норм матеріального права, умови та підстави їх застосування.

Судові рішення у справах № 1522/12471/12, № 296/6683/18 ухвалювались за різних фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, які не є подібних як у справі, яка переглядається.

Щодо висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, від 29.05.2018 у справі № 915/101/15, від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15, від 05.11.2019 у справі № 926/746/19, від 10.12.2019 у справі № 906/43/19, необхідно зазначити таке.

У постанові від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17 Верховний Суд дійшов висновків, що під час розгляду справи апеляційний суд встановив, що ні право власності позивача - Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", ні його право користування, у тому числі, згідно із нормами ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, земельною ділянкою, за адресою: місто Київ, вул. Уманська 47б, яка була передана в тимчасове користування третій особі згідно із оспорюваним рішенням відповідача, та за адресою: м. Київ, вул. Уманська 47а, не доведені належними доказами у справі, оскільки відсутні передбачені законодавством документи (рішення тощо) на підтвердження такого права. За встановлених апеляційним судом обставин, Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у даній справі за вимогами позивача.

У справі № 914/1521/17 Верховний Суд дійшов висновку, що в ході розгляду справи судами встановлено, що ні право власності, ні право користування позивача - 1, у тому числі згідно із нормами ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, земельною ділянкою, за адресою: вул. Лемківська, 9 в місті Львові, стосовно якої прийнята оспорювана ухвала відповідача, а також суміжною із вказаною земельною ділянкою - за адресою: АДРЕСА_1 (на якій розташоване нерухоме майно, на яке позивач - 1 набув право на власності), не доведені належними доказами у справі, а також відсутні докази звернення позивача - 1 до відповідача щодо оформлення землекористування за адресою по АДРЕСА_1 , на якій розташований об`єкт нерухомості позивача - 1. На думку суду, позивачем - 1 не обґрунтовано порушення прав та інтересів останнього через прийняття оспорюваної ухвали відповідача. У зв`язку із викладеним суд дійшов висновку про відсутність у позивача - 1 будь-яких матеріально-правових підстав заявляти про право на земельну ділянку, проект щодо відведення якої затверджений та яка надана третій особі згідно з оспорюваною ухвалою відповідача, заявляти про порушення такого права та завертатись за захистом цього права, у тому числі шляхом оспорювання ухвали відповідача.

У постанові від 29.05.2018 у справі № 915/101/15 Верховний Суд за встановлених судами попередніх інстанцій обставин дійшов висновку, що у прокурора відсутні підстави заявляти про порушення прав позивача на земельну ділянку під спірними об`єктами та відсутні матеріально-правові підстави завертатись за захистом цього права шляхом оспорювання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно та відновлення становища, яке існувало до порушення - шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд.

Верховний Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15 зазначив, що суди попередніх інстанцій не встановили розташування (будування) реконструйованого торгівельного павільйону та навісу за адресою: АДРЕСА_2 , на спірній земельній ділянці, а навпаки встановили обставини реєстрації та видачі відповідачу документів щодо права власності на нерухоме майно, а також вчинення дій щодо відведення відповідної земельної ділянки відповідачу для експлуатації та обслуговування вказаного нерухомого майна (магазину) та отримання земельної ділянки в оренду. У зв`язку із недоведеністю порушення права позивача на спірну земельну ділянку Верховний Суд дійшов висновку, що у позивача відсутні матеріально-правові підстави завертатись за захистом цього права шляхом зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та відновлення становища, яке існувало до порушення - шляхом знесення частини самочинно збудованого об`єкту нерухомості.

У постанові від 05.11.2019 у справі № 926/746/19 Верховний Суд зазначив, що беручи до уваги, що спір про усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності на земельну ділянку-1 з боку ТОВ "Чернівецька нафтобаза ВАТ "Облагропостачсервіс", на які він посилається в обґрунтування поданого позову, вирішено за результатами розгляду справи № 926/1505/18, та з огляду на відсутність доказів незаконних дій службових осіб відповідної ради та Департаменту (незаконне внесення змін до Державного акта № 001571 чи його підроблення), і доказів, що державний акт № 001571 (з урахуванням внесених змін) порушує право позивача мирно володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою-1, погодився із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

У справі № 906/43/19 Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій про задоволено позову про заборону ДП "Зарічанський Лісгосп" ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельних ділянках Міністерства, що належать на праві постійного користування відповідній військові частині та направив справу на новий розгляд з метою перевірки доводів учасників справи, дослідження наявних в матеріалах справи доказів, на підставі яких необхідно встановити істотні для справи обставини.

Верховний Суд зазначає, що у жодній із вищевказаних справ касаційним судом не викладався висновок щодо наявності чи відсутності в Української міської ради Київської області права власності чи користування щодо водного об`єкту та порушення/непорушення цього права, на що помилково посилається відповідач у касаційній скарзі. Фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справах № 910/1016/17, № 914/1521/17, № 915/101/15, № 916/2948/15, № 926/746/19, № 906/43/19, на які скаржник посилається на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не є подібними, як у справі, яка переглядається, а тому безпідставним є посилання скаржника на їх неврахування судами попередніх інстанцій.

Недоречними є посилання скаржника і на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування ст. 77 ГПК України, викладеного у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), від 20.10.2021 у справі № 910/10222/19, від 30.09.2021 у справі № 927/741/19, адже у цих справах надавалась оцінка відповідним доказам згідно з ст. 86 ГПК України, які надавались сторонам у кожній зі справ, на підставі яких суди встановлювали фактичні обставини справи. Судом першої інстанції у справі, яка переглядається, з яким погодився і апеляційний суд, було досліджені всі наявні в матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення, надана їм належна оцінка, а також були "почуті сторони", що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (справа "Проніна проти України").

Верховний Суд зазначає також, що тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ, однак скаржником не доведено того факту, що судами при ухваленні оскаржуваних судових рішень враховано недопустимі докази у справі, які стали підставою для задоволення позовних вимог.

Крім того, такі доводи спрямовані на переоцінку доказів, наявних у справі, з метою встановлення інших фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України.

У зв`язку з наведеним суди попередніх інстанцій на підставі встановлених фактичних обставин, що підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, відповідно до наведених норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. При цьому, суди дійшли обґрунтованого висновку про звернення прокурора з цим позовом в межах позовної давності, оскільки прокурор звернувся по суті із негаторним позовом, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, що відповідає висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц і не спростовано скаржником у касаційній скарзі.

Отже, підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України немає.

Верховний Суд зазначає, що інші доводи касаційної скарги, в тому числі, і про те, що скаржник не знаходиться на відповідному водному об`єкту після 2020 року, також фактично зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки викладені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувана постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Науково-виробниче сільськогосподарське підприємство "БЕСТЕР" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 15.02.2022 у справі № 911/1937/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.