Постанова

від 07.09.2023 по справі 524/4437/22

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 524/4437/22 Номер провадження 22-ц/814/3482/23Головуючий у 1-й інстанції Предоляк О.С. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2023 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Одринської Т.В.,

суддів Панченка О.О., Пікуля В.П.

за участю секретаря Чемерис А.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 , Автозаводська районна адміністрація Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, шляхом зняття з реєстрації та виселення

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 28 березня 2023 року,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2022 року ОСОБА_5 звернулась до суду першої інстанції із вказаним позовом та, остаточно визначившись у позовних вимогах, просила усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом зняття з реєстраційного обліку та виселення без надання іншого житла ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що є власником квартири АДРЕСА_1 . Право власності на вказану квартири набуте нею за наслідками участі на торгах з примусової реалізації, організатором яких виступало ДП «Сетам».

Після набуття права власності вирішила змінити вхідні замки. Проте, 21.05.2021 року її представник ОСОБА_6 повідомив, що при спробі заміни замків двері відчинив не знайомий чоловік, який повідомив, що є сином власника житла ОСОБА_3 та фізично не дав можливості провести заміну замків, а також не надав доступу до квартиру. З приводу конфліктної ситуації викликано поліцію та за результатами її звернення зареєстроване кримінальне провадження.

Вважає, що факт проживання та реєстрації ОСОБА_2 у квартирі унеможливлює реалізацію її прав на володіння, користування, та розпорядження належним їй майном. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилалась на статті 319, 391 ЦК України.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 28 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_5 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, прохав скасувати рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 28 березня 2023 року та ухвалити нове, яким задовольнити позов ОСОБА_5 .

В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що ОСОБА_3 на час розгляду справи в суді вже не являлась власником квартири, в якій зареєстрований та мешкає її син, а тому ОСОБА_2 втратив право на користування квартирою.

Вважає, що суд при ухваленні рішення повинен був застосовувати положення статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, як це відбувається у відношенні до власника майна позивача ОСОБА_5 .

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що він зареєстрований і з 2008 року проживає у спірній квартирі. Комунальні послуги сплачує кожен місяць, заборгованості по квартплаті немає. В АТ «УкрСиббанк» кредитний договір закритий.

Вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Автозаводського районного суду м.Кременчука від 28.03.2023 р. вважає законним та прохав залишити його без змін.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 , є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності виданим приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Ганночкою О.В. від 30.04.2021р.

Квартира придбана позивачем на електронних торгах ДП «СЕТАМ», що підтверджується протоколами № 530382 від 17.03.2021 року ДП «СЕТАМ».

В характеристиках лоту з продажу вказаної квартири зазначено, що згідно відповіді Автозаводської районної адміністрації у спірному приміщенні зареєстрована одна особа (а.с. 19)

Встановлено, що ОСОБА_2 з 2008 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , який вселився як член сім`ї попереднього власника ОСОБА_3 .

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач на час придбання на прилюдних торгах житлового приміщення була достеменно обізнана, що у спірній квартирі є зареєстрована особа. Суд вважав, що при задоволенні позову буде порушено справедливий баланс між захистом права власності та захистом прав члена сім`ї колишнього власника, щодо користування квартирою.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодопропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннямистатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно достатті 150 ЖК УРСРгромадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Устатті 7 ЖК УРСРпередбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач, набуваючи у власність з прилюдних торгів 17.03.2021 року квартиру, була обізнана про реєстрацією у ній однієї особи ОСОБА_2 , тому мала передбачати ризики з таким обтяженням.

Відповідач, як член колишнього власника на законних підставах вселився в спірну квартиру, проживає та зареєстрований за вказаною адресою з 2008 року. Діючими нормами ЦК України та ЖК УРСР не передбачено підстав для його виселення. Доказів наявності іншого житла у ОСОБА_2 до суду не надано.

Апеляційний суд також вважає за необхідне зазначити, що припинення права користування відповідача спірним житловим приміщенням в даному випадку не буде відповідати вимозі пропорційності переслідуваній легітимній меті в розумінні вимог статті 8 Конвенції.

Згідно ізстаттею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першоїстатті 382 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями367,374,375,382,384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 ,який дієв інтересах ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 28 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 12/09/2023.

Головуючий Т.В. Одринська

Судді О.О. Панченко

В.П. Пікуль