Рішення

від 07.09.2023 по справі 638/6218/22

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 638/6218/22

Провадження № 2/638/1814/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2023 Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді за участю: секретаря судового засідання представника позивача представника відповідача - Орос О.В., - Шевцової А.Р., - Савченко О.О., - Кошельник Б.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в порядку загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів,-

ВСТАНОВИВ:

03 листопада 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» (далі ТОВ «Маараб») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів, в якому просить суд стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отримані грошові кошти (суму основного боргу) в розмірі 798 000,00 грн., проценти за користування безпідставно набутими грошовими коштами в розмірі 125048,40 грн., інфляційні втрати в розмірі 187194,73 грн. Загальний розмір заборгованості згідно заявлених позовних вимог складає 1 110243,13 грн.

Позов мотивовано тим, що до 08 вересня 2022 року ОСОБА_1 займала посаду директора ТОВ «Маараб». Продовж 2020-2022 років ОСОБА_1 як директором ТОВ «Маараб» було укладено договори про надання поворотної фінансової допомоги, на підставі яких перераховано на власний картковий рахунок, відкритий нею як фізичною особою, грошові кошти в розмірі 798 000,00 грн.

При перевірці фінансового стану підприємства та бухгалтерських документів було виявлено платіжні доручення, які підтверджують факт укладення договорів про надання поворотної фінансової допомоги та перерахунку на картковий рахунок відповідача грошових коштів в зазначеному вище розмірі.

ТОВ «Маараб» не має оригіналів та копій зазначених договорів, вважає, що вказані договори знаходяться у відповідача.

ОСОБА_1 зобов`язання з своєчасного та повного повернення фінансової допомоги належним чином не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 798 000,00 грн.

19 вересня 2022 року ТОВ «Маараб» направлено на ім`я ОСОБА_1 вимогу про повернення поворотної фінансової допомоги.

27 вересня 2022 року ТОВ «Маараб» отримано від ОСОБА_1 відповідь на вимогу, в якій нею було відмовлено в поверненні зазначених грошових коштів з підстави їх неодержання та заперечення факту укладення договорів поворотної фінансової допомоги.

При цьому, враховуючи неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань, позивач вважає, що в нього виникло право на стягнення у відповідності до положень ч. 2ст. 625 ЦК Україниінфляційних втрат в розмірі 187194,73 грн. за періоди прострочення з 19 листопада 2020 року по 30 жовтня 2022 року та відповідно до положень ч.1 ст. 1048 ЦК України процентів в розмір 125048,40 грн.

27 квітня 2023 року відповідачем подано до суду відзив на позов, в якому він проти задоволення позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість та безпідставність. Зазначив, що підстави для стягнення грошових коштів на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно набутих відсутні, оскільки між позивачем та відповідачем мали місце договірні відносини, відсутні судові рішення про визнання договорів поворотної фінансової допомоги неукладеними або недійсними. ТОВ «Маараб» добровільно перерахувало на картковий рахунок ОСОБА_1 поворотну фінансову допомогу, проте ОСОБА_1 грошові кошта фактично не отримувала, оскільки її розрахункова картка перебувала в розпорядженні засновника ТОВ «Маараб» ОСОБА_2

01 травня 2023 року ТОВ «Маараб» подано до суду відповідь на відзив, в якому зазначило, що товариством правильно обрано спосіб захисту, викладені у відзиві на позов доводи не відповідають фактичним обставинам у справі. ОСОБА_1 перебуваючи на посаді директора ТОВ «Маараб», будучи відповідальною за бухгалтерський облік, скористалася своїм службовим становищем та систематично перераховувала на власний картковий рахунок грошові кошти з рахунків ТОВ «Маараб», вказуючи у призначенні платежів неіснуючі договори про надання поворотної фінансової допомоги.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, просив задовольнити, надав пояснення, аналогічні доводам, викладеним у позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, надав пояснення, аналогічні доводам, викладеним у відзиві на позов.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні ним правовідносини.

Відповідно до наказу № 1К/20 від 03 березня 2020 року ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків директора ТОВ «Маараб» з 03 березня 2020 року на підставі рішення (протоколу) загальних зборів засновників ТОВ «Маараб» № 2 від 23 січня 2020 року.

Згідно із наказом №2К/20 від 03 березня 2020 року ОСОБА_1 поклала на себе відповідальність за ведення бухгалтерського та податкового обліку ТОВ «Маараб» та оформлення податкових накладних на себе з 03 березня 2020 року.

Між ТОВ «Маараб» (позикодавцем за договором) та ОСОБА_1 (позичальником за договором) укладено договори поворотної фінансової допомоги №№ 6/20 від 19 листопада 2020 року, 2/22 від 05 січня 2022 року, 3/22 від 21 січня 2022 року, 4/22 від 10 лютого 2022 року, 6/22 від 15 лютого 2022 року, 7/22 від 16 лютого 2022 року, 8/22 від 18 лютого 2022 року (далі договори поворотної фінансової допомоги).

Згідно зіст. 11 ЦК України, підставою виникнення цивільних прав і обов`язків (зобов`язань) є, зокрема, договір.

Укладені між сторонами договори поворотної фінансової допомоги за своєю правовою природою є договорами позики.

Згідно приписів ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій та повинні бути складені під час здійснення цієї операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

В статті 1 ЗУ «Пробухгалтерський облікта фінансовузвітність вУкраїні» встановлено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, належними та допустимими доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Такими доказами можуть бути, зокрема, платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо (дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.09.2018 року у справі № 910/22923/17).

Для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, слід врахувати, що фактичне здійснення господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і реальним джерелом походження товару.

Відповідно до визначення термінів, що містяться вст.1ЗУ "Пробухгалтерський облікта фінансовузвітність вУкраїні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Частинами 1 та 2 ст. 3 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 року), визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Таким чином із системного аналізу законодавчих актів котрі регулюють господарську діяльність вбачається, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, при розгляді справи належить дослідити, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару.

Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2018 року у справі № 813/1766/17 та у постанові від 29 листопада 2019 року у справі № 914/2267/18.

На виконання встановленого ч. 3 ст. 12 ЦПК України обов`язку доказування, позивачем надано суду докази передачі та отримання відповідачем суми позики за договорами поворотної фінансової допомоги, зокрема, платіжні доручення №№ 207 від 19 листопада 2020 року, 861 від 05 січня 2022 року, 878 від 21 січня 2022 року, 888 від 22 січня 2022 року, 912 від 10 лютого 2022 року, 917 від 15 лютого 2022 року, 921 від 16 лютого 2022 року, 927 від 18 лютого 2022 року, зі змісту яких вбачається, що загальну грошову сума в розмірі 798 000,00 грн. було перераховано ТОВ «Маараб» на рахунок НОМЕР_1 , відкритий на ім`я ОСОБА_1 , на підставі зазначених вище договорів поворотної фінансової допомоги.

Даний факт також встановлено судом на підставі листа АТ «Райффайзен Банк» від 29 березня 2023 року № вих/15767/2023, наданого банківською установою на виконання ухвали суду.

Зважаючи на наявність доказів перерахування грошових коштів за договорами поворотної фінансової допомоги на поточний рахунок відповідача, суд вважає доведеним факт укладення зазначених договорів поворотної фінансової допомоги та отримання відповідачем грошових коштів від позивача в загальному розмірі 798 000,00 грн. як поворотної фінансової допомоги.

Незважаючи на те, що сторонами не надані до суду оригінали договорів поворотної фінансової допомоги з причини їх втрати, наявні в матеріалах справи платіжні доручення є належними доказами, якими підтверджується реальний факт здійснення господарської операції з надання поворотної фінансової допомоги за договорами поворотної фінансової допомоги та які свідчать про реальний рух активів, про надходження у володіння та розпорядження відповідача від позивача грошових коштів в розмірі 798 000,00 грн. на підставі договорів поворотної фінансової допомоги, а також про збільшення розміру доходу або капіталу відповідача.

Матеріали справи не містять будь-яких даних, з яких вбачається, що зазначені договори поворотної фінансової допомоги є недійсними або неукладеними.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як було зазначено вище, судом встановлено на підставі наданих позивачем доказів факт отримання відповідачем поворотної фінансової допомоги за договорами, що свідчити про наявність факту неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань за договорами поворотної фінансової допомоги та, як наслідок, наявність порушення прав позивача.

Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, щоюридичні та фізичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 ст.16ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду.

Як було зазначено вище, у даному випадку судом становлений факт порушення права позивача, яке підлягає поновленню шляхом ухвалення судового рішення.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути грошові кошти в розмірі 798 000,00 грн. як безпідставно набуті, проте суд не погоджується з наведеним позивачем правовим обґрунтуванням підстав повернення.

Відповідно дост.1212ЦК Україниособа,яка набуламайно абозберегла йогоу себеза рахунокіншої особи(потерпілого)без достатньоїправової підстави(безпідставнонабуте майно),зобов`язанаповернути потерпіломуце майно.Особа зобов`язанаповернути майноі тоді,коли підстава,на якійвоно булонабуте,згодом відпала.Положення цієїглави застосовуютьсянезалежно відтого,чи безпідставненабуття абозбереження майнабуло результатомповедінки набувачамайна,потерпілого,інших осібчи наслідкомподії. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Правовий аналіз ст.1212ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Судом під час розгляду даної справи було встановлено факт укладення договорів поворотної фінансової допомоги та перерахунку на користь ОСОБА_1 на їх підставі грошових коштів в розмірі 798 000,00, грн., матеріали справи не містять будь-яких даних щодо визнання договорів недійсними або неукладеними.

Ураховуючи, що договори поворотної фінансової допомоги, на підставі яких здійснено перерахунок грошових коштів як поворотної фінансової допомоги, не визнані недійсними або неукладеними, а правові підстави набуття ОСОБА_1 цих грошових коштів наявні, у суду відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.

Правовий висновок про неможливість застосування до спірних правовідносин ст.1212ЦК України викладенийВерховним Судому постановівід 29 вересня 2021 року по справі № 190/1097/18, відповідно до якого якщо судами на підставі розрахункових документів (квитанцій, платіжних доручень тощо) встановлений факт перерахунку позивачем на користь відповідача грошових коштів в рахунок договору зворотної фінансової допомоги, то ст.1212ЦК України не може застосовуватися, оскільки у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК України.

У даній справі правовідносини сторін є договірними та склалися не у зв`язку із стягненням безпідставно отриманих грошових коштів, а оскільки виникли з договорів поворотної фінансової допомоги, що регулюються ст.ст. 1046-1053 ЦК України, оскільки правовою основою для отримання поворотної фінансової допомоги є договір позики.

Таким чином, зазначений позивачем спосіб захисту суд вважає неналежним.

Разом з тим, зважаючи на те, що правовідносини між позивачами та відповідачем мають договірний характер, відсутні підстави для відмови у позові в частині стягнення грошових коштів в розмірі 798 000,00 грн. лише з тих підстав, що позивач посилався на підстави, визначені ст. 1212 ЦК України, які мають іншу правову природу та регулюють відносини, не пов`язані з договірними зобов`язаннями.

Відповідно до вимог ст.124Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції Українита статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті8,9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.

Статтею 5ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У пунктах 4, 5 ч. 3 ст.175ЦПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає зміст позовних вимог та обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову.

У статті 2ЗУ «Просудоустрій істатус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У статті 263 ЦПК України, передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 214ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

Аналогічні положення містить стаття 264 ЦПК України.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положеньЦПК Українитака функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відмова у задоволенні позову в частині стягнення грошових коштів в розмірі 798 000,00 грн. з підстави обрання позивачем неправильних норм права та незастосування судом до спірних правовідносин правових норм, які підлягають застосуванню, призведе до необґрунтованого незастосування зазначених вище норм закону.

Висновок суду про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції України, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Посилання позивачів у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).

В даній справі зміст позовних вимог становлять вимоги позивача щодо повернення відповідачем грошових коштів, отриманих на підставі укладених договорів про надання поворотної фінансової допомоги, інфляційних втрат та процентів у зв`язку з порушенням умов договору. Правильне встановлення змісту правовідносин між стронами як договірних імперативно визначає і способи захисту - примусове виконання обов`язку щодо повернення позики на умовах, визначених договорами, щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та сплату процентів за договором або законом.

З матеріалів справи вбачається наявність спору між сторонами щодо грошових сум, отриманих відповідачем в якості поворотної фінансової допомоги та які не повернуті позивачу. Відповідач заявлені позивачем позовні вимоги не визнає.

Наявність повноти судового захисту залежить від дій саме суду, який відповідно до статті 1ЦПК України та частини першої статті 2ЦПК України має справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У разі неправильної кваліфікації позивачами змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, здійсненої позивачем, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону в праві на судовий захист права, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.

Суд, який розглядає справу, має право і зобов`язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

Відмовою в задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування позивачем підстав позову фактично встановлено обмеження самої можливості розгляду заявленого позивачем позову та не враховано гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя.

Суд зобов`язаний самостійно визначити закон, що регулює спірні правовідносини, і вирішити спір по суті, а відмова в задоволенні позову лише з підстав неправильного визначення позивачем підстав позову свідчить про відмову в доступі до правосуддя.

При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивача на повторне звернення до суду, повторне проходження судових процедур, у тому числі і сплату судових витрат, повторне доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 ЦПК України.

З урахуванням того, що особі, яка звернулася до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, має бути гарантований ефективний судовий захист цих прав, а відмова в задоволенні позову лише з підстави неналежного правового обґрунтування позову, суд вважає наявними підстави для задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість за договорами про надання фінансової допомоги на зворотній основі в розмірі 798 000,00 грн. за вищенаведеним судом правовим обґрунтуванням, оскільки як було раніше вказано укладені між сторонами договори поворотної фінансової допомоги за своєю правовою природою є договорами позики та регулюються ст.ст. 1046-1053 Глави 71 ЦК України.

Щодо вимог про стягнення інфляційних втрати в розмірі 187194,73 грн., то суд відмовляє в задоволенні даної позовної вимоги, зважаючи на наступне.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З правового аналізу зазначених вище норм вбачається, що з метою належного виконання зобов`язання сторонам договору необхідно дотримуватися визначених у договорі строків сплати коштів.

Прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Згідно ізч.1ст.611ЦК Україниу разіпорушення зобов`язаннянастають правовінаслідки,встановлені договоромабо законом,зокрема: припиненнязобов`язаннявнаслідок односторонньоївідмови відзобов`язання,якщо цевстановлено договоромабо законом,або розірваннядоговору; змінаумов зобов`язання; сплатанеустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Статтею 625 ЦК України передбачена відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

Зокрема,ст.625ЦК Українивстановлено,що боржникне звільняєтьсявід відповідальностіза неможливістьвиконання нимгрошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування за ч.2 ст. 625 ЦК України індексу інфляції за весь час прострочення, нарахованого на суму боргу, має компенсаційний характер, а не штрафний, зважаючи на що за даною статтею не є неустойкою, в розумінні ст. 549 ЦК України.

З правового аналізу вказаної норми вбачається, що нараховані на суму боргу інфляційні витрати входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способам захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримані компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати позикодавцю.

Як було зазначено вище, жодною із сторін не було надано до суду договори про надання поворотної фінансової допомоги, з яких суд може становити умови щодо строку та порядку повернення грошових коштів.

19вересня 2022року ТОВ«Маараб» впорядку ст.530ЦК України направленона ім`я ОСОБА_1 вимогу проповернення поворотноїфінансової допомоги протягом семи днів після отримання цієї вимоги.

27 вересня 2022 року ТОВ «Маараб» отримано від ОСОБА_1 відповідь на вимогу, в якій нею було відмовлено в поверненні зазначених грошових коштів з підстави їх неодержання та заперечення факту укладення договорів поворотної фінансової допомоги.

Відповідно до ч.2 ст. 530 ЦК України якщо строк(термін)виконання боржникомобов`язкуне встановленийабо визначениймоментом пред`явленнявимоги,кредитор маєправо вимагатийого виконанняу будь-якийчас.Боржник повиненвиконати такийобов`язоку семиденнийстрок віддня пред`явленнявимоги,якщо обов`язокнегайного виконанняне випливаєіз договоруабо актівцивільного законодавства.

Матеріали справине містятьданих щододати отриманнявідповідачем даноївимоги,зважаючи нащо судпозбавлений можливостівстановити датуспливу семиденногостроку від дня пред`явлення вимоги.

З наданого позивачем розрахунку вбачається, що зазначений період, за який підлягає стягненню індекс інфляції (з 19 листопада 2020 року по 30 жовтня 2022 року), є необґрунтованим і безпідставним, оскільки письмову вимогу за ч.2 ст. 530 ЦК України було складено 19 вересня 2022 року, а договори про надання поворотної фінансової допомоги, з тексту яких суд може встановити дату повернення грошових коштів не надано.

Зважаючи на зазначене, позовна вимога щодо стягнення індексу інфляції з 19 листопада 2020 року по дату складення відповіді на письмову вимогу (23 вересня 2022 року) є необґрунтованою та безпідставною.

Стосовно стягнення індексу інфляції за період з 24 вересня 2022 року по 30 жовтня 2022 року, то позовна вимога в цій частині також задоволенню не підлягає, зважаючи на приписи пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеноїстаттею 625цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Також суд відмовляє у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування грошовими коштами в розмірі 125048,40 грн., нарахованими в порядку, передбаченому ч.1 ст. 10488 ЦК України, оскільки суд позбавлений можливості встановити чи були передбачені договорами про надання поворотної фінансової допомоги проценти та їх розмір, з причини ненадання сторонами цих договорів. В розумінні ч.1 ст. 10488 ЦК України розмір процентів визначається на рівні облікової ставки НБУ, якщо договором не встановлений розмір процентів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Оцінюючи інші доводи та аргументи представників сторін, суд керується практикою Європейського суду з прав людини, який вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» (код ЄДРПОУ 42992582, місцезнаходження: вул. Чернишевська, буд. 34, офіс 44/1, м. Харків) заборгованість за договорами про надання фінансової допомоги на зворотній основі в розмірі 798000,00 грн. (сімсот дев`яносто вісім тисяч гривень нуль копійок).

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» (код ЄДРПОУ 42992582, місцезнаходження: вул. Чернишевська, буд. 34, офіс 44/1, м. Харків) судовий збір в розмірі 11990,63 грн. (одинадцять тисяч дев`ятсот дев`яносто гривень шістдесят три копійки).

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених участині другійстатті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Орос