Рішення

від 06.09.2023 по справі 760/3091/22

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/3091/22

2/760/5827/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2023 року Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Кушнір С.І.,

секретар судового засідання - Федоренко Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору комісії, визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та витребування автомобіля з чужого незаконного володіння, -

встановив:

09 лютого 2022 року представник ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними правочинів та витребування майна, у якому просила:

- визнати недійсним договір комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» (код ЄДРПОУ 39886294) та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» (код ЄДРПОУ 39886294) та ОСОБА_5 ;

- витребувати у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 автомобіль MERCEDES-BENZ, модель G500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий.

Позовні вимоги обґрунтовано наступними обставинами.

23 квітня 1988 року між позивачкою та ОСОБА_2 укладено шлюб, перебуваючи в якому сторони придбали автомобіль MERCEDES-BENZ, модель G500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий.

За спільною домовленістю подружжя 23 серпня 2016 року право власності на автомобіль зареєстровано за ОСОБА_2 . Оскільки право власності на майно виникло в період перебування сторін у шлюбі, автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя.

Позивач зазначає, що у липні 2021 року дізналася, що 23 березня 2017 року ОСОБА_2 передав автомобіль у користування ОСОБА_3 , шляхом оформлення довіреності на користування транспортним засобом від 23 березня 2017 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. реєстровий №317. Довіреність видана без права передоручення повноважень іншим особам терміном на один рік, тобто до 23 березня 2018 року. На підставі довіреності у ОСОБА_3 виникло право користування автомобілем без права розпоряджатися транспортним засобом у будь-який спосіб на користь третіх осіб.

Після закінчення строку дії довіреності ОСОБА_3 не повернув ОСОБА_2 транспортний засіб.

В квітні 2018 року ОСОБА_2 відчужив автомобіль за участі комісіонера ТОВ «ВАШЕ АВТО» на користь ОСОБА_5 .

Так, між товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» та ОСОБА_2 в особі гр. ОСОБА_4 було укладено Договір комісії №7304/18/002962 від 24.04.2018 року, за умовами якого комітент доручив комісіонеру за комісійну виплату вчинити за рахунок комітента продаж транспортного засобу автомобіля MERCEDES-BENZ, модель G500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий, за ціною 1316289,00 грн.

Того ж дня між ТОВ «ВАШЕ АВТО» на підставі Договору комісії №7304/18/002962 від 24.04.2018 року укладено із ОСОБА_5 договір купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962.

25.04.2018 року транспортний засіб перереєстрований на ОСОБА_5 .

Позивач не брала участі в укладенні вищезазначених договорів, не надавала згоди на їх укладення, всупереч ч. 3 ст. 65 СК України, у зв`язку з чим зазначеними договорами порушено її право власності на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Оскільки спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а позивачка як його співвласник нотаріально засвідченої згоди на відчуження не надавала, відповідні договори комісії та купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року не відповідають вимогам ст. 65 СК України, ч. 2 ст. 369 ЦК України, а відтак і ст. 203 ЦК України, оскільки суперечать актам цивільного законодавства, укладенні беї волевиявлення позивачки, порушують її право спільної сумісної власності на автомобіль, а тому мають бути визнані недійсними у судовому порядку.

Крім того, вибуття спірного автомобіля із власності позивачки у зв`язку із неправомірними діями інших осіб, відповідно до ст. 388 ЦК України є підставою для витребування такого майна від добросовісного набувача - ОСОБА_6 .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 10.02.2022 цивільну справу передано в провадження судді Солом`янського районного суду м. Києва Кушнір С.І.

Ухвалою суду від 03.06.2022 року відкрито загальне позовне провадження у справі з призначенням підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 03.06.2022 року задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову.

08 липня 2022 року представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат Репецький С.В. подав відзив на позовну заяву, у якому заперечив проти задоволення позову.

Вказав, що згідно ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя.

Згідно матеріалів об`єднаного кримінального провадження №12019100010009862 від 22.11.2019 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190, ч. 1 ст. 289 КК України, чоловік позивачки ОСОБА_2 отримав грошові кошти від ОСОБА_5 за продаж автомобіля. Вважає, що позивачка не могла не знати про відчуження спірного автомобіля.

Крім того, оскільки позивачка протягом більш ніж 4-х років не цікавилася автомобілем вартістю більше 1 млн. грн., який вибув із володіння та власності її сім`ї, представник вважає, що оспорювані правочини носять для ОСОБА_1 дрібний побутовий характер, а тому її згода на укладення правочинів не була обов`язковою.

Позивачка добровільно прийняла рішення про те, щоб спірний автомобіль був зареєстрований за ОСОБА_2 , без помітки про перебування у спільній власності, відповідно до Постанови КМ України №1388 в редакції від 13.07.2016 року. Внаслідок цього, під час відчуження автомобіля ні працівники сервісного центру, ні добросовісні набувачі автомобіля не знали і не могли знати про наявність співвласника, у якого необхідно отримати відповідну згоду.

Відповідач ОСОБА_6 , укладаючи договір купівлі авто 30.01.2019 року, не знав і не міг знати, що автомобіль є або може бути (стати) об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, з позивачем та іншими відповідачами не знайомий, оскільки автомобіль придбавав у гр. ОСОБА_7 .

Вважає, що до спірних правовідносин не може бути застосовна ст. 388 ЦК України, оскільки відповідач законно, на відповідній правовій підставі отримав право власності на автомобіль, а тому є його добросовісним набувачем.

Крім того, у справі №761/44057/19 судом встановлено, що після закінчення строку дії довіреності ОСОБА_2 не звертався до ОСОБА_3 з вимогою повернення автомобіля, користування ним сторонами продовжено не було. При цьому, ОСОБА_2 добровільно передав належний йому автомобіль у користування та володіння ОСОБА_3 , а після закінчення строку дії довіреності без укладення будь-яких договорів та довіреностей залишив спірний автомобіль у ОСОБА_3 . Таким чином, спірний автомобіль вибув із володіння ОСОБА_2 за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Додатково представник просив застосувати строки позовної давності до позовних вимог.

28 липня 2022 року представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Вербицький В.В. подав відзив на позовну заяву, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог.

Повідомив, що 23.06.2017 року ОСОБА_4 втратив паспорт з якого встановлено особу підписанта договору комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, а 18.07.2017 року відповідач отримав паспорт нового зразка, у зв`язку з чим попередній паспорт визнано втраченим та недійсним.

Зазначив, що ОСОБА_4 не підписував оспорюваний договір, не має жодного відношення до ОСОБА_2 та до ТОВ «ВАШЕ АВТО».

19 серпня 2022 року представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Петренко І.Л. подала відповідь на відзив відповідачів, у якій позовні вимоги підтримала у повному обсязі та заперечила проти доводів представника ОСОБА_6 .

Вказала, що спірний автомобіль був придбаний подружжям ОСОБА_8 у шлюбі, відповідачем презумпцію спільності вказаного майна не спростовано, у зв`язку з чим відсутність згоди позивачки на відчуження автомобіля є підставою для визнання правочинів недійсними. Позивач автомобілем не користувалась, ОСОБА_2 вирішував усі питання щодо утримання та експлуатації автомобіля. Про порушенння своїх прав позивач дізналась в липні 2021 року.

Крім того, правочин щодо транспортного засобу відповідно до ст. 31 ЦК України не відносить до дрібних, а тому потребує згоди подружжя на його відчуження.

29 серпня 2022 року відповідач ОСОБА_5 подав відзив на позов, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог. Вказав, що позивачка не довела придбання автомобіля за спільні кошти подружжя.

Вважає, що позивачка була обізнана про видачу її чоловіком довіреності ОСОБА_3 на право користування спірним автомобілем, оскільки не могла не знати про його відсутність у спільному користуванні родини, у зв`язку з чим просив застосувати строки позовної давності до позовних вимог.

19 серпня 2022 року представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Петренко І.Л. подала відповідь на відзив відповідача ОСОБА_5 , у якому підтримала доводи позову, викладені у раніше поданих заявах по суті справи.

28 вересня 2022 року представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат Репецький С.В. подав заперечення на відповідь відзив на позовну заяву, у якому заперечив проти задоволення позову з підстав, викладених у раніше поданих заявах по суті справи.

Ухвалою суду, постановленою на місці у судовому засіданні 24 січня 2023 року, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивача - адвокат Петренко І.Л. у судовому засіданні позовні вимог підтримала та просила їх задовольнити з підстав, викладених у заявах по суті справи. Вказала, що у 2017 році позивачка знала про те, що її чоловік видав ОСОБА_3 довіреність на право користування спірним автомобілем. Однак, стороною правочинів, за якими відчужувався автомобіль ОСОБА_1 не була, про те, що автомобіль незаконно вибув із володіння подружжя дізналася в липні 2021 року, отримавши постанову Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №761/44057/19.

Представник відповідача ОСОБА_6 у судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві.

Відповідач ОСОБА_5 та його представник у судовому засіданні заперечили проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у заявах по суті справи. Додатково просили суд постановити окрему ухвалу щодо дій представника позивачки адвоката Петренко І.Л. у зв`язку з порушенням правил етики адвоката.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому законом порядку. Подав заяву про визнання позову та розгляд справи без його участі.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому законом порядку. Представник відповідача подав заяву про розгляд справи без його участі з урахуванням позиції викладеної у заявах по суті справи.

Представник ТОВ «ВАШЕ АВТО» та відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлялися у встановленому законом порядку. Про причини неявки суд не попередили, будь-яких заяв, клопотань про відкладення розгляду справи або неможливість розгляду справи без його участі не подали.

З`ясувавши думку учасників, що прибули у судове засідання, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи без участі осіб, які не з`явилися.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Судом встановлено, що 23 квітня 1988 року між позивачкою ОСОБА_9 та відповідачем ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджено свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_2 , виданим 14 грудня 2001 року Лівобережним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з Державним Центром розвитку сім`ї, актовий запис №1093 від 23 квітня 1988 року.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданого 23 серпня 2016 року Центром 8047, автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», модель G 500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип - спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий, належав на праві власності ОСОБА_2 .

Згідно доводів позивачки, автомобіль зареєстровано за чоловіком на підставі добровільної згоди подружжя.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до висновків КЦС у складі ВС у постанові від 04.03.2021 року у справі №343/1294/18 набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Крім того, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б свідчили про визнання набутого у шлюбу майна особистою приватною власністю одного з подружжя ОСОБА_8 , суд вважає, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_8 .

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить про те, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відповідно до нотаріально посвідченої довіреності від 23 березня 2017 року, зареєстрованої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Миргородською Н.Г. в реєстрі за №317, ОСОБА_2 спірний автомобіль передано у володіння та користування відповідачу ОСОБА_3 строком на один рік, тобто до 23 березня 2018 року без права передоручення повноважень іншим особам.

ОСОБА_2 підписом ствердив, що попередньо ознайомлений нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності укладеного правочину.

24 квітня 2018 року між ТОВ «Ваше Авто» в особі Мерзлякова Р. П. (комісіонер) та ОСОБА_2 , в особі ОСОБА_4 (комітент) укладено договір комісії №7304/18/002962, за умовами якого комісіонер зобов`язується за дорученням комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу MERCEDES-BENZ G 500 універсал - В, 2011 року випуску, колір сірий, номер кузова НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію серії НОМЕР_3 , зареєстрований за власником (комітентом за договором комісії) транспортного засобу 23 серпня 2016 року за ціною не нижче узгодженої сторонами.

24 квітня 2018 року між ТОВ «Ваше Авто», який є комісіонером та діє на підставі укладеного з власником транспортного засобу договору комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року (продавець) та відповідачем ОСОБА_5 (покупець) підписано договір купівлі-продажу ТЗ MERCEDES-BENZ G 500 Універсал-В, 2011 року випуску, колір сірий, номер кузова НОМЕР_1 .

Таким чином, укладенню відповідачем ТОВ «Ваше Авто» договору купівлі-продажу №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року щодо продажу на користь ОСОБА_5 спірного автомобіля передувало підписання договору комісії від 24 квітня 2018 року №7304/18/002962, оскільки ТОВ «Ваше Авто» як сторона договору купівлі-продажу діяло на підставі договору комісії, сторонами якого були ОСОБА_4 , що діяв від імені чоловіка позивачки - ОСОБА_2 та ТОВ «Ваше Авто», укладеного з власником автомобіля (преамбула договору купівлі-продажу від 24 квітня 2018 року).

Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 21 листопада 2019 року вих. №31/1043аз, станом на 19 листопада 2019 року згідно з інформацією з бази даних Єдиного державного реєстру транспортних засобів автомобіль MERCEDES-BENZ, G 500, 2011 року випуску, кузов НОМЕР_1 , днз НОМЕР_4 , який було зареєстровано за ОСОБА_2 25 квітня 2018 року в ТСЦ 8047 Регіонального сервісного центру МВС України в м. Києві на підставі договору, укладеного з ТОВ «Ваше авто» від 24 квітня 2018 року №7304/18/002962 перереєстровано за ОСОБА_5 . 16 травня 2018 року в ТСЦ 8046 вказаний автомобіль на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ 16 травня 2018 року №8046/2018/941519, перереєстровано за ОСОБА_10 , 07 червня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ 07 червня 2018року №8046/2018/974209 - за ОСОБА_7 , 30 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу укладеного в ТСЦ 30 січня 2019 року №8046/2019/129077 за ОСОБА_6 .

Крім того, з листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10 січня 2020 року за вих. №31/26-10аз, встановлено, що за інформацією з бази даних Єдиного державного реєстру транспортних засобів автомобіль MERCEDES-BENZ, G 500, 2011 року випуску, кузов НОМЕР_1 , днз НОМЕР_4 , який було зареєстровано за ОСОБА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 23.08.2016 № 8047/2016/024365, про що було видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , та державний номерний знак НОМЕР_4 .

На підставі договору купівлі-продажу №8046/2019/129077, укладеного в ТСЦ 8046 РСЦ МВС 30 січня 2019 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в особі ОСОБА_11 , відповідач ОСОБА_6 набув право власності на спірний автомобіль. Вказане також підтверджено свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 , виданим 30 січня 2019 року Центром 8046.

Відповідно до положень п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 вказала, що не була стороною оспорюваних договорів, всупереч ч. 3 ст. 65 СК України не надавала згоди на їх укладення, у зв`язку з чим зазначеними договорами порушено її право власності на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі №522/14900/19 (провадження № 61-10361св22) вказано, що: «можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (вказані висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 ).

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №461/12525/15-ц зазначено, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Постановою Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі №761/44057/19 касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_12 , на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ваше Авто», ОСОБА_6 , ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого володіння закрито.

Постановою Верховного Суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишено без змін. Касаційний суд вказав, що згідно висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №742/3315/16-ц норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, спірний автомобіль вибув з володіння власника - ОСОБА_2 за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій він передав річ, у даній справі автомобіль по довіреності посвідченій нотаріально передано позивачем ОСОБА_3 у володіння та користування, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ. Власник майна ОСОБА_2 має право звернутися з відповідним позовом до особи, якій добровільно передав транспортний засіб. У випадку коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Оскільки останній набувач спірного автомобіля ОСОБА_6 набув право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу автомобіля 30 січня 2019 року, а суд апеляційної інстанції встановив, що майно не є таким, що вибуло з володіння ОСОБА_2 поза його волею, то обґрунтованим є висновок про неможливість витребування автомобіля від добросовісного набувача.

Вказані обставини в порядку ч. 4 ст. 82 ЦПК України суд визнає такими, що не підлягають доказуванню, оскільки вони встановлені рішенням суду у цивільній справі, у якій брали участь ті самі особи.

Отже, спірний автомобіль є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_8 та вибув із володіння відповідача ОСОБА_2 за його волею. В ході судового розгляду позивачка не заперечувала той факт, що спірний автомобіль з самого початку набуття його подружжям перебував у володінні та користуванні чоловіка. При цьому, позивачка була обізнана про те, що її чоловік у 2017 році передав спірний автомобіль у користування відповідачу ОСОБА_3 на підставі довіреності. Тобто у період перебування в зареєстрованому шлюбі, один з подружжя здійснив відчуження спільного майна, та на момент розгляду справи вказане майно перебуває у третіх осіб, спір між подружжям щодо розподілу майна між сторонами відсутній.

Визначений частиною 4 ст. 319 ЦК України конструкт - власність зобов`язує, покладає на власника суб`єктивний обов`язок здійснювати право власності відповідно до загальних засад цивільного законодавства, у тому числі добросовісно.

При цьому, позивачка будучи обізнаною про передачу майна у користування іншій особі ( ОСОБА_3 ) жодних дій, які б свідчили про незгоду з таким розпорядженням автомобілем не вчинила, протягом тривалого часу (близько 5 років) юридичною долею майна не цікавилася.

У свою чергу відповідач ОСОБА_6 набув право власності на спірний автомобіль за відплатним договором, придбавши його у ОСОБА_7 , який не був стороною жодного з оспорюваних договорів.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлені обставини дають обґрунтовані підстави суду стверджувати, що ОСОБА_6 не знав та не міг знати про те, що спірний автомобіль вибув з власності позивачки поза її волею. У матеріалах відсутні відомості щодо наявності обтяжень рухомого майна, яке відповідач набув у власність. Державний номерний знак автомобіля, який придбавав відповідач був змінений, обов`язку розшукувати попередніх власників та встановлювати правомірність/ законність попередніх відчужень транспортного засобу ОСОБА_6 не мав, з огляду на встановлений цивільним законодавством принцип добросовісності, відповідно до якого кожен учасник цивільних правовідносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Отже, під час придбання майна ОСОБА_6 правомірно очікував, що попередній власник мав право ним розпоряджатись, а він після отримання цього майна, матиме змогу мирно ним володіти, а тому ОСОБА_6 є добросовісним набувачем права власності на спірний автомобіль.

За вказаних обставин, витребування спірного автомобіля у добросовісного набувача не можливе, адже це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод та покладе на відповідача індивідуальний та надмірний тягар, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постанові Верховного Суду від 19 липня 2023 року у справі №753/18555/19.

Додатково суд зазначає, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).

Тому не є належним способом захисту прав позивача вимога визнати недійсним договір комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» (код ЄДРПОУ 39886294) та ОСОБА_2 та договір купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» (код ЄДРПОУ 39886294) та ОСОБА_5 .

При цьому, позивачка як колишній співвласник спірного автомобіля не позбавлена права звернутися до суду з вимогою про стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної власності, відчуженої ОСОБА_2 без її згоди.

Вирішуючи заяву відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_5 про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Вказане відповідає позиції Великої палати Верховного суду у постанові від 13.02.2019 року по справі № 826/13768/16 (11-609апп18).

У відповідності до ч. 1 ст. 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Відповідно д ч. 5 ст. 262 ЦПК України в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

Згідно ч. 7 та ч. 8 ст. 262 ЦПК України з метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання. Окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанції.

Тобто, окрема ухвала є способом реагування суду на випадки виявлення порушення законності та правопорядку, які не можуть бути усунені ним самостійно при вирішенні цивільного спору з використанням передбачених цивільним процесуальним законом засобів. При цьому, такі порушення мають негативно впливати на стан суб`єктивних прав та обов`язків особи.

Окрема ухвала суду є одним із інструментів механізму стримувань і противаг, превенції вчинення порушень закону, які суд не може самостійно усунути шляхом вжиття належних заходів.

Вирішення питання про постановлення окремої ухвали віднесено на розсуд суду та здійснюється ним з урахуванням, зокрема, значущості та/або системного характеру допущених порушень, а також нагального характеру необхідності їх усунення для дієвого відновлення прав особи.

Розглянувши заяву представника відповідача ОСОБА_5 - адвоката Тарасова С.О. про постановлення окремої ухвали, суд не вбачає достатніх підстав для її задоволення.

Керуючись ст. 60, 63, 65 СК України, ст. ст. 11, 16 , 202, 203, 215, 261, 319, 328, 330, 387-388, 655, 656, 658, 1012 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 12, 13, 76-81, 89, 223, 258, 262-265, 273, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору комісії, визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та витребування автомобіля з чужого незаконного володіння відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 19.09.2023.

Суддя С.І. Кушнір