Окрема думка

від 20.09.2023 по справі 910/19199/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінанс тім» до Акціонерного товариства «Альпарі банк» про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину

за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Альпарі банк» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2022 року (головуючий суддя Андрієнко В. В., судді Буравльов С. І., Шапран В. В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 16 червня 2022 року (суддя Привалов А. І.)

Коротка історія справи

15 листопада 2019 року між Акціонерним товариством «Альпарі банк» (далі - АТ «Альпарі банк») як кредитором та Акціонерним товариством «Місто банк» (далі - АТ «Місто банк») як боржником було укладено кредитний договір, в забезпечення виконання якого укладено договір поруки між АТ «Альпарі банк», АТ «Місто банк» і ОСОБА_1 як поручителем та іпотечний договір.

З 27 січня 2021 року розпочато процедуру ліквідації AT «Місто банк». Вимоги АТ «Альпарі банк» на підставі вказаного кредитного договору на суму 50 106 557,38 грн, забезпечені заставою нерухомого майна, в повному обсязі визнані АТ «Місто банк» та включені до Реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Після проведення торгів з реалізації нерухомого майна за рахунок виручених коштів було проведено повне задоволення кредиторських вимог АТ «Альпарі банк» у сумі 50 106 557,38 грн. Для цього з накопичувального рахунку АТ «Місто банк» на поточний рахунок АТ «Альпарі банк» перераховано кошти в сумі 44 400 377,19 грн без ПДВ (розмір витрат на утримання та продаж нерухомого майна становив 5 706 180,19 грн та був визначений згідно із законодавством у порядку і по формулі, що встановлені Положенням про порядок здійснення та розрахунку витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на утримання та продаж заставленого майна, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 лютого 2016 року №138).

Вказані вище обставини встановлені судовими рішеннями у справі № 916/1015/21.

08 липня 2021 року між АТ «Альпарі банк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінанс тім» (далі - ТОВ «ФК «Фінанс тім») було укладено попередній договір відступлення права вимоги (далі - попередній договір), за яким АТ «Альпарі банк» зобов`язалося відступити ТОВ «ФК «Фінанс тім» право грошової вимоги до АТ «Місто банк», яке виникло на підставі кредитного договору, в сумі 5 706 180,19 грн. В той же день ТОВ «ФК «Фінанс тім» сплатило на користь АТ «Альпарі банк» забезпечувальний (гарантійний) платіж у розмірі 5 706 180,19 грн, що дорівнює сумі грошової вимоги, яка підлягає відступленню.

09 липня 2021 року між АТ «Альпарі банк» і ТОВ «ФК «Фінанс тім» було укладено договір про відступлення права вимоги № В-0907/21 (далі - договір про відступлення права вимоги) на умовах, викладених у розділі 3 попереднього договору.

Господарський суд Одеської області під час розгляду справи № 916/1015/21 ухвалою від 03 серпня 2021 року замінив позивача у справі з АТ «Альпарі банк» на його правонаступника - ТОВ «ФК «Фінанс тім». Водночас, суд не взяв до уваги укладений між АТ «Альпарі банк» і ТОВ «ФК «Фінанс тім» договір про відступлення права вимоги, оскільки на момент його укладення основне зобов`язання по кредиту позичальником (АТ «Місто банк») було погашено і припинилося. Тобто зобов`язання, яке нібито передало АТ «Альпарі банк» ТОВ «ФК «Фінанс тім», вже не існувало.

Господарський суд Одеської області рішенням від 31 серпня 2021 року у справі № 916/1015/21, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного суду від 01 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 грудня 2021 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «Фінанс тім» про стягнення з поручителя ОСОБА_1 5 706 180,19 грн, оскільки 08 липня 2021 року АТ «Місто банк» належним чином виконало свої зобов`язання перед заставним кредитором АТ «Альпарі банк» за договором міжбанківського кредиту в повному обсязі - 50 106 557,38 грн, відповідно зобов`язання за кредитним договором, який був забезпечений додатково порукою та іпотекою, є припиненими.

У листопаді 2021 року ТОВ «ФК «Фінанс тім» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до АТ «Альпарі банк» про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

Позивач мотивував позов тим, що за договором про відступлення права вимоги отримав від відповідача право вимоги за зобов`язанням, яке припинилося (внаслідок його виконання) на момент укладення договору, що суперечить положенням статті 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та є підставою для визнання такого договору недійсним з огляду на приписи статті 215 цього Кодексу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2022 року, у цій справі № 910/19199/21 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги та застосовано наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з АТ «Альпарі банк» на користь ТОВ «ФК «Фінанс тім» сплачені за договором про відступлення права вимоги кошти у розмірі 5 706 180,19 грн.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 20 грудня 2022 року передав справу № 910/19199/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії Касаційного цивільного суду щодо застосування норм статей 514, 519 ЦК України у подібних правовідносинах, який полягає у тому, що відступлення відсутнього права вимоги не зумовлює недійсності договору між первісним кредитором та новим кредитором, оскільки правовим наслідком відсутності критеріїв дійсності права вимоги є цивільно-правова відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором; тому немає підстав для недійсності договору про відступлення права вимоги.

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 касаційну скаргу АТ «Альпарі банк» задоволено. Рішення судів попередніх інстанцій скасовані та ухвалено нове, яким у позові відмовлено.

Вирішуючи поставлене перед нею питання, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу. Тому немає підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності цього договору (пункти 92, 107 постанови).

Водночас, якщо предмета права вимоги (боргу) не існувало на момент його передання ТОВ «ФК «Фінанс тім», останнє вправі на підставі частини першої статті 665 ЦК України відмовитися від договору купівлі-продажу в односторонньому порядку та вимагати повернення грошових коштів (пункт 106).

Крім того, obiter dictum Велика Палата Верховного Суду зазначила, що помилковим є врахування як преюдиційних обставин під час розгляду справи № 910/19199/21 правових оцінок судів, які вони надали певним фактам у справі № 916/1015/21. Такі правові оцінки, зокрема щодо припинення зобов`язання за кредитним договором, не є обов`язковими для суду у справі № 910/19199/21. За змістом частини першої статті 509, частини першої статті 598, статті 599 ЦК України, частини другої та абзаців першого - третього частини третьої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) із виручки за продане заставлене майно відшкодовуються Фонду витрати на утримання та продаж такого майна; після цього залишок коштів у повному обсязі акцептованих вимог, що забезпечені заставою нерухомого майна (в цьому випадку на суму 50 106 557,38 грн), спрямовується на погашення вимог заставодержателя, але у розмірі не більше основної суми заборгованості за забезпеченим таким майном зобов`язанням разом з нарахованими процентами; решта коштів включається до ліквідаційної маси банку (пункт 109 постанови).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду правильно вирішила поставлену перед нею у цій справі правову проблему, зробивши висновок про те, що сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору про відступлення права вимоги між первісним кредитором та новим кредитором, а лише зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. Тому відсутні підстави для задоволення позову, заявленого у цій справі.

Разом із тим, не погоджуюсь із позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у пункті 109 постанови, стосовно можливості неврахування як преюдиційних висновків, зроблених судами у справі № 916/1015/21 щодо припинення зобов`язання за кредитним договором.

Так, за матеріалами справи № 916/1015/21 АТ «Альпарі Банк» у квітні 2021 року звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості в сумі 50 106 557,38 грн за договором поруки від 15 листопада 2019 року та договором про надання міжбанківського кредиту № 41/980 від 15 листопада 2019 року. 12 липня 2021 року позивач подав до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість в сумі 5 706 180,19 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що АТ «Місто Банк» та ОСОБА_1 в порушення умов кредитного договору та договору поруки не виконали взятих зобов`язань щодо повернення кредитних коштів, що призвело до утворення заборгованості в зазначеному розмірі. 03 серпня 2021 року Господарський суд Одеської області замінив позивача у справі з АТ «Альпарі Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Фінанс тім».

Рішенням Господарського суду Одеської області від 30 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01 листопада 2021 року, у справі № 916/1015/21 у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи касаційну скаргу АТ «Альпарі Банк» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2021 року у справі № 916/1015/21 зазначив: «08 липня 2021 року за рахунок виручених від реалізації заставної нерухомості коштів було проведено повне задоволення кредиторських вимог первісного позивача в сумі 50 106 557,38 грн. Для цього з накопичувального рахунку АТ «Місто Банк» 08 липня 2021 року на поточний рахунок АТ «Альпарі Банк» було перераховано кошти в сумі 44 400 377,19 грн. Розмір витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на утримання та продаж заставленого майна за адресою: м. Київ, пров. Несторівський, 6-А, склав 5 706 180,19 грн. Іпотекодержатель АТ «Альпарі Банк» не мав жодних витрат на утримання і продаж заставленого майна. Витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в процесі ліквідації банків в сумі 5 706 180,19 грн законом покладаються на кредитора, вимоги якого забезпечені заставою, про що прямо зазначено у пункті 3 частини другої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», пункті 2 розділу II Положення про порядок здійснення та розрахунку витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на утримання та продаж заставленого майна (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) та підлягають відшкодуванню Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за рахунок заставодержателя. Враховуючи вищевикладене, АТ «Місто Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію належним чином виконало свої зобов`язання перед заставним кредитором АТ «Альпарі Банк» за договором міжбанківського кредиту № 41/980 від 15 листопада 2019 року, було проведено повне задоволення кредиторських вимог АТ «Альпарі Банк» в порядку, визначеному статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зобов'язання за договором міжбанківського кредиту, які були забезпечені додатково порукою відповідача, є припиненими належним виконанням».

З наведеного випливає, що судовий розгляд справи № 916/1015/21 був у цілому присвячений саме дослідженню питання виконання боржником та/або поручителем зобов`язання за кредитним договором від 15 листопада 2019 року; це питання було основним у вказаній справі, а тому висновки, зроблені судами за результатами розгляду справи є остаточними та не мають піддаватися жодному сумніву.

Вирішення вказаного питання щодо виконання/невиконання боржником зобов`язання за кредитним договором у даному випадку залежить від визначення правильного застосування у спірних правовідносинах пункту 3 частини другої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що було зроблено судами у справі № 916/1015/21.

Після того, як процедура судового розгляду справи № 916/1015/21 була завершена, прийняті у ній рішення не можуть піддаватися перегляду незалежно від того, чи погоджується Велика Палата Верховного Суду з висновками судів, чи ні.

І тим більше, Велика Палата Верховного Суду не має повноважень для того, щоб у рішенні в іншій справі зазначати про те, що у вказаних спірних правовідносинах щодо виконання зобов`язання за кредитним договором частини друга та третя статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мали бути застосовані інакше, ніж вирішили суди у справі № 916/1015/21.

Натомість протилежна позиція Великої Палати Верховного Суду, висловлена у пункті 109 постанови від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21, ігнорує принцип правової визначеності та остаточності судових рішень, а також свою власну попередню практику.

Так, згідно із частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до статті 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно із частиною першою статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності, як складова верховенства права в державі, також полягає в тому, що у разі винесення судом остаточного рішення у справі таке рішення не може бути піддано сумніву.

Так, у рішенні від 22 листопада 2010 року у справі «Ющенко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив таке. Право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII). Суд зазначає, що 18 лютого 1999 року під час розгляду цивільної справи суд встановив, що перший заявник забрав фотокопіювальний пристрій та що немає доказів на підтвердження твердження Л. про те, що перший заявник забрав папір і туби з порошком. Зокрема, свідок Б. не зміг уточнити, скільки пачок паперу і туб з порошком забрав перший заявник, а свідок К. взагалі не бачив цього. Отже, суд, забезпечуючи дискусію (a forum) для вирішення спору між двома особами, відхилив як необґрунтовані позовні вимоги Л. стосовно паперу і туб. У рішенні від 12 січня 2004 року, винесеному у кримінальній справі при вирішенні питання про винуватість заявника у заволодінні майном Л. шляхом обману, суд посилався на численні очні ставки між першим заявником, Л. та свідками і визнав, що заявник забрав фотокопіювальний пристрій, папір і туби з порошком. Розглянувши поданий у кримінальній справі цивільний позов, суд постановив відшкодувати Л. вартість незаконно привласнених речей. Суд зазначає, що за результатами першого провадження національний суд відхилив позовні вимоги Л. до першого заявника про повернення паперу і туб з порошком, хоча згодом визнав, що перший заявник та його син забрали ці речі. Суд визнає, що в ході провадження у кримінальній справі заявника вирішувалися питання кримінального законодавства, які відокремлені від тих, що вже були вирішені в ході провадження у цивільній справі. Хоча може видатися, що в обох провадженнях суди розглядали ту саму фактичну ситуацію і дійшли різних висновків, Суд зазначає, що в цивільній справі суд не встановлював, що перший заявник не забирав папір і туби з порошком. Однак цивільний аспект кримінальної справи стосувався того самого питання, що й цивільне провадження, що відбулося раніше, а саме питання цивільно-правової відповідальності за заволодіння фотокопіювальним пристроєм і пов`язаних з ним матеріалів, а також їхньої вартості. За відсутності будь-яких ознак того, що в цивільному провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань звело нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 60-65 зазначеного рішення).

У постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 910/10006/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд вважав, що для прийняття законного та обґрунтованого рішення в цій справі істотне значення має вирішення питання стосовно дії в часі норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VІ (у редакції Закону № 1586-VII) до правочинів (у тому числі договорів) та можливості визнання нікчемним із цієї підстави договору, що укладений банком до набрання чинності Законом № 1586-VII, для чого потрібно відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 761/11870/15-ц. Однак Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке… Судами у справі № 761/11870/15-ц уже було вирішено питання стосовно особливостей застосування до договору від 25 лютого 2014 року про розірвання договору іпотеки норм статті 38 Закону № 4452-VІ та наявності або відсутності у зв`язку із цим правових підстав вважати вказаний договір нікчемним. Рішення у справі № 761/11870/15-ц набрали законної сили та є обов`язковими для виконання. Велика Палата Верховного Суду не може здійснювати їх ревізію в межах цієї справи, оскільки це суперечитиме принципу правової визначеності. Виходячи з наведених підстав, Велика Палата Верховного Суду в межах розгляду цієї справи не вважає можливим розглядати питання щодо необхідності відступу від висновку про застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, та вирішення виключної правової проблеми, яка полягає у визначенні правил дії в часі норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VІ (у редакції Закону № 1586-VII) в контексті застосування її до договору від 25 лютого 2014 року про розірвання договору іпотеки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17 зазначено: «Так, рішенням Господарського суду Одеської області від 19 жовтня 2015 року у справі № 916/1387/15-г, яке набрало законної сили 06 листопада 2015 року, задоволено позовні вимоги ПАТ «Імексбанк» до ТОВ «Галіот» про стягнення заборгованості у сумі 140 580 000, 00 грн, відсотків за користування кредитом у сумі 15 064 403, 66 грн, пені у сумі 3 118 206, 43 грн за кредитним договором, для забезпечення виконання якого, на момент ухвалення рішення суду та набрання ним чинності, був укладений договір іпотеки 2. На виконання зазначеного рішення суду було видано наказ Господарського суду Одеської області від 06 листопада 2015 року у справі № 916/1387/15-г. У подальшому ухвалою Господарського суду Одеської області від 20 липня 2018 року у справі № 916/1387/15-г, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06 вересня 2018 року, наказ Господарського суду Одеської області від 06 листопада 2015 року у справі № 916/1387/15-г визнано таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з тим, що ПАТ «Імексбанк» застосував позасудове врегулювання за договором іпотеки 2 шляхом звернення у свою власність предмета іпотеки 2, внаслідок чого зобов`язання ТОВ «Галіот» за вказаним кредитним договором припинились. Зазначені ухвала і постанова про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, є судовими рішеннями, якими вирішено по суті спір між банком і позичальником. Тобто спочатку суди у справі № 916/1387/15-г встановили наявність невиконаного зобов`язання позичальника і стягнули існуючу заборгованість. Потім суди у цій же справі встановили, що після ухвалення рішення про стягнення спірне зобов`язання припинилось, а тому відповідна заборгованість відсутня, отже стягненню не підлягає. Таким чином, заявлені ПАТ «Імексбанк» у цій справі № 916/3146/17 вимоги про відновлення реєстрації іпотеки, яка забезпечувала основне зобов`язання, фактично є спробою ревізії судових рішень в іншій справі № 916/1387/15-г. Проте слід враховувати, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 20 липня 2018 року у справі № 916/1387/15-г, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06 вересня 2018 року, остаточно вирішений спір між ПАТ «Імексбанк» і ТОВ «Галіот» щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. Ці судові рішення не можуть бути переглянуті в даній справі».

Висновки

Таким чином, вважаю правильними висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21по суті цього судового спору та погоджуюсь із прийнятим нею рішенням, вказаним у резолютивній частині постанови.

Однак при цьому не погоджуюсь із змістом пункту 109 вказаної постанови, у якому obiter dictum Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість неврахування під час розгляду інших судових справ висновків судів у справі № 916/1015/21 щодо припинення зобов`язання за кредитним договором від 15 листопада 2019 року та особливостей застосування положень частин другої та третьої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у правовідносинах щодо вказаного кредитного договору між АТ «Альпарі банк» (правонаступник ТОВ «ФК «Фінанс тім»), АТ «Місто банк» та ОСОБА_1 .

Вважаю, що зазначене твердження Великої Палати Верховного Суду порушує прямі норми закону щодо обов`язковості судових рішень та суперечить принципу остаточності судового рішення, що набрало законної сили (resjudicata).

На моє переконання, обставини, встановлені судами у справі № 916/1015/21 щодо припинення зобов`язання за кредитним договором від 15 листопада 2019 року внаслідок його належного виконання та порядку застосування у цих правовідносинах положень пункту 3 частини другої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у контексті того, що витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на утримання та продаж заставленого майна у розмірі 5 706 180,19 грн покладаються на кредитора, вимоги якого забезпечені заставою), в силу частини четвертої статті 75 ГПК України є преюдиційними під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Суддя Ю. Л. Власов