Постанова

від 21.09.2023 по справі 161/3134/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/3134/23 Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л. В. Провадження № 22-ц/802/820/23 Доповідач: Данилюк В. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Данилюк В. А.,

суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

розглянувши у порядку спрощеного письмового позовного провадження без виклику сторін у місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення середнього заробітку, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бурди Дмитра Петровича на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 липня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення середнього заробітку.

Позов обґрунтовує тим, що з 05.01.2000 року він працює на посаді вчителя в Комунальному закладі «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради» (далі ЛНВК). 26.02.2022 його було призвано по мобілізації та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

У відповідності до вимог ст.119 КЗпП в редакції до 19.07.2022, за працівниками, призваними на строкову військову службі, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Після внесення змін, згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-ІХ, від 01.07.2022, який вступив в силу 19.07.2022, згідно п. 17 якого, у ч.3 ст.119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада», відповідачем та Департаментом освіти Луцької міської ради була припинена виплата середньої заробітної плати за основним місцем роботи, а відтак з серпня 2022 по даний час, заробітну плату він не отримує.

Водночас, відповідно до вимог ч.2 ст.57, ст.57-1 Закону України «Про освіту», які є чинними, у разу проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток.

Відповідно до довідки Департаменту освіти Луцької міської ради, розмір його середньоденної заробітної плати становить 1002,22 грн, сукупний нарахований дохід за 2022 рік 169250,04 грн, за 2023 рік заробітна плата не нараховувалася та не виплачувалася. За таких обставин, розмір не нарахованої та невиплаченої загробної плати за період з 01.08.2022 по 24.02.2023 за 150 робочих днів становить 150333,00 грн.

Посилаючись на викладене, позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь 150333,00грн середнього заробітку за період з 01.08.2022 по 24.02.2023 та витрати на правничу допомогу в сумі 5000,00 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 липня 2023 року ві задоволенні позов ОСОБА_1 до Комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення середнього заробітку відмовлено.

Не погодившись із даним рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Бурда Д. П. подав апеляційну скаргу, в якій вказує на неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не врахував обставини, які наведені в обґрунтування заявленого позову, не дав їм належної правової оцінки та безпідставно відмовив у заявленому позові, не взявши до уваги норми ст.57 Закону «Про освіту», в яку законодавець не вносив зміни щодо скасування за мобілізованими гарантії збереження середнього заробітку.

У відзиві на апеляційну скаргуКомунальний заклад «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради`вказує на законність та обґрунтованість рішення суду, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін. Зазначає, що у зв`язку з набранням чинності 19.07.2022 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року № 2352-ІХ та внесення змін до ч. 3 ст. 119 КЗпП України ОСОБА_1 було припинено з 19.07.2022 року збереження середнього заробітку на період проходження ним військової служби. Хоча норма ч. 2 ст. 57 ЗУ «Про освіту» передбачає, що середній заробіток зберігається за педагогічними та науково-педагогічними працівниками у разі проходження певних видів військової служби, однак позивачем не надано відповідних підтверджуючих документів, що він відноситься до таких категорій. Також вказує, що ОСОБА_1 отримує грошове забезпечення з державного бюджету, а тому жодних правових підстав для збереження заробітку за основним місцем роботи немає.

Відповідно до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 368, ч. 1 ст. 369 ЦПК України дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи.

За змістом ч. ч. 4 та 5 ст. 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Судом та матеріалами справи встановлено що з 05.01.2000 ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з ЛНВК, де працює на посаді вчителя Захисту Вітчизни (а.с.19-21).

Відповідно до довідки № 700 від 30.12.2023, виданої військовою частиною НОМЕР_1 , сержант ОСОБА_1 перебуває на військовій службі під час мобілізації у військові частині НОМЕР_1 з 26.02.2022 по теперішній час (а.с.22).

Наказом директора ЛНВК № 6-к від 09.03.2022, ОСОБА_1 увільнено від роботи вчителя у зв`язку з призовом працівника на військову службу по мобілізації (а.с.23).

Судом встановлено, що позивачу з моменту мобілізації і до липня 2022 року за основним місцем роботи відповідачем проводилася виплата середнього заробітку, однак з липня 2022 року вказані виплати були припинені, про що директором ЛНВК видано наказ № 31-к від 19.07.2022 «Про припинення виплати середнього заробітку ОСОБА_1 »

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових і відносин» № 2352-ІХ від 01.07.2022 року, - до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, внесено зміни, а саме: слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада» (далі Закон № 2352-ІХ).

Усі вищенаведені обставини сторонами в повній мірі визнаються та жодним чином не заперечуються.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.

Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014) відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.

Отже, починаючи з 24 лютого 2022 року в Україні діє режим особливого періоду, визначений ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до вимог частин 1, 6 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Глава VII Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Частиною 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни та у ч. 3 ст. 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року (далі Закон № 2352-ІХ), набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року ч. 3 ст. 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відтак, компенсація середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали працівники на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.

Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у п. 2.3. рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У п. 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Разом з тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм ч. 3 ст. 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом № 2352 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, слід зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року № 2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон № 2352-ІХ та оновлену редакцію ч. 3 ст. 119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади.

Водночас, Мінекономіки зазначило, що за мобілізованими працівниками може зберігатися заробіток, але за власним рішенням роботодавця.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом № 2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу, з дня набрання чинності Законом.

З наведеного вбачається, що положення ч. 3 ст. 119 КзпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення ч. 3 ст. 119 КзпП України були виключені.

При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги позивача про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим з 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Таким чином, саме з 19 липня 2022 року законодавчо врегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними в ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Разом з тим, колегія суддів не бере до уваги доводи позовної заяви та апеляційної скарги щодо переваги в застосуванні положень ч. 2 ст. 57 Закону України «Про освіту» над нормами ч. 3 ст. 119 КЗпП України з огляду на таке.

Як визначено ст. 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Отже, інші акти законодавства України повинні прийматися у відповідності до норм цього Кодексу.

Разом з тим, щодо питання пріоритетності норм закону висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, а також про такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до ст. 4 ЦК України Закон №1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Конституційний Суд у цьому рішенні вказав, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Кодексу превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте, не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини Суд знайшов своє застосування принципу правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steelandothers v. theUnitedKingdom) та ін.).

Таким чином, апеляційний суд доходить висновку, що в даному випадку, з урахуванням вимог ст. 4 КЗпП України, яка вказує на те, що інші акти законодавства України мають бути прийняті відповідно до норм цього Кодексу, слід застосовувати норми ч. 3 ст. 119 КЗпП України, в які внесено зміни, що діють з 19 липня 2022 року.

Разом з тим, відповідно до ст. 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Однак як вбачається з матеріалів справи, ні адміністрація Комунального закладу «Луцький навчально-виховний комплекс загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 7 природничий ліцей Луцької міської ради», ні його засновник Луцька міська рада чи уповноважений орган міської ради у сфері освіти Департамент освіти Луцької міської ради, не виносили відповідного рішення про покладення на себе обов`язку зі збереження середнього заробітку після 19 липня 2022 року за працівниками освітніх закладів, які перебувають на військовій службі.

Колегія суддів вважає, що аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 268, 367-369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бурди Дмитра Петровича залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді