Рішення

від 22.09.2023 по справі 490/1956/20

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

н\п 2/490/760/2021 Справа № 490/1956/20

Центральний районний суд м. Миколаєва

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2023 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді Гуденко О.А.,

при секретарі Позднякову Є.В.,

без участі представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління ( правонаступник КЕВ міста Миколаєва ) третя особа - Головне управлінняДержгеокадастру уМиколаївській області про скасування рішення органу місцевого самоврядування, -

В С Т А Н О В И В:

02.04.2020 року до Центрального районного суду м. Миколаєва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування, треті особи Квартирно-експлуатаційний відділ міста Миколаєва, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, в якій позивач просив визнати недійсним п. 1.4 рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.11.1996 року; визнати недійсним п. 7.8 рішення Миколаївської міської ради від 3.11.2000 року №23/43; скасувати державний акт на право постійного користування землею І-МК №002380 від 08.02.2001 року та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:022:0003.

В обгрунтування позову посилався на те, що позивачу на праві власності належить земельна ділянка 960 кв.м. з призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку на підставі рішення Миколаївської міської ради від 20.10.1993 № 18/14 та державним актом на право власності на землю від 23.02.1994 року та свідоцтвом про право власності на нерухоиме майно від 15.03.2011 року.

У вересні 2017 року він мав намірвідновити межі його ділянки для внесення відомостей до Державного земельного кадастру , для чого було зроблено відповідну технічну документацію та подано до структурного підрозділу ДЗК. Проте рішенням державного кадастрового реєстратора від 02.10.2017 року йому було відмовлено у внесенні до ДЗК відомостей про його земельну ділянку до ДЗК, оскільки встнвлено накладання на 99,7% з земельною ділянкою кадастровий номер 4810137200:01:022:0003.

Як з`ясувалося, ця ділянка перебуває у постійному користуванні КЕВ міста миколаєва на підставі оспорюваного рішення відповідачів.

Листом виконкому ММР йог обуло повідомдлено, що при виділенні зщемельної ділянки КЕВ дійсно не було враховано земельні ділянки, які вже виділені під забудову громадянам.

Отже земельна ділянказ кадастровим номером 4810137200:01:022:0003 була набута КЕВ пізніше, ніж була виділена у власність позивачеві, що свдчить про порушення його права власності. Натомість на його звернення відповідачі відмовилися вирішувати проблему в позасудовому порядку.

Посилаючись на положення ст. 152,155 ЗК України, ст. 24 ЗУ «Про державний земельний кадастр» просив про задоволення позову.

28 серпня 2020 року до суду надійшли пояснення від представника третьої особи - Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, в яких вони посилаються на безпідставність залучення їх в якості третьої особи у даній справі. Просять розглядати справу у відсутності їх представника.

15 жовтня 2020 року до суду надійшли пояснення від представника третьої особи - Квартирно-експлуатаційного відділу м.Миколаєва, в яких вони посилаються на набуття ними спірної земельної ділянки на законних підставах. Також зазначають про безпідставність залучення їх в якості третьої особи у даній справі та невірне означення позивачем кола відповідачів. Також зазначають про неефективний спосіб захисту порушеного права, обраного позивачем, адже жодного віндикаційного позову ним не заявлено, отже незрозуміло яким чином скасування рішень міської ради поновить його права. Просять відмовити у задоволенні позову.

08.02.2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача Миколаївської міської ради, в якому просять відмовити у задоволенні позову. Зазнавчають, що на підставі оскаржуваних пунктів рішень виконкному та міськради бв виданий Державний акт на право постійного корситування земельною ділянкою, отже ці пункти вичерпали свою дію фактом виконання , а отже скасування нечинних пунктів рішення не призведе до ефективного захисту порушених прав позивача. Також зазначають, що земельна ділянка відноситься до зеемль оборони, які перебувають у власнсоті Держави.Отже належним відповідачем у справі має бути особа, чиє право власнсоті оспорюється, отже ні ММР, ні міськвиконком не є належними відповідачами у вказаній справі. Крім того звертають увагу на те, що заявлені позивачем позовні вимоги не відповідають ефективному способу захисту порушеного права, оскільки жодним чином не призведуть до відновлення порушеного на його думку права власності.

Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Черенкової Н.П. від 06.05.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 доМиколаївської міськоїради,Виконавчого комітетуМиколаївської міськоїради проскасування рішенняоргану місцевогосамоврядування,треті особи Квартирно-експлуатаційнийвідділ містаМиколаєва,Головне управлінняДержгеокадастру уМиколаївській області - повернуто позивачу на підставі п. 1 ч. 4ст. 185 ЦПК України, оскільки на час надходження позовної заяви ОСОБА_1 та заяви на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від 09.04.2020 року Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система не розпочала роботу, відтак відсутні правові підстави для звернення до суду в системі «Електронний суд», що унеможливлює прийняття судом заяви з додатками саме в електронній формі.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15.06.2020 року ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 06.05.2020 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Черенкової Н.П. від 24.06.2020 року відведено суддю Черенкову Н.П. від розгляду цивільної справи №490/1956/20 за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування, треті особи Квартирно-експлуатаційний відділ міста Миколаєва, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.07.2020 року визначено головуючого по справі суддю Гуденко О.А.

Ухвалою судді Гуденко О.А, від 06.07.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.

Протокольною ухвалою суду від 03.11.2020 року було залучено до участі у справі в якості співвідповідача Квартирно-експлуатаційний відділ м.Миколаєва.

Ухвалою суду від 27.01.2023 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача - адвоката Гайдаржий А.В. про зупинення провадження у справі до закінчення дії воєнного стану в Україні.

Ухвалою суду від 12.10.2021 року у відкритому судовому засіданні за клопотанням представника позивача витребувано у Квартирно - експлуатаційного відділу міста Миколаїв засвідчену належним чином копію технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки від 31.07.2013, на підставі якої було здійснено державну реєстрацію земельної ділянки під кадастровим номером 4810137200:01:022:0003.

Ухвалою від 26 травня 2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті .

03.05.2022 року на адресу суду надійшла відповідь від Квартирно - експлуатаційного відділу міста Миколаєва, відповідно до якої вони не можуть надати дану технічну документацію в зв`язку з її відсутністю та повідомляють, що вказані документи повинні перебувати в Головному управлінні Держгеокадастру у Миколаївській області.

Ухвалою суду від 15/06/2023 року витребувано у Головному управлінні Держгеокадастру у Миколаївській області засвідчену належним чином копію технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки від 31.07.2013, на підставі якої було здійснено державну реєстрацію земельної ділянки під кадастровим номером 4810137200:01:022:0003 - та надати витребувані документи суду у строк до 01 вересня 2023 року.

Представник позивача адвокат Гайдаржий А.В. надав суду заяву про розгляд справи у відсутність сторони позивача , підтримують викладені в позові обстаивни, просить про його задоволення.

Представник відповідачів ММР та виконкому ММР надала суду заяву про розгляд справи у відсутність їх представника , підтримують відзив на позов.

Представник відповідача Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління ( правонаступник КЕВ міста Миколаєва ) надала суду заяву про розгляд справи у відсутність їх представника , підтримують письмові пояснення на позов.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1ст. 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно положень ст.78,79,80 ЦПК Україниобставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною 1ст. 81 ЦПК Українивстановлено обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). (ст. 89 ЦПК України).

Відповідно дост. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно дост. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно рішення № 11 від 15.10.1992 року земельна ділянка площею 223,2 га з земель в/ч № НОМЕР_1 відведена Миколаївській міській раді під індивідуальне житлове будівництво.

Згідно Державного Акту на право приватної власності на землю від 23.02.1994 року за реєстровим номером 618 ОСОБА_1 на підставі рішення ММР від 20.10.1993 року № 18/14 надано у власність земельну ділянку площею 960 кв.м. по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.03.2011 року ОСОБА_1 належить на праві власності житловий будинок, загальною площею 174,9 кв.м. з господарськими та побутовими спорудами по АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.4 рішення виконкому ММР від 29.11.1996 року №595 «Про затвердження матеріалів інвентаризації і відведення земель підприємствам, установам та організаціям за фактичним землекористуванням», затверджено матеріалі інфентаризації та відведено земельні ділянки за фактичним землекористувачем КЕЧ Миколаївського району Міністерства оборони України в постійне користування площею 3109932 кв.м. для розташування військової частини № НОМЕР_1 по пр.Героїв сталінграда.

Пунктом 7.8 рішення ММР від 03.11. 2000 року № 23/43 «Про попереднє погодження місць для розташування об`єктів, резервування земельних ділянок на термін виконанян проектно-вишукувальних робіт, вилучення, надання, передачу за фактичним землекористуванням, продовження строку користування зеемльними ділянками підприємствам, установам, організаціям, фізичним особам, внесення змін до рішень міської ради та міськвиконкому» - внесено зміни, а саме пункт 1.4 рішення виконкому ММР від 29.11.1996 року №595 читати в такі редакції : « КЕЧ Миколаївського району Міністерства оборони України в постійне користування площею 3109932 кв.м. для розташування військової частини НОМЕР_2 по пр.Героїв сталінграда».

Згідно Державного Акту на право постійного користування землею серія І-МК № 002380 від 08.02.2001 року за реєстровим номером 394 на підставі рішення ММР від 03.11.199.. року № 23/49 КЕЧ Миколаївського району Міністерства оборони України надано у постійне користування310, 9932 га землі для розташування військової частини НОМЕР_3 .

Вжитими судом заходами щодо витребування доказів- технічної документації з землеустрою щодо земельноїділянки кадастровий номер 4810137200:01:022:0003 встановлена, що вказан документація відсутня як у замовника (КЕВ), так і у Головному управлінні Держгеокадастру у Миколаївській області.

Як підтверджується матеріалами справи, в 2017 році позивач замовив розроблення технічної документації для встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) , площею 960 кв.м., розташованої по АДРЕСА_1 яка була розроблена ФОП ОСОБА_2

12.07.2017 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , було підписано Акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання щодо вказаної земельної ділянки.

Згідно рішення № РВ_4800306782017 від 02.10.2017 року державного кадастрового реєстратора Воронову Г.П. було відмовлено у внесенні до ДЗК відомостей про його земельну ділянку до ДЗК на підставі поданої технічної документації : встановлено перетин на 99,7% з земельною ділянкою кадастровий номер 4810137200:01:022:0003.

Згідно листа-відповіді КЕВ м.Миколаєва від 15.12.2017 слідує, що дійсно земельна ділянка кадастровий номер 4810137200:01:022:0003 , загальною площею 170,7298 га перебуває у користуванні КЕВ, на ній розташоване військове містечко № НОМЕР_4 за адресою АДРЕСА_2 . Також роз`яснено, що згода на припинення прав постійного корситування земельними ділянками Міністерства оборони України надається безпосередньо Міністром оборони України, отже вирішення такого питання не входить до компетенції КЕВ.

Відомості про земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:01:022:0003, загальною площею 170,7298 га, внесені в установленому законом порядку 05.06.2014 до Державного земельного кадастру, форма власності державна власність, категорія земель- землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики , оборони та іншого призначення.

Згідно листа-відповіді Миколаївської обласної державної адміністрації позивачеві від 18.06.2018 вбачається, що за інформацією миколаївської міської ради під час надання КЕЧ Миколаївського району земельної ділянки площею 310,9932 га не було враховано той факт, що частина цієї ділянки вже відведена громадянам під житлову забудову. Зазначене призвело до накладання земельної ділянки по АДРЕСА_1 на земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:01:022:0003, яка перебуває у державній власності.

Відповідно до положення від 26.05.2023 року відбулося переформування КЕВ міста Миколаєва в Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління Командування Сил логістики Збройних Сил України, яке є правонаступником всіх прав та обов`язків КЕВ міста Миколаєва.

Відповідно дост.1 Закону України "Про Збройні Сили України", ст.ст.2,10 Закону України "Про оборону України", Збройні сили України - це військове формування, на яке покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й неподільності.

Міністр оборони України здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними Силами України, а також інші повноваження, передбачені законодавством. Адміністративне керівництво Збройними Силами України - діяльність, спрямована на всебічне забезпечення життєдіяльності Збройних Сил України, їх функціонування та розвитку в межах виконання основних завдань державної політики у сфері оборони - згідност.8 Закону України "Про Збройні Сили України".

Відповідно до ст. 10 цього Закону, Міністерство оборони України:

здійснює військово-політичнета адміністративнеуправління ЗбройнимиСилами України; забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України; тощо.

Отже, Міністерство оборони України є Центральним органом виконавчої влади й військового управління. Вказаний орган здійснює керівництво структурними підрозділами Збройних Сил України, до числа яких відноситься і Миколаївське квартирно-експлуатаційне управління Командування Сил логістики Збройних Сил України, яке є правонаступником всіх прав та обов`язків КЕВ міста Миколаєва.

Відповідно до ст. 14 цього Закону, земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

Відповідно достатті 10 Закону України "Про оборону України"Міністерство оборони України, як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань. Обороноздатність держави складається, зокрема, з матеріальних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації.

Згідно зі статтями2та3того жЗаконуоборона України базується на готовності, зокрема, усіх ланок воєнної організації, до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, а підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави, забезпечення Збройних Сил України матеріальними та фінансовими ресурсами, підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони Держави.

Відповідно до положеньст.77 ЗК України,ст.1 Закону України "Про використання земель оборони"- землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Земельні відносини, як зазначено уст.3 Земельного кодексу України, регулюютьсяКонституцією України,Земельним кодексом України, а також іншими нормативно-правовими актами прийнятими в цій сфері.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог .

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина другастатті 48 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Як викладено у Постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397 цс 19) Великої Палати Верховного Суду Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальнимзакономпідстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.10),від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 39)).

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. При цьому, слід наголосити, що відповідно до статті 81 ЦПК України така обставина підлягає доказуванню, оскільки позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом норм процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати до участі у справі співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і щодо тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, пунктом ї частини першої статті 189 ЦПК України, суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій.

Разом із тим, суд не може примушувати сторін до вчинення тих чи інших процесуальних дій, оскільки це суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства

Частиною четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Суд у силу покладених на нього процесуальним законом повноважень позбавлений можливості самостійно визначити суб`єктний склад учасників справи, проте встановивши, що у справі не залучено усіх суб`єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі, суд відмовляє у позові з цих підстав.

3 огляду на зазначене, вирішення питання залучення до участі у справі співвідповідача, заміну неналежного відповідача має здійснюватися судом першої інстанції за клопотанням позивача, а не з власної ініціативи. В силу покладених процесуальним законом повноважень суд роз`яснює позивачеві його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення таких дій, а встановивши, що у справі не залучено усіх суб`єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі, відмовляє у позові з цих підстав.

В судовому засіданні встановлено, що заявлена ОСОБА_1 вимога про скасування державний акт на право постійного користування землею І-МК №002380 від 08.02.2001 року та скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:022:0003, що є за своєю суттю позбавлення права власності на вказану земельну ділянку , яка відноситься до земель оборони і перебуває у державній власності заявлена до органів місцевого самоврядування та структурного підрозділу МО - КЕВ міста Миколаєва, а не до дердави україна в особі уповноваженого органу , тобто до не неналежного відповідача у справі. Наведене є самостійною підставою для задволення цих позовних вимог.

Статтями 17, 18 ЗК України 1990 року визначався порядок та підстави надання громадянам у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної влади в межах їх повноважень.

Так, згідно з частиною першою статті 17 ЗК України 1990 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах згідно із статтями 57 і 67 цьогоКодексу. Земельні ділянки із зазначеного за використанням переліку передавались у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь, товариств і кооперативів тощо).

Відповідно до ст. 6 Земельного кодексу України ( в редакції на час отримання позивачем земельної ділянки у власність), передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.

Відповідно до ст. 23 Земельного кодексу України ( в редакції на час отримання позивачем земельної ділянки у власність), право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Відповідно до ст. 70 Земельного кодексу України ( в редакції на час отримання позивачем земельної ділянки у власність), землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ.

Відповідно до ст. 4 Земельного кодексу України ( в редакції на час отримання позивачем земельної ділянки у власність) не можуть передаватись у колективну та приватну власність:землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв`язку, оборони.

Проте питання щодо правомірності вилучення Миколаївською обласною радою земельної ділянки, в межах якої наразі перебуває земельна ділянка позивача, з користування військової частини та передання її до Миколаївської міської ради під житлове будівництво щодо передання цієї ділянки в натурі без представника військової частини виходить за межі предмета доказування в межах заявлених позовних вимог.

Згідно зі статтею 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Статтею 23 ЗК України від 18 грудня 1990 року передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується Державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми Державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Таким чином, у ЗК України 1990 року законодавець визначив, що право власності на земельну ділянку виникає лише після обов`язкового настання двох умов: 1) встановлення землевпорядною організацією меж земельної ділянки в натурі і 2) одержання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку.

01 січня 2002 року ЗК України від 18 грудня 1990 року втратив чинність та набрав чинності ЗК України від 25.10.2001 року №2768-III, у пункті 7 Перехідних положень (Розділ X) якого зазначено, що за громадянами та юридичними особами, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігаються права на ці ділянки.

Положення про посвідчення Державними актами права власності та користування земельними ділянками містяться також у ЗК України від 25 жовтня 2001 року.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку та право постійного користування і право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Статті 140, 142, 143 ЗК України містять вичерпний перелік підстав припинення прав на земельну ділянку. Але зазначені норми Закону застосовуються у випадку, коли право набуто в установленому законом порядку.

Згідно зістаттею 125 ЗК України(в редакції, чинній на момент виготовлення позивачем технічної документації ддля встановлення меж земельної ділянки), на яку як на підставу позову посилається позивач- право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Статті116,118 ЗК Українипередбачають, що громадяни та юридичні особи набувають права власності або права користування земельними ділянками на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначенихстаттею 122 цього Кодексу.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади.

Частиною 5ст.116 ЗК Українивизначено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

За положеннямистатті 152 Земельного кодексу Українивласник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

У п.11 Постанови ПленумуВерховного Суду України від 16квітня 2004 року №7«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз`яснено, що, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

В силуст.19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно з ч.1ст.21 ЦК Українисуд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно п.1.7Інструкції пропорядок складання, видачі,реєстрації ізберігання державнихактів на право власностіна землюі правопостійного користування землею,договорів направо тимчасового користування землею(втому числіна умовахоренди),затв . Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах N 28 від 15.04.93 - на земельні ділянки, якими користуються громадяни,

підприємства, установи, організації та садівницькі товариства,

державні акти виготовляються після визначення меж земельних

ділянок в натурі (на місцевості) і складання плану земельної

ділянки.

За п. 1.9-1.10 цієї інструкції ( чинна на час видачі позивачеві Державного Акту) , розробку технічної документації по складанню державних

актів на право власності на землю і право постійного користування

землею здійснюютьдержавні таінші землевпорядніорганізації.Технічнадокументація при складанні державних актіввключає: при складанні державних актів на право приватної власності на землю і право постійного користування землею, що видаються

громадянам на земельні ділянки, якими вони користуються: виписку з

рішення місцевої Ради народних депутатів про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування; абриси обміру земельної ділянки; план земельної ділянки, складений за результатами обміру; збірний план землевласників іземлекористувачів; відомість обчислення площ; матеріали погодження

меж земельної ділянки з суміжними власниками землі і

землекористувачами.

Проте, позивачем не надано суду доказів того, що при виготовленні та видачі йому Державного акту на право власності на земельну ділянку від 23.02.1994 року були проведені передбачені вказаними вимогами НПА підготовчі роботи, а саме :виписку з земельно-облікових документів про розмір земельної ділянки; аналіз

планово-картографічних матеріалів; звірку плану земельної ділянки

з натурою та її обмір; підготовку виписки з рішення відповідної

місцевої Ради народних депутатів про передачу земельної ділянки у

власність або надання її у постійне користування; аналіз договору

купівлі-продажу земельної ділянки і документа про оплату вартості

землі, звірку меж земельної ділянки з суміжними власниками землі

землекористувачами, розробку технічної документації по складанню

державних актів.

Відповідно до вимогст.155 Земельного кодексуУкраїниу разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частин другої, п`ятоїстатті 158 ЗК Українивиключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Стаття 393ЦК Українипередбачає, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом недійсним та скасовується.

Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акту органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Зазначаючи про порушення своїх прав оскаржуваними рішеннями органів місцевого самоврядування позивач посилається на відмову державного кадастрового реєстратора у внесенні до ДЗК відомостей про його зеемльну ділянку.

Згідно з частинами першою- четвертоюстатті 79-1 ЗК Україниформування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Згідно зістаттею 1 Закону України «Про державний земельний кадастр`державна реєстрація земельної ділянки це внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі (частини перша, другастатті 16 Закону України «Про державний земельний кадастр»).

Згідно з частинами першою, третьоюстатті 24 Закону України «Про державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою, зокрема особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи.

Отже, присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, а носить лише інформативний характер.

Таким чином, крім відмови у присвоєнні земельній ділянці по АДРЕСА_1 , площею 960 кв.м., належній на праві власнсоті позивачу, відповідного кадастрового номеру на інші порушення свого права власності позивач не посилається.

Разом з тим просить визнати недійним рішення про надання всієї земельної ділянки , площею більше 30 га, у державну власність для постійного розміщення військової частини, та скасувати Державний акт на право постійного корситування земелею зі скасуванням державної реєстрації цієї земельної ділянки за Державою .

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов`язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

В силу статті 41 Конституції України, статті 90 ЗК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Власники земельних ділянок мають право продавати, іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, самостійно господарювати на своїй землі. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтями 152, 153, 155 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими Законами України. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, застосуванням інших, передбачених Законом способів. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56)).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріпленізакономматеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядкустатей 387 - 388 ЦК України(віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зістаттею 391 ЦК України(негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно доЦПК України,в межах заявлених ними вимог(частина першастатті 11 цього кодексуу редакції, чинній на час звернення до суду; аналогічний припис є у частині першійстатті 13 ЦПКУкраїну у редакції, чинній на час розгляду справи судами).

Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку позивач заявив вимогу про скасування відповідних пунктів рішень виконкому ММр та ММР та скасування Державного акту, виданого відповідачу КЕВ м.Миколаєва та скасування державної реєстрації земельної ділянки з земель оборони, яка перебуває у державній власності з підставст. 152 ЗК України, тобто фактично з негаторним позовом.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленомузакономпорядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цейфактичний стан володінняслід відрізняти відправа володіння, яке належить власникові (частина першастатті 317 ЦК України)незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачаєправо володіннянерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стаєфактичним володільцемостаннього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункти 65-67)).

Інакше кажучи,заволодіннянерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набувправо власності (права володіння, користування та розпорядження)на це майно. Власник, якого незаконно позбавиливолодіннянерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачаєправо володіннянерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає йогофактичним володільцем(бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Алене набуває право володінняна відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункт 64)).

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається,виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див.,зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)).

Проте позивач у цій справі взагалі не посилається на порушення своїх правомочностей власника ні на позбавлення його права володіння, ні користування, ні права розпорядження, а лише на наявні перешкоди щодо внесення відомостей до ДЗК про його земельну ділянку.

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення:визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимогстатті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК України,є неефективними.Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)) (п.150 Постанови) .

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94))- п.151 Постанови.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Звідси випливає, що позовні вимоги про визнання незаконними пунктів рішення ММР, визнання недійсними Державного Акту та договору купівлі-продажу не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

У дійсних правовідносинах сторін- за відповідачем КЕВ м.Миколаєва ( правонаступником є Миколаївськео квартирно-експлуатаційне управління ) зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, до складу якої, як стверджує позивач, входить і належна йому на праві власності спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 , право власнсоті на яку у втановленому чинним законодавством порядку за ОСОБА_1 , не зареєстровано, а за такого належним та ефективним способом захисту прав є пред`явлення саме віндикаційного, а не негаторного позову, і щодо саме належних йому 960 кв.м. землі, а не всіх 30 га земель оборони.

Отже , позивачем обрано неналежний спосбі захисту порушеного права що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Згідно зст. 141 ЦПК України, судовий збір сплачено при подачі позову та в разі відмови у позові судові витрати позивачу відшкодуванню не підлягають.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Керуючись ст.ст. 4-5,12-13,79-81, ст.141, ст. 259-265 ЦПК УКраїни, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Миколаївського квартирно-експлуатаційного управління ( правонаступник КЕВ міста Миколаєва ) третя особа - Головне управлінняДержгеокадастру уМиколаївській області про скасування рішення органу місцевого самоврядування - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

Повний теккст рішення суду складено 22 вересня 2023 року.

Суддя Гуденко О.А.