Постанова

від 14.09.2023 по справі 727/8642/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 727/8642/22

провадження № 61-3137св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вище професійне училище № 3 м. Чернівців,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 листопада 2022 року у складі судді Одовічен Я. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вищого професійного училища № 3 м. Чернівців (далі - ВПУ № 3) про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та виплату компенсації за невикористану щорічну відпустку.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивачка працювала на посаді викладача у ВПУ № 3 та звільнена наказом від 26 серпня 2022 року № 175-К за прогул з 26 серпня 2022 року. Копію наказу про звільнення вона отримала 09 вересня 2022 року поштою.

Як підставу для винесення наказу № 175-К роботодавець зазначив доповідну записку директора та акт про відсутність на робочому місці, яким зафіксовано її відсутність на роботі 26 серпня 2022 року протягом робочого дня без вагомих причин.

Із вказаним наказом вона не погодилася та вважала його незаконним.

На переконання позивачки, відповідач порушив порядок застосування дисциплінарного стягнення, визначений статтею 149 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зокрема, перед звільненням їй не було запропоновано надати пояснення, у зв`язку з чим порушено її право на захист та позбавлено можливості надати пояснення про поважність причин відсутності на роботі. Зміст акта про її відсутність на роботі та наказу про звільнення свідчать про необ`єктивне та упереджене відношення роботодавця до неї. Роботодавець не намагався з`ясувати причини її відсутності на роботі та не врахував її бездоганну попередню роботу при обранні виду дисциплінарного стягнення.

Крім того, позивачка посилалася на те, що відповідно до графіку відпусток працівників ВПУ № 3 на 2022 рік період її щорічної відпустки у 2022 році визначено на липень-серпень місяць. Вона не була ознайомлена з наказом про надання щорічної відпустки за 2022 рік, а тому не була належним чином повідомлена про дату закінчення такої відпустки.

Листом від 19 вересня 2022 року ВПУ № 3 повідомило її, що щорічна відпустка у 2022 році їй не надавалася, оскільки вона не подавала заяву про відпустку. Вважала не надання їй відпустки згідно з графіком протиправним, оскільки вона як педагогічний працівник має право на щорічну відпустку тривалістю 56 календарних днів. Обов`язкове надання такої відпустки передбачено Порядком надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календарних днів керівним працівникам закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 346, та статтею 10 Закону України «Про відпустки».

Таким чином, роботодавець зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше ніж за два тижні до встановленого графіком терміну, при цьому працівник не повинен подавати будь-якої заяви для видання наказу про відпустку.

Відповідно до пункту 10 частини чотирнадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки» керівним, педагогічним, науковим, науково-педагогічним працівникам, спеціалістам навчальних закладів щорічні відпустки повної тривалості у перший та наступні робочі роки надаються у період літніх канікул незалежно від часу прийняття на роботу.

Отже, відповідач зобов`язаний був надати їй щорічну відпустку згідно з затвердженим графіком у літній період без подання нею заяви. Тому вона обґрунтовано вважала, що в період з липня-серпня 2022 року перебувала у відпустці.

У відпустці вона перебувала в гостях у матері в Італії, де заздалегідь придбала зворотній квиток на авіарейс з Італії до Румунії на 28 серпня 2022 року. У приватній переписці з працівниками навчального закладу їй повідомлено про те, що педагогічні працівники виходять з відпустки 26 серпня, проте вона не змогла обміняти квиток на авіарейс у зв`язку з відсутністю вільних місць. Вона перетнула румуно-український кордон 29 серпня 2022 року та того ж дня прибула на робоче місце. Тому вважала, що була відсутня на робочому місці з поважних причин.

Також ОСОБА_1 вказувала на те, що в цьому випадку відсутній прогул, оскільки у день її відсутності на роботі 26 серпня 2022 року тривалість робочого дня всіх педагогічних працівників як у канікулярний період становила три години.

Зазначала, що роботодавець у порушення вимог статті 43 КЗпП України не звернувся до первинної профспілкової організації для отримання дозволу на її звільнення, незважаючи на те, що вона є членом профспілки.

Окрім того, оскільки відповідачем не було надано їй щорічну відпустку у 2022 році, а вона відпрацювала повний робочий рік, то їй належить компенсація не за 22 дні, а за 56 днів невикористаної щорічної відпустки.

На підставі зазначеного, позивачка просила визнати протиправним звільнення її з посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП та скасувати наказ ВПУ № 3 від 26 серпня 2022 року № 175-к; поновити її на посаді викладача ВПУ № 3 з моменту незаконного звільнення; зобов`язати ВПУ № 3 виплатити їй середній заробіток за період вимушеного прогулу з моменту незаконного звільнення до моменту фактичного поновлення на посаді; зобов`язати ВПУ № 3 виплатити їй компенсацію за 56 днів невикористаної щорічної відпустки.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 листопада 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні підстави для його задоволення, оскільки позивачка була відсутня на роботі протягом робочого дня без поважних причин, що підтверджено належними доказами, зміст яких нею не спростований. Ці обставини свідчать про вчинення позивачкою прогулу без поважних причин, а тому оскаржуваний наказ про звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України винесений відповідачем з дотриманням вимог закону, в зв`язку із чим відповідно відсутні підстави для його скасування та поновлення позивачки на роботі. Оскільки звільнення ОСОБА_1 суд визнав законним, тому вважав, що відсутні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач правомірно визначив та нарахував ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 01 вересня 2021 року до 26 серпня 2022 року у кількості 22 календарних дні, оскільки періоди із 08 листопада 2021 року до 16 грудня 2021 року (коли ОСОБА_1 була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати), із 05 березня 2022 року до 26 серпня 2022 року (коли була відсутня на роботі) не є фактично відпрацьованим часом, за який позивачці могла бути надана відпустка, натомість відпрацьованим робочим часом у вказаний період є періоди із 01 вересня 2021 року до 08 листопада 2021 року та з 16 грудня 2021 року до 04 березня 2022 року.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що при видачі наказу про звільнення позивачки на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідач не допустив порушення вимог трудового законодавства. Відповідно, оскаржуваний наказ не може бути визнаний незаконним та скасованим, а тому відсутні підстави для поновлення позивачки на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та виплати компенсації за невикористану щорічну відпустку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 листопада 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позов.

ОСОБА_1 зазначає наступні підстави касаційного оскарження:

- неврахування судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 461/2254/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 643/7954/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 337/3979/17, від 20 січня 2020 року у справі № 466/150/17, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 25 березня 2020 року у справі № 200/1648/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 453/634/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 755/12434/17,

від 07 квітня 2021 року у справі № 569/12445/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 569/9738/20, від 24 січня 2022 року у справі № 343/1678/19, від 06 квітня 2022 року у справі № 161/2782/20, від 14 квітня 2022 року у справі № 295/8928/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);

- відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування судами пункту 4 частини першої статті 40 та пункту 83 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

У своїй касаційній скарзі заявниця також зазначає, що суди неправильно застосували пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки прогулом є відсутність на роботі більше трьох годин, вона ж була відсутня менше трьох годин, і прогул - це відсутність на роботі без поважних причин, проте вона була відсутня з поважних причин; до спірних правовідносин підлягала застосуванню норма пункту 83 статті 36 КЗпП України, натомість суди неправомірно застосували пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України; суди неправильно застосували статтю 149 КЗпП України - при обранні виду стягнення не враховано ступінь тяжкості вчиненого проступку, відсутність заподіяної ним шкоди, обставини, за яких вчинено проступок, і її бездоганну попередню роботу; суди неправильно застосували локальні нормативні акти роботодавця, відповідно до яких вона взагалі не повинна була виходити на роботу в той день, коли її звільнено за прогул; неправильно застосували статтю 10 Закону України «Про відпустки» та пункт 2 Порядку надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календарних днів керівним працівникам закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 346. ОСОБА_1 наполягає, що суди не взяли до уваги докази того, що вона не була повідомлена про дату виходу на роботу з відпустки та у неї існували об`єктивні перешкоди прибути на роботу, її звільнено у канікулярний період, коли вона як викладач фактична не виконувала жодних трудових функцій, отже така відсутність не заподіяла жодної шкоди роботодавцю.

У квітні 2023 року до Верховного Суду від ВПУ № 3 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 ,в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 727/8642/22 із Шевченківського районного суду м. Чернівців та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2023 року матеріали справи № 727/8642/22 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що наказом від 31 серпня 2005 року № 43-К ОСОБА_1 прийнято на посаду викладача соціально-гуманітарних дисциплін із 01 вересня 2005 року на період декретної відпустки ОСОБА_2 , з окладом згідно з штатним розписом.

На виконання указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в України» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, відповідно до листа МОН України № 1/3276-22 наказом від 25 лютого 2022 року № 41 у ВПУ № 3 оголошено канікули із 28 лютого 2022 року терміном на два тижні.

Наказом ВПУ № 3 від 11 березня 2022 року № 46 організовано освітній процес у ВПУ №3 із 14 березня 2022 року за дистанційною формою навчання.

14 березня 2022 року заступником директора з навчальної роботи ОСОБА_3 , головою профкому ОСОБА_4 , головним бухгалтером ОСОБА_5 , юрисконсультом ОСОБА_6 складено акт про те, що викладач ОСОБА_1 не приступила до виконання своїх обов`язків у зв`язку з тим, що виїхала за кордон. Вказана обставина стала відома з доповідної записки ОСОБА_3 , в якій зазначено, що ОСОБА_1 без попередження виїхала за межі України ще 05 березня 2022 року.

Згідно із дослідженим судом графіком відпусток працівників ВПУ № 3 на 2022 рік, затвердженого 05 січня 2022 року, в навчальному закладі заплановані відпустки працівників, зокрема ОСОБА_1 , на липень-серпень. У ньому визначено лише місяці, в яких була попередньо запланована відпустка ОСОБА_1 , конкретна дата її початку та закінчення не вказана.

26 серпня 2022 року заступником директора з навчальної роботи ОСОБА_3 складена на ім`я директора ВПУ № 3 ОСОБА_7 доповідна записка, за змістом якої ОСОБА_1 05 березня 2022 року відсутня на роботі і не написала жодної заяви на відпустку. Також повідомлено, що викладач ОСОБА_1 відсутня на роботі 26 серпня 2022 року, незважаючи на те, що їй було відомо, що 26 серпня 2022 року викладачі ВПУ № 3 приступають до виконання своїх посадових обов`язків, а саме підготовки до нового навчального року 2022-2023.

Того ж дня заступником директора з навчальної роботи ОСОБА_3 , головою профкому ОСОБА_4 та юрисконсультом ОСОБА_6 складений акт про те, що 26 серпня 2022 року викладач ОСОБА_1 відсутня на роботі протягом робочого дня без вагомих на те причин.

Наказом від 26 серпня 2022 року № 175-к ОСОБА_1 звільнено з 26 серпня 2022 року за прогул (відсутність на роботі без поважних причин: пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України). Пунктом другим наказу визначено виплатити ОСОБА_1 , відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки», компенсацію за невикористану відпустку за період роботи із 01 вересня 2021 року до 26 серпня 2022 року у кількості 22 календарних дні.

Відповідно до акта від 29 серпня 2022 року, 29 серпня 2022 року у присутності заступника директора з навчальної роботи ОСОБА_3 , голови профкому ОСОБА_4 , юрисконсульта Товпіч Н. І., викладач ОСОБА_1 ознайомилася із наказом ВПУ № 3 від 26 серпня 2022 року № 175-К «Про звільнення» та відмовилася від проставляння підпису про ознайомлення з ним. Також ОСОБА_1 запропоновано надати письмове пояснення про відсутність на роботі 26 серпня 2022 року, отримати копію наказу про звільнення та трудову книжку у відділі кадрів. Проте вона відмовилася.

ОСОБА_1 у судовому засіданні не заперечувала факт її відсутності на роботі 26 серпня 2022 року, проте вважала, що була відсутня з поважних причин, оскільки перебувала за кордоном, що підтверджується копією її закордонного паспорту.

Відповідно до дослідженої судом копії закордонного паспорта ОСОБА_1 , позивачка виїхала за межі території України 05 березня 2022 року та в`їхала на територію України 29 серпня 2022 року.

У липні-серпні 2022 року, вважаючи, що знаходиться у відпустці, позивачка перебувала в гостях у матері в Італії. Як зазначала позивачка, маючи намір після відпустки на початку навчального року вийти на роботу, вона заздалегідь, ще на початку липня, придбала зворотній квиток на авіарейс з Італії до Румунії (м. Сучава) на 28 серпня 2022 року. Пізніше, 18 липня 2022 року, вона дізналася з приватної переписки із працівниками навчального закладу про те, що відпустки педпрацівників закінчуються 26 серпня, проте придбати інші квитки та раніше повернутися вона не мала можливості.

Згідно з табелями обліку явки на роботу педагогічних працівників ВПУ № 3 за період із 05 березня 2022 року до 26 серпня 2022 року ОСОБА_1 відсутня на роботі, у зв`язку з чим у табелях проставлялась позначка «І» - інші обставини, 26 серпня 2022 року у табелі явки напроти ОСОБА_1 вказано позначку «ПР» - прогул.

ОСОБА_1 до ВПУ № 3 із заявою про надання щорічної відпустки із зазначенням конкретних днів такої відпустки не зверталася, наказ про надання їй щорічної відпустки закладом не видавався.

Позивачка не обиралася до профспілкових органів.

На підставі наказів від 08 листопада 2021 року № 175-к та від 16 грудня 2021 року № 184-к ОСОБА_1 відсторонена від роботи із 08 листопада 2021 року до 16 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до проведення профілактичних щеплень проти Ковід-19 або надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти Ковід-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Позивачці нараховано компенсацію за невикористану щорічну відпустку відповідно до статті 24 Закону «Про відпустки» із розрахунку відпрацьованого періоду роботи за 2021-2022 рік у кількості 22 календарних дні: з 01 вересня 2021 року до 08 листопада 2021 року; із 16 грудня 2021 року до 04 березня 2022 року.

Саме в ці періоди ОСОБА_1 працювала в 2021-2022 навчальному році і отримала 22 дні компенсації за фактично відпрацьований час.

Позивачка у судовому засіданні в суді першої інстанції підтвердила, що в приватній переписці у мережі «Вайбер» із ОСОБА_3 , вона повідомляла колегу, що перебуває за кордоном в Італії, а та в свою чергу повідомила її про те, що 26 серпня 2022 року вона має вийти на роботу.

Згідно з колективним договором, укладеним між адміністрацією та первинною профспілковою організацією ВПУ № 3 на 2021-2025 роки, схваленим загальними зборами трудового колективу на підставі протоколу від 08 жовтня 2021 року № 3, робочий час педагогічних працівників визначається розкладом занять і Правилами внутрішнього трудового розпорядку училища (підпункт 5.1.4).

Час зимових канікул, а також літніх канікул, що не співпадає з щорічною відпусткою, є робочим часом для педагогічних працівників (підпункт 5.3.1). В ці періоди працівники залучаються до організаційно-педагогічної, навчально-виховної, організаційно-методичної роботи в межах часу, що не перевищує їх навчального навантаження до початку канікул, відповідно до наказу керівника.

У навчальному закладі п`ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями. Робочий час для працівників кожного дня з 08-00 до 17-00. Робочий час для викладачів регламентується обсягом їх навчальних годин, методичною та організаційною роботою, передбаченими індивідуальними планами. Річне навантаження викладача становить не більше 1,5 ставки - 1 080 годин, для адміністрації - не більше 360 годин.

Відповідно до Правил внутрішнього трудового розпорядку ВПУ № 3 режим роботи педагогічних працівників установлюється розкладом занять, навчальним планом закладу, індивідуальними навчальними планами та планами роботи класних керівників (пункт 13). У межах робочого дня педагогічні працівники училища повинні вести всі види навчально-методичної та науково-дослідницької роботи відповідно до посади, навчального плану і плану науково-дослідницької роботи. Час початку роботи встановлено з 08 год 00 хв, час закінчення роботи - 17 год 00 хв, обідня перерва: з 13 год 00 хв до 14 год 00 хв.

За відсутності педагога або іншого працівника училища директор зобов`язаний терміново вжити заходів щодо його заміни іншим педагогом чи працівником (пункт 14 Правил внутрішнього трудового розпорядку ВПУ № 3).

Під час канікул, що не збігаються з черговою відпусткою, директор залучає педагогічних працівників до педагогічної та організаційної роботи в межах часу, що не перевищує їх навчального навантаження до початку канікул (пункт 17 Правил внутрішнього трудового розпорядку ВПУ № 3).

За змістом пункту 20 Правил внутрішнього трудового розпорядку ВПУ № 3 педагогічним працівникам забороняється: змінювати на свій розсуд розклад занять і графіки роботи; продовжувати або скорочувати тривалість занять і перерв між ними; передоручати виконання трудових обов`язків.

Згідно з тарифікаційними списками викладачів та інших педагогічних працівників ВПУ № 3 на 2021-2022 роки педагогічне навантаження ОСОБА_1 становило 670 годин. Отже, з урахуванням режиму роботи закладу, щоденний робочий час ОСОБА_1 в канікулярний період становив біля 2 годин 50 хв, тобто менше трьох годин.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Одними з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на працю, право на відпочинок, а також право на відпустки.

Відповідно до положень статті 51 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно з частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом». Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (§ 165 рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

З урахуванням положень частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної практики ЄСПЛ необхідно зробити висновок, що обмеження наданих особі соціальних гарантій у сфері трудової діяльності та, як наслідок, звільнення без дотримання вимог закону, охоплюється поняттям «приватне життя», захист якого гарантується державою згідно з відповідними конвенційними зобов`язаннями.

Право на відпочинок усім працівникам гарантовано статтею 45 Конституції України, КЗпП України, Законом України «Про відпустки» та іншими нормативно-правовими актами України.

У статті 76 КЗпП України визначено, що черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються роботодавцем за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і роботодавцем, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується, зокрема, гарантованим наданням працівнику відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади) та заробітної плати, якщо таке передбачене законодавством.

Керівним працівникам навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затверджуваному Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 6 Закону України «Про відпустки»).

У частині першій статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX при його прийнятті було вказано, що у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні. Після внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (набрав чинності 19 липня 2022 року) частиною першою статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлено, що у період дії воєнного стану надання працівнику щорічної основної відпустки за рішенням роботодавця може бути обмежено тривалістю 24 календарні дні за поточний робочий рік. Якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів, надання не використаних у період дії воєнного стану днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У постановах від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 (провадження № 61-37729св18) та від 27 серпня 2020 року у справі № 161/14225/19 (провадження № 61-8917св20) Верховний Суд зазначив, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Верховний Суд наголосив на тому, що під час розгляду справ за позовами про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цим положенням закону прогулом є відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і протягом більш ніж трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (зокрема, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не передбачено, тому в кожному випадку оцінка поважності причини відсутності працівника на роботі дається, виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Судами установлено, що ОСОБА_1 виїхала за межі території України 05 березня 2022 року та в`їхала до України 29 серпня 2022 року. Позивачка у період з 05 березня 2022 року до 26 серпня 2022 року була відсутня на роботі, у зв`язку з чим у табелях обліку явки на роботу педагогічних працівників ВПУ № 3 проставлялась позначка «І» - інші обставини, а 26 серпня 2022 року у табелях явки навпроти ОСОБА_1 вказана позначка «ПР» - прогул.

Заявниця не заперечує проти того, що була відсутня на роботі у цей період часу, проте наполягає на поважності причин своєї відсутності на роботі 26 серпня 2022 року, посилаючись на те, що протягом липня - серпня 2022 року перебувала у щорічній відпустці, вона не була належним чином повідомлена про дату виходу з щорічної відпустки, у неї були об`єктивні перешкоди прибути на роботу 26 серпня 2022 року, з чим колегія суддів Верховного Суду не погоджується та вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій із цього приводу, зважаючи на таке.

Згідно з матеріалами справи із 28 лютого 2022 року у ВПУ № 3 було оголошено канікули терміном на 2 тижні (копія наказу: а. с. 46), а з 14 березня 2022 року організовано освітній процес за дистанційною формою навчання (копія наказу: а. с. 47).

У графіку відпусток працівників ВПУ № 3 на 2022 рік, затвердженому 05 січня 2022 року (а. с. 13-15) конкретна дата початку та закінчення відпустки ОСОБА_1 не вказана, лише «липень-серпень», отже необхідність виходу на роботу саме 26 серпня 2022 року не суперечить такому графіку, адже педагогічним працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів.

Заяву на відпустку позивачка не писала, тому немає підстав вважати, що перебуваючи за кордоном із 05 березня 2022 року та не беручи участі у навчальному процесі, вона «автоматично» пішла у щорічну відпустку.

Сторони не погодили у графіку конкретні дати відпустки працівника, лише місяці, коли така відпустка мала відбутися (липень-серпень 2022 року).

Законом установлено, що конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну. Аналогічна норма міститься і у підпункті 6.1.2 колективного договору між адміністрацією та первинною профспілковою організацією ВПУ № 3 на 2021-2025 роки (копія витягу з колективного договору: а. с. 94-98).

Тобто про дату початку щорічної відпуски роботодавець мав би повідомити ОСОБА_1 не пізніше як за два тижні до встановленого графіком терміну за умови, якщо така дата початку відпустки була раніше узгоджена із працівником у графіку, бо у такому випадку заява про відпустку не пишеться. Порушення строку такого повідомлення надає можливість працівникові вимагати перенесення щорічної відпустки на інший період.

Якщо працівник бажає піти у відпустку в інший період, ніж передбачено графіком, він має обов`язково подати заяву на відпустку.

Суди правильно зазначили, що конкретні дні відпустки узгоджуються сторонами шляхом звернення працівника із заявою про надання відпустки та видання відповідного наказу роботодавцем.

Окрім цього, правомірність дій роботодавця щодо ненадання відпустки позивачці не є предметом спору у цій справі.

Із зазначених підстав відхиляються доводи касаційної скарги про відсутність повідомлення зі сторони адміністрації ВПУ № 3 про дату початку відпустки ОСОБА_1 .

Аргументи касаційної скарги про те, що заявниця не була належним чином повідомлена про дату виходу із щорічної відпустки є суперечливими, оскільки сама позивачка у позовній заяві визнала, що дізналася про необхідність вийти на роботу 26 серпня 2022 року із приватного листування із колегою, що також підтвердила і у судовому засіданні, про що свідчить текст мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, тобто вона знала про те, що 26 серпня 2022 року мала з`явитися на роботі.

Відсутність фінансової можливості обміняти куплені квитки на авіарейс з Італії до Румунії, на що посилається ОСОБА_1 , не є об`єктивними, незалежними від її волі поважними причинами відсутності на роботі, вона за власною волею виїхала за кордон, будь-яких заяв роботодавцю не подавала. Підтвердження медичних протипоказань для позивачки та її дитини до подорожей автобусом матеріали справи не містять.

Доводи касаційної скарги про те, що її відсутність на роботі у канікулярний період не потягла за собою будь-яких тяжких чи несприятливих наслідків, відхиляються, оскільки згідно з поясненнями ВПУ № 3 26 серпня 2022 року проведено педагогічну нараду, на якій відбулося розподілення педагогічного навантаження, після чого проведено ознайомлення, інструктаж та алгоритм дій працівників, батьків та учнів училища під час повітряної тривоги, а саме евакуація в укриття у випадку загрози, що є вкрай важливим у період воєнного стану (копія відповіді на адвокатський запит: а. с.16, відзив: а. с. 33-40).

Заявниця не могла не розуміти, що її відсутність протягом такого тривалого часу не може не потягнути несприятливі для неї наслідки чи не порушуватиме навчальний процес. Чернівецька область України не потрапляла до списку областей, де ведуться бойові дії, або вони є тимчасово окупованими територіями. 26 серпня 2022 року, коли вона знову не вийшла на роботу перед початком нового навчального року, роботодавець відреагував на її тривалу відсутність шляхом видання наказу про звільнення через прогул.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування судами положень пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України зводяться до неправильного розуміння заявницею вимог трудового законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, оскільки прогулом є зокрема відсутність на роботі протягом усього робочого дня, що і відбулось 26 серпня 2022 року, незважаючи на те, що його тривалість була менше трьох годин. Отже, такі доводи є помилковими.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами. З огляду на установлені судами обставини того, що позивачка була відсутня в Україні, ВПУ № 3 не мало об`єктивної можливості відібрати у неї письмові пояснення. Разом з тим згідно з актом від 29 серпня 2002 року за підписами заступника директора з навчальної роботи ОСОБА_3 , голови з профкому ОСОБА_4 , юрисконсульта Товпіч Н. І. позивачка відмовилася надати відповідне письмове пояснення, аргументувавши це тим, що має потребу в консультації з адвокатом (а. с. 76).

Суди правильно спростували твердження ОСОБА_1 про неправомірність її звільнення за прогул згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України та необхідність застосування такої спеціальної підстави припинення трудового договору як пункт 83 частини першої статті 36 КЗпП України (відсутність працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль), оскільки у роботодавця була наявна інформація про причини відсутності працівника на роботі та підставою для звільнення була відсутність на роботі протягом робочого дня 26 серпня 2022 року, а не протягом чотирьох місяців поспіль.

Таким чином, не підтвердилась така підстава для відкриття касаційного провадження як відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування судами пункту 4 частини першої статті 40 та пункту 83 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України у подібних правовідносинах.

Заявниця посилається на відсутність наказу керівника згідно з підпунктом 5.3.1 колективного договору, відповідно до якого час зимових канікул, а також літніх канікул, що не співпадає з щорічною відпусткою, є робочим часом для педагогічних працівників, а в ці періоди працівники залучаються до організаційно-педагогічної, навчально-виховної, організаційно-методичної роботи в межах часу, що не перевищує їх навчального навантаження до початку канікул, відповідно до наказу керівника. Водночас такі аргументи зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі та не спростовують факт відсутності ОСОБА_1 на роботі 26 серпня 2022 року, на відміну від всіх інших викладачів, які були присутні згідно з табелем явки педагогічних працівників ВПУ № 3 за серпень 2022 року (а. с. 70).

Доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють порядок виплати компенсації за невикористану відпустку, нічим не обґрунтовані та зводяться до незгоди з ухваленими судами рішеннями про відмову в задоволенні відповідної вимоги, адже випливають із необґрунтованої позиції позивачки, що вона має отримати компенсацію за 56 днів невикористаної щорічної відпустки за відпрацьований період із 01 вересня 2021 року до 26 вересня 2022 року, що не відповідає установленим судами обставинам у цій справі ( ОСОБА_1 відсторонена від роботи з 08 листопада 2021 року до 16 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до проведення профілактичних щеплень проти Ковід-19 або надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти Ковід-19, виданого закладом охорони здоров`я; з 05 березня 2022 року до 26 серпня 2022 року відсутня на роботі; 26 серпня 2022 року звільнена за прогул).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання заявниці на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 461/2254/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 643/7954/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 337/3979/17, від 20 січня 2020 року у справі № 466/150/17, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 25 березня 2020 року у справі № 200/1648/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 453/634/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 755/12434/17, від 07 квітня 2021 року у справі № 569/12445/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 569/9738/20, від 24 січня 2022 року у справі № 343/1678/19, від 06 квітня 2022 року у справі № 161/2782/20, від 14 квітня 2022 року у справі № 295/8928/19 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Доводи заявниці є аналогічними із доводами її позовної заяви та апеляційної скарги та були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про відмову в задоволенні позовних вимог.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 листопада 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак