Рішення

від 27.09.2023 по справі 509/644/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 509/644/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

позивача ОСОБА_1

відповідачки ОСОБА_2 та її представника адвоката Шепеля В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі, в режимі відеоконференції в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини, -

ВСТАНОВИВ :

9 лютого 2023 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому зазначив, що у шлюбі з відповідачкою, зареєстрованим 03.11.2007 р. та розірваним рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.12.2012 р., що набрало законної сили 17.12.2012 р., народився малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання якого було визначено вказаним рішення суду разом з матір?ю ОСОБА_2 .

Рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 28.02.2018 р., яке набрало законної сили 02.04.2018 р. - було визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 та зобов?язано посадових осіб Миколаївської сільради Овідіопольського району Одеської області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_4 з вказаного будинку.

В подальшому, заочним рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 01.02.2019 р., яке набрало законної сили 05.03.2019 р. було визначено постійне місце проживання ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 за постійним місцем проживання останнього за адресою : АДРЕСА_1 .

З позову випливає, що на сьогодні дитина сторін постійно проживає разом з позивачем (батьком), на утримання якого він просив суд, стягнути з відповідачки на свою користь аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку (доходу), починаючи з дати звернення з позовом до суду і до досягнення дитиною повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 , посилаючись на те, що відповідачка умисно ухиляється від участі в матеріальному утриманні свого неповнолітнього сина, утриманням та вихованням якого займається виключно позивач, враховуючи, що місце проживання (перебування) матері дитини відповідачки йому невідомо. В свою чергу, дитині потрібне нормальне повноцінне харчування, одяг, ліки та багато інших речей, потрібних дитині відповідного віку для належного забезпечення життя, фізичного, соціального та духовного розвитку та навчання.

В судовому засіданні позивач повністю підтримав свій позов, який просив задовольнити.

Відповідачка в судовому засіданні позов не визнала, надавши письмовий відзив на позов, зазначивши, що 13.04.2022 р. вона разом з малолітньою дитиною від іншого шлюбу ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 були взяті на облік як внутрішньо-переміщені особи згідно довідок від 13.04.2022 р. № 5131-7000808053 та № 5131-7000808300, а з 30.06.2022 р. вона зареєстрована як безробітна в Білгород-Дністровській філії Одеського обласного центру зайнятості, у зв?язку з чим, не утримує ніякого матеріального доходу окрім допомоги від держави на дитину, як одинока матір у розмірі 2600 грн., немає роботи, проживаючі разом з малолітньою дитиною у своїх батьків за адресою : АДРЕСА_2 , а тому не може фінансово забезпечити свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з яким вона періодично бачиться, та на утримання якого вона надсилала грошові кошти на його утримання, працюючи за кордоном. Також, відповідачка посилається на письмову розписку позивача, в якій той взяв на себе зобов?язання виховувати та утримувати спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на час перебування відповідачки за кордоном на заробітках, а також позивач ОСОБА_1 зобов?язався не перешкоджати зустрічам сина ОСОБА_3 з бабусею та дідусем (батьками відповідачки), а також не зловживати наданою довірою по відношенню до матері дитини (відповідачки) ОСОБА_7 і період відсутності якої, зобов?язався не оспорювати рішення суду про визначення місця проживання сина разом з матір?ю (відповідачкою). З цих підстав, відповідачка та її представник просили суд, відмовити у задоволенні позову про стягнення з відповідачки аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заслухавши пояснення сторін та дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Стаття 51 Конституції України передбачає що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.

Відповідно до ст. 121 СК України, права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтями 141,142,150 СК України передбачено - мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Діти мають рівні права та обов`язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою. Батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. У свою чергу, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

У відповідності з ч. 2 та 3 ст. 157 СК України, той з батьків хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Стаття 180 СК України передбачає, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно із ст. 181 СК України, способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 182 СК України, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Одночасно, стаття 183 СК України зазначає частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Статтею 191 СК України передбачено, що аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Відповідно до статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.

Практику ЄСПЛ у сфері захисту прав дитини слід розглядати з урахуванням принципів правового статусу дитини. Виділяють принципи правового статусу дитини, які випливають з міжнародно-правових документів, перш за все, з Конвенції про права дитини 1989 р., та якими є: рівноправність дітей (ст. 2); неприпустимість будь-яких форм дискримінації (ст. 2); пріоритет інтересів дитини при вирішенні будь-якого питання, що стосується дітей, так званий принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини (ст. 3); принцип забезпечення захисту і турботи про благополуччя дитини (ст. 5); невід`ємність і пріоритет права на життя (на держави покладається обов`язок забезпечити їх виживання і розвиток, ст. 6); право дитини висловлювати свою думку, викладати інформацію про свої проблеми (діти мають право бути почутими, ст. 12-15); принцип збереження індивідуальності дитини (ст. 8); неприпустимість катувань та інших жорстоких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження і покарання (ст. 37 а); принцип відповідальності батьків за виховання і розвиток дитини (ст. 18).

ЄСПЛ вказав, що п. 1 ст. 6 ЄКПЛ зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це може прийматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає із ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України № 63566/00, п. 23 ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).

Суд встановив, що у шлюбі з відповідачкою, зареєстрованим 03.11.2007 р. та розірваним рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.12.2012 р., що набрало законної сили 17.12.2012 р., народився малолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання якого було визначено вказаним рішення суду разом з матір?ю ОСОБА_2 (а.с. 6,7,10).

Рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 28.02.2018 р., яке набрало законної сили 02.04.2018 р. - було визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 та зобов?язано посадових осіб Миколаївської сільради Овідіопольського району Одеської області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_4 з вказаного будинку (а.с. 17-20).

Позивач вказує у позові, що задовго до розірвання їхнього шлюбу з відповідачкою, вони стали проживати окремо, оскільки вона забрала свої особисті речі та пішла проживати до невідомого йому місця, а дитина, життям якої вона як матір не цікавилася, залишилась постійно проживати разом з ним.

Заочним рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 01.02.2019 р., яке набрало законної сили 05.03.2019 р. було визначено постійне місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 за постійним місцем проживання останнього за адресою : АДРЕСА_1 (а.с. 11-15).

Відповідачкою було надано суду письмову розписку позивача від 20.09.2017 р., в якій той взяв на себе зобов?язання виховувати та утримувати спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на час перебування відповідачки за кордоном на заробітках, а також позивач ОСОБА_1 зобов?язався не перешкоджати зустрічам сина ОСОБА_3 з бабусею та дідусем (батьками відповідачки), а також не зловживати наданою довірою по відношенню до матері дитини (відповідачки) ОСОБА_7 і період відсутності якої, зобов?язався не оспорювати рішення суду про визначення місця проживання сина разом з матір?ю (відповідачкою). Крім цього, особисто відповідачка у вказаній розписці зазначила, що вона не кидає та не відмовляється від сина ОСОБА_3 , а лише їде на заробітки та довіряє сина ОСОБА_5 своїй матері ОСОБА_8 та його батькові ОСОБА_1 (позивачеві) і немає претензій до того, що сина ОСОБА_3 буде знаходитися зі своїм батьком на період її відсутності (а.с. 39).

Суд звертає увагу на те, що вказана письмова розписка у довільній фрмі була укладена між сторонами провадження 20.09.2017 р. (напередодні від?їзду відповідачки за кордон) з підписами позивача та відповідача і справжність якої була підтверджена позивачем в судовому засіданні.

Отже, на думку суду, батьки неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в письмовій формі домовились між собою щодо порядку його виховання, проживання та утримання на період відсутності матері дитини ОСОБА_2 .

Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач, зловживаючи довірою відповідачки, добре знаючи і будучи обізнаним про фізичну відсутність відповідачки, скориставшись цією обставиною, знаючи про рішення Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.12.2012 р., що набрало законної сили 17.12.2012 р., якими крім розірвання шлюбу між сторонами було визначено місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір?ю ОСОБА_2 - навмисно, 29.11.2017 р., тобто через 2 місяці після укладення вищевказаної розписки між ним та відповідачкою від 20.09.2017 р. та після від?їзду відповідачки за кордон, звернувся до суду з позовом до відповідачки про втрату права користування жилим приміщенням та зняття відповідачки з реєстраційного обліку, отримавши заочне рішення суду від 28.02.2018 р., яке набрало законної сили 02.04.2018 р., яким було визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 та зобов?язано посадових осіб Миколаївської сільради Овідіопольського району Одеської області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_4 з вказаного будинку та в подальшому, добре знаючи про відсутність відповідачки в Україні, навмисно, звернувся до суду 15.08.2018 р. з позовом до відповідачки про визначення місця постійного проживання дитини, та заочним рішенням суду від 01.02.2019 р., яке набрало законної сили 05.03.2019 р. було визначено постійне місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 за постійним місцем проживання останнього за адресою : АДРЕСА_1 .

Таким чином, судом прослідковується умисний послідовний план позивача, обізнаного про фізичну відсутність відповідачки на території України щодо зняття її з реєстраційного обліку зі свого будинку, а також з приводу штучної зміни місця постійного проживання дитини з ним, за відсутності в країні його матері, яка, будучи юридично необізнаною людиною, була штучно позбавлена процесуальної можливості приймати участь в судових засіданнях, заперечувати проти задоволення позовів, шляхом надання відзивів, клопотань та заяв, пояснень з приводу спірних питань, шляхом отримання заочних рішень суду на користь позивача, якому це дало підстави для звернення до суду з даним позовом про стягнення аліментів з відповідачки на утримання дитини, яка за останнім заочним рішення суду від 01.02.2019 р. проживає з ним.

На думку суду, позивачем було грубо порушені права відповідачки, як матері по відношенню до її неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відносно якого вона не позбавлена батьківських прав, беручи до уваги письмову домовленість сторін з приводу гарантій позивача відповідачці по зобов?язанню позивача виховувати та утримувати спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на час перебування відповідачки за кордоном на заробітках, а також зобов?язання не перешкоджати зустрічам сина ОСОБА_3 з бабусею та дідусем (батьками відповідачки), а також не зловживати наданою довірою по відношенню до матері дитини (відповідачки) ОСОБА_7 і період відсутності якої, зобов?язався не оспорювати рішення суду про визначення місця проживання сина разом з матір?ю (відповідачкою).

Суд з?ясував і це підтверджується матеріалами справи, що з 13.04.2022 р. позивачка разом з малолітньою дитиною від іншого шлюбу ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 були взяті на облік як внутрішньо-переміщені особи згідно довідок від 13.04.2022 р. № 5131-7000808053 та № 5131-7000808300, а з 30.06.2022 р. вона зареєстрована як безробітна в Білгород-Дністровській філії Одеського обласного центру зайнятості, у зв?язку з чим, не утримує ніякого матеріального доходу окрім допомоги від держави на дитину, як одинока матір у розмірі 2600 грн., немає роботи, проживаючі разом з хворю малолітньою дитиною у своїх батьків за адресою : АДРЕСА_2 , а тому не може фінансово забезпечити свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з яким вона періодично бачиться, та на утримання якого вона надсилала грошові кошти на його утримання, працюючи за кордоном (а.с. 38,40-53,59-69).

В той же час, як вбачається зі змісту заочного рішення Овідіопольського райсуду Одеської області від 01.02.2019 р., позивач ОСОБА_1 працює директором ТОВ «Вікторія», має постійний стабільний дохід, завдяки чому може у повному обсязі створити всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , забезпечити гармонійний розвиток дитини в атмосфері матеріального достатку та підтримки.

В даному випадку, суд виходить з приписів ст.ст. 181, 182 СК України щодо способів виконання батьками обов`язку утримувати дитину, які визначаються за домовленістю між ними, а також врахування судом при визначенні розміру аліментів стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

В судових за сіданнях було встановлено і проти чого не заперечував позивач, що на сьогодні відповідачка є матір?ю-одиначкою, яка не працює, не маючи доходу та сторонніх заробітків, перебуваючи у центрі зайнятості населення на обліку, проживаючи разом з малолітньою дитиною у своїх батьків, не маючи будь-якого нерухомого чи рухомого майна, а тому у неї, окрім соціальної допомоги від держави на утримання дитини, як одинокій матері щомісячно у розмірі 2600 грн., немає будь-яких прибутків, на відміну від позивача, який є заможною людиною зі стабільним заробітком та доходом з підстав, описаних вище.

Отже, суд дійшов висновку про фінансову неможливість (неспроможність) відповідачки сплачувати аліменти на утримання свого неповнолітнього сина, а тому, в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,137,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 121,180-184,191 СК України, Постановою Пленуму ВСУ № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 р. (ратифікованої Україною 27.02.1991 р., дата набуття чинності для України 27.09.1991 р.), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 51,52 Конституції України, Законом України «Про охорону дитинства», Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», суд, -

ВИРІШИВ :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 27.09.2023 р.

Суддя Гандзій Д.М.