Постанова

від 29.09.2023 по справі 463/7026/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

29 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 463/7026/19

провадження № 61-315св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Осіяна О. М., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради «Львівський обласний шкірно-венерологічний диспансер»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - директор комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний шкірно-венерологічний диспансер» Вісьтак Ярослав Володимирович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова, у складі судді Ванівського Ю. М., від 26 листопада 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду,

у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

від 01 грудня 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний шкірно-венерологічний диспансер» (далі - КНП ЛОР «ЛОШВД»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - директор КНП ЛОР «ЛОШВД» Вісьтак Я. В., про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визнання факту дискримінації та відшкодування моральної шкоди.

Позов ОСОБА_1 обґрунтований тим, що наказами відповідача 11 травня 2000 року вона була прийнята на посаду лікаря дерматовенеролога, а з

01 червня 2012 року її переведено на посаду завідувача ІІ відділення.

02 січня 2018 року її було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з реорганізацією установи, скорочення чисельності та штату працівників.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 липня 2018 року у справі № 463/602/18, серед іншого, визнано незаконним її звільнення та поновлено на роботі у КЗ ЛОР «ЛОШВД».

На виконання вказаного рішення суду її формально було поновлено на роботі, однак не допущено до робочого місця, не створено умов праці, не ознайомлено з посадовою інструкцією та штатом підлеглих працівників.

Вважала, що під час перетворення комунального закладу ЛОР «ЛОШВД» у комунальне некомерційне підприємство відповідач не вжив заходів для її працевлаштування на реальну посаду в новоутвореному підприємстві та не усунув порушень трудового законодавства. Натомість наказом № 69-к

від 19 липня 2019 року її вдруге було звільнено із посади завідувача

ІІ стаціонарного відділення на підставі пункту 1 частини першої статті40 КЗпП України, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

19 липня 2019 року, в день її ознайомлення із повторним звільненням з

20 липня 2019 року, вона подала заяву про надання щорічної основної відпустки, проте така заява зареєстрована не була, оскільки не відповідала складеному графіку відпусток.

Наголошує, що їй двічі пропонувались вакантні посади, від яких вона не відмовлялась, водночас їй був потрібен час для прийняття рішення, але у подальшому відповідачем було складено акт про ненадання жодної відповіді щодо запропонованих посад.

Вважала, що ніяких змін в організації не відбулося, а тому підстав для її звільнення не було. Звертала увагу, що згоди Первинної профспілкової організації ОКШВД Вільної профспілки медичних працівників України на звільнення її із займаної посади також не було.

Внаслідок незаконного звільнення їй завдано моральну шкоду, яка полягає в тому, що вона відчувала упереджене ставлення з боку керівника, змушена боротись за свої права та виправляти помилки і порушення чинного законодавства, які допускаються щодо неї.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати її звільнення незаконним та поновити на роботі у КНП ЛОР «ЛОШВД»;

- визнати недійсним та скасувати наказ КНП ЛОР «ЛОШВД» № 69-к

від 19 липня 2019 року «Про звільнення із роботи»;

- стягнути з КНП ЛОР «ЛОШВД» на її користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу до моменту винесення рішення по суті спору, розмір якого на час подання позову складає 66 620 грн;

- визнати факт її дискримінації за ознакою членства в профспілковій організації і участі у профспілковій діяльності під час виконання трудових обов`язків, подачі первинної позовної заяви і наміру подання нового позову до суду для захисту своїх прав з боку директора КНП ЛОР «ЛОШВД» ОСОБА_2 ;

- стягнути з КНП ЛОР «ЛОШВД» на її користь 250 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 26 листопада

2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України проведено у зв`язку із змінами в організації та скорочення штату, які мали місце у відповідача.

Позивач була повідомлена про наступне звільнення, їй було запропоновано вакантні посади, проте ОСОБА_1 своєї згоди на переведення не надала. Відмова профспілкових органів у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 є необґрунтованою та невмотивованою.

Оскільки звільнення ОСОБА_1 проведено на підставі пункту 1

частини першої статті 40 КЗпП України з дотриманням передбаченої законом процедури та з урахуванням передбачених законом гарантій, відсутні підстави вважати, що відповідачем вчинені дії, які б містили ознаки дискримінації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

31 грудня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Франківського районного суду м. Львова від 26 листопада

2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня

2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У лютому 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18,

від 08 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц, від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20, від 31 січня 2018 року у справі № 824/3229/14а, від 15 червня 2021 року у справі № 761/23325/17, від 21 лютого 2020 року у справі № 761/25605/17, від 26 червня 2019 року у справі № 641/5330/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц, від 09 листопада

2022 року у справі № 524/3625/20, від 30 січня 2019 року у справі

№ 166/1262/17, від 09 листопада 2022 року у справі № 524/3625/20,

від 01 липня 2020 року у справі № 463/602/18, від 07 липня 2021 року у справі № 661/1601/20, від 29 вересня 2021 року у справі № 279/3334/17,

від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, у постановах Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 року у справі № 484а14, від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2487цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає, що наказ про її поновлення на роботі на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 липня 2018 року у справі

№ 463/602/18 є формальним, оскільки її не було допущено до роботи, не створені умови праці, не ознайомлено з посадовими обов`язками та посадовою інструкцією, штатом підлеглих працівників, не в повній мірі нараховувалась заробітна плата, а робоче місце визначено за іншою адресою.

Наголошує, що відповідач, повідомивши про скорочення її посади, запропонував перед звільнення неіснуючу посаду, тоді як на новостворені штатні посади було прийнято нових працівників. Вважає, що ІІ стаціонарне відділення (дерматологічне) ще у 2017 році перед її першим звільненням було об`єднано з І стаціонарним відділенням (венеричне), а тому безпосередньо перед її звільненням не відбулось реорганізації підприємства, яке б стосувалось її роботи.

Зауважує, що апеляційний суд не надав належної оцінки її доводам, зокрема щодо відмови відповідача надати щорічну відписку, про яку вона просила

19 липня 2019 року при ознайомленні з наказом про звільнення з роботи.

Звертає увагу, що відповідач не отримав згоди первинної профспілкової організації та вищестоящого органу профспілки на звільнення позивача. Натомість апеляційний суд, отримавши відмови вказаних профспілкових організацій у наданні згоди на звільнення позивача, зробив безпідставний висновок про необґрунтованість таких відмов.

Стверджує, що дії відповідача стосовно її звільнення містять ознаки дискримінації.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2023 року КНП ЛОР «ЛОШВД» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на обґрунтованість та законність оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків суддів попередніх інстанцій, зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди позивача з ухваленими у справі судовими рішеннями. Наведені доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки суду апеляційної інстанції, який обґрунтовано їх спростував.

Вказує, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 липня 2018 року у справі № 463/602/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково, зокрема визнано недійсним та скасовано наказ головного лікаря КЗ ЛОР «ЛОШВД» № 4-к від 02 січня 2018 року «Про звільнення з роботи», визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 та поновлено її на роботі у КЗ ЛОР «ЛОШВД».

Відповідно до наказу голови комісії з припинення КЗ ЛОР «ЛОШВД», головного лікаря Вісьтака Я. В. «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » № 67-к від 25 липня 2018 року, скасовано наказ про звільнення ОСОБА_1 від 02 січня 2018 року № 4-к; поновлено ОСОБА_1 на роботі, внесено зміни в штатний розпис, введено посаду завідувача ІІ-м стаціонарним відділенням за адресою: АДРЕСА_1 ; до погодження змін до штатного розпису та набрання чинності відповідних змін, допущено ОСОБА_1 до роботи в КЗ ЛОР «ЛОШВД»; розраховано та виплачено компенсацію за час вимушеного прогулу; внесено зміни про поновлення на роботі до трудової книжки ОСОБА_1 ; внесено зміни до інших кадрових документів, складено корегований табель обліку використання робочого часу; забезпечено

ОСОБА_1 робочим місцем за адресою: АДРЕСА_2 до роз`яснення рішення Личаківського районного суду м. Львова

від 24 липня 2018 року.

Наказом № 19-к від 01 березня 2019 року директора КНП ЛОР «ЛОШВД» Вісьтака Я. В. «Про поновлення на посаді» внесено зміни до штатного розпису КНП ЛОР «ЛОШВД» на виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 липня 2018 року, а саме: введено посаду завідувача

ІІ-м стаціонарним відділенням; поновлено ОСОБА_1 на роботі на цій посаді; складено корегований табель обліку використання робочого часу; забезпечено ОСОБА_1 робочим місцем за адресою:

АДРЕСА_3 .

Наказом КНП ЛОР «ЛОШВД» № 12 від 26 березня 2019 року «Про ліквідацію стаціонарного дематовенерологічного відділення денного стаціонару на базі поліклінічного відділення № 2» розпочато внутрішню реорганізацію: ліквідовано стаціонарне дерматовенерологічне відділення і створено на базі поліклінічного відділення № 2 денний стаціонар; проінформовано первинні профспілкові організації про внутрішню реорганізацію. Пунктом

5 наказу встановлено строк для проведення реорганізації - до 01 липня 2019 року.

Наказами КНП ЛОР «ЛОШВД» № 15-рс і № 16-ос від 10 квітня 2019 року скорочено штат працівників та зареєстровано новий штатний розпис установи, зобов`язано повідомити працівників про можливе майбутнє вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України або зміну істотних умов праці.

Зі змісту наказу вбачається, що посада завідувача ІІ стаціонарного відділення, яку обіймала ОСОБА_1 , підлягала скороченню.

Відповідачем скеровано подання до первинних профспілкових організацій установи ППО ОКШВД ППОЗУ та ППО ОКШВД ВПМПУ про скорочення посади ОСОБА_1 .

Згідно з повідомленням про скорочення посади № 262 від 12 квітня

2019 року ОСОБА_1 у зв`язку з виробничою необхідністю, яка спричинена відсутністю в структурі КНП ЛОР «ЛОШВД» ІІ стаціонарного відділення на підставі наказів № 14-ос, №15-ос, № 16-ос від 10 квітня 2019 року попереджено про скорочення посади 30 червня 2019 року та запропоновано перелік вакантних посад. З цим повідомленням ОСОБА_1 ознайомлена

15 квітня 2019 року, що стверджується її підписом.

З вибором посад ОСОБА_1 не визначилася, про що свідчать акти № 1

від 22 квітня 2019 року, № 2 від 30 квітня 2019 року, № 3 від 27 травня

2019 року, № 4 від 11 травня 2019 року, № 5 від 18 липня 2019 та № 6

від 19 липня 2019 року. У цих актах зазначено вакантні посади, які пропонувалися ОСОБА_1 . Ознайомившись із запропонованими посадами, ОСОБА_1 у зазначених актах зазначила, що не відмовляється від запропонованих посад, однак їй необхідний час для того, щоб визначитись з вибором (акти № 2, № 3, № 4); від посад не відмовляється, але їй необхідний час для отримання відповіді на запити (акт № 5, № 6) також просила надати їй інформацію про вільні посади.

ОСОБА_1 надавалася частина щорічної основної відпустки за період з

05 травня 2018 року по 05 травня 2019 року. Наказом № 60-ВП від 18 червня 2019 року ОСОБА_1 продовжено відпустку на 14 календарних днів по

03 липня 2019 року.

Після відпустки ОСОБА_1 повторно повідомлено про скорочення її посади, однак ОСОБА_1 не прийнято рішення щодо вибору посади із запропонованих вакантних посад.

19 липня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до КНП ЛОР «ЛОШВД» із заявою про надання відпустки, однак їй відмовлено з тих підстав, що за графіком її відпустка визначена на серпень місяць.

Наказом № 69-к від 19 липня 2019 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 20 липня 2019 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із змінами організації виробництва і праці.

Первинні профспілкові організації повідомлялися про скорочення посади ОСОБА_1 і роботодавцем запитувалася їх згода на це.

Згідно відповіді Вільної профспілки медичних працівників України

від 01 березня 2019 року з приводу створення Незалежної первинної профспілкової організації Обласного комунального шкірно-венеричного диспансеру Вільної профспілки медичних працівників України на адресу центрального апарату Вільної профспілки медичних працівників України жодної заяви з проханням погодити це питання не надходило. Свідоцтво про реєстрацію цій первинній профспілковій організації не видавалося. Вказана профспілкова організація не є членською організацією Вільної профспілки медичних працівників України.

Згідно відповіді Вільної профспілки медичних працівників України

від 28 травня 2019 року щодо письмового подання директора КНП ЛОР «ЛОШВД» ОСОБА_2 про розірвання трудового договору з ОСОБА_1 , ніякого відношення первинна профспілкова організація Обласного комунального шкірно-венеричного диспансеру Вільної профспілки медичних працівників України та ОСОБА_1 до Вільної профспілки медичних працівників не мають.

З відповіді Вільної профспілки медичних працівників України від 23 липня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 виключена з Вільної профспілки медичних працівників України.

Апеляційним судом встановлено, що у КНП ЛОР «ЛОШВД» діє первинна профспілкова організація Незалежна первинна профспілкова організація Обласного комунального шкірно-венеричного диспансеру Вільної профспілки медичних працівників України. Головою первинної профспілкової організації є Ємчик І. Я.

При цьому первинною профспілковою організацією та вище виборним органом (профспілковою організацією) не розглядалося питання про дачу згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи.

На виконання вимог частини дев`ятої статті 43 КЗпП України апеляційний суд звернувся до первинної профспілкової організації - Незалежної первинної профспілкової організації Обласного комунального шкірно-венеричного диспансеру Вільної профспілки медичних працівників України та до вищого виборного органу цієї професійної спілки - Львівської обласної організації вільної профспілки медичних працівників України із запитом про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача

ІІ-м стаціонарним відділенням у КНП ЛОР «ЛОШВД» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників(ухвала апеляційного суду від 22 вересня 2022 року).

Незалежна профспілкова організація Обласного комунального шкірно-венеричного диспансеру Вільної профспілки медичних працівників України та Львівська обласна організація Вільної профспілки медичних працівників України не надали згоди на звільнення ОСОБА_1 .

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За змістом статті 2 КЗпП України тут і далі в редакції, чинній на момент спірних правовідносин забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

За змістом статті 51 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Згідно з частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Частиною третьою статті 252 КЗпП України та частиною третьою статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).

За змістом зазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування відмови у звільнені працівника з підстав, вказаних у поданні роботодавця. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Згідно з частинами першою, третьою статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Згідно із статтею 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У розглядуваній справі судами встановлено, що посада завідувача

ІІ-м стаціонарним відділенням, яку перед звільненням займала позивач, була єдиною, внаслідок реорганізації зазначене відділення було ліквідовано, а у відповідача відсутні стаціонарні відділення.

ОСОБА_1 завчасно повідомлено про скорочення її посади та надано перелік посад, для прийняття рішення щодо подальшого працевлаштування з дотриманням вимог статті 492 КЗпП України, проте вона не надала відповідачу відповіді про свою згоду на переведення на іншу вакантну посаду.

Надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, встановивши, що у відповідача відбулися зміни в організації виробництва і праці та скорочення штату, позивача в установленому законом порядку за два місяця було попереджено про наступне вивільнення та запропоновано вакантні посади, які відповідали кваліфікаційному рівню позивача, щодо який остання не надала своєї згоди на переведення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 із займаної посади відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.

Крім того, було надано оцінку рішенням профспілкових органів про ненадання згоди на звільнення позивача. За результатами такої оцінки апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що рішення профспілкових органів про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору не містять правового обґрунтування щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 у зв`язку із ліквідацією відділення, в якому вона працювала.

Порушення відповідачем норм трудового законодавства під час звільнення позивача та як наслідок вчинення дій, що містять ознаки дискримінації, судами не встановлено.

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про ненадання позивачу відпустки перед звільненням, оскільки цим доводам надано оцінку апеляційним судом, а крім того такі дії роботодавця не є підставою для поновлення ОСОБА_1 на роботі. Питання виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні відпустки вирішено наказом відповідача № 69-к від 19 липня 2019 року.

За встановлених обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновки, викладеним у постановах Верховного Суду

від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц, від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20, від 31 січня 2018 року у справі № 824/3229/14а, від 15 червня 2021 року у справі № 761/23325/17, від 21 лютого 2020 року у справі № 761/25605/17, від 26 червня 2019 року у справі № 641/5330/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц, від 09 листопада 2022 року у справі

№ 524/3625/20, від 30 січня 2019 року у справі № 166/1262/17,

від 09 листопада 2022 року у справі № 524/3625/20, від 01 липня 2020 року у справі № 463/602/18, від 07 липня 2021 року у справі № 661/1601/20,

від 29 вересня 2021 року у справі № 279/3334/17, від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, у постановах Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 року у справі № 484а14, від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2487цс15, на які заявник посилається в касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до необхідності переоцінки доказів Верховним Судом, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija

v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржені судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до

частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанцій та постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 26 листопада

2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 грудня

2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович О. М. Осіян Є. В. Синельников