Рішення

від 31.08.2023 по справі 296/2472/23

КОРОЛЬОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЖИТОМИРА

Справа № 296/2472/23

2/296/1623/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" серпня 2023 р. м.Житомир

Корольовський районний суд м. Житомира у складі:

головуючої судді Адамовича О.Й.,

за участі секретаря судового засідання Світко Т.І.,

представника позивача адвоката Скиданчук І.В.,

представника відповідача адвоката Корзаченка В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства "Автомагістраль" про стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Корольовського районного суду м. Житомира з позовом, в якому просить: поновити строки на звернення до суду з позовними вимогами; стягнути заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 43198,90 грн., з подальшим утриманням податків і обов`язкових платежів; стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 24.06.2022 по 16.03.2023 у розмірі 143047,20 грн; стягнути недоплачену суму доходу за грудень місяць 2021 року у сумі 317,34 грн.; стягнути індексацію заробітної плати за період з 08.06.2021 по 16.03.2023 у розмірі 5941,55 грн.

Позов обґрунтований тим, що позивач у період з 08.06.2021 по 23.06.2022 перебував у трудових відносинах з ПП "Автомагістраль". Однак, за час перебування у трудових відносинах відповідач в порушення трудового законодавства про оплату праці, не виплатив позивачу нараховану заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку за вказаний період роботи, що становить 43198,90 грн. 23.06.2022 позивач був звільнений із займаної посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. При звільненні відповідач не провів з позивачем повний розрахунок, не виплатив заробітну плату, в тому числі і не виплатив компенсацію за невикористану відпустку та не доплатив суму доходу за грудень місяць 2021 року у сумі 317,34 грн. Разом з тим, згідно чинного законодавства має право на відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.06.2022 по 16.03.2023 у розмірі 143047,20 грн. та індексації заробітної плати за період з 08.06.2021 по 16.03.2023 у розмірі 5941,55 грн. Також наголосив, що визначений ч. 2 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі не сплив, оскільки повний розрахунок при звільненні не проведено.

Ухвалою від 19.04.2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

18.05.2023 року від представника відповідача адвоката Корзаченка В.М. до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому просить повністю відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду з дня звільнення 23.06.2022, введення з 24.02.2022 на території України воєнного стану, існування в державі форс-мажорних обставин, перебування значної частини виробничих приміщень підприємства з 25.02.2022 по 03.04.2022 під окупацією російських загарбників, викрадення та знищення майна підприємства, скрутне фінансове становище, відсутність плати замовниками виконаних раніше робіт і наданих послуг, вказував про передчасність позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати до завершення дії воєнного стану та звільнення підприємства від відповідальності за порушення зобов`язань щодо строків оплати праці внаслідок обставин непереборної сили. Також вважає, що відповідач звільнений від будь-якої відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки існування заборгованості і є наслідком непереборної сили та випадку, який трапився не з вини ПП "Автомагістраль" (а.с.32-35).

24.05.2023 року від позивача надійшла відповідь на відзив в якій зазначає, що відповідач у своєму відзиві не спростував існування заборгованості по заробітній платі, а лише вказав про сплив строку для такого звернення до суду, хоча такий строк ним не пропущено. Також зазначив, що сама по собі військова агресія російської федерації проти України не може автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов`язань незалежно від того існує реальна можливість їх виконання чи ні (а.с.50-59).

Представник позивача у судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримала та просила задовольнити, з підстав викладених у позовній заяві.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову, з підстав викладених у відзиві на позов.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Встановлено, що згідно з записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 позивач ОСОБА_1 , 1984 р.н., у період з 08.06.2021 по 23.06.2022 перебував у трудових відносинах з відповідачем ПП "Автомагістраль"; відповідно до наказу №300 від 23.06.2022 позивач звільнений з займаної посади (робітник 3 розряду дільниці) за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України (а.с.12, зворотній бік).

Згідно з довідкою від 18.08.2023 №А-00000262 позивачу нарахований дохід за період з 01.01.2022 по 23.06.2022: в розмірі 60341,76 грн, в тому числі нарахована компенсація за невикористану відпустку в розмірі 12143,00 грн.; виплачено у січні 13800,01 грн.; сума ПДФО -10861,51 грн, військовий збір за вказаний період становить 905,14 грн.

Середньоденний дохід позивача на момент звільнення згідно "Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 становить 485,72 грн. (а.с.121).

Згідно копій відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_1 станом на 27.01.2023 в період з 2-го кварталу 2021 року по 2-ий квартал 2022 року по травень 2022 включно (за виключенням березня 2022 року) йому був нарахований дохід у таких же розмірах як і у довідці від 18.08.2023 №А-00000262, а саме: за січень 2022 17142,86 грн, у лютому 12422,36 грн, у квітні 10559,01 грн, у травні 2022 8074,53 грн., у червні 12143,00 грн., що включає компенсацію за невикористану відпустку (а.с.15).

Як встановлено судом вказані суми були нараховані, але не виплачені відповідачем в повному обсязі.

Як передбачено ч.1ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності з ч.1 ст.16 ЦК України та ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі ст. 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі ст. 115 КЗпП України, ст. 24 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно зі ст. 22 цього Закону та ст. 97 КЗпП України суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку (ст. 15 Закону України "Про оплату праці").

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України (в редакції чинній станом на день звільнення позивача) роботодавець зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Середня заробітна плата обраховується згідно з нормами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

У відповідності до абз.4 ч.1 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" 2136-IX, в редакції від 19.07.2022 у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України "Про відпустки".

Частиною 1 статті 24 Закону України "Про відпустки" визначено, зокрема, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Згідно правового висновку, який викладено у постанові судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16, всі суми (заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Статтею 233 КЗпП України (в редакції чинній станом на день звільнення позивача) передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Разом з тим суд зазначає, що з 19.07.2022 статті 47, 116, 117, 233 КЗпП України діють в новій редакції згідно Закону України №2352-IX від 01.07.2022 (далі по тексту Закон №2352).

Так, згідно ст. 47 КЗпП України (в редакції Закону №2352) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції Закону №2352) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України (в редакції Закону №2352) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Статтею 233 КЗпП України (в редакції Закону №2352) передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Представник відповідача у судовому засіданні, а також у відзиві на позовну заяву заявив про застосування строку позовної давності, оскільки позивачем було порушено тримісячний строк звернення до суду.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається, що звільняючи позивача відповідачем не було проведено повного розрахунку з ним.

Суд зазначає, що редакція ст. 233 КЗпП України, яка була чинною на момент звільнення позивача не обмежувала право звернення з позовом до суду про стягнення заборгованості із заробітної плати будь-яким строком.

Вбачається, що позивач звернувся з позовом 20.03.2023 року, коли почала діяти стаття 233 КЗпП України в редакції Закону України №2352-IX від 01.07.2022. Тобто, з 19.07.2022р. строк звернення з позовом встановлено у три місяці, який розпочинає свій перебіг з дня отримання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Письмове повідомлення передбачене вказаною статтею не було вручено позивачу, кошти не виплачені, відповідно перебіг тримісячного строку не розпочався.

Отже слід дійти висновку, що позивач звернувся в межах визначеного строку.

Щодо форс-мажорних обставин, на які посилається відповідач.

Зокрема, з цього приводу в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі №904/3886/21 зазначено: "... Форс-мажорні обставини не мають преюдиціального (заздалегідь встановленого) характеру. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом ...".

Тягар доказування впливу форс-мажорних обставин покладається на сторону, яка про них заявляє.

Таким чином, суд не приймає до уваги доводи відповідача про неможливість виплати заробітної плати в період дії воєнного стану, оскільки вони частково спростовуються доводами позивача, викладеними в позовній заяві та відповіді на відзив.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

Відповідно до статей 77,78 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування та докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Посилання відповідача на те, що внаслідок ведення бойових дій у Бучанському районі Київської області, зокрема тривалої окупації військами РФ офісу та інших обставин непереборної сили, у тому числі й існування заборгованості з бюджету держави за вже виконані роботи та надані послуги, які об`єктивно унеможливлюють належне та своєчасне виконання як господарських зобов`язань, так і обов`язку щодо здійснення бюджетних платежів та виплат заборгованості працівникам підприємства суд приймає до уваги. Однак, обставини свідчать, що з моменту виведення російських військ з території Київської області пройшов значний час, територія ПП "Автомагістраль" та частина виробничих приміщень перебували під окупацією російських військ (в період з 25.02.2022 по 03.04.2022).

Аналізуючи вказані обставини справи, суд вважає за можливе прийняти до уваги висновки викладені в постанові ВП ВС у справі №905/857/19.

У цій справі ВП ВС зауважила, що оскільки виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця, стаття 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" не може застосовуватись до правовідносин щодо виплати заробітної плати.

Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18 про те, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

Таким чином, відповідач не довів належними та допустимими доказами наявність форс-мажорних обставин, не надав беззаперечних доказів про їх існування, не довів суду неможливості здійснити виплата заробітну плату працівникам, а тому судом критично оцінюються вказані обставини з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами.

Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин- відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено відсутності заборгованості з виплати позивачу заробітної плати та усіх сум, що підлягають виплаті у день звільнення. Більше того така заборгованість визнається відповідачем, про що свідчить довідка про нарахований, але невиплачений дохід ОСОБА_1 (а.с.121).

Враховуючи викладене, позовні вимоги про стягнення з відповідача нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за невиплачену відпустку в розмірі 43198,90 грн. підлягають задоволенню. Вказана сума складається із нарахованої, однак не виплаченої заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку без врахування податків та обов`язкових платежів, відповідно додовідки від 18.08.2023р. та вираховується: 60341,76грн. (сума нарахованої заробітної плати за період січень-червень 2022 року) - 17142,86грн. (сума виплаченої заробітної плати за січень 2022 року) = 43198,90грн.

Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 116 та ст. 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладається обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

У Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Таким чином, оскільки відповідач не провів з відповідачем повного розрахунку на момент звернення з позовом до суду, строк звернення з позовом щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не пропущено.

Позивач ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача на свою користь середній заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.06.2022 по 16.03.2023 року у розмірі 143047,20 грн.

Разом з тим суд враховує, що позивач звернувся з позовом 16.03.2023р., тобто після набрання чинності статтею 117 КЗпП України в редакції Закону України №2352-IX, якою встановлено обмеження щодо відшкодування працівникові його середнього заробітку за час затримки періодом, який не може перевищувати шість місяців.

Оскільки, реалізація права особи має здійснюватися за нормами, чинними на момент вираження волевиявлення такої особи у формі конкретних дій (зокрема звернення до суду), а також виходячи з принципу, що право не може існувати на майбутнє, права особи не накопичуються протягом дії закону, який в подальшому втратив чинність, тобто особа може скористатися правом та механізмом реалізації відповідного права лише за законом, чинним на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень у встановлений спосіб, суд доходить висновку, про необхідність обрахунку відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку в межах шестимісячного періоду з 24.06.2022 по 24.12.2022.

Таким чином, законодавець, встановивши обмеження щодо виплати роботодавцем працівнику сум середнього заробітку за час затримки терміном у шість місяців, закріпив на законодавчому рівні застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності під час вирішення вказаної категорії трудових спорів, про необхідність застосування яких Велика Палата Верховного Суду зазначила в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.

Відповідно до довідки про розмір середнього заробітку, сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 становить 485,72 грн. (а.с. 121) .

Суд не бере до уваги розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , який зроблений ним самостійно та який становить 752,88 грн., оскільки вказані при розрахунку фактично відпрацьовані робочі дні не підтверджені належними доказами (табель обліку використання робочого часту, графік роботи працівника за квітень 2022 та травень 2022).

Середній заробіток за весь час затримки виплати заробітної плати позивача за шість місяців, тобто з 24.06.2022 по 24.12.2022 становить: 485,72 грн. х 131 (робочих днів) = 63629,32 грн.

З огляду на наведене, беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц, вищезазначені зміни в трудовому законодавстві, враховуючи принцип розумності, справедливості та пропорційності, обсяг доведення вимог щодо стягнення боргу по заробітній платі, суд вважає за необхідне стягнути розмір середнього заробітку в розмірі 63629,32 грн., що буде достатньою компенсацію майнових втрат, які поніс позивач через несвоєчасний розрахунок при звільнені та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 № 13, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Таким чином, суд зазначає у резолютивній частині рішення присудженні до стягнення кошти без утримання податків й інших обов`язкових платежів, передбачених законодавством, оскільки такі відрахування є обов`язком роботодавця.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позов в цій частині підлягає частковому задоволенню, у зв`язку з чим з відповідача слід стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати у розмірі 63629,32грн, без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України, а в решті позовних вимог слід відмовити.

Щодо індексації заробітної плати

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 12 ЦПК України).

Статтею 33 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Умови та порядок проведення індексації грошових доходів населення визначаються Законом України від 03 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі Закон № 1282-XII) та постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення» (далі Порядок).

Відповідно до статті 1 Закону № 1282-XII індексація грошових доходів населення це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Статтею 2 цього Закону передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема: оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону N 1282-XII та пунктом 1-1 Порядку індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

На підтвердження своїх вимог позивач надав відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків (дохід у таких же розмірах зазначений і у довідці про доходи наданій представником відповідача) та навів розрахунок індексації заробітної плати за період роботи з лютого 2022 року по лютий 2023 року.

Протягом цього періоду величина індексу споживчих цін перевищила 103 відсотка лише у березні, квітні та червні 2022 року, тобто в той час, коли позивач перебував з підприємством у трудових відносинах і йому нараховувалася заробітна плата.

Разом з тим статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Суми виплат, пов`язаних з індексацією заробітної плати працівників, входять до складу фонду додаткової заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5. Таким чином, суми індексації заробітної плати та компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати є складовими частинами заробітної плати (додатковою заробітною платою).

За вимогами статті 30 Закону України «Про оплату праці» при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Позивач у цій справі не надав жодних доказів на підтвердження невиконання роботодавцем обов`язку щодо індексації заробітної відповідно до вимог зазначених норм законодавства, клопотань щодо витребування від відповідача таких доказів не заявляв.

За таких обставин вимога позивача про стягнення суми індексації заробітної плати задоволенню не підлягає як така, що не доведена належними, допустимими та достатніми доказами.

Також не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення недоплаченої суми доходу за грудень місяць 2021 року у сумі 317,34 грн., оскільки в підтвердження не надано належних доказів невиплати роботодавцем вказаної суми та існування такого боргу на момент звільнення.

Щодо надання оцінки іншим доводам сторін , суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Водночас, згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України суд стягує з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 636,30 грн. за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні, яка задоволена судом частково в сумі 63629,32 грн., а також стягує з відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 1073,60 грн., оскільки при зверненні до суду з позовною вимогою про стягнення заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст.89,259,265,268,273,354,355,430 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Приватного підприємства "Автомагістраль" на користь ОСОБА_1 :

- заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку у розмірі 43198 (сорок три тисячі сто дев`яносто вісім) грн. 90 коп.;

- середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати при звільненні у розмірі 63629 (шістдесят три тисячі шістсот двадцять дев`ять) грн. 32 коп. (Суми визначені без урахування податків та інших обов`язкових платежів).

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Приватного підприємства "Автомагістраль" на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 636 (шістсот тридцять шість) грн. 30 коп.

Стягнути з Приватного підприємства "Автомагістраль" на користь держави судовий збір у розмірі 1073 (одну тисячу сімдесят три) грн. 60 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду через Корольовський районний суд м. Житомира шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: Приватне підприємство "Автомагістраль", адреса: 07351, Київська область, Вишгородський район, с. Синяк, вул. Київська, б.68, код ЄДРПОУ 31481658.

Головуючий суддя О. Й. Адамович

Дата складання повного тексту рішення: 11.09.2023.