Постанова

від 04.10.2023 по справі 161/3051/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/3051/23 Головуючий у 1 інстанції: Крупінська С. С. Провадження № 22-ц/802/943/23 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 жовтня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення середнього заробітку, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , поданою від його імені представником ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивує тим, що він з 18.08.1992 працює на посаді вчителя у Комунальному закладі загальної середньої освіти (далі КЗ ЗСО) «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради».

На виконання Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 641/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» він 26 лютого 2022 року був призваний по мобілізації та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

З моменту мобілізації до липня 2022 року він отримував середній заробіток за місцем основної роботи, а з липня 2022 року вказані виплати були припинені.

Згідно з наказом директора ліцею від 19 липня 2022 року № 55-к «Про припинення виплати середнього заробітку ОСОБА_1 » з 19 липня 2022 року йому припинено виплати середнього заробітку на період проходження військової служби.

Як вбачається з відповіді Департаменту освіти Луцької міської ради причиною невиплати заробітної плати у відповідності до частини другої статті 57 Закону України «Про освіту» є недостатність фінансування з державного бюджету освітньої субвенції протягом 2022-2023 років.

Вважає, що відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток

за час затримки заробітної плати, оскільки норма статті 119 КЗпП України

є загальною нормою, а частина друга статті 57 Закону України «Про освіту» є спеціальною та стосується виключно педагогічних чи науково-педагогічних працівників, яким він є, а тому має право на отримання середнього заробітку за час перебування на військовій службі під час мобілізації на особливий період.

Його середньоденна заробітна плата становить 971,64 грн, а тому розмір ненарахованої та невиплаченої заробітної плати за період з 01 серпня 2022 року по 24 лютого 2023 року за 150 робочих днів складає 145 746 грн, які він просив стягнути із відповідача на свою користь, а також відшкодувати витрати на правничу допомогу у розмірі 5000 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року (з урахуванням ухвали суду від 30 серпня 2023 року) в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 від імені позивача ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати це рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач КЗ ЗСО «Луцький ліцей №25 Луцької міської ради», посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Третя особа відзив на апеляційну скаргу не подала.

Відповідно до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справу розглянуто без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч. 5 ст. 268, ст. 381 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

У даному випадку це 04 жовтня 2023 року.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Згідно зі статями 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

Судом першої інстанції встановлено, що з 18.08.1992 ОСОБА_1 перебуває у трудових правовідносинах із КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради», де працює на посаді вчителя, що підтверджується копією його трудової книжки (а.с.20-24).

01.03.2022 директором КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради» було видано наказ № 18-к про увільнення від роботи вчителя ОСОБА_1 з 26.02.2022 у зв`язку з призовом по мобілізації, зі збереженням місця роботи, займаної посади та середньомісячної заробітної плати (а.с.82).

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 30.01.2023 ОСОБА_1 з 26.02.2022 перебуває на військовій службі під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 (а.с.25).

Наказом відповідача від 19.07.2022 № 55-к, у зв`язку із набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ та внесення змін до ч. 3 ст. 119 КЗпП України вчителю ОСОБА_1 з 19.07.2022 припинено виплату середнього заробітку на період проходження військової служби (а.с.26).

Із відповіді Департаменту освіти Луцької міської ради вбачається, що причиною невиплати заробітної плати у відповідності до частини другої статті 57 Закону України «Про освіту» є недостатність фінансування з державного бюджету освітньої субвенції протягом 2022-2023 років (а.с.28-29).

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.

Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014) відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.

Отже, починаючи з 24 лютого 2022 року в Україні діє режим особливого періоду, визначений ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до вимог частин 1, 6 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Глава VII Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Частиною 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни та у ч. 3 ст. 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року (далі Закон № 2352-ІХ), набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року ч. 3 ст. 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відтак, компенсація середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, де працювали працівники на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.

Таким чином, з 19 липня 2022 року відсутні правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у п. 2.3. рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У п. 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Разом із тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм ч. 3 ст. 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ необхідно зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року № 2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон № 2352-ІХ та оновлену редакцію ч. 3 ст. 119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади.

Водночас, Мінекономіки зазначило, що за мобілізованими працівниками може зберігатися заробіток, але за власним рішенням роботодавця.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом № 2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу, з дня набрання чинності Законом.

З наведеного вбачається, що положення ч. 3 ст. 119 КзпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення ч. 3 ст. 119 КзпП України були виключені.

При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги позивача про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим з 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Таким чином, саме з 19 липня 2022 року законодавчо урегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними у ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Не заслуговують на увагу суду доводи позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо переваги в застосуванні положень ч. 2 ст. 57 Закону України «Про освіту» над нормами ч. 3 ст. 119 КЗпП України з огляду на таке.

Як визначено статтею 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Отже, інші акти законодавства України повинні прийматися у відповідності до норм цього Кодексу.

Щодо питання пріоритетності норм закону висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, а також про такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів, підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до ст. 4 ЦК України Закон №1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Конституційний Суд у цьому рішенні вказав, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Кодексу превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте, не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини Суд знайшов своє застосування принципу правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steelandothers v. theUnitedKingdom) та ін.).

Таким чином, апеляційний суд доходить висновку, що у даному випадку, з урахуванням вимог статті 4 КЗпП України, яка вказує на те, що інші акти законодавства України мають бути прийняті відповідно до норм цього Кодексу, необхідно застосовувати норми ч. 3 ст. 119 КЗпП України, у які внесено зміни, що діють з 19 липня 2022 року.

Разом із тим, відповідно до ст. 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові, порівняно із законодавством, трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Як вбачається із матеріалів справи, ні адміністрація КЗ ЗСО «Луцький ліцей № 25 Луцької міської ради», ні його засновник Луцька міська рада, чи уповноважений орган міської ради у сфері освіти Департамент освіти Луцької міської ради не виносили відповідного рішення про покладення на себе обов`язку зі збереження середнього заробітку після 19 липня 2022 року за працівниками освітніх закладів, які перебувають на військовій службі.

Посилання в апеляційній скарзі на допущені судом описки відхиляються апеляційним судом, оскільки ухвалою суду першої інстанції від 30.08.2023, з урахуванням вимог ст. 269 ЦПК України, судом з власної ініціативи виправлено допущені у рішенні описки (а.с.130).

Помилкове покликання суду на ч. 2 ст. 71 Закону України «Про нормативно-правові акти» не впливає на правильність ухваленого рішення.

Виходячи з наведеного, повно та об`єктивно дослідивши всі обставини справи і давши їм вірну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення, ухваленого з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з ч. 4 ст. 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 369, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану від його імені представником ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий суддя

Судді