Постанова

від 04.10.2023 по справі 216/807/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8330/23 Справа № 216/807/22 Суддя у 1-й інстанції - КУЗНЕЦОВ Р.О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2023 року м.Кривий Ріг

справа № 216/807/22

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.,

суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.,

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛИБІДЬ ЛТД»

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 червня 2023 року, яке ухвалено суддею Кузнецовим Р.О. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомостей щодо дати складання повного тексту рішення суду матеріали справи не містять,

УСТАНОВИВ:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛИБІДЬ ЛТД» про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що з 01 грудня 2002 року він був прийнятий на посаду бармена ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД».

13 грудня 2005 року позивач був переведений на посаду директора ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД» та працював на цій посаді до 18 листопада 2021 року.

18 листопада 2021 року позивач звільнився за власним бажанням з займаної посади у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності.

Вказує, що за весь період роботи на підприємстві відповідача позивач не перебував у відпустці та має законне право на відповідну компенсацію при звільненні, що чітко передбачено чинним законодавством України, та не може ігноруватися та не виконуватися відповідачем.

22 листопада 2021 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату компенсації за невикористані щорічні основні відпустки за період з 01 грудня 2002 року по 18 листопада 2021 року у зв`язку зі звільненням з займаної посади, однак на заяву позивача відповідь від відповідача відсутня та не вирішено питання щодо грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Задля вирішення питання мирним шляхом, до засновників підприємства було направлено адвокатське звернення оплатити компенсацію позивачу, яка і оспорюється, проте, відповідь на адвокатське звернення не надана, що є порушенням чинного законодавства України.

На підставі наведеного вище, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 91 158,14 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 22 908,69 грн., моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 червня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог позивача.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги представник позивача зазначає, що судом першої інстанції допущені порушення норм процесуального права, оскільки ухвала про відкриття провадження у справі не була вчасно направлена сторонам по справі та справу розглянуто з порушенням строків, визначених процесуальним законодавством.

Апелянт зауважує на тому, що позивачем по справі надано належні та допустимі докази на підтвердження заявлених позовних вимог, однак суд не надав належної оцінки наданим доказам. При цьому суд не забезпечив (організував) змагальний процес, оскільки, витребувавши ухвалою докази по справі, яка не була виконана, не застосував до відповідача заходи процесуального примусу.

Посилаючись на практику Верховного Суду апелянт зазначає, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною та саме на роботодавця покладається обов`язок доведення обставин, згідно яких в його діях відсутня вина стосовно вчинення такого правопорушення, отже, тягар доказування, в даному випадку, лежить саме на відповідачеві.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою, в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно із частиною 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, предметом апеляційного оскарження є рішення у справі, ціна позову у якій не перевищує 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставусвоїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України,суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як установлено судом та убачається з матеріалів справи, позивач, згідно з даними трудової книжки серії НОМЕР_1 , з 01 грудня 2002 року був прийнятий на посаду бармена ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД». 13 грудня 2005 року позивач був переведений на посаду директора ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД» та працював на цій посаді до 18 листопада 2021 року. 18 листопада 2021 року позивач звільнився за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності. (а.с.5)

Згідно з довідкою ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД» від 16 червня 2021 року заробітна плата позивача за шість місяців 2020-2021 років (з грудня 2020 по травень 2021) становила 35 000 грн. (а.с.6)

22 листопада 2021 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 01 грудня 2002 року по 17 листопада 2021 року. (а.с.7)

12 грудня 2021 року на адресу відповідача було скеровано адвокатське звернення про витребування документів, а саме: довідки про роботу на підприємстві з 13 грудня 2005 року по 18 листопада 2021 року, витягу з трудового договору із зазначенням встановленої кількості днів щорічної відпустки та довідки про перебування у щорічній відпусті з 13 грудня 2005 року по 18 листопада 2021 року, із зазначенням номерів наказів по підприємству, за весь період роботи з 13 грудня 2005 року по 18 листопада 2021 року, яке залишилось не виконаним. (а.с.9-10).

Звертаючись до суду з позовом про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, позивач посилався на те, що за весь період роботи на підприємстві відповідача позивач не перебував у відпустці, тому має право на грошову компенсацію за невикористанні дні щорічної відпустки.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не подав до суду належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За частиною 1 статті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За статтею 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 94 КЗпП України, заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й устатті 1 Закону України "Про оплату праці".

Стаття 2 Закону України "Про оплату праці"визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно з пунктом 1.3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженоїнаказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713, фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Отже, суми грошових компенсацій у разі невикористання щорічних (основної та додаткових) відпусток відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Саме такого правого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 13 березня 2017 року у справі № 6-259 цс 17.

Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП Українив разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 20постанови від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбаченастаттею 117 КЗпП Українивідповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановленийстаттею 117 КЗпП Українимеханізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини 1 статті 9 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положенняЦК Українимають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК Українипередбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина 3 статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожнасторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, згідно ст. 79 цього Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідност. 89 ЦПКсуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як убачається із матеріалів справи, наявні в матеріалах справи докази достовірно не підтверджують заявлених позивачем позовних вимог, а саме, позивачем не доведено факту, що він з 2005 року по 2021 рік не перебував у відпустці та не отримував передбачених КЗпП України, грошових сум, водночас, до твердженнь позивача, які викладені у позовній заяві про те, що він за весь період роботи на підприємстві з 2002 по 2021 роки не перебував у відпустці колегія суддів ставиться критично та ставить їх під сумнів, з огляду на наступне.

Апеляційний суд зауважує, що надання відпустки працівникові оформлюється відповідними наказами, а відтак, за відсутності наказів про відпустки, неможливо встановити наявність/відсутність невикористаних днів щорічної відпустки та їх кількість, тому доводи апеляційної скарги не є такими, що спростовують правильний висновок суду першої інстанції, постановлений на підставі наявних у справі доказів, про відмову у задоволенні позову.

Слід зауважити, що відповідно до класифікатора професій, професія «Директор (начальник, інший керівник) підприємства» має код КП 1210.1, за системою класифікації професій її віднесено до угруповання «Керівники підприємств, установ та організацій». Посада «Директор підприємства» за функціональними обов`язками - посада першого (єдиного) його керівника. Отже позивач, як директор ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД», наділений повноваженнями видавати, зокрема накази про відпустки, тому твердження позивача про те, що протягом строку з 2005 року по 2021 рік йому не надавались відпустки не можуть бути перевірені, як і не може бути встановлений факт того, що позивач не перебував у відпустках.

Надані позивачем докази свідчать лише про те, що позивач з грудня 2002 року по листопад 2021 працював у ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД» та отримував заробітну плату, доказів, які б засвідчували факт неперебування позивача за весь час роботи у відпустці матеріали справи не містять.

На підставі наведеного вище колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача.

При цьому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції допущені порушення норм процесуального права, так як ухвала про відкриття провадження у справі не була вчасно направлена сторонам по справі та справу розглянуто з порушенням строків, визначених процесуальним законодавством, оскільки вказані порушення судом першої інстанції норм процесуального права не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, та не призвели до неправильного вирішення спору по суті.

Також не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції доводи апеляційної скарги про те, що позивачем по справі надано належні та допустимі докази на підтвердження заявлених позовних вимог, однак суд не надав належної оцінки наданим доказам. При цьому суд не забезпечив (організував) змагальний процес, оскільки, витребувавши ухвалою докази по справі, яка не була виконана, не застосував до відповідача заходи процесуального примусу, оскільки надані позивачем докази свідчать лише про те, що позивач з грудня 2002 року по листопад 2021 року працював у ТОВ «ЛИБІДЬ ЛТД» та отримував заробітну плату, доказів, які б засвідчували факт неперебування позивача за весь час роботи у відпустці матеріали справи не містять.

Посилання апелянта в апеляційній скарзі на практику Верховного Суду та на те, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною та саме на роботодавця покладається обов`язок доведення обставин, згідно яких в його діях відсутня вина стосовно вчинення такого правопорушення, отже, тягар доказування, в даному випадку, лежить саме на відповідачеві колегія суддів не приймає до уваги, оскільки тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача. Доведення заявлених позовних вимог не може бути належно реалізоване шляхом виключно твердження позивача про існування певних обставин та фактів, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Колегія суддів зауважує, що інші наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 04 жовтня 2023 року.

Головуючий:

Судді: