Постанова

від 05.10.2023 по справі 620/3857/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 620/3857/22 Суддя (судді) першої інстанції: Житняк Л.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2023 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача - Єгорової Н.М.,

суддів - Коротких А.Ю., Чаку Є.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2022 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" (далі - відповідач, ДУ "ЧВК (№44)") про:

- визнання протиправною бездіяльності ДУ "ЧВК (№44)" щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 відповідно до ст. 119 Кодексу законів про працю України середнього заробітку (грошового забезпечення), з дати увільнення від роботи - з 01 березня 2022 року;

- зобов`язання ДУ "ЧВК (№44)" нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 відповідно до ст. 119 Кодексу законів про працю України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи - з 01 березня 2022 року.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2022 року позов задоволено частково:

- визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , відповідно до ст.119 КЗпП України, середнього заробітку (грошового забезпечення), з дати увільнення від роботи - з 01 березня 2022 року по 18 липня 2022 року;

- зобов`язано Державну установу "Чернігівська виправна колонія (№44)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , відповідно до ст.119 КЗпП України, середній заробіток (грошове забезпечення), з дати увільнення від роботи - з 01 березня 2022 року по 18 липня 2022 року;

- стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 996,20 грн.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки нормами ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України до 19 липня 2022 року було гарантовано збереження за працівником, призваним на військову службу під час воєнного стану, зокрема, середнього заробітку, то його ненарахування та невиплата відповідачем позивачу за період з 01 березня 2022 року по 18 липня 2022 року є протиправною. Крім того, суд зазначив, що з огляду на часткове задоволення позовних вимог присудженню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500 грн.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що судом не було враховано чинне правове регулювання спірних правовідносин, оскільки не застосовано до них норми Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року № 925/5, яким передбачено, що під час особливого періоду на строк до його закінчення за особами, призваними на військову службу, грошове забезпечення не зберігається. При цьому апелянт наголошує, що норми трудового законодавства на осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не поширюються, що випливає із змісту Кодексу законів про працю України та підтверджується роз`ясненням Верховного Суду України від 23 березня 1998 року №1-4/83, постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 листопада 1999 року №13 і рядом листів Міністерства соціальної політики України.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, а також призначено справу до розгляду у порядку письмового провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд прийшов до правильного висновку про наявність у позивача права на збереження середнього заробітку за період з 01 березня 2022 року по 18 липня 2022 року з огляду на зміст чинної на той час норми ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України. Підкреслює, що посилання відповідача на положення підзаконного акту є безпідставними з огляду на їх суперечність акту вищої юридичної сили.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу позивач просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ДУ "ЧВК (№44)" на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 500 грн, понесені у зв`язку з надання правової допомоги адвокатом.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 серпня 2023 року справу прийнято до свого провадження та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, то судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 04 вересня 2018 року проходив службу в ДУ "ЧВК (№44)" на посаді молодшого інспектора відділу охорони, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 (а.с. 16) та наказу ДУ "ЧВК (№44)" від 03 вересня 2018 року №179/ОС-18 (а.с. 18).

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 01 березня 2022 року №6 відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану" позивач призначений командиром відділення інженерно-саперного взводу (а.с. 12).

Матеріали справи свідчать, що на адресу відповідача надійшло повідомлення командира військової частини НОМЕР_2 про призов позивача за мобілізацією з 01 березня 2022 року, яким було роз`яснено положення ст. 119 Кодексу законів про працю України стосовно збереження за позивачем місця роботи та посади, а також виплати середнього заробітку на час призову (а.с. 13).

Наказом ДУ "ЧВК (№44)" від 01 березня 2022 року №13/ОС-22 ОСОБА_1 увільнено від роботи з 01 березня 2022 року для проходження військової служби під час проведення загальної мобілізації на строк до її закінчення або до дня фактичного звільнення із збереженням місяця роботи та посади, без збереження грошового забезпечення (а.с. 17).

На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 1, 14 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу", ст. ст. 1, 2, 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", ст. ст. 1, 2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ст. 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), суд першої інстанції дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на гарантування положеннями чинного до 19 липня 2022 року законодавства збереження за мобілізованим працівником середнього заробітку.

З таким висновком суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке.

Правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України".

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Згідно ч. 1 ст. 14 вказаного Закону до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Частиною 2 статті 14 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" визначено, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

За правилами абз. 1 ч. 8 ст. 14 згаданого Закону трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

При цьому відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 59 Закону України "Про Національну поліцію" служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України "Про державну службу" дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Системний аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що на позивача, як на особу, що належить до рядового складу кримінально-виконавчої служби, поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині.

При цьому судовою колегією враховується, що положення спеціального законодавства не регулюють питання виплати грошового забезпечення поліцейським, які прийняті на військову службу під час мобілізації, на період дії особливого стану, а тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно ч. 2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема, частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу. Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких зберіглося місце роботи такої особи.

Указане за своїм змістом узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16 січня 2020 року у справі №814/1905/17.

У рішенні від 16 жовтня 2020 року (справа №120/1630/19-а) Верховний Суд, вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", зазначив, що за змістом наведених визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був призваний на військову службу 01 березня 2022 року, тобто під час загальної мобілізації, на час дії особливого періоду. Поміж цим, позивач станом на день призову на військову службу проходив службу в ДУ "ЧВК (№44)", а тому на нього поширюються гарантії, передбачені статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та статтею 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи, посади і середнього заробітку в установі, в якій він працював.

При цьому, статус ДУ "ЧВК (№44)" та умови проходження служби в останній не впливають на обов`язок установи з виплати позивачу середнього заробітку, так як обов`язок з виплати таким працівникам середнього заробітку поширювався на усі установи та організації незалежно від підпорядкування та форми власності.

Указане узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 січня 2020 року у справі № 814/1905/17.

Судом першої інстанції було правильно враховано, що 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено зміни у частину третю статті 119 Кодексу законів про працю України та слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада".

Тобто із набранням чинності цим законом передбачено зупинення нарахування та виплати середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи на підставі частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України.

З огляду на зазначене, позивач мав право на отримання середнього заробітку за місцем проходження служби за період з 01 березня 2022 року (день початку проходження військової служби) по 18 липня 2022 року.

Доводи апеляційної скарги щодо необхідності застосування до спірних правовідносин пункту 29 Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року № 925/5, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідні зміни до ст. 119 КЗпП України не вносились, а норми Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та Кодексу законів про працю України мають вищу юридичну силу.

З приводу аргументів апелянта про необхідність врахування листів Міністерства соціальної політики України судова колегія зауважує, що Верховним Судом у справі № 822/1878/18 (постанова від 02 квітня 2019 року) викладена правова позиція, згідно якої листи міністерств, інших органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами у розумінні ст. 117 Конституції України, а відтак, не є джерелом права відповідно до ст. 7 КАС України. Отже, листи Мінсоцполітики України №1635/0/101-18 від 09 жовтня 2018 року та №16056/45001-61-19 від 25 квітня 2019 року, на які посилається відповідач, не є джерелом права, носять інформаційний або рекомендаційний характер, а тому не підлягають застосуванню.

Щодо твердження відповідача про неврахування судом першої інстанції роз`яснення Верховного Суду України від 23 березня 1998 року №1-4/83 та пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 листопада 1999 року №13 "Про практику застосування законодавства про оплату праці" судова колегія зазначає, що вони прийняті до внесення змін до відповідних законів, що регулюють спірні правовідносини, а відтак правомірно не застосовані судом при розгляді справи по суті.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи і до 18 липня 2022 року, у зв`язку з чим зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за період з 01 березня 2022 року по 18 липня 2022 року.

Щодо здійсненого судом першої інстанції розподілу судових витрат, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу, судова колегія зазначає, що правильність висновків Чернігівського окружного адміністративного суду у відповідній частині учасниками справи під сумнів не ставилася, ними не оскаржувалася, а відтак в силу приписів ч. 1 ст. 308 КАС України вони перебували поза межами апеляційного перегляду.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Крім того, як було зазначено вище, у відзиві на апеляційну скаргу, примірник якого разом з доданими документами було направлено відповідачу (а.с. 102), позивач просив стягнути на його користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500 грн.

На підтвердження понесених витрат позивачем було надано копію договору про надання правової допомоги від 07 жовтня 2022 року (а.с. 98), у пункті 3.3 якого зазначено, що вартість послу з представництва інтересів клієнта у суді апеляційної інстанції у цій справі складає 2 500 грн, копію рахунку-фактури від 24 лютого 2023 року (а.с. 101), в якому вказано, що за підготовку і подання відзиву на апеляційну скаргу було витрачено 2 години за ціною 1 250 грн за годину, копію квитанції від 24 лютого 2023 року на суму 2 500 грн (а.с. 100).

Приписи ч. 1 ст. 139 КАС України визначають, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати у тому числі розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.

Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.

Аналогічна позиція підтримується Верховним Судом у постанові від 01 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17.

Судова колегія вважає за необхідне зауважити, що обов`язковою умовою для врахування судом таких доказів є їх подання до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Крім того, колегія суддів, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 810/2760/17, вважає за необхідне звернути увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що приписи КАС України покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Наведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 20 січня 2021 року у справі № 120/3929/19-а.

Судом апеляційної інстанції враховується, що будь-яких заперечень щодо неспівмірності заявлених до присудження на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу відповідачами не надано. Разом з тим, з огляду на правову позицію Верховного Суду (постанова від 25 липня 2023 року у справі № 340/4492/22) це не впливає на обов`язок суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу застосовувати вимоги частин першої-четвертої статті 134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.

Відтак, перевіряючи обґрунтованість заявлених до відшкодування витрат, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 2040/6997/18 підкреслив, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Cуд також має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.

Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Відтак, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Судовою колегією враховується, що ця справа належить до справ незначної складності (є малозначна), її розгляд здійснювався судом у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у порядку письмового провадження, з приводу схожих правовідносин склалася усталена судова практика. Водночас, з урахуванням документального підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, зв`язку їх саме з цією справою, колегія суддів з урахуванням відсутності аргументів відповідача про неспівмірність заявлених до відшкодування судових витрат приходить до висновку, що останні підлягають присудженню за рахунок бюджетних асигнувань ДУ "ЧВК (№44)" на користь ОСОБА_1 у розмірі 2 500,00 грн.

Керуючись ст. ст. 134, 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2022 року - без змін.

Стягнути з Державної установи "Чернігівська виправна колонія (№44)" (14014, м. Чернігів, вул. Промислова, 38, код ЄДРПОУ 08564943) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500 (дві тисячі п`ятсот) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Суддя-доповідач Н.М. Єгорова

Судді А.Ю. Коротких

Є.В. Чаку